Утворення радянської форми державності в Україні

Зміст:

1.Утворення радянської форми державності в Україні . Війна більшовиків з Центральною Радою.

2.Утворення радянської  влади в Україні  в 1919-1920 рр . Основні напрямки її внутрішньої політики.

1. Боротьба більшовиків за владу на Україні з іншими політичними силами.
2. Характеристика внутрішньої  політики більшовиків на Україні 1919-1920рр.

3. Входження України до  складу СРСР.

Вступ.

Початок ХХ століття був  досить важливим для України. У 1917-1921рр. дуже велика кількість різних сил  вели боротьбу за владу в Україні. 1917 рік відкрив нову сторінку історії  України.

Головною умовою розкриття  цієї теми є чітке розуміння суті  радянської  форми  державності. В зв'язку з цим приводом коротке  пояснення. Органами влади  даної  форми державності були Ради , які формувались спочатку на основі представництва, а згодом виборів, але лише класами робітників та селян. Ради знаходились під повним контролем більшовицької партії і в своїй діяльності  втілювали  її програмні положення. Політичний режим в період становлення-диктатура, яка визначалась самими більшовиками, як диктатура пролетаріату. А по суті була диктатурою пратії. Радянська форма державності , яку ми називаємо радянською владою.була започаткована в Росії, після скиненна Тимчасового уряду в жовтні  в 1917 р. Рішенням 2 з'їзду  Рад, який відбувся тоді ж, була утворена  і система вищих органів влади. Після цього більшовицька  партія,  розгорнула боротьбу за її утвердження на всіх території колишньої царської Росії. Антидемократична політика більшовиків обумовила проголошення 20 листопада 1917р. національно-демократичними силами Українсько Народної  Республіки на чолі з Центральноют Радою.Почалася тривала довготривала боротьба більшовиків направлена на ліквідацію на Україні національної форми державності та впровадження тут радянської влади.

1.Утворення радянської  форми державності в Україні . Війна більшовиків з Центральною Радою.

7 (20) листопада 1917 року  Українська Центральна Рада проголосила  ІІІ Універсалом створення автономної  Української Народної Республіки  зі столицею в Києві. Це викликало  роздратування російського уряду  — більшовицької Ради народних  комісарів. Вона вирішила захопити  владу в Україні шляхом збройного  повстання в Києві. У 1917-1920рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917р. визначилося їх протистояння з Центральною Радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади Рад.

4 (17) грудня 1917 року Рада  народних комісарів Росії надіслала  ультиматум Українській Центральній  Раді за підписами Володимира  Леніна і Лева Троцького. Більшовики  вимагали легалізувати більшовицькі  військові загони в Україні  й припинити їх розброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Антонова-Овсієнко. З грудня того ж року біля кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська.

7 (20) грудня Українська  Центральна Рада відправила відповідь  Раді народних комісарів за  підписом Володимира Винниченка  та Симона Петлюри, якою відхилила  ультиматум. Розпочалася українсько-більшовицька  війна.

8 (21) грудня 1917 більшовицькі  червоногвардійські загони під  проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова[2]. В ніч на 9 (22) грудня вони заволоділи містом[2]. 12 (25) грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР зі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. 17 (30) грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет радянської УНР проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт.

25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська армія чотирма  групами вирушила з Гомеля  і Брянська в Україну в напрямах  Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно у містах Лівобережжя  було підготовлене повстання  місцевих більшовицьких груп, при  чому більшовицькою пропагандою  було деморалізовано деякі українські  гарнізони.

26.12.1917 більшовики зайняли  Харків і, наступаючи звідти, захопили  Лозову, Катеринослав (09.01.1918), Олександрівськ (15.01.), Полтаву (20.01.). Брянська група  захопила Глухів (19.01.) і Конотоп  (16.01.).

Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач (27.01), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач.

14 (27) січня 1918 року в  Одесі та Миколаєві спалахнули  більшовицькі повстання.

16 (29) січня 1918 року відбувся  бій під Крутами в якому Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили 350 вояків, після чого 50 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал». 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого 1918 року УЦР і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Наступ російських червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив столицю. 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил.

З Києва більшовицьке військо  почало похід на Правобережжя, зводячи  бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині колишній російській 7 армії, яка переважно складалась з більшовиків, вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Української Центральної  Ради обороняли позиції на лінії  Житомир-Коростень-Сарни.

Після укладення Берестейського миру , договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського. Українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими (з 24.02.1918) і австрійськими (з 27.02) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ.

4 грудня 1917р. РНК надсилає ультиматум  Центральній Раді, з вимогами  не дезорганізовувати фронт, припинити  роззброєння радянських військ  в Україні.

4 грудня 1917р. в Києві почав  роботу І Всеукраїнський з’їзд  Рад, на який прибули 120 делегатів  від більшовицьких Рад і 2000 делегатів від Селянських Спілок  – масових селянських організацій,  які перебували під контролем  УПСР. Не маючи більшості, більшовицькі  делегати заявили протест і  залишили з’їзд. І Всеукраїнський  з’їзд Рад в Києві у складі  делегатів від Селянських Спілок  продовжив роботу і схвалив  резолюції на підтримку Центральної  Ради та її політики.

 Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з’їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір’я. Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради.

   Більшовицькі делегати з Києва поїхали до Харкова, де 9-10 грудня 1917р. була встановлена Радянська влада і працював обласний з’їзд Рад. Київські і харківські делегати об’єдналися і 11-12 грудня 1917р. у Харкові було проведено І Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували в Україні. 12 грудня 1917р. на цьому з’їзді в Україні проголошується Радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.

6 січня 1919 р. спеціальним рішенням  уряду стара назва держави,  прийнята наприкінці 1917 - на початку  1918 р. - Українська Народна Республіка, -була замінена на нову. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою радянської України стала Українська Соціалістична Радянська Республіка - УСРР. Натомість були створені надзвичайні органи влади - революційні й військово-революційні комітети. Кандидатів до них підбирали більшовицькі комітети й військові власті. У сільській місцевості за прикладом Росії формувалися ще й комітети бідноти. Цим органам передавалася вся повнота влади аж до створення на всій території України системи рад. Комбіди розглядались як опорні пункти більшовиків на селі, знаряддя у боротьбі із заможними верствами селянства. Таким чином, як і в 1918 р., більшовики не поспішали передавати владу виборним органам - радам.

2.Утворення радянської  влади в Україні  в 1919-1920 рр . Основні напрямки її внутрішньої політики.

1. Боротьба більшовиків за владу на Україні з іншими політичними силами.

Україна була оточена ворогами з  усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після  повалення гетьманату, посилився  рух советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські антибольшевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей.

Становище уряду було тяжке й  тому, що всередині його не було єдности, не було спільної лінії в політиці.

Заборонено вживати російську  мову. Наказано заміниті: російські вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради."'

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український  народ нетерпляче очікували відкриття  Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з  важкого становища держави і  вживуть заходів до виведення  України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів. 23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків  перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана  М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також  анархіст Н.Махно зі своїм великим  загоном. Ще більше значення мав перехід  на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під  командою отамана Зеленого. Україна  вкрилася повстанськими загонами, які  не визнавали влади Директорії. Простір  їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони частозмінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.

В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з нимиДиректорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну.

Ці обставини визначили прагнення  багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували  південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі  теж мало доручення шукати контактів  з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали формування нового, правого  уряду, що створив би протягом трьох  місяців 300-тисячну українську армію  під протекторатом Франції. Під  час боротьби з більшовиками остання  мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження  для фронту. Франція прагнула також  мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися  української державності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію  до Одеси з метою розпочати  переговори з французькими представниками. Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу  переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра  створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет  Міністрів одержав завдання розпочати  з французаминові переговори.

Таким чином, домовитися з державами  Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти  залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта  щедро підтримувала російську Добровольчу  армію, очолювану генералом Денікіним.

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і  радянський уряди підписали прелімінарний  договір, в якому були визначені  кордони між Україною іПольщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я.

16 листопада 1920 р. в Криму було  розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали  мирний договір Польща та радянська  Росія. Польща визнавала Українську  Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь  та Західне Полісся дісталися  Польщі, Східна Волинь — радянській  Україні.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків  більшовикам України вирішальною  мірою полегшили прихід до влади  у північно-східній частині України  в грудні 1917р. більшовицького уряду  і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

2. Політичний курс більшовиків у 1919 р. «Воєнний комунізм»

У 1919 р. політика «воєнного комунізму» була введена в Україні 

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для  боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика «воєнного комунізму» включала в себе: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозверстки (примусове  вилучення продовольства у селянства), загальною трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці, мілітаризацію  суспільства, скасування комунальних  платежів, плати за проїзд у транспорті і ін

Націоналізація промисловості. Держава  намагалося взяти важелі управління пріоритетними галузями в свої руки. Була встановлена ​​державна монополія  на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом  і т.д. Приватні підприємства, які  ще не були націоналізовані, повинні  були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РРФСР. У 1920 р. були націоналізовані  практично всі підприємства України.

Трудові відносини. Більшовики ввели  загальну трудову повинність, трудову  мобілізацію. Щоб змусити людей  працювати, вони прирівняли робітників до солдатів в армії. Вводилися мілітаризація  праці, примусова праця «буржуазних  елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

Торгівля та фінанси. При «військовому комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт і т.п.; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

Політика «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби ввести колективні форми господарства (комуни).

Продовольча диктатура. Більшовицький  режим увів продовольчу диктатуру. Влада поклала обов'язки на селян  у примусовому порядку здавати  запаси зерна та інших сільськогосподарських  товарів за державними (вкрай низьким) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялася і розглядалася як спекулятивна. Така політика отримала назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару у селян. Для вилучення продовольства  створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продотряди. У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко та ін

Створення комнезамів. Для зміцнення  свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети бідноти (кобеди). Вони повинні були доповідати державним службовцям та членам продзагонів про те, хто з селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комбіди почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного  комунізму призвело до господарської  розрухи, формуванню адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Вже в 1920-1921 рр.. ця політика зазнала повного краху.

Політика більшовиків в 1920 р. На початку 1920 р. радянська влада в  Україні була встановлена ​​втретє (вперше - 25 грудня 1917 року, другий раз - 6 січня 1919 р.). Більшовики створили надзвичайні  органи влади-революційні комітети (ревкоми). Ще в грудні 1919 р. в Москві був створений Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 р. у зв'язку з виборами до Рад усіх рівнів Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідувалися, і всі владні повноваження переходили до Рад.

Вибори до Рад проходили під  контролем більшовиків, тому вони отримали 80% місць в губернських виконкомах і 70% місць в повітових виконкомах.

У 1920 р. Кремль намагався створити враження про зміну своєї політики щодо України:

- Проголошувалося визнання незалежності  УРСР;

- Було дано обіцянку ширше  враховувати інтереси середнього  селянства, забезпечити добровільність  у створенні комун.

На ділі проголошення цих «змін», особливо стосовно визнання незалежності України, мало демагогічний характер. У 1920 р. в Україні утвердилася  політична диктатура КП (б) У у формі радянського режиму.

«Червоний терор». Становлення більшовицького режиму супроводжувалося посиленням «червоного терору». У 1919 р. була створена Всеукраїнська  надзвичайна комісія (ВУЧК), яку з  квітня 1919 р. очолив М. Лацис. Створювалися «народні суди» і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Фізично знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери царської армії, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни та ін Правові і моральні норми не приймалися до уваги. Методами «червоного терору» були: військова блокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення сімей, масові страти. Знищувалися як реальні супротивники більшовиків, так і випадкові люди. Особливо багато жертв було серед повстанців-махновців, селян півдня України.

З цього часу в Україні створювалася система примусових робіт і перші  концтабори, через які в 1920-1921 рр.. пройшли 25-30 тис. чоловік.

3. Входження України  до складу СРСР.

Ленінський проект утворення Союзу  РСР 

В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції  ЦК. Але відразу після одержання  відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб  усі радянські республіки, серед  яких і Російська Федерація, ввійшли  на однакових правах у нове державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними  з Українською СРР та ін. і разом  і нарівні з ними входимо в  новий союз, нову федерацію», - писав  В. Ленін.

Прихильники «автономізації» під  тиском Леніна відмовилися від своїх  поглядів. Його пропозиції затвердив  пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою  пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.

Зміна поглядів «автономістів» відбулася  спокійно, без помітного опору. Вони добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх республік у  новому державному утворенні мало що змінить доти, поки залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою  правляча для всіх цих республік  партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного порядку  ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали наміру змінювати.

Юридичне оформлення СРСР

У грудні 1922 р. процес юридичного оформлення СРСР вступив у завершальну фазу. 10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Конституції СРСР. Дириговані з одного центру - ЦК РКП(б) - подібні рішення прийняли також з'їзди рад інших радянських республік.

Завершення оформлення СРСР було пов'язане  з прийняттям Конституції. Для її підготовки ЦВК СРСР створив комісію, яку очолював М. Калінін. У липні 1923 р. сесія ЦВК СРСР схвалила і  ввела в дію Конституцію. Остаточне  її затвердження відбулося 31 січня 1924 р. на II з'їзді рад Союзу РСР.

Повноваження України у складі СРСР

IX Всеукраїнський з'їзд рад, який  відбувся у травні 1925 р., вніс зміни  в текст Конституції УСРР. Закріплювалося  входження України до складу  СРСР.

Конституція СРСР 1924 р. регламентувала повноваження союзних республік, у  тому числі й Української СРР. Уряд республіки одержав права на керівництво внутрішніми справами, юстицією, сільським господарством, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням.

Що ж до продовольчої справи, фінансових питань, робочої сили, промисловості, то вони підпадали під спільне  управління союзно-республіканських наркоматів. Політику цих наркоматів визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували зовнішньополітичні відносини, армія і флот, зовнішня торгівля і засоби зв'язку (в тому числі й транспорт). Конституція СРСР передбачала право виходу союзних республік зі спільного державного утворення.

З утворенням СРСР суверенні права  України ще більше звузилися. Право  на вихід було фікцією, бо залежало виключно від позиції ЦК ВКП(б). По суті, Союз Радянських Соціалістичних Республік був псевдофедеративною державою.

Однак проголошення СРСР закріпило  деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, існував власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне  життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна компактно проживали  в Україні.

Невдоволення в Україні утворенням СРСР

Уже в 20-х роках в Україні проявилося невдоволення централізаторською політикою  ВКП(б), нерівноправним становищем України  у складі СРСР. За умов повної монополії  більшовиків на політичну діяльність це невдоволення могло проявлятися  в більш-менш відкритому вигляді  лише в середовищі КП(б)У й торкатися питань «удосконалення» національної політики з метою забезпечення зростання впливу комуністичних ідей в Україні.

На початку 1928 р. з критикою економічної  політики ВКП(б) в Україні на сторінках  офіційного теоретичного журналу КП(б)У «Більшовик України» виступив молодий комуніст М. Волобуєв. Аргументовано, спираючись на конкретні факти, він доводив, що за радянської влади, як і в умовах царату, Україна залишається економічною колонією Росії, а промислове будівництво на її території ведеться в інтересах російського центру й не враховує потреб республіки. Молодий учений стверджував, що українська економіка може вижити за рахунок власних можливостей та ресурсів і навіть стати органічною частиною світової економіки без посередницької ролі центру.

ВИСНОВКИ

Боротьба більшовиків за владу  в Україні була дуже складною та довгою. Протягом декількох років  боротьба йшла між більшовиками, білогвардійцями, військами Антанти. Важливу роль у цій боротьбі займали й українські народні повстанці, які вже у  той час прагнули здобуття незалежності України.

Розглядаючи загальні причини поразки  українців, необхідно розрізняти внутрішні  та зовнішні чинники, а також становище  східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала  на допомогу селянства. Проте цей  величезний загін потенційних прибічників  не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але  не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте  селянинові важко було осягнути складнішу  ідею національної незалежності, й  лише під кінець громадянської війни  багато більш-менш освічених селян  стали схилятися на її бік. Але  на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.