Вчення меркантилістів про державні фінанси

Самостійна  робота з курсу «Державні фінанси»                                                         на тему: 

ВЧЕННЯ  МЕРКАНТИЛІСТІВ ПРО ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ-2009

     Зміст:

     1.Вступ

     2. Вклад меркантилістів у розвинок  фінансової науки

     3.Вчення  Діомеде Карафи та Жана Бодена  про державні фінанси

     4.Висновки

     5.Список  використанної літератури 

     Вступ

     Фінанси - явище історичного порядку. Первіснообщинний лад з його зрівняльним розподілом продуктів праці не знав фінансів. Фінанси виникли в період розпаду первіснообщинного ладу, з появою держави та її потребами у власних ресурсах. Саме з появою держави та її існуванням більшість економістів пов'язують виникнення і функціонування фінансів.

     Фінансова наука, як і всі науки, народилася з практики. Фінансова практика на тисячоліття старша за фінансову науку. Існувала незліченна безліч фінансових господарств, які розвивалися, розширювалися, хиріли і вмирали, нічого не знаючи про фінансову науку. Фінансова наука виникла пізніше за інші соціально-політичні науки, її зародження більшість дослідників відносять до XV-XVI ст.

     Значний вклад у розвиток фінансової науки  зробила школа меркантилістів, основними  представниками якої були Г. Скаруффі (ХУІ ст.), Б. Даванзатті (1529-1606), В. Стаффорд (1554-1612), А. Серр, Т. Мен (1571-1641), А. Монкрентьєн (1576-1621), Ж. Кольбер (1619-1693), Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726) та інші.

     Економічне  вчення меркантилізм (від ісп. тегсапіе — купець), основні постулати  якого є результатом не теоретичного аналізу, а опису явищ економічного життя та їх класифікації. Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного нагромадження капіталу, визначив сферу обігу як вирішальну для нагромадження багатства. Як економічне вчення меркантилізм є обґрунтуванням економічної політики держави. Спочатку це вчення відігравало вторинну роль щодо вже існуючих методів збагачення держави, а з розвитком своєї економічної доктрини (особливо в XVII ст.) почало справляти вирішальний вплив на економічну політику. 

     2. Вклад меркантилістів у розвинок фінансової науки

     Фінансова наука виникає одночасно з  політичною економією в XV сторіччі в містах північної Італії, що переживали економічний підйом і культурне зростання. На межі середньовіччя і нового часу торговий капіталізм створив не тільки матеріальні умови для виникнення нової галузі суспільного знання, але і настійну потребу в свідомому відношенні до фінансового господарства.

   Головними передумовами генезису меркантилізму  стали:

• поступове витіснення натурального господарства товарним, виробництвом, розвиток товарообігу, поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв'язків;
• інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, виникнення світового ринку, започатковане великими географічними відкриттями XV—XVI ст.;
• ліквідація політичної роздробленості у західноєвропейських країнах, бурхливий процес становлення централізованих національних держав, їх утвердження у системі світогосподарських зв'язків, утворення перших колоніальних імперій Нового світу;
• поглиблення суспільного поділу праці, виникнення мануфактурного виробництва, створення великих підприємств, зорієнтованих на зростаючий ринковий попит та задоволення експортних потреб;
• розширення сфери діяльності та кардинальна зміна ролі торговельного капіталу, безпосередня участь купців у національній промисловості, поява перших монополістичних об'єднань торговців;
• розвиток наукового знання, започаткований першою науковою революцією XVI—XVII ст.; посилення прикладного значення наукової діяльності;
• ліквідація ідеологічної монополії релігійного мислення.

   В економічній літературі меркантилізм розглядається у двох взаємопов'язаних площинах:як економічна політика феодально-абсолютистських  держав епохи первісного нагромадження  капіталу, яка відображала інтереси торговельного капіталу і сприяла переходу від простого до розвинутого (приватнопідприємницького) товарного виробництва.Система меркантилістів по суті була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання, яким повинно бути народне господарство і як повинна була поводити себе по відношенню до нього державна влада.

     У політиці меркантилізму знайшов  відображення тісний союз державної  влади з торговельною буржуазією. Торговельний капітал був зацікавлений у сильній держаній владі для  ліквідації застарілих феодальних обмежень, охорони міжнародної торгівлі, завоювання колоній і панування на світовому ринку. У свою чергу державна влада була зацікавлена у розвитку торгівлі та торговельної буржуазії з метою задоволення зростаючих потреб у грошах для утримання армії та королівського двору [1,с.364].

     Характерною ознакою економічної політики меркантилізму  був яскраво виражений протекціонізм (від лат. protectio - заступництво, захист),який був  спрямований на: 1)перевищення  експорту товарів над їх імпортом з метою нагромадження багатства в країні, збільшення внутрішніх витрат як стимулу зростання виробництва та зайнятості населення;

2)підтримку  експансії торговельного капіталу, заохочення створення монопольних  торговельних об'єднань;

3)захист  та заохочення розвитку національної промисловості, нарощування виробництва товарів на експорт, надання пільг та субсидій експортерам (привілеїв, монопольних прав, експортних премій, субсидій тощо);

4)обмеження  імпорту готової продукції, особливо  предметів розкоші шляхом встановлення  високих ввізних митних зборів, квот, тарифів;

5)заборону  або обмеження вивезення сировини  та заохочення і ввезення з  метою підтримки на низькому  рівні експортних цін на готову  продукцію;

6)удосконалення  флоту, розвиток мореплавства  з метою загарбання колоній та поширення колоніальної торгівлі тощо [7].

     У своєму розвитку меркантилізм пройшов  два історичні етапи: ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи та пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи.

     Найбільш  відомими представниками раннього меркантилізму  були англієць В. Стаффорд (1554-1612), італійці Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даван-цаті (1529—1606) та ін. Центральним пунктом економічного учення ранніх меркантилістів була доктрина активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього ставилось завдання збільшення видобутку золота та срібла, а також заохочення припливу грошей із-за кордону при одночасному утриманні та збереженні їх всередині країни.

     В Англії політика раннього меркантилізму  знайшла відображення у цілому комплексі  заходів з регулювання зовнішньої торгівлі. Державні чиновники здійснювали обов'язковий контроль за торговельними угодами, стягуючи з кожної угоди мито. Вивезення золота та срібла за межі країни перешкоджали "закони про витрачання", згідно з якими іноземні купці зобов'язані були витрачати всю свою виручку в Англії. У другій половині XV ст. інститут господарів у Англії був замінений на "закони про нишпорок", відповідно до яких до приїжджих купців прикріплювалися детективи, які стежили за неухильним дотриманням іноземцями усіх приписів. З метою заохочення збуту продукції вітчизняних риболовів королева Англії Єлизавета запровадила обов'язковий для всіх два рази на тиждень піст на м'ясо. Вона ж видала наказ, згідно з яким мертвих дозволялося ховати лише у вовняному одязі, що сприяло збуту продукції англійських мануфактур [9,с.123].

     Однак впровадження рекомендацій раннього меркантилізму  в практику ряду європейських країн  не дало оцікуванного результату. Поступово  з'явилося усвідомлення необхідності більш гнучкої та конструктивної економічної політики держави та зміщення акцентів у розумінні способів накопичення грошового багатства зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Відтак концепції грошового балансу була протиставлена доктрина торговельного балансу, висунута пізніми меркантилістами.

     Пізній  меркантилізм (мануфактурна система) виник  у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошувалось на економічній безплідності монетарної системи та недоцільності політики утримування грошей у країні. Відмовившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту товарів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилісти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іноземних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок форсування експорту шляхом стимулювання національного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині та розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо. З метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції пізні меркантилісти виступали за зниження витрат виробництва експортоспроможних галузей. Вони вимагали державного втручання у трудові відносини з метою законодавчого обмеження заробітної плати та регламентації споживання. Ставилось також завдання регулювання позичкового процента з метою здешевлення кредиту.

     Завдяки бурхливому економічному піднесенню Англії у XVI—XVII ст. меркантилізм тут досягнув найбільшого розквіту і протягом двох століть (середина XVII — перша половина XIX ст.) був офіційною політикою держави. До видатних теоретиків англійського меркантилізму належать В. Стаффорд (1554—1612), Т. Мен (1571 — 1641), С. Фортрей (1622— 1681), Дж. Стюарт (1712—1781) та ін. [1,с.350].

     Класиком зрілого меркантилізму, який пропагував погляди об'єднаного в монополії купецького капіталу, був один з керівників Ост-Індської компанії Томас Мен (1571—1641). Він спростував твердження про вигідність дотримання грошового балансу не тільки для торгових компаній, а й для держави в цілому. Збільшення кількості грошей у країні можна досягти не забороною їх вивезення, а навпаки, активною зовнішньою торгівлею: перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту. Вивезення грошей Т. Мен ототожнював із сівбою, що дасть у майбутньому великий урожай.

     У працях Т. Мена та його сучасників Л. Робертса, Ч. Девентанта, А. Серри було сформульовано  доктрину торгового балансу —  найважливішу частину економічного вчення зрілого меркантилізму. У  розумінні цих авторів гроші є важливими саме як вихідний пункт круго-обороту Г—Т—Г, що здійснюється в зовнішній торгівлі. На відміну від монетаризму на перший план висуваються не гроші як засіб обігу, а грошовий капітал у раціональній формі світових грошей. Представники пізнього меркантилізму основним джерелом національного багатства вважали прибуток капіталу, що функціонує в зовнішній торгівлі. Основне питання, що його ставили меркантилісти у своїх творах, — як збільшити цей прибуток. Відповідей було дві: через посередницьку торгівлю та через розвиток експортної промисловості, яка працює на вітчизняній або дешевій привізній сировині, причому другому напрямку віддається перевага.

     Зростання прибутків меркантилісти пов'язували  також зі зниженням витрат виробництва  експортоспроможних галузей. Основним методом зниження витрат визнавалось обмеження заробітної плати найманих робітників. У працях голландських меркантилістів П. де ла Корта і Ж. де Вітта (середина XVII ст.) пропонувалося законодавчо обмежувати заробітки.

     Основним  знаряддям збагачення торгового капіталу в XVII— XVIII ст. були заходи державної влади. Первісне нагромадження капіталу в Європі спиралося на державне регулювання.

     У передових країнах Європи - Англії й Голландії - торговий капітал, що об'єднувався в монопольні компанії, був досить сильний і не потребував урядової підтримки. У Франції, навпаки, державна влада була змушена впродовж XVII ст. розробити цілу систему протекціоністських заходів для забезпечення активного торгового балансу. Апогей державного втручання в економіку припав на епоху правління міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619—1683), тому практичний французький меркантилізм увійшов у історію під назвою кольбертизму. Уряд Франції намагався звести до мінімуму імпорт промислових товарів і всіляко сприяв розвиткові вітчизняної промисловості (як експортної, так і імпортозамінної). За державний рахунок утворювались експортні мануфактури, промисловці отримували неабиякі привілеї (наприклад, звільнялися від податків) [10].

     Зрілий  меркантилізм дістав назву комерційної, або мануфактурної, системи. Економічне вчення пізнього меркантилізму відбивало процеси первісного нагромадження капіталу та переростання торгового капіталу, що був зайнятий у зовнішній торгівлі, у промисловий капітал експортних галузей національних економік.

Таким чином, пізній меркантилізм, відійшовши від абсолютизації сфери зовнішньої торгівлі, створював підґрунтя для  появи нового напрямку економічної  думки, предметом розгляду якого  став переважно процес виробництва  матеріальних благ.

     У Франції меркантилізм зазнав значного розвитку завдяки економічній політиці абсолютизму, спрямованій на забезпечення активного торговельного балансу. Доктрину меркантилізму наполегливо впроваджував у життя в другій половині XVII ст. видатний державний діяч, генеральний контролер (міністр) фінансів Людовика XIV Жан Батист Кольбер (1619—1683). У період правління Кольбера державне втручання в економіку досягло великого розмаху, а його меркантилістська політика увійшла в історію під назвою кольберизму.

     Система протекціоністських заходів уряду Кольбера була спрямована на мінімізацію імпорту товарів, державне сприяння розвитку вітчизняної (експортної та імпортної) промисловості. За рахунок держави у Франції розширювалась мережа мануфактур, в тому числі привілейованих, яким виділялись урядові субсидії, активно створювались експортні мануфактури, промисловці та торговці отримували позики та різного роду пільги, у тому числі звільнення від податків. Ж.Б. Кольбер заохочував розвиток королівської мануфактурної промисловості, будівництво торговельного і військо-контрового флоту, колонізацію заморських володінь, створення колоніальних компаній з метою розгортання Жан Батист Кольбер зовнішньоторговельної діяльності. Він запровадив протекціоністський митний тариф, здійснив заходи з уніфікації тарифів та укрупнення внутрішніх митних областей, що сприяло розвитку внутрішньої торгівлі.

     Водночас  специфіку кольберизму визначало  те, що стимулювання мануфактурного виробництва  супроводжувалось забороною вивезення  хліба з країни та вільного його ввезення. Низькі ціни на хліб вважались необхідною умовою розвитку промисловості й торгівлі. Феодальні форми експлуатації не були ліквідовані, обкладання непомірно високими податками сільськогосподарських , товарів стримувало розвиток фермерства, звужувало внутрішнє споживання та внутрішній ринок, що у подальшому негативно відобразилось на рівні промислового виробництва та національного господарства в цілому.

     Розгорнутий виклад економічної програми французького меркантилізму був здійснений Антуаном Монкретьєном де Ваттевілем (1575—1621), автором знаменитого "Трактату з політичної економії" (1615). Це був перший твір, у якому політична економія трактувалась як наука, котра має специфічний предмет дослідження, відмінний від предмета дослідження інших наук. На противагу поглядам древніх мислителів, які прагнули розкрити закони господарювання окремих рабовласницьких господарств, політична економія визначалась А. Монкретьєном як наука про практичні правила господарської діяльності держави та мистецтво управління ними. Розмірковуючи над засобами пожвавлення економічного розвитку Франції, автор трактату порушив питання перебудови економічної політики держави, виходячи із досвіду Англії, яка на той час досягла значних успіхів на шляху економічного піднесення. У своєму творі він виокремив три найважливіших джерела зростання багатства нації:

• впорядкування мануфактурного виробництва;
• утримання у доброму стані флоту;
• розвиток торгівлі.

  Розвитку  ідей меркантилізму в Росії у  другій половині XVII—XVIII ст. сприяли ліквідація феодальної роздробленості та завершення процесу створення централізованої держави, розвиток суспільного поділу праці, зростання мануфактурного виробництва, торговельного капіталу, зміцнення торговельних зв'язків та утворення національного ринку.

  Цікаво  зазначити, що меркантилістська політика проводилась у Росії в період, коли ідеї меркантилізму в Європі багато в чому втратили свою актуальність. Своєрідність російського меркантилізму  виявилась у специфічному ставленні  до розвитку економіки країни, особливостях оцінки значення зовнішньої та внутрішньої торгівлі.

Російські меркантилісти не ототожнювали багатство  з грошима, благородними металами і  не були прихильниками доктрини чистого  монетаризму. На відміну від західноєвропейських  дослідників, вони приділяли значну увагу не тільки проблемам налагодження зовнішньої торгівлі, але і питанням різнобічного розвитку економіки країни, піднесення її продуктивних сил за рахунок вдосконалення вітчизняної промисловості та внутрішньої торгівлі. Значна увага приділялась вирішенню аграрних питань. Широко трактувалась роль держави на шляху здобуття економічної незалежності країни.

  Так, наприклад, економічна програма впливового державного діяча середини XVII ст. Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680) мала меркантилістську спрямованість і передбачала ліквідацію економічної та культурної відсталості Росії, подолання засилля іноземних купців та піднесення продуктивних сил країни. Підготовлені та відредаговані ним документи ("Псковське положення" (1665) та "Новоторговий устав" (1667)), містили цілий ряд прогресивних для свого часу економічних ідей.

  Виступаючи  завзятим прихильником політики протекціонізму, Ордін-Нащокін надавав великого значення державному втручанню у  господарське життя країни з метою  регламентації грошового обігу, опікування торгівлі та заохочення підприємництва. Він вважав торгівлю важливим інструментом піднесення добробуту нації, стверджуючи, що "торговельними промислами держави збагачуються" [5, с.234-236].

  Ідеї  меркантилізму знайшли відображення також у творах та практичній діяльності російського історика, економіста, державного діяча Василя Татищева (1686—1750).

  Програма  економічного розвитку країни, запропонована  ним у ряді робіт, насамперед у  записці "Наприклад, подання про  купецтво і ремесла" (1748), була спрямована на перетворення Росії у розвинену країну, котра не поступається могутністю країнам Західної Європи. Головним засобом забезпечення економічної незалежності держави автор вважав вдосконалення промисловості та торгівлі. Водночас він наголошував на важливій ролі сільського господарства у розширенні ринкових відносин. Реалізацію своєї програми економічних перетворень В. Татищев пов'язував з активною державною підтримкою.

  У торгівлі російський мислитель вбачав "корінь і основу всіх багатств". Дотримуючись меркантилістських поглядів щодо необхідності забезпечення активного торговельного балансу, він пропонував зменшити ввезення іноземних товарів, особливо предметів розкоші, та всебічно розвивати експорт готової продукції. У зв'язку з цим В. Татищев запропонував реорганізувати наявну на той час митну систему з метою поновлення скарбниці шляхом активізації торговельного балансу. У своїй практичній діяльності він приділяв велику увагу організації вітчизняних підприємств, орієнтованих на випуск експортної та імпортозамінної продукції.

   З точки зору сучасної економічної  науки значення меркантилізму полягає:

       -в обґрунтуванні активної державної  економічної політики, сутність  якої полягає в захисті внутрішнього  ринку від іноземної конкуренції (принагідно зазначимо, що Дж. М. Кейнс саме меркантилістів називав своїми ідейними попередниками);

-у  формулюванні доктрини активного  торгового балансу (позитивного  сальдо зовнішньої торгівлі), яка  залишається фундаментальним принципом  сучасних зовнішньоторговельних відносин.

      3.Вчення Діомеде  Карафи та Жана  Бодена про державні  фінанси

  Меркантилізм  був віддзеркаленням перших успіхів  торгового капіталізму. В кінці XV ст. починають свою літературну діяльність багато письменників-меркантилістів. Серед них найцікавіший Діомеде Карафа (розум. у 1487 р.). Він повторює все, що до нього сказав Хома Аквінській, але оскільки Карафа у свій час керував фінансовим господарством неполітанського королівства, це дало йому можливість ввести в науковий обіг новий матеріал і поставити нові завдання. Він ділив витрати натри групи: витрати по обороні країни, витрати за змістом государя, витрати по задоволенню надзвичайних потреб. Як представник торгового класу він наполегливо рекомендує відміну обкладення вивозу. Карафа вважає, що основою бюджету повинні бути домени, що государ не повинен виснажувати народ великими поборами, що податки повинні бути тільки надзвичайним джерелом, що в мирний час треба скопити грошовий запас для майбутньої війни [11].

    Домени- такі державні майна, які мають своїм призначенням приносити дохід скарбниці. До такого роду державного майна можна  віднести:

1) всяку  землю, що призначається для  культури; 2) ліси; 3) речові права  на користування приватним майном; 4) всякого роду капітали, що належать  уряду. На практиці мають значення по своїй прибутковості перші дві категорії [8,с.25]                                                                                      

  Недостатність доходів від доменів до XVI ст. примусила  державу перейти до використання в цій якості регалій,мит, податків. Це спонукало письменників того часу, що займалися державними науками, досліджувати і питання фінансового господарства. Можна сказати, що в XVI ст, зміцнюється зв'язок між фінансовою теорією і практикою, інакше кажучи наука набуває помітнішого впливу на фінансову практику.

  Регаліями (монополіями) прийнято тепер називати такі промислові джерела доходу, якими  держава користується переважно  або виключно для себе, абсолютно  не допускаючи приватної конкуренції  або значно обмежуючи останню. Види регалій: казенні фабрики, залізниці, поштова регалія, телеграфна, гірська, монетна, регалії фіскальні: соляна, тютюнова [8,с.168].

  У числі рекомендацій Карафи - ідеї про  збалансованість бюджету, про недоцільність  вимушених позик, про створення сприятливих умов для закордонних купців.

  Видатним  економістом XVI в. є представник Франції  Ж. Боден (1530-1597). “Фінанси, нерви держави”, як він називає їх, складають в  його творі “Шість книг про республіку” (1577) предмет систематичного огляду, що зробило його першим в цьому ряду. Ж. Боден в свою систему фінансів включає сім джерел доходу государя: 1) домени, 2) військова здобич, 3) подарунки дружніх держав, 4) збори з союзників, 5) доходи від торгівлі, 6) мита з вивозу і ввезення , 7) дань з скорених народів.

  У джерелах державних доходів відсутні податки. Основою системи хороших  фінансів Боден вважає доходи від  доменів і митне обкладення. До податків, на думку Бодена, слід вдаватися  тільки у виняткових випадках. Він  вважає податки засобом небезпечним, таким, що сварить короля з його підданими, спонукаючим їх до повстань. Кажучи про витрати держави, він указує, що зібрані ресурси слід витрачати на зміст королівського двору, добродійність, зміст армії, споруду фортець, міст і громадських будівель.

   Таким чином, меркантилісти в особі Бодена зробили першу спробу визначення фінансового господарства, як господарства, що складається з державних доходів і витрат. В той же час класифікація доходів по Бодену дозволяє говорити, що економічна і фінансова науки в епоху меркантилізму роблять тільки перші кроки. 
 
 
 

  Висновки

   Меркантилізм  як перша спроба наукової систематизації економічної діяльності залишив  помітний слід у розвитку економічної  думки:

-з меркантилізмом  пов'язані перші спроби осмислення  загальноекономічних проблем на рівні національної економіки в цілому, початок виокремлення економічної науки у самостійну галузь людського знання та започаткування спеціальної літератури економічного характеру;

-винайдений  А. Монкретьєном термін "політична  економія" дав назву економічній науці, залишаючись незаперечним аж до початку XX ст.;

-збагативши  економічну думку концепцією  загальної комерціалізації господарського  життя, меркантилісти ввели у  науковий обіг ряд важливих  економічних категорій (торговельний  баланс, національне багатство та ін.);

-меркантилісти  поставили проблему економічної  ролі держави, виявили суттєві  закономірності в області товарно-грошового  обігу, кредитних відносин, які  у подальшому набули широкого  обґрунтування;