Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Український традиційний одяг

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

РЕФЕРАТ

на тему: Український традиційний одяг

ЗМІСТ:

Вступ
Український традиційний одяг

2.1 До історії дослідження українського традиційного одягу.

2.2. Основні елементи українського одягу.

3. Висновок

4. Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми.

В умовах формування державності почуття причетності до свого народу активізується. Зростає інтерес до історичного минулого, до витоків національної культури. Уявлення про історичну долю свого народу, його історичні традиції є неодмінною основою національної самосвідомості. Одяг – органічна складова частина матеріальної культури, що безпосередньо зв’язана з виробництвом, трудовою діяльністю, з одного боку, і духовним світом народу – з другого. На протязі історії українського народу одяг, як і весь уклад повсякденного життя, підлягав змінам, вбираючи елементи культур сусідніх народів і, в свою чергу, поширювався далеко за межі початкового регіону свого побутування. Тому вивчення одягу, його елементів та аксесуарів має особливе значення не тільки для історії матеріальної культури, але і проблеми етногенезу народу, витоків його самосвідомості.

Актуальність теми визначається також винятковим значенням традиційного одягу для самоідентифікації українського народу. Як писав відомий український дослідник О. Воропай: «Під чужинецьким пануванням наш народ зберіг національний одяг – як символ, що його він проніс через всі віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від окупантів. У цьому факті – збереження національного одягу, проявився здоровий народний інстинкт. Національний одяг, мова, віра та звичаї – все це надійний захист від національного занепаду».
Мета моєї роботі полягає у тому, щоб проаналізувати і дослідити формування українського традиційного одягу - цього яскравого й самобутнього культурного явища. З’ясувати:

Історію дослідження українського традиційного одягу;
Висвітлити історичні умови формування та еволюції українського народного одягу;
Описати особливості українського народного одягу XІX -ХХ ст;

2.УКРАЇНСЬКИЙ ТРАДИЦІЙНИЙ ОДЯГ

Одяг є частиною душі людей. Український народний одяг має важливе історичне і художнє значення. З давніх часів і за час свого існування одяг задовольняє не лише матеріальні потреби людини, але і духовні, виконуючи необхідні внутрішні, соціальні і церемоніальні функції. Її високий естетичний рівень, емоційна насиченість відбиває світогляд і психологію українського народу. Це явище має місце в національних, європейських і світових культурах.

Розвиток українського одягу відбувався в тісному зв'язку з іншими культурними впливами. Традиційний одяг має глибокі корені в історії українського народу, пов'язані з раннім слов'янським періодом і з вищими досягненнями культури в Київській Русі.

Традиційний одяг України постійно розвивається і змінюється, зберігаючи древні традиції. Наприклад, місцеві художні комплекси одягу в кінці XIX століття – на початку XX включали культурні цінності різних епох. Деякі елементи традиційного одягу - колір, орнамент, окремі аксесуари походять від древніх цивілізацій. В той же час є компоненти, які асоціюються з історичною долею різних українських земель.

2.1. ДО ІСТОРІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ

Український народний одяг — ЦЄ ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ складників матеріяльної культури народу, тісно пов’язаний з усією його історією. З найдавніших часів одяг формувався і розвивався залежно від історичних, соціяльно-економічних, культурно- побутових, географічних, кліматичних і інших умов. З прадавніх часів наші предки дбали про одяг не тільки як засіб захисту тіла від холоду, вітру, дощу тощо, а також про естетичний вигляд його, про красу, про його

мистецьке оздоблення. Археологічні знахідки при розкопках на території України дають можливість скласти певне уявлення про одяг людей, що жили на території сучасної України у 5- 6 ст.. до н. е. Численні зображення на вазах, прикрасах, зброї племен показують, що чоловіки в той час носили шкіряну накидку з короткими рукавами, вузькі шкіряні штани або широкі шаровари з вовняної тканини, а голову покривав шкіряний башлик.

Про одяг часів Київської Руси ми дізнаємося з рисунків на полях ,,Изборника” Святослава, XI ст., найдавнішої пам’ятки писемности Київської Русі, а також із фресок собору Святої Софії XI ст.

Більше відомостей дійшло до нас про одяг українців ХУІІ ст. Французький військовий інженер Боплан, що перебував на польській службі з поч. 1630 р. до 1648 p., в 1650 і 1660 видав ,,Опис України” . Ця книжка викликала широке зацікавлення в Европі і була перекладена англійською (1704), німецькою (1780), польською (1822), російською (1832) мовами і частково українською. У цьому ,,Описі України” подано багато цікавих відомостей і про одяг українців ХУІІ ст.

Цікаві відомості про Україну ХУІІ ст. залишив арабський церковний діяч (архидиякон), мандрівник і письменник Павло Алеппський. Протягом майже всього свого життя він супроводив свого батька, антіохійського патріярха Макарія в його подорожах. У 1654 і 1656 р. він відвідав Україну (міста

Рашків, Київ, Умань, Прилуки, Переяслав). Алеппський залишив цікаві записки про цю подорож, в яких подав цінні відомості про історію, економіку, культуру, освіту, побут, мистецтво і релігійне життя на Україні. Тут же

подано й відомості про одяг українців. Арабські манускрипти записок Алеппського були перекладені й видані англійською мовою (1829-1831) і російською (1896-1900). У них описано одяг уманських міщан і київських

вельмож, подано опис головного убору дочок знаті Києва — вінки з оксамиту, гаптовані золотою ниткою, прикрашені перлами і самоцвітами. Селянські дівчата прикрашали голову вінками з живих квітів.

У 1637 р. друкарня Києво-Печерської Лаври видала книжку „Учительное Евангелие” з цікавими ілюстраціями, що відтворюють картини господарського життя українців ХУІІ ст. і народний одяг того часу.

Цікаві матеріяли про побут і зокрема про одяг українців Слобожанщини

подає вчений В. Зуєв, який у 1781-1782 р. відвідав Україну. Одяг українців різних верств суспільства часів Козаччини досліджував і описав військовий інженер, топограф О. І. Ріґельман, ілюструючи відповідними малюнками. Його праця охоплює історію України від найдавніших часів до 1787 року. Працю О. Ріґельмана видав відомий український філолог і етнограф О. Бодянський

в 1847 р.

Етнограф Й. Ґеорґі— німецького походження —опублікував працю у трьох частинах про народи в Російській державі. 1799 року її перевидали з додатком четвертої частини, яку написав український історик Михайло Антоновський. У цій частині — „Історія про Малу Росію” — автор описує побут і одяг українського народу.

1779-81 р. історик Дмитро Пащенко склав „Опис Чернігівського намісництва” — цінне джерело для вивчення соціяльно-економічного становища селян і козаків Лівобережної України в 2-ій половині ХУІІІ ст. Матеріяли Д. Пащенка використав видатний український історик, етнограф і

лікар Опанас Шафонський (що походив з української козацької старшини) і склав цінну довідкову працю „Чернігівського намісництва топографічний опис”. Її видано 1851 року — через сорок років після смерти автора. Один

із розділів праці присвячено українському народному одягові.

1798 року український історик Яків Маркович видав цінну працю „Записки про Малоросію” , в якій подано відомості про побут і одяг.

У рукописному відділі Наукової бібліотеки Української Академії

Наук та в Чернігівському музеї зберігаються шість рукописних альбомів українського етнографа Д. П. Делафліза, французького військового лікаря наполеонівської армії. Делафліз потрапив у полон і залишився жити на Україні. Працював він лікарем на Киівщині. Його рукописні альбоми ілюстровані малюнками з життя й побуту селян. Делафліз дає кольорові зображення літнього й зимового, святкового й робочого вбрання.

Фіґури представників різних верств села зарисовано спереду, ззаду і в профіль.

Докладніші відомості про праці Делафліза подано в книжці В. Ф. Горленка.

Іван Вагилевич (1811-1866) — письменник і видатний діяч Галичини— один із організаторів ,,Руської Трійці” (до якої належали

М. Шашкевич і Я. Головацький), був дослідником етнографії та фолкльору прикарпатських українців: гуцулів, бойків і лемків. Про гуцулів він опублікував статтю в празькому журналі. Пізніше —вже після смерти дослідника —стаття про гуцулів була надрукована російською мовою. Важлива праця про бойків також булла надрукована в празькому журналі. Недавно в рукописному відділі академічної бібліотеки в Ленінграді

знайдено рукопис статті польською мовою І. Вагилевича про лемків. Цю статтю в українському перекладі з вступною заміткою І. Д. Красовського надруковано 1965 року в українському етнографічному журналі. Опис у

цій праці лемківського чоловічого і жіночого одягу, як зазначає І.Красовський, — „неповторний і є дуже цінний для сучасних етнографів, оскільки належить до першої половини XIX ст. Прекрасний власного виробництва народний одяг лемків, описаний І.Вагилевичем, на сьогодні є музейною рідкістю” .

Досліджував народний одяг і Тарас Шевченко. Під час своєї поїздки по Україні 1843 року він збирав етнографічні матеріяли в різних містах і селах Київщини, Чернігівщини, Полтавщини. Він зарисовував з натури житло і

одяг. 1845-46 pp. Т. Шевченко з доручення Археографічної Комісії подорожував по Україні і збирав відомості про матеріяльну і духовну

культуру українського народу. Т. Шевченко зібрав багато цінних матеріялів, які характеризували народний одяг, особливо

бідного селянства. Шевченко „відтворював повні комплекти одягу

чоловічого або жіночого, зимового або літнього, інколи малював його складові частини і навіть окремі деталі. Малюючи одяг кольоровими фарбами, він завжди підкреслював смак і вміння народу прикрашати свої речі гарними вишивками та іншими оздобами”.

Цінний внесок в українську етнографію зробив історик і етнограф

Микола Маркевич, приятель Т. Шевченка. У праці про населення Полтавщини він описав і одяг селян.

Дійсний член Комісії О. С. Афанасьєв-Чужбинський, письменник,

історик і етнограф, написав цінну розвідку про побут українських селян, про їх матеріяльну й духовну культуру. Тут докладно описано родинний побут українців, їхні звичаї, обряди, житло, їжу й одяг. Автор з глибоким

співчуттям ставиться до тяжкого матеріяльного становища закріпаченого селянства. 1856 року Афанасьєв-Чужбинський опублікував працю про побут селян, в якій подано всебічну характеристику українського народу і зокрема

цінні відомості про одяг. Автор підкреслював, що український

народ — це самостійна нація з самобутньою національною культурою

і що його одяг цілковито відрізняється від одягу великоросів.

Видатний учений Яків Головацький, дослідник етнографії і фолкльору Західної України, присвятив окремі праці про народний одяг бойків, порівнюючи його з одягом інших груп населення західноукраїнських земель. У

1877 р. Я. Головацький опублікував другу працю про український народний одяг населення Галичини.

Про одяг бойків цікаві відомості подала Ольга Франко у своїй статті, надрукованій у жіночому альманасі „Перший Вінок” .

Авторка описує чоловічий і жіночий одяг, жіночі головні убори і взуття.

Побут прикарпатського селянства вивчав етнограф Володимир Охримович. У своїй розвідці про закарпатських українців він описав

чоловічий і жіночий одяг.

1869 і 1870 р. видатний етнограф Павло Чубинський очолював наукову етнографічну експедицію на Україні. Надзвичайно цінні матеріяли

експедиції були опубліковані в роки 1872-1879, і вийшли в світ сім величезних томів праць. Науковий етнографічний матеріял про український народний одяг

був надрукований у сьомому томі праць і не втратив своєї науково пізнавальної цінности і в наш час.

Видатний вчений академік Володимир Гнатюк, етнограф, фолкльорист, мовознавець і літературознавець, досліджував також побут і зокрема одяг українців, що жили в той час у південній Угорщині (тепер ця територія

належить Югославії). Наслідком цих дослідів була видана монографія

про так званих бачванських русинів. В. Гнатюк на території Галичини

досліджував ткацтво і докладно описав його процес. Він написав і розвідку про кушнірство в Галичині, подаючи детальний опис знарядь праці, процесу обробки шкіри, крою кожуха тощо.

Видатний етнограф Володимир Шухевич у своїй ґрунтовній праці

,,Гуцульщина” подав всебічну етнографічну характеристику гуцулів.

Праця В. Шухевича охоплює п’ять томів.

І. Франко у рецензії на монографію В. Шухевича зазначає, що ця праця важлива і оригінальна своїм монографічним охопленням всього комплексу матеріяльної і духовної культури гуцулів — архітектури, одягу, їжі, ремесел тощо. Але вважає, що в цьому цінному дослідженні бракує наукових висновків, зокрема вияснення того, що характерне тільки для гуцулів,

а що для всього українського народу. Докладний опис одягу гуцулів міститься на двадцяти сторінках першої частини монографії.

Іван Франко був не тільки великим українським письменником та фолкльористом, але й етнографом. Він зокрема досліджував побут,

одяг бойків і матеріяльну культуру. Наслідки своєї дослідницької праці І. Франко опублікував у науковому журналі німецькою мовою. Одяг бойків І. Франко порівнює з одягом гуцулів і підкреслює його надзвичайну простоту

і малу кількість прикрас. Додано також зроблені під час експедиції численні зарисовки та фотографії, які мають велике науково-пізнавальне значення.

В ділянці вивчення українського народного одягу особливої уваги заслуговує ґрунтовна праця видатного українського антрополога, етнографа і археолога Федора Вовка „Етнографічні особливості

українського народу”. У цій надзвичайно цінній праці Ф. Вовк вперше науково описав увесь український народний побут і ствердив, що український народ являє собою самостійну, самобутню націю, відмінну від інших

слов’янських народів. Самобутність виявляється зокрема і в народному одязі. Опис одягу Ф. Вовк починає з жіночого, бо на думку вченого він „переховав у

собі значно більше архаїчних елементів” . Розгляд частин жіночого одягу автор починає з оздоб т а одежі верхньої частини тіла, що зберігає більше

старовинних елементів, ніж нижня. Опис жіночих оздоб подано в історичному аспекті і в регіональному. Далі автор розглядає особливості жіночих зачісок в різних місцевостях України, головні убори жіночі та плечову одежу,

білизну. Описано верхню і нижнюю поясну одежу та взуття.

У такому порядку розглядає він і чоловічу одежу.

Одна з найважливіших праць про український народний одяг належить Г. С. Масловій, яка докладно розглядає одяг трьох східнослов’янських народів. Авторка дає характеристику й оцінку найдавніших і пізніших

праць про український одяг. Г. С. Маслова підкреслює, що народний традиційний український одяг „досить істотно відрізняється від російського і від білоруського народного одягу”. Український одяг, зазначає вона, дуже мальовничий, особливо в південно-західних областях. Праця Г. С. Мас-

лової має близько 200 сторінок із численними ілюстраціями.

В 60 й 70 pp. особливо великі заслуги в ділянці вивчення українського

народного одягу мала наукова співробітниця Українського державного музею етнографії та художнього промислу у Львові і Катерина Матейко. Деякі статті К. Матейко друкувалися українською мовою, а деякі російською

в російських наукових журналах, їй належать статті про джерела вивчення народного одягу, про етнографічне районування одягу, про одяг бойків, про головні убори селян та ін.

1969 р. Львівський університет видав надзвичайно цінну працю

про українське декоративно-прикладне мистецтво. У цьому виданні взяли участь сімнадцять етнографів та мистецтвознавців. Розділ про одяг опрацювала К. Матейко. Дослідниця дала історичний огляд українського

народного одягу, починаючи від найдавніших часів. Вона описала одяг ХУ-ХУІ ст. і пізніших часів. Найбільшу увагу звернуто на опис народного одягу XIX — початку XX ст., коли на Україні склалося кілька регіональних комплексів одягу, які відзначалися своїми художніми особливостями. Загальну характеристику народного одягу К. Матейко дала такими

словами: „Краса і колоритність, національні риси українського вбрання в значній мірі визначилися тонким смаком і великим художнім обдаруванням його творців — простих ткачів і кравців, вишивальниць та ювелірів, які створювали і вигадливо-пишний ансамбль панського одягу, і скромний, але красивий одяг селян, міщан, завжди керуючись високими мистецькими традиціями свого народу. Завдяки цьому український одяг придбав неповторну

своєрідність і художню цінність.” Як завершення своєї довголітньої

науково-дослідної праці К. Матейко опублікувала цінну розкішно видану й чудово ілюстровану монографію про український народний одяг. Основні розділи її такі: Джерела дослідження українського народного одягу; Формування українського народного одягу; Компоненти українського народного одягу; Комплекси одягу етнографічних районів України.

Дослідниця зазначає, що український народний одяг — це один із найхарактерніших самобутніх елементів матеріяльної культури

народу і що „первотипи основних елементів українського національного

одягу відомі вже в епоху Київської Руси” . Численні ілюстрації, серед яких багато кольорових, дають уявлення про історію розвитку народного одягу

т а про основні комплекси одягу різних етнографічних районів. Найстаровинніші, архаїчні риси зберіг одяг українців гірських районів

Карпат, особливо одяг бойків. Монографія К. Матейко — це безперечно одна з найцінніших праць про український народний одяг.

Невід’ємною частиною українського народного одягу є вишивка. Початки мистецтва вишивання на території сучасної України сягають найдавніших часів. Високохудожньою вишивкою Україна славиться на весь світ. Вишивці присвячено багато праць видатних етнографів і мистецтвознавців.

Однією з перших дослідниць української народної вишивки

була Олена Пчілка (О. Косач), українська письменниця і етнограф.

1876 р. вийшла її книжка „Український орнамент” , що здобула високу оцінку не тільки серед українських, а й серед видатних західноєвропейських учених. Ця праця, що пізніше друкувалася під назвою „Українські узори” , мала шість видань.

В XIX ст. і на початку XX ст. про українські вишивки видали праці такі дослідники: П. Литвинова, Л. Вербицький, H. Самокиш, С. Васильківський,

Д. Єеменцов, П. М. Савицький.

У 1981 р. видано велику книгу-альбом Олени Гасюк і Марії Степан „Художнє вишивання” . У ній подано короткий огляд історії народної

вишивки, розглянуто основні мотиви українського народного

орнаменту. Докладно описано техніку вишивання, різні види мережки, швів, методи вишивання і узори. Ця цінна книга до 1987 р. витримала вже п’ять видань.

Одна з найвидатніших нових праць про українські вишивки —

це монографія Т. В. Кари-Васильєвої „Полтавська народна вишивка” . Авторка розповідає про вишивальні артілі т а характеризує великі досягнення окремих

найвидатніших майстринь-вишивальниць на Полтавщині, подає докладний огляд мистецьких особливостей полтавської вишивки, місце і ролю її в одязі, в народних обрядах, в побутовому й громадському інтер’єрі. Ілюстрації показують зразки полтавських вишивок та техніку вишивання.

З короткого огляду праць про одяг бачимо, що ця важлива ділянка української національної культури була предметом великого зацікавлення багатьох видатних етнографів, які докладно вивчали одяг різних частин України і в своїй дослідницькій праці мали чималі успіхи. Завдяки цим

дослідженням доведено, що український народний одяг, зокрема

класичний національний одяг XIX і початку XX ст., відзначається

багатством і великою різноманітністю форм та великою мистецькою красою художнього оздоблення.

Український народний одяг з його прикрасами, чудовими вишивками становить невід’ємну частину національної культури і національного мистецтва українського народу.

2.2. ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ

Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декорування одягу. В цьому розумінні український народний стрій вирізняється значною варіативністю.

Основними елементами чоловічого вбрання Наддніпрянщини були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Сорочка мала тунікоподібний крій (тобто із згорнутого навпіл полотна) або прямокутні вставки на плечах (полики), пришиті по пітканню. Такий тип був характерний для всіх східних слов'ян. Були також сорочки з вузеньким поликом, що іноді нашивався на трикутну вставку на плечах (стрілкова сорочка), відомі також полякам і народам Прибалтики.

Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз — пазушку. Святкові, меншою мірою буденні, сорочки по поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів оздоблювалися вишивкою. Заправлялися вони у полотняні штани, які були досить широкими. Шаровари як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгонним скотарством. Поступово їх замінили вужчі штани, холоші яких з'єднувалися між собою клинами. Обов'язковою складовою чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка.

Верхній одяг шився з добротного сукна чорного, коричневого, а в давніші часи — білого кольору. Свита на спині призбиралась до талії. Траплялися чоловічі свити з так званими "вусами" — клинцями, які вставлялися ззаду до лінії талії. Заможніше населення влітку носило жупан із фабричної тканини, схожий за кроєм на свиту, а взимку — кожух до талії з овчини або тулубчастий (переважно на Київщині та Слобожанщині). Овчина до кінця XIX ст. була білого кольору, пізніше — жовтого. Свити й кожухи оздоблювали вишивкою та аплікацією.

У негоду на свиту чи кожух одягали плащоподібний одяг із грубого домотканого сукна — кирею, що мала відлогу (бородицю, кобку). В деяких місцевостях кирея навіть заміняла свиту, а тому й називалася свитою. Верхній одяг чоловіки підперезували тканим або плетеним вовняним, шовковим, бавовняним поясом.

Волосся на голові підрізували під макітру. Бороди відпускали тільки літні чоловіки. Стрижка під макітру витіснила у XIX ст. інші її види, зокрема вибривання голови із залишеним "оселедцем", поширене у XV—XVII ст. Влітку носили солом'яні брилі, взимку — смушкові або хутряні шапки циліндричної форми зі сферичним або плоским дном. Бідніше селянство взувалося в постоли — стягнуті шматки сиром'ятної шкіри, а на Полтавщині — плетені з лика личаки. Заможніше населення носило черевики, чоботи.

Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, керсетки, свити або юпки, кожуха. Найрозповсюдженішою була мала сорочка з суцільнокроєним рукавом, пришитим до станка по основі тканини. Вона була відома й іншим східним слов'янам. Другий тип сорочок — з прямими плечовими вставками (полики або уставки), що пришивались до станка по основі або пітканню,— був характерний для Полтавщини. На Правобережжі сорочки мали виложистий або стоячий комір, а також широкі чохли. На Київщині сорочки шились коротшими, ніж в інших місцевостях, довжина їх сягала колін. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались лляною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашали вишивкою менше.

Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини — запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу — розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.

Як святковий одяг була поширена плахта — поясне вбрання з двох досередини зшитих полотен, доповнене спереду вовняним або полотняним фартухом (попередниця, квартух). Одяг типу плахти був поширений тільки на Подніпров'ї і мав дуже давнє походження.

Зверху на сорочку одягався керсет — безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.

Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з "вусами" або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидом юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.

Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки. На Лівобережжі обв'язували голову хусткою, складеною у вузьку смугу. Таку пов'язку можна було побачити і в інших слов'янських народів. Взимку поверх неї одягали теплу хустку, влітку — легеньку, зав'язуючи кінці під підборіддям або на потилиці.

Заміжні жінки скрізь по Україні обов'язково покривали голову очіпком. Був поширений давній головний убір — намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Намітку одягали на обруч (кибалку) з лубу, картону або на очіпок.

Основними прикрасами в жіночого населення Наддніпрянщини були стрічки, сережки, намисто з коралів, бурштину або дутого скла, дукачі, каблучки, персні.

Чоботи носили чорні або двокольорові (чорно-коричневі), які вийшли з ужитку в кінці XIX ст. Святковим взуттям улітку були черевики. Повсякденно жінки, як і чоловіки, здебільшого ходили босоніж або в постолах.

Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією — з "вусами", носили також прямоспинний кожух (толуб). Переважали свити сірого кольору, кожухи — білого, а на Східному Поліссі — жовтогарячого. Влітку і взимку бідніше населення ходило в личаках.

Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по пітканню, і виложистим коміром. Шилась вона з сурового або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на Чернігівщині — білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або лляної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух - - вовняний або лляний — з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна — катанку.

Український традиційний одяг 📙 Реферат → 🆔 285735