Відповідальність за злочини у сфері використання комп’ютерів

Інститут спеціального зв’язку та захисту інформації НТУУ «КПІ»

Спеціальна кафедра  №4

Реферат з правознавства  на тему:

«Відповідальність за злочини  у сфері використання комп’ютерів»

Виконав: курсант С-92 н.гр.

Шмідзен Р.В.

Київ 2010

ВСТУП

З урахуванням зростання  ролі комп’ютерних інформаційних систем у житті суспільства, збільшення масштабів їх використання для обробки  інформації з обмеженим доступом в органах державної влади  і управління, популярності глобальних комп’ютерних мереж Інтернету стає нагальною потреба захисту цих систем та обробленої інформації від різноманітних злочинних посягань, пов’язаних з викраденням, перекрученням або знищенням комп’ютерної інформації, неправомірним використанням комп’ютерів, а також умисним порушенням роботи комп’ютерів.

Ефективність здійснення заходів стосовно протидії “комп’ютерним” злочинам залежить від умілого врахування всіх аспектів проблеми: правового, організаційного  і технічного.

Розвиток правового  аспекту, по-перше, потребує законодавчого закріплення визначень об’єктів та суб’єктів “комп’ютерних” злочинів, складів означених злочинів, ознак вини, мотивів та мети злочинних дій. По-друге, виникає питання щодо створення організаційних структур, які будуть практично виявляти, попереджувати та розслідувати “комп’ютерні” злочини. Паралельно потребує розробки, створення та удосконалення система організаційно-технічних заходів захисту (насамперед, з боку органів державної влади) від зазначеного виду злочинів.

До найбільш характерних  особливостей “комп’ютерних” злочинів можна віднести такі: складність визначення розміру заподіяних збитків, значні фінансові витрати на проведення розслідування. До зазначеного слід додати невелику кількість фахівців, які мають необхідні для їх розкриття навички та кваліфікацію, а також неврегульованість законом багатьох питань, що виникають як під час збору і документування інформації про “комп’ютерні” злочини, так і у процесі проведення слідчих дій (обшук комп’ютера, пошук слідів у комп’ютері, порядок зняття копій з машинних носіїв даних, отримання роздруку інформації і т.ін.).

В залежності від виду правопорушення особи, винні у вчиненні “комп’ютерних” злочинів, несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну  або матеріальну відповідальність. З урахуванням набуття чинності новим Кримінальним кодексом України особливу зацікавленість як у теоретичному, так і у практичному плані викликає питання щодо встановлення кримінальної відповідальності за такі правопорушення, створення організаційно-правових засад їх виявлення, припинення та розслідування, тому далі вважаємо за необхідне розглянути деякі аспекти саме цієї проблеми.

1.Основні закони та поняття щодо “комп’ютерних злочинів”.

Чинній донедавна Кримінальний кодекс України (КК) від 28.12.1960 р. не містив визначення поняття “комп’ютерні злочини”. Єдина “комп’ютерна” стаття 1981 – Порушення роботи автоматизованих систем, – що входила до нього, не перекривала всього спектру і майже не застосовувалася на практиці. Це саме стосувалося й інших статей “старого” КК України, які можна було віднести до таких, що встановлювали відповідальність за “комп’ютерні” злочини (наприклад, за порушення авторського права на комп’ютерні програми ст. 136 КК України – Порушення авторських прав – не передбачала конфіскації контрафактів (продуктів, виготовлених з порушенням вимог законодавства про авторське право), позбавлення волі, а розміри штрафів встановлювалися неадекватно – були надто мінімальними порівняно із завданими збитками.

Ситуація кардинально  змінилася на краще з прийняттям нового Кримінального кодексу України 5 квітня 2001р., який набув чинності з 1 вересня 2001 р. Новий Кримінальний кодекс містить окремий розділ (розділ XVI – “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж”, – повністю присвячений класифікації та встановленню відповідальності за вчинення комп’ютерних злочинів. До розділу входять три статті: ст. 361 – Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж, ст. 362 – Викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем і ст. 363 – Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем.

З огляду на все зазначене можливо  визначити поняття “комп’ютерний  злочин”: це передбачена законом  суспільно небезпечна дія, що посягає  на встановлений в суспільстві порядок  інформаційних відносин та скоюється  з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. Тобто, об’єктом злочину виступають інформаційні відносини у суспільстві, що охороняються законом, а предметом – електронно-обчислювальні машини (комп’ютери), системи та комп’ютерні мережі, а також комп’ютерна інформація, що обробляється за їх допомогою.

Інше визначення “комп’ютерних” злочинів – “злочини у сфері  комп’ютерної інформації” – дали російські законодавці у ст. 272–274 Кримінального кодексу Російської Федерації. Тобто, класифікуючою ознакою  таких злочинів вважається не використання електронно-обчислювальних машин, систем чи комп’ютерних мереж (засобів обробки комп’ютерної інформації), а завдання шкоди безпосередньо комп’ютерній інформації. Це пояснюється, на наш погляд, існуванням у Цивільному кодексі РФ норми, що визначає інформацію як один з об’єктів права власності. Тому інформації, а точніше одному з її видів – комп’ютерній інформації, присвячено окремий розділ Кримінального кодексу РФ. Назва ж розділу ХVI у КК України свідчить про більш традиційний погляд на проблему протидії “комп’ютерним” злочинам.

Аналіз складів злочинів (за відповідними статтями кримінальних кодексів Росії  та України) дає підстави зробити  висновок про те, що склади “комп’ютерних” злочинів врешті-решт набувають чіткого  визначення та певним чином однаково тлумачаться законодавцями зазначених країн, навіть не зважаючи на різні “стартові” роздуми.

Що стосується використання терміну  “комп’ютерний злочин”, то, на нашу думку, він не є точним – характеризує спосіб та засіб здійснення злочину, а не його об’єкт (інформаційні відносини у суспільстві). Злочини, в яких об’єктом злочинного посягання виступає безпосередньо комп’ютер (технічні засоби), не відрізняються від злочинів, де об’єктом виступає будь-яке інше майно. Тому термін “комп’ютерні злочини” може використовуватися лише як зручне скорочення.

Нормою нового Кримінального кодексу  України, застосування якої може значно зменшити кількість таких поширених  на сьогодні “комп’ютерних” злочинів, як шахрайство з використанням пластикових  платіжних засобів, є визначення у ч. 3 ст. 190 – Шахрайство – одним зі шляхів його здійснення проведення незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. Крім того, статтею 200 КК України встановлено відповідальність за незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, а також обладнанням для їх виготовлення. Заслуговує на увагу також формулювання ст. 176 – Порушення авторського права і суміжних прав, в якій прямо згадуються за об’єкти захисту комп’ютерні програми та бази даних, а за один із засобів незаконного тиражування визначено дискети та інші носії інформації.

Скоєння певних видів правопорушень, які можна класифікувати за “комп’ютерні злочини”, спричиняють настання адміністративної відповідальності. Так, санкції у вигляді штрафу передбачено за поширення, використання, розголошення комерційної, конфіденційної інформації з метою спричинення збитків діловій репутації або майну підприємця (ст. 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Передбачено також відповідальність за недобросовісну конкуренцію, неправомірний збір, розголошення та використання комерційної таємниці (таку саму відповідальність встановлено також ст. 21–26 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”; за порушення законодавства про захист прав споживачів: за відмову працівників торгівлі, громадського харчування та сфери послуг і громадян, які займаються підприємницькою діяльністю у цих галузях, надавати громадянам-споживачам необхідну та достовірну інформації щодо товарів, робіт, послуг (ст. 156 КУпАП). Останнє набуває особливої актуальності з розвитком системи електронної торгівлі через мережу Інтернет; за правопорушення у галузі зв’язку: порушення умов і правил, що регламентують діяльність у галузі зв’язку, передбачену ліцензіями; пошкодження таксофонів; порушення правил користування місцевим телефонним зв’язком; порушення порядку та умов надання послуг зв’язку в мережах загального користування; використання засобів зв’язку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян; використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах зв’язку загального користування, без сертифіката відповідності або без погодження з Адміністрацією зв’язку України (ст. 145, 148, 1481, 1482, 1483, 1484 КУпАП).

Цивільно-правова відповідальність настає у разі, коли відповідні неправомірні діяння завдають матеріальної або моральної  шкоди особі, але не мають ознак  діянь, що переслідуються у кримінальному порядку (ст. 440, 4401 Цивільного кодексу України).

Необхідно підкреслити і наявність  певних не вирішених на сьогодні проблем  стосовно визначення “комп’ютерні злочини”, їх класифікації у чинному законодавстві.

Аналіз складів злочинів, що визначаються зазначеними статтями КК України, а також порівняння їх з відповідними рекомендаціями Ради Європи*, метою яких є гармонізація європейського законодавства у сфері протидії “комп’ютерним” злочинам, дає змогу дійти до висновку стосовно неповного врахування останніх.

Так, у чинному КК України чітко  не виписано такі правопорушення:

а) виробництво, продаж, постачання, імпорт, розповсюдження або оприлюднення у будь-який інший спосіб: пристроїв, включаючи комп’ютерні програми, що розроблені або адаптовані (повністю, переважно або частково) з метою здійснення неправомірного доступу до комп’ютерних систем, неправомірного перехоплення та модифікації даних або втручання в роботу комп’ютерних систем; комп’ютерних паролів, кодів доступу або аналогічних даних, які надають можливість неправомірного доступу до всієї комп’ютерної системи або будь-якої її частини з наміром використання їх для скоєння правопорушень;

б) володіння зазначеними у п. “а” атрибутами з наміром використання їх у подальшому для неправомірного доступу до комп’ютерних систем або неправомірного перехоплення даних.

З огляду на перелічене вище, необхідно зауважити, що класифікація зазначених правопорушень згідно зі ст. 359 КК України – Незаконне  використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації – утруднена, тому що комп’ютерні програми не є технічними засобами.

Інше проблемне питання випливає з формулювання складу злочину, передбаченого  ст. 361 КК України – Незаконне  втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. Наведене формулювання передбачає відповідальність за розповсюдження комп’ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в електронно-обчислювальні машини, системи чи комп’ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації. Тобто, фактично комп’ютерний вірус виступає знаряддям злочину. На нашу думку, формулювання не охоплює дуже важливої складової протиправної діяльності у сфері використання електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), систем та комп’ютерних мереж, а саме – створення комп’ютерних вірусів, призначених для незаконного проникнення в ЕОМ, їх системи чи комп’ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації, у разі, коли творцю заздалегідь відомо їх призначення. Вважаємо, що існуюча ситуація з постійним підвищенням ролі комп’ютерної техніки у суспільному житті робить комп’ютерні віруси за характером їх дії подібними до певних видів зброї, незаконне виготовлення якої переслідується чинним законодавством (наприклад, ст. 263 КК України передбачено відповідальність за виготовлення вогнепальної чи холодної зброї, яке визначено знаряддям злочину рядом інших статей КК).

З урахуванням викладеного можна  запропонувати внести такі зміни до ч. 1 ст. 361 КК України: “1. Незаконне втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, що призвело до перекручення чи знищення комп’ютерної інформації або носіїв такої інформації, а також створення комп’ютерного вірусу та його розповсюдження шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи комп’ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації”.

Потребує удосконалення чинне  кримінально-процесуальне законодавство  України. Комітетом Міністрів Ради Європи було прийнято Рекомендацію країнам-членам щодо вирішення проблем, пов’язаних з кримінально-процесуальними діями у сфері інформаційних технологій (далі – Рекомендація), положення якої практично не враховано Кримінально-процесуальним кодексом України. Про нагальну потребу врахування зазначених положень свідчить, що Рекомендація вимагає законодавчого закріплення обов’язку операторів телекомунікаційних мереж загального користування, які надають їх користувачам відповідні послуги доступу, впроваджувати необхідні технічні засоби для надання правоохоронним органам можливості перехоплювати інформацію з цих мереж з метою припинення, попередження та розслідування “комп’ютерних” злочинів. Оператори згідно з Рекомендацією зобов’язані також надавати правоохоронним органам за відповідними запитами інформацію, що уможливлює ідентифікацію користувачів даних мереж.

Залишаються невирішеними питання  щодо встановлення адміністративної відповідальності за деякі види “комп’ютерних” правопорушень, що зумовлено, насамперед, появою нових  технологій реалізації протиправних дій, відповідальність за які вже передбачено КУпАП. Так, зокрема, ст. 181 – Азартні ігри, ворожіння в громадських місцях – не передбачає відповідальності за організацію та проведення азартних ігор через глобальну комп’ютерну мережу Інтернет, хоча останнім часом саме такий спосіб створення різноманітних тоталізаторів, лотерей виявився дуже розповсюдженим.

З іншого боку, до Кодексу України  про адміністративні правопорушення доцільно внести зміни, що стосуються притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які скоїли правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж, що не спричинили настання суспільно небезпечних наслідків, а також тих осіб (суб’єктів підприємницької діяльності у сфері технічного та криптографічного захисту інформації), які порушують встановлені правила зазначеної діяльності.

2.Кваліфікації  у сфері «комп’ютерних злочинів»

Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій та міжнародних  комп’ютерних мереж - невід’ємної  частини сучасної міжнародної фінансової і банківської діяльності - створив  передумови, які значно полегшують вчинення злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних  машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж.

За даними  Інституту комп’ютерної безпеки (Computer Security Institute) втрати комерційних структур через Internet склали останнім часом понад 1,6 трильйонів доларів [1].

Розглянемо питання кримінально-правової відповідальності за злочини у сфері  використання  комп’ютерних технологій детальніше. Кримінально-правовий аспект захисту інформації в автоматизованих електронно-обчислювальних (комп’ютерних) системах є складовою такої інституції правознавства як юридична деліктологія. Її невід’ємною частиною є також кримінологія - вчення про злочини. Особливістю кримінального права є те, що за своєю сутністю воно є деліктним правом. На відміну від конституційного, адміністративного, цивільного та трудового права (які не лише визначають протиправну діяльність та відповідальність за неї, але й обумовлюють правила громадської поведінки суб’єктів суспільних відносин), кримінальне право визначає протиправну поведінку громадянина.  Норми кримінального права за своїм змістом мають імперативний характер.

Загальна сутність кримінального  делікту (злочину) визначена  Кримінальним кодексом України (КК), який є системоутворюючим нормативним актом галузі права - кримінального права.

У загальній частині КК, Розділі I (Загальні положення), у статті 1 (Завдання Кримінального кодексу  України) визначається його захисна  функція-завдання: охорона  прав   і  свобод  людини  і  громадянина, власності,  громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного    устрою України   від   злочинних   посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Для цього Кримінальний кодекс визначає, які  суспільно  небезпечні  діяння  є  злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Отже, в контексті деліктології - кримінальний делікт знаходить вираз  у категорії «злочин». Ця категорія  притаманна тільки цьому виду юридичних  деліктів - кримінальних правопорушень.

Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Не є злочином дія або  бездіяльність,  яка, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння,  передбаченого цим Кодексом, але не складає суспільної  небезпеки через малозначність,  тобто  не заподіяла   і  не  могла  заподіяти  істотної  шкоди  фізичній  чи юридичній особі, суспільству або державі.

У статті 12 КК України наведена класифікація, за якою, залежно  від  ступеня  тяжкості,  злочини  поділяються  на злочини невеликої тяжкості,  середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

З метою недопущення  в майбутньому судових помилок  та інших порушень прав особи та зважаючи на новизну, термінологічну та структурно-змістову складність “інформаційних” статей Кримінального кодексу, теорія права та правозастосовча практика сьогодні потребують їх детального вивчення та наукового дослідження.

Важливою галузевою  ознакою кримінального права  є те, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише такий суб`єкт суспільних відносин як людина, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне діяння.

У статті 18 визначається суб’єкт  злочину - фізична  осудна особа,  яка вчинила злочин у віці,  з якого, відповідно до цього Кодексу, настає кримінальна відповідальність.

Згідно з законодавством (ст.22), кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося шістнадцять  років.

З урахуванням  зазначених фундаментальних положень, розглянемо сутність кримінально-правового  захисту та охорони інформації в  автоматизованих системах. У теорії та практиці проблематика злочинів із застосуванням комп’ютерних інформаційних  технологій отримала умовну узагальнену назву “комп’ютерна злочинність”, або “кіберзлочинність” (відповідно до міжнародної термінології). Кримінальний кодекс такого поняття не містить і навряд чи доцільно його туди включати, бо, коли б у кримінальне право були введені всі кримінологічні та криміналістичні категорії, то Кримінальний кодекс набув би розмірів, за яких його важко було б осягнути нормальній людині.

Як системоутворюючі щодо кримінально-правової бази боротьби з комп’ютерною злочинністю у  теорії кримінального права виступають норми, які містять кваліфікуючі ознаки кіберзлочинів, що передбачені статтями 361, 362 та 363 Кримінального кодексу [2].    

Злочини у сфері  використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп'ютерних  мереж  (глава XVI КК). Застосування цієї спеціальної норми при кваліфікації комп’ютерних злочинів виконує не тільки кримінально-правову функцію, але й забезпечує ряд кримінологічних та криміналістичних функцій, у тому числі - забезпечення об’єктивності кримінальної статистики, наукових досліджень, формування емпіричної бази для напрацювання методик виявлення та розкриття злочинів, їх профілактики тощо.

Ефективність  боротьби зі злочинами у сфері  використання  комп’ютерних систем значною мірою  визначається розумінням криміналістичної сутності даного виду злочинного посягання [3]. Розглянемо такий приклад. Припустимо, що зловмисник проник у комп’ютерну мережу банку і, вдавшись до маніпуляцій, перевів певну суму грошей на підставний рахунок, де її благополучно зняв один із його співучасників.

Цей злочин можна  кваліфікувати, насамперед, за ст. 361 КК України “Незаконне втручання в  роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж”. У даному випадку можна  вважати, що сталося незаконне втручання  в роботу банківської автоматизованої системи та несанкціонована зміна комп’ютерної інформації, що містить дані про рахунки клієнтів банку, тобто  перекручення інформації, що і входить у диспозицію згаданої статті. Під незаконним втручанням в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж слід розуміти будь-яку форму втручання з використанням програмних та технічних засобів, призначених для незаконного проникнення, що дозволяє маніпулювати інформацією.

Зловмисник  не мав законного права доступу до такої інформації, займаючись, з метою отримання несанкціонованого доступу, незаконним збиранням кодів, що використовуються банками для захисту інформації. Відповідно до ст.14 КК України, його дії можна кваліфікувати як готування до злочину та усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Таким чином, дійсно сталося незаконне втручання в роботу банківської комп’ютерної системи, яке, на додаток до всього, ще й супроводжувалося незаконними операціями з засобами доступу до банківських рахунків, що вже саме по собі може розглядатися як склад злочину, що підпадає під дію ст. 200 та ст. 231 КК України.

У результаті дій  зловмисника з рахунку власника зникли гроші. Тобто,  сталася крадіжка - таємне викрадення чужого майна на користь винного чи іншої особи, що заподіяло збиток власникові цього майна (ст. 185.  КК України). Це не викликає сумніву. Однак, проблема полягає у тому, як кваліфікувати цю крадіжку. Кримінальний кодекс говорить, що крадіжка може бути вчинена шляхом проникнення у житло, інше приміщення чи сховище. У нашому випадку можна стверджувати, що мало місце проникнення до сховища (розглядаючи банківську автоматизовану систему як сховище власності особи, якій заподіяна шкода), але мова не може йти про грабіж, розбій чи вимагання.

Необхідною  ознакою крадіжки є таємне викрадення чужого майна. Це ж бачимо і в розглянутому випадку. Однак, при крадіжці передбачається, що відсутній обман, як спосіб заволодіння  чужим майном. Але тут обман  очевидний, бо в результаті були переведені чужі гроші. Та, власне, гроші, як матеріальний предмет, украдені не були – були лише змінені відповідні реквізити в електронних записах, що призвело до зміни прав на володіння і розпорядження цим майном (грошима).

Ці дії можна  кваліфікувати за ст.190 - “Шахрайство” - КК України. Тобто, заволодіння чужим майном  або  придбання  права  на  майно шляхом обману чи зловживання довірою. Але своєрідність розглянутого злочину полягає у тому, що ззовні він виглядає як “добровільне” відчуження майна самим власником і передача його злочинцеві. Виходячи із судової практики, під обманом розуміється “навмисне  перекручування чи приховування істини з метою введення в оману особи, у розпорядженні якої знаходиться майно, що призводить до добровільної його передачі злочинцеві”. Очевидно, що у розглянутому випадку гроші не були передані добровільно, тому навряд чи можна кваліфікувати подібний злочин як шахрайство.

Визначимося, у  який момент вчинення злочину відбувається обман. Пам’ять комп’ютера можна  розглядати як місце, де в електронному вигляді зберігається інформація про кошти, що дозволяє проводити операції з ними. При цьому, як правило, використовуються спеціальні програмно-апаратні засоби захисту від несанкціонованого доступу до цієї інформації.

Злочинець вдається до обману тільки в момент проникнення у банківську комп'ютерну мережу, при подоланні її системи захисту. (Методи при цьому можуть застосовуватися різні, про що йтиметься далі). Такі дії, відповідно до ст.185.3. КК України, можна розглядати як “незаконне проникнення у житло, інше приміщення чи сховище”. Проникненням визнається також вторгнення в сховище за допомогою пристосувань (у нашому випадку – за допомогою комп’ютера), а також шляхом обману. Проникнення не є самоціллю злочину, а є лише способом отримання доступу до  цінностей, що зберігаються. Під “іншим приміщенням чи сховищем” розуміється “особливий  пристрій або місце, спеціально обладнане, призначене для постійного чи тимчасового збереження в ньому цінностей від викрадання чи їх знищення”.

Розглянутий нами приклад може бути кваліфікований як крадіжка, вчинена з проникненням у сховище (ст. 185.3. КК України).

Окрім сказаного, варто зазначити, що крадіжка визнається закінченим злочином тільки з моменту  фактичного вилучення майна і  наявності у зловмисника реальної можливості розпоряджатися ним на свій розсуд. У даному випадку така можливість з’являється з моменту завершення транзакції.

Таким чином, ми маємо справу з комплексним злочином, що виражається у незаконному  втручанні в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та несанкціонованому доступі до комп’ютерної інформації, яка охороняться, її модифікації та, нарешті, – крадіжці самих коштів  з рахунку потерпілого.

Отже, під способом крадіжок в комп’ютерних системах кредитно-фінансової сфери, будемо розуміти сукупність прийомів і засобів, що забезпечують навмисний несанкціонований доступ до банківських інформаційних ресурсів і технологій, а також уможливлюють модифікацію існуючої банківської інформації з метою порушення відносин власності, що виражається у протиправному вилученні   коштів та передачі їх іншій особі.

Відомі на сьогодні способи відрізняються значним  різноманіттям і постійно розширюються. Це обумовлено як складністю самих  засобів комп’ютерної техніки, так і постійним нарощуванням нових інформаційних операцій, багато з який забезпечують рух фінансових цінностей та коштів .

За своєю  криміналістичною сутністю такого роду навмисні дії є злочином з чітко  вираженими етапами розвитку злочинної  діяльності. Вони відрізняються один від одного за характером дій і ступенем завершеності кримінального діяння. Визначення таких стадій необхідне для правильної правової оцінки вчиненого злочину. Застосовуючи ст.14 КК України, можна виділити три таких стадії.

Готування до злочину. Готуванням  до  злочину  є  підшукування або пристосування засобів  чи  знарядь,  підшукування  співучасників  або  змова  на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину, написання спеціальної програми, що дозволяє подолати захист інформаційної мережі кредитно-фінансової установи, збір інформації щодо клієнтів банку, системи захисту, підбір паролів, подолання системи захисту від несанкціонованого доступу.

Замах на злочин. Замахом  на  злочин  є  вчинення  особою  з прямим умислом діяння (дії  або  бездіяльності),  безпосередньо  спрямованого  на вчинення  злочину. На цій стадії шляхом маніпуляції даними, збереженими в пам’яті комп’ютерної системи, і її керуючими програмами організується несанкціонований рух коштів  на користь  зловмисника чи іншої особи, маскуються сліди вчинення злочину.

Закінчення  злочину. Замах   на  вчинення  злочину  є  закінченим,  якщо  особа виконала всі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Це заключна стадія, коли довершені всі несанкціоновані транзакції і зловмисник має можливість скористатися плодами свого злочинного діяння.