Відповідальність за порушення бюджетного законодавства

Відповідальність  за порушення бюджетного законодавства

Підставою відповідальності за порушення бюджетного законодавства є бюджетне правопорушення, поняття якого сформульовано  у ст. 116 Бюджетного кодексу України: бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. 

Суб’єктом бюджетного правопорушення може виступати лише учасник бюджетного процесу. Відповідно до ст. 20 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетного процесу є наділені бюджетними повноваженнями органи та посадові особи. Бюджетними повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин. Згідно з цією статтею, суб’єктом бюджетного правопорушення може бути учасник бюджетного правовідношення, який не є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або бюджетною установою. В окремих випадках, і це прямо передбачено ч. 2 ст. 21 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетних правовідносин є фізичні та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів). Отже, одержувачів бюджетних коштів також слід вважати потенційними учасниками бюджетного процесу і відповідно суб’єктами бюджетних правопорушень. Такий висновок відповідає ст. 118 Бюджетного кодексу, в якій перелічуються заходи, яких вживають щодо розпорядників та одержувачів бюджетних коштів за вчинені ними бюджетні правопорушення: 

1) застосування  адміністративних стягнень до  осіб, винних у бюджетних правопорушеннях  відповідно до закону; 

2) зупинення  операцій з бюджетними коштами. 

Зупинення операцій з бюджетними коштами полягає  в зупиненні будь-яких операцій щодо здійснення платежів з рахунку порушника бюджетного законодавства. Механізм зупинення операцій з бюджетними коштами визначається Кабінетом Міністрів України. 

Бюджетний кодекс (ч. 1 ст. 121) передбачає, що особи, винні в порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення його керівника чи інших відповідальних посадових осіб до відповідальності згідно із законом, залежно від характеру вчинених ними діянь. 

Одним із головних принципів бюджетної  системи є принцип цільового  використання бюджетних коштів, який передбачає використання бюджетних  коштів лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Наслідком порушення цього принципу є зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення певних осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності в порядку, визначеному законами України. 

Адміністративна відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів передбачена ст. 164і2 Кодексу України про адміністративні  правопорушення, а кримінальна - ст. 210 Кримінального кодексу України. При цьому предметом цього злочину мають бути бюджетні кошти у великих розмірах (сума в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян) або в особливо великих розмірах (сума в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

5.4. Фінансова  відповідальність за порушення  податкового законодавства 

Законодавче закріплення застосування штрафних санкцій до юридичних осіб за порушення  податкового законодавства вимагає  розгляду правової природи цих санкцій. Вчені-адміністративісти стверджують, що для підвищення ефективності законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб потрібно визначити загальні засади і механізм притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності1. Оскільки нині КпАП не визнає юридичних осіб суб’єктами адміністративних правопорушень, то слід з’ясувати важливе 

1 Адміністративне  право України: Підручник / За  ред. Ю.П. Битяка. -X,: Право. 2000. - С. 175. 

теоретичне  і практичне питання про належність штрафних санкцій, застосовуваних до платників податків — юридичних осіб, до певного виду юридичної відповідальності. 

Визнаючи  фінансову відповідальність самостійним  видом юридичної відповідальності, фахівці вбачають головну її особливість  у тому, що крім штрафних санкцій вона передбачає і правовідновлювальні санкції, які стимулюють виконання фізичними і юридичними особами обов’язків, передбачених фінансовим (податковим) законодавством, а також забезпечують компенсацію шкоди, завданої державі їх протиправною поведінкою1. 

Мірами  фінансової відповідальності за порушення  податкового законодавства слід вважати передбачені санкцією податково-правової норми штрафні (фінансові) санкції  і пеню. їх особливості полягають  у тому, що вони: 

- застосовуються у разі вчинення порушення норм податкового законодавства і полягають у додаткових майнових обтяженнях; 

- виступають  як міра державного примусу,  яку застосовують до правопорушників; 

- мають  на меті покарання правопорушників,  а також компенсацію майнових втрат бюджетів і державних цільових фондів внаслідок ненадходження або несвоєчасного надходження податків і зборів; 

- мають  майновий (грошовий) характер. 

Відповідно  до л. 1.5. ст. 1 Закону України "Про  порядок погашення зобов’язань  платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", штрафною санкцією (штрафом) є плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподатковування, визначених відповідними законами. Штрафні санкції накладаються контролюючими органами, а в окремих випадках самостійно нараховуються і сплачуються платником податків. 

Механізм  застосування штрафних санкцій до платників податків за порушення правил оподатковування деталізований в Інструкції про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженій наказом Державної податкової адміністрації України від 17.03.2001 р. №110. 

Поряд зі штрафом сплату пені також слід розглядати як міру фінансової відповідальності, а саме як плату у вигляді відсотків, нарахованих на суму податкового  боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку  з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання. В цьому законодавчому визначенні пені (п. 1.4. ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами") слід особливо підкреслити, що підставою її нарахування є саме порушення строку погашення податкового зобов’язання. 

У податковому  праві пеня має подвійну природу. По-перше, вона є способом забезпечення виконання обов’язку щодо сплати податків і зборів і виконує стимулюючу функцію. По-друге, пеня є санкцією за порушення встановленого законодавством строку сплати суми податкового зобов’язання, тому виступає мірою правовідновлювальної відповідальності. Остання передбачає застосування санкцій, спрямованих на відновлення порушених прав, примусове виконання обов’язків, усунення протиправного стану1. 

Порядок ведення органами державної податкової служби обліку нарахування і погашення  пені, що справляється з платника податків через несвоєчасне погашення  узгодженого податкового зобов’язання, регулюється ст. 16 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", а також Інструкцією про порядок погашення та нарахування пені, затвердженою наказом Державної податкової адміністрації України від 01.03.2001 р. №77.

Валютна політика

Валютна політика являє собою сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів в галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями. 
Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі — зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін. 
Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема: 
– лібералізація валютних відносин у країні; 
– забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок; 
– забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти; 
– захист іноземних та національних інвестицій у країні; 
– забезпечення стабільності курсу національної валюти. 
Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є по суті, її складовими. 
Сферою дії валютної політики є валютний ринок і ринок дорогоцінних металів і каменів. 
Поточна валютна політика підрозділяється на дисконтну політику і девізну політику. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів. 
Задачею поточної валютної політики є забезпечення нормального функціонування системи, підтримка рівноваги платіжних балансів. 
Валютна дисконтна політика представляє собою систему економічних і організаційних заходів по збалансуванню платіжних зобов'язань, орієнтовану на коригування валютного курсу. Ця політика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій. 
Валютна девізна політика — це система регулювання валютного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень. 
Валютна інтервенція — це цільова операція Національного Банку України по купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти визначеними межами його підвищення чи зниження. 
Проте слід мати на увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон'юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон'юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обігу і пропозиції грошей, що спричиняє зростання рівня відсотка, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією. 
Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д. 
Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були: 
– введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %); 
– заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; 
– заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; 
– заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку; 
– заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; 
– контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні; 
– лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції; 
– жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. 
Крім валютних обмежень практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема: 
– курсова політика; 
– облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики; 
– валютна інтервенція (девізна політика); 
– регулювання сальдо платіжного балансу; 
формування та використання золотовалютних резервів. 
Курсова політика є невід'ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р. встановлення валютного курсу національної валюти належить до спільної компетенції НБУ та Кабміну. 
Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з дальшим переходом до керованого плаваючого курсу. 
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць. 
Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. 
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням. За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. 
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку. 
Довгострокова валютна політика охоплює довгострокові заходи структурного характеру по зміні валютного механізму. Основними методами довгострокової валютної політики є міждержавні переговори й угоди, насамперед у рамках Міжнародного валютного фонду, а також на регіональному рівні (Європейський фонд валютного співробітництва й ін.). 
Заходами довгострокової валютної політики є порядок валютних розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, використання золота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів та ін. 

Валютне регулювання - це діяльність уповноважених державних органів, спрямована на організацію функціонування внутрішнього валютного ринку, визначення порядку проведення операцій з валютними цінностями та міжнародних розрахунків, а отже, на регламентацію державної валютної політики України.

За своїм змістом  валютне регулювання передбачає видання компетентними державними органами нормативно-правових актів, що стосуються принципів, порядку, умов та строків здійснення валютних операцій, визначення курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті, порядку вивезення та ввозу іноземної валюти, режиму здійснення іноземних інвестицій, підстав та процедури притягнення осіб, винних у порушенні норм валютного законодавства, до відповідальності.

Крім того, засоби валютного регулювання спрямовані на визначення засад внутрішньої та зовнішньої валютної політики держави та формування і розвиток внутрішнього валютного ринку, державного валютного резерву для забезпечення фінансових зобов'язань держави в іноземній валюті.

Валютне регулювання також має своїм завданням визначення правового положення, повноважень і функцій державних органів в сфері валютного регулювання та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями. Окремим завданням валютного регулювання є підтримання стабільного курсу національної валюти та національного платіжного балансу, а також забезпечення стабільності надходження іноземної валюти на національний валютний ринок та захист іноземних інвестицій.

Валютне регулювання  здійснюється одночасно на двох рівнях: внутрішньому та зовнішньому. Зовнішнє або міжнародне валютне регулювання сприяє розвитку зовнішньої торгівлі та державного фінансового співробітництва, стабілізації валют, підвищенню рівня їх конвертованості, підтриманню рівноваги платіжних балансів країн. Воно здійснюється уповноваженими міжнародними фінансово-кредитними організаціями (Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку тощо).

Внутрішнє валютне регулювання, в свою чергу, здійснюється компетентними органами держави з метою здійснення контролю за внутрішніми і зовнішніми валютно-фінансовими потоками, проведенням моніторингу й регулювання стану внутрішнього валютного ринку України.

Елементами внутрішнього валютного регулювання виступають, зокрема, органи, що здійснюють валютне регулювання, валюта та валютні цінності, порядок здійснення валютних операцій, міжнародних розрахунків, валютних обмежень, курс національної валюти, валютні фонди та резерви, порядок проведення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Внутрішнє валютне  регулювання здійснюється за допомогою  системи державних органів, до яких належать Верховна Рада України, Кабінет  Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в  межах власної компетенції приймають нормативно-правові акти у сфері валютного регулювання.

Найширшим обсягом  повноважень в сфері валютного  регулювання наділений Національний банк України, тому зупинимося на розгляді його компетенції більш детально.

Пункт 1 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" визначає наступні повноваження НБУ у сфері валютного регулювання:

1) здійснює валютну  політику, виходячи з принципів  загальної економічної політики  України;

2) складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

3) контролює  дотримання затвердженого Верховною  Радою України ліміту зовнішнього  державного боргу України;

4) визначає у  разі необхідності ліміти заборгованості  в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

5) видає обов'язкові  для виконання нормативні акти  щодо здійснення операцій на  валютному ринку України;

6) нагромаджує,  зберігає і використовує резерви  валютних цінностей для здійснення  державної валютної політики;

7) видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

8) встановлює  способи визначення і використання  валютних (обмінних) курсів іноземних  валют, виражених у валюті України,  курсів валютних цінностей, виражених  у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

9) встановлює  за погодженням з Міністерством  статистики України єдині форми  обліку, звітності та документації  про валютні операції, порядок  контролю за їх достовірністю  та своєчасним поданням;

10) забезпечує  публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

На підставі ст.7 Закону України „Про Національний банк України" він має право  визначати порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує  і проводить валютний контроль за уповноваженими комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію на здійснення операцій з валютними цінностями.

Крім того, НБУ  визначає структуру валютного ринку  та організує торгівлю валютними  цінностями, проводить дисконтну  та девізну валютну політику, вводить валютні обмеження, здійснює поповнення та використання золотовалютного резерву та зберігання золотого запасу. Він також встановлює та регулює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його, затверджує умови та порядок конвертації гривні на іноземну валюту. До повноважень Національного банку України належить також і моніторинг та контроль за декларуванням валютних цінностей резидентів, які перебувають за межами України та деякі інші.

Механізмами валютного  регулювання, що застосовуються Національним банком України, виступають:

1) визначення  порядку проведення валютних  операцій;

2) валютні обмеження;

3) валютні інтервенції;

4) девальвація  та ревальвація валют;

5) дисконтна  та девізна валютна політика;

6) управління  валютними резервами (диверсифікація).

Бюджетна  система 

Бюджетне право  – це сукупність правових інститутів, які містять фінансово-правові  норми, що регулюють відносини, які  виникають, змінюються і припиняються у зв’язку з бюджетною діяльністю.

Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.   

Бюджетна система  України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. 

 
Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

 
Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів  у містах та бюджети місцевого самоврядування.   

Бюджетна система  України ґрунтується на таких  принципах:  

• принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

• принцип збалансованості- повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

• принцип самостійності- Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;
• принцип повноти- до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

• принцип обґрунтованості- бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

• принцип ефективності- при складанні та виконанні бюджеті усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

• принцип субсидіарності- розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевим бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

• принцип цільового використання бюджетних коштів– бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

• принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами; 

• принцип публічності та прозорості- Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

• принцип відповідальності учасників бюджетного процесу- кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.