Українські землі під владою Речі Посполитої

Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Стан феодальної роздробленості  Русі, характерний для попереднього  періоду, не міг тривати вічно.  Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинилося дроблення окремих земель, з'явилися умови для їх об'єднання. Таким чином українські землі починають відроджувати територіальну цілісність.

    Та в той час коли Україна  тільки починає ставати на ноги її найбличі сусіди: Польща, Литва та Московія вже набули достатньо сили. Ці сусіди досить швидко розростаються, і їх, цілком природно, приваблює вакум влади, що виник на Русі. Стародавній Киів залишався лише блідою тінню своєї колишньої слави. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Крім православного митрополита, що у 1300 році виїхав до Москви, місто покинуло багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мавсвого князя. Отже Україна наче дозрілий плід чекала свого завойовника. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Загальна  характеристика періоду

    Серед перших, хто скористався  можливістю захопити Україну,  були Литовці. У середині XIII ст. Міндагаус (Міндогв) об'єднав войовничі  відсталі язичницькі племена,  щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними.

    Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська  держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Піденно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси Українських земель Великим князівством Литовським.

    Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, “ руські ” (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу.

  Ситуація  різко змінилася, коли провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують  важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була не здатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом ( Ягеллом ). Розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так було укладено Кревську унію в наслідок якої у 1385 р. було сформовано союз двох держав - Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства “ на віки вічні ” усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.

    Тим саме Кревська унія означала  поступову ліквідацію самостійності  південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.

    У 1471 р. було ліквідовано Київське  князівство. З цього часу, як свідчить  літопис, “ в Києві перестали  бути князі, а замість князів  стали воєводи ”.Тобто Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

    На початок XVI ст. стало очевидним,  що Велике князівство Литовське  близьке до занепаду. У 1522 р.  Москва відібрала у нього Чернігів  і Стародуб на північному сході  України. А у 1549 та 1552 р. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562 - 1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,коли Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившися перед зігрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

    Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоїні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали. Таким чином, після запеклої боротьби , у 1569 р. була укладена Люблінська унія яка у 1569 р. об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в “ одне, нерозрізнюване, неподільне тіло ”, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  2.Люблінська  унія 

  2.1 Основні передумови  підписання польсько-литовської  унії

    Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:

  - прагнення до унії значної  частини української, білоруської,  литовської шляхти, яка: а) хотіла  обмежити сваволю магнатів - великих  землевласників (у Польщі головною  політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);

  - знесилене тривалими війнами  з Московією, Велике князівство  Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

  Проти унії виступали українські, литовські  та білоруські магнати, що НЕ хотіли обмеження  своїх прав, привілеїв і земельних  володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії. 

  2.2 Підписання угоди

   3 початку XVI ст. стали інтенсивніше  формуватися умови для укладення  унії (союзу, об'єднання) між Польщею  та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

  Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. 

2.3 Основні положення угоди

   Люблінська  унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

  Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

  Ще  перед підписанням унії польський  сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих  землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві). 
 
 

  2.4 Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії

  Люблінська  унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

  Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

  а)  посиленню польської експансії  на українські землі, наступу католицизму;

  б) полонізації (ополяченню) української  знаті;

  в)  покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

  До  позитивних наслідків унії можна віднести:

  а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через  Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система  освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;

  б)  могутнє піднесення культурно-просвітницького  руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.

  Внаслідок Люблінської унії українські землі - і ті , що належали перед тим до Литви ( Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі ( Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.

    Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу шляхта отримала право володіти маєтками на всій теріторії Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

  3. Берестейська унія 

  3.1 Загальні відомості

  Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті ( Бресті ) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

  Бересте́йська у́нія (пол. Unia brzeska, англ. Union of Brześć, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская  уния) — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.

  Ця  подія, одна з найважливіших подій  в історії церковного життя в  Україні. Внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити  наслідки церковного розколу між  Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися. 

  3.2 Основні причини підписання Берестейської унії

  Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

  Для православних єпископів основними  причинами укладання унії були:

  а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

  б) бажання визволитися від своїй  підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

  в) необхідність зберегти своє привілейоване  становище в новій державі  і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

  г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя  залишався єдиним вищим церковним  ієрархом, який мав реальну владу.

  Католицькі  священики і польська шляхта розглядали унію як:

  а) необхідність ідеологічного обґрунтування  захоплення польськими магнатами українських  земель;

  б) можливість збільшити кількість  підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

  в) майбутня уніатська церква сприймалася  ними як другорядна тимчасова організація  для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

  У 1590 р. частина православних єпископів  вступила в таємні переговори з польським  королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької  церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії. 

  3.3 Розкол собору. Проголошення унії

  Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

  Православний  собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької  церкви, зберігши проте православні  обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. 

  3.4 Наслідки підписання унії

  Польській уряд вважав унію обов'язковою для  всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія  опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

    Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними, та найбільш поширеною стали масові втечі селян на східні і півленно-східні землі. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка - січі, на базі яких утворюється Запорозька Січ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  4. Суспільний лад 

    Політичне значення магнатів  у Великому князівстві Литовському  було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ( “ пани-Рада ” ), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою “ пани-Рада ”. У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або “ пани-Рада ”.

    Литовський статут 1588 р. особливо  виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

    Протягом другої половини XVI ст. - першої половини XVII ст. в українських  землях відбувалося подальше  зростання великого феодального  землеволодіння. Особливо великими темпами воно зростає після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590р. “ Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою ”.

  Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої - сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

    Магнати-землевласники - найвищий  прошарок пануючого класу - являли  собою у Речі Посполитій сенаторський  стан. Його склажали найвищі духовні  та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті.

    Другою більш чисельною групою  пануючого класу в українських  землях була шляхта - середні і  дрібні землевласники. Становище  української шляхти було неоднаковим  і постійно змінювалося. Але  вона знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Зрозуміло що українську шляхту не задовольняло таке становище і вона боролася за зрівняння в правах з польською. Згодом було проведено ряд заходів по виправленню даного становища завдяки яким шляхту зрівняли у правах з магнатами.

    Після Люблінської унії були  розширені права і привілеї  української шляхти. Король на  сеймі видав низку спеціальних  привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема  київська шляхта отримала право  на внесеня поправок до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

    Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної  ролі шляхти і сприяли встановленню режиму “ шляхетської демократії ”. Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. 
 
 
 
 
 
 
 
 

  5. Державний лад 

    Державний лад Речі Посполитої  в основному сформувався у  перші роки її існування. Велике  значення в цьому процесі мали  так звані “ Генрікови артикули  ”, прийняті у 1572 р. в зв'язку з обраням королем Речі Посполитої француського принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну “ елекцію ”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні 2 роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати териториальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

  За  Люблінською унією законодавча  влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.“ Король у сенаті ”, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

    Роль сенату у складі вального  сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король, або від його імені канцлер, формулювали загальну думку сенаторів - “ конклюзію” ( закінчення ).

    Найбільш впливовою частиною  вального сейму була посольська  ізба. Скликалася вона королівськими  універсалами за кілька тижнів  до відкриття сейму. Обрання  послів у сейм здійснювалося  на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

    Компетенція сейму була досить  широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, прицмати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  6. Основні риси права 

    Правова система, що склалася в Україні наприкінці XIV - у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів місцевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпосницького ладу.

    Прагнення до кодифікації законодавства  мало у Литві більш сприятливі  умови, ніж у Польщі. Наслідком  цього була поява у Великому  князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. - трьох  Литовських статутів.

    Унікалність статутів у тому, що вини являли собою таку систему права , яка була однаково прийнята у всіх кінцях держави. Органічно поєднуючи в собі норми права всіх найважливіших сфер суспільного і політичного життя.

    Видання литовських статутів, певна  річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно , як і раніше, продовжувало діяти разом з писаним првом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності “писаної норми” вирішувати справу “ на основі старого звичаю ”.

    До джерел права в Ураїні можна віднести і канонічне ( церковне ) право. Правовими джереламв православної церкви в українських землях були кормчі книги - “ Номоканон ” ( збірник церковного права ) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ( “Сувій Ярослава” ). Найбільш відомою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстввві Литовському, був “ Звід канонвчного права ” 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда 1 і Стефана Баторія. 
 
 
 
 

Висновок

     Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених  і драматизмом, і історичною  величчю.

    Включення українців у польсько-литовську  Річ Посполиту уможливило для  них благодатні й стимулюючі  впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть продовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як власне і польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої набувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.