Ведення ділових переговорів у Франції

З погляду екології, сталий розвиток має забезпечити  цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх життєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самооновлюватися й адаптуватися до різноманітних змін, замість збереження в певному статичному стані або  деградації та втрати біологічної різноманітності. 
 
 

Найактуальнішою проблемою  людства на початку XXI століття є  вироблення й реалізація нової політики розвитку на планетарному, національному, регіональному та локальному рівнях, збереження біосфери, порятунок планети, політики, яка б забезпечувала  задоволення сучасних потреб і разом  з тим захист інтересів майбутніх  поколінь, включаючи їхню потребу  в безпечному і здоровому довкіллі.

 Варто зазначити,  що останнім часом до екологічних,  економічних та соціальних проблем  додалися нові, пов’язані з розвитком  негативних і небезпечних аспектів  процесів глобалізації. Адекватним  виходом із ситуації, що склалася, може бути перехід на новий  шлях розвитку на засадах взаєморозуміння,  взаємоповаги, гармонійного співіснування  усіх держав і націй світу  як між собою, так і з природою.

 Саме тому під егідою ООН була прийнята узагальнена програма дій людства на ХХІ століття та проголошена необхідність переходу світового співтовариства на новий шлях – шлях сталого розвитку.

 Політика сталого  розвитку ґрунтується на трьох  нероздільних складових: виробництві,  що не завдає шкоди природі,  екологічному добробуті та гармонійному  суспільстві. 

 Економічний підхід  полягає в оптимальному використанні  обмежених ресурсів та застосуванні  природо-, енерго- та матеріалозберігаючих  технологій для створення сукупного  доходу, який би забезпечував  принаймні збереження (не зменшення)  сукупного капіталу (природного, матеріального  або людського), з використанням  якого і створюється цей сукупний  дохід. 

 Врахування екологічного  фактору в концепції сталого  розвитку спрямовано на забезпечення  цілісності біологічних і фізичних  природних систем, їх життєздатності, від чого залежить глобальна  стабільність усієї біосфери. Особливого  значення набуває здатність таких  систем самооновлюватися та адаптуватися  до різноманітних змін замість  збереження у певному статичному  стані або ж деградації та  втрати біологічної різноманітності. 

 Соціальна складова  орієнтована на людський розвиток, на збереження стабільності суспільних  і культурних систем, на зменшення  конфліктних ситуацій у суспільстві.  Людина має стати не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Вона покликана  брати участь у процесах формування  своєї життєдіяльності, прийнятті  й реалізації рішень, контролі  за їх виконанням. Важливе значення  для забезпечення цих умов  має справедливий розподіл матеріальних  благ між людьми, плюралізм думок  і толерантність у стосунках  між ними, збереження культурного  надбання та його розмаїття,  в тому числі спадщини не  домінуючих культур.

 Надзвичайно важливою  і разом з тим складною проблемою  є системне узгодження, гармонізація  цих трьох складових. Зокрема,  взаємозв’язок соціальної та  екологічної складових обумовлює  необхідність забезпечення однакових  прав сьогоднішніх і прийдешніх  поколінь на використання природних  ресурсів. Взаємодія соціальної  та економічної складових вимагає  досягнення справедливості у  розподілі матеріальних благ  між людьми й надання цілеспрямованої  допомоги бідним прошаркам суспільства.  І нарешті, взаємозв’язок природоохоронної  та економічної складових потребує  вартісної оцінки техногенних  впливів на довкілля. Вирішення  цих завдань – чи не найголовніший  виклик сьогодення для національних  урядів, авторитетних міжнародних  організацій, усього людства. 

 Поле економічних,  соціальних та екологічних вимірів  сталого розвитку окреслюється  положеннями рамкового документа  ООН «Порядок денний на XXI століття», Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (1992), рішеннями Всесвітнього самміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002), іншими міжнародними документами, які зобов'язують уряди держав, що взяли на себе відповідні міжнародні зобов’язання, діяти в напрямку забезпечення сталого розвитку.

 На жаль, за  час, що минув після прийняття  цих документів, ситуація не тільки  не змінилася на краще, а  навпаки – погіршилася. Не  здійснилося партнерство у глобальному  масштабі в боротьбі за ліквідацію  бідності, за покращання здоров¢я  населення, за раціональне використання  природних ресурсів і зменшення  забруднень довкілля. Поглиблюються  негативні кліматичні зміни, а  безперервні війни в різних  регіонах планети та техногенні  аварії і катастрофи, тероризм  роблять становище все більш  загрозливим для існування людства. 

 Кожна країна  повинна мати свій шлях до  сталого розвитку. У одних цей  шлях ще тільки починається,  у інших вже розпочався, треті  вже стали на шлях сталого  економічного розвитку (США, Японія, країни Європейського Союзу). Багато  ще й таких країн, яким не  до сталого розвитку і вони  його не сприймають, а їх соціальний  розум спрямований на виживання.

 Проте цю глобальну  проблему необхідно вирішувати  разом усій світовій спільноті.  Інакше ноосферна ідея ніколи  не реалізується, світ буде поділений  між «своїми» і «чужими», між  цивілізованою спільнотою і варварами,  що остаточно поставить крапку  на виживанні людства. 

 Треба також  враховувати глобальний характер  сучасних технологічних, економічних  і соціальних агресій і те, що природа відповідає на них  адекватно – землетрусами, епідеміями, пандеміями, засухами, смерчами тощо. Це – реакція природи на  втрату суспільством інтегрального  розуму. Природа не йде на компроміси. На компроміс повинно піти  людство. 

 При цьому варто  зауважити, що сталий розвиток  хоча і об’єктивний, проте  аж ніяк не стихійний, а керований  процес, головну роль у якому  повинна відігравати держава,  що має гарантувати безпеку  у політичній, економічній, соціальній, екологічній та оборонній сферах.

 Державне управління  процесом переходу до сталого  розвитку має передбачати створення  системи програмних і прогнозних  документів: національної стратегії;  довгострокових і середньострокових  прогнозів, створення ефективної  системи взаємодії «центр –  регіони» з передбаченням жорсткого  дотримання низки обмежень. Цільові  орієнтири повинні бути виражені  у показниках, які характеризують  якість життя, якість економічного  розвитку та якість природного  середовища.

 Політика сталого  розвитку має базуватися на  таких принципах:

  – визнання  життєвих сил людини, родини, етносу, суспільства, нації, держави як  найвищої цивілізаційної цінності;

- визначення сталості  розвитку суспільства як процесу  якісних змін;

- зміна філософських  орієнтирів суспільства, в основі  яких мають бути культурні,  духовні та моральні цінності;

- екологічне відродження  природних об'єктів, ландшафтів  як середовища існування і  домінанти життя, скорочення техногенного  навантаження на них та консолідація  стратегічних цілей розвитку  суспільства і держави.

 Впровадження  принципів сталого розвитку у  світі історично співпало із  становленням України як незалежної  європейської держави. Протягом  минулих років українське суспільство,  наша держава пройшли важкий  шлях політичних та соціально-економічних  перетворень. Тривалий час переважав  складний і напружений процес  становлення державних інституцій, формування нових суспільно-політичних  відносин, соціально-економічного реформування.

 Аналіз динаміки  інтегральних показників сталого  розвитку свідчить про те, що  трансформаційні зміни в економіці  та суспільному житті України  мали як позитивні, так і  негативні наслідки. Значне скорочення  обсягів ресурсовитратного виробництва,  структурні зміни в економіці  сприяли зменшенню техногенного  навантаження на навколишнє природне  середовище, але мали негативні  соціальні та демографічні наслідки, зокрема, призвели до поширення  масштабів бідності та депопуляції  населення країни. Національній  економіці не вдалося радикально  змінити екстенсивний тип розвитку  та забезпечити раціональне природокористування. 

 Проведені науковцями  дослідження складової якості  життя сталого розвитку показують,  що Україна, яка наприкінці 80-х  років ХХ століття мала одні  з найкращих стартових умов  серед постсоціалістичних країн,  протягом минулого часу постійно  втрачала переваги своєї високотехнологічної  економіки, фундаментальної науки,  передової освіти, якісного людського  капіталу. Тільки за попередні  чотири роки вона впала в  рейтинговій таблиці за компонентами  якості життя сталого розвитку  з 47-го місця в 2005 до 73-го  в 2009 році.

 Особливе занепокоєння  викликає навіть не та обставина,  що Україна практично за усіма  визначальними індексами та показниками  якості життя сталого розвитку  нині істотно поступається не  тільки світовим лідерам, країнам  «великої сімки», але й більшості  постсоціалістичних країн. Принципово  важливим є те, що протягом  тривалого часу в нашій країні  точились та й досі тривають  нескінченні дискусії з приводу  національної ідентичності України,  не досягнуто суспільного консенсусу  щодо політики й стратегії  дальшого розвитку держави. За  таких умов здійснення навіть  найліпших реформ в галузях  економіки, науки, освіти, інноваційної  сфери не принесуть бажаних  результатів, оскільки ці реформи  є похідними від головного  – політичного визначення шляхів  розвитку держави.

 Україна як  європейська держава повинна  знайти свій шлях до сталого  розвитку, який, по-перше, ґрунтується  на усвідомленні сучасної ноосферної  ідеї і, по-друге, – на врахуванні  зовнішніх та внутрішніх загроз  національним інтересам держави.  При цьому для України, яка  все ще перебуває в пошуку  свого шляху, дуже важливо не  припуститися принципових помилок.  Ризик полягає в тому, що значно  легше віддати перевагу успішному  «шаблону», зокрема, зовні привабливому  економічному розвитку, без врахування  в єдиній, цілісній моделі екологічної  і соціальної сфер. Тим паче, що  втілення концепції сталого розвитку  ще не гарантуватиме швидкого  зростання добробуту населення, проте вимагатиме напруженої роботи й консолідованих зусиль політиків, урядовців, учених та й усієї свідомої громадськості України.

 Ще однією умовою  сталого розвитку є політична  воля вищого керівництва держави  на те, щоб обрати важкий, але  єдино правильний шлях і піти  ним. Криза напрацювання національної  ідеології й стратегії розвитку  України, що явно затягнулася,  при цьому може відіграти й  позитивну роль. Це роль «чистого  аркушу», що дає шанс Україні  використовувати краще із напрацьованого  світовим співтовариством. А це  досвід гармонійного, сталого розвитку  суспільства, в якому добробут  людей, навколишнє середовище, природні  ресурси і людський капітал,  втілений у досягнення науки,  освіти, передових технологіях і  високих моральних цінностях  є категоріями неподільними, рівнозначними,  що взаємно доповнюють і збагачують  одна одну.

 Необхідність  повномасштабного переходу України  на шлях сталого розвитку обумовлена  не лише об’єктивними факторами,  але і наявністю цілого ряду  організаційно-правових підстав.  Серед них, насамперед, треба згадати  офіційне приєднання нашої держави  до рамкового документу ООН  «Порядок денний на ХХІ століття»,  а також підписання Україною  ряду міжнародних договорів, які  зобов’язують уряд вести країну  до її сталого розвитку. Не  варто забувати і про численні  напрацювання вітчизняних вчених  з проблем впровадження сталого  розвитку в Україні, і про  наявний досвід застосування  метрики вимірювання сталого  розвитку (МВСР) на глобальному та  регіональному рівнях.

 Не маловажно  й те, що Україна має високоосвічений  людський потенціал, здатний вирішувати  проблеми сталого розвитку, а  також сприятливі географічне  становище, клімат, досить високу  якість ґрунтів, великі обсяги  і різноманітність корисних копалин.  Варто зазначити, що досягнення  мети сталого розвитку повною  мірою відповідає культурним  і світоглядним цінностям українського  народу, в історії та традиціях  якого завжди було представлене  бережливе ставлення до землі,  води, рослинного і тваринного  світу, природи загалом.

 Потреба дальшого  застосування Україною концептуальних  засад сталого розвитку диктується  необхідністю участі нашої держави  в подоланні таких існуючих  глобальних загроз, як: глобальне  зниження енергетичної безпеки;  порушення балансу між потребами  людства і можливостями Землі;  наростаюча диференціація між  людьми і країнами; поширення  глобальних хвороб; дитяча смертність; обмеженість доступу до питної  води; глобальні процеси змін  клімату; природні та техногенні  катастрофи, а також подолання  негативних чинників, які притаманні, зокрема, безпосередньо Україні.

 До останніх  в економічній сфері можна  віднести: застарілість, надмірна енерго-, матеріалоємність існуючих виробничих  технологій, слабка соціальна орієнтація  виробництва, нерозвиненість внутрішнього  ринку, недосконалість експортного  потенціалу, невисока конкурентоспроможність  вітчизняної продукції.

 Серед вад в  екологічній сфері України –  надмірне природо-техногенне навантаження, яке в окремих регіонах країни  наближається до межі екологічної  ємності територій, інтенсивна  експлуатація природних ресурсів, застосування недосконалих технологій  виробництва, що призводить до  викидів шкідливих забруднюючих  речовин і сполук у повітря,  забруднення поверхневих і підземних  вод, зниження якості та вичерпання  водних ресурсів, виснаження та  скорочення придатних до використання  земельних ресурсів, зниження продуктивності  біотичних систем, зменшення біологічного  різноманіття, послаблення стійкості  та стабільності регуляційних  функцій.

 Негативні чинники  в соціальній сфері – це, насамперед, досить низькі доходи основної  частини населення, недостатній  рівень соціального захисту та  соціальних гарантій, триваюче скорочення  чисельності населення внаслідок  перевищення смертності над народжуваністю, зростання захворюваності на  інфекційні хвороби, масове приховане  безробіття, міграція трудових ресурсів  за межі України. 

 Незважаючи на наявність в чинному законодавстві України ряду нормативно-правових актів з деяких окремих напрямків сталого розвитку, серед спеціально присвячених цій проблематиці юридичних документів можна назвати лише Концепцію сталого розвитку населених пунктів, яка була схвалена Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, та «Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003 – 2015 роки», що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 26 квітня 2003 року, але з того часу фактично не виконується.

 Так чи інакше, а впровадження сталого розвитку, порівняно із світовими тенденціями,  на сьогоднішній день аж ніяк  не відповідає ані потенціалу, ані потребам України.

 Отже, усе вищенаведене  однозначно доводить, що для того, аби не залишитися на узбіччі  світового прогресу, наша країна  потребує активного впровадження  та застосування у повсякденних  практичних діях засад сталого  розвитку. Необхідним кроком в  цьому напрямку має стати, насамперед, розробка та ухвалення законодавчого  акту, який би визначив ці основні  засади, регламентував стратегію  і тактику переходу України  до сталого розвитку.

 Важливо, щоб  у цьому законі поряд з чітким  визначенням концептуальних засад  і термінів було зафіксовано,  що головною метою сталого  розвитку України є забезпечення  високої якості життя та здоров’я  людей, їх екологічної та соціальної  захищеності за рахунок збалансованого  соціально-економічного та екологічного  розвитку, раціонального використання  природно-ресурсного потенціалу  країни з урахуванням можливостей  у задоволенні відповідних потреб  майбутніх поколінь у природних  ресурсах.

 В законодавчому  порядку варто зафіксувати, що  основними напрямами сталого  розвитку в Україні є:

 формування і  впровадження правових, організаційних, екологічних, економічних, соціальних  та інших умов з урахуванням  світових тенденцій і національних  особливостей України;

 забезпечення  усім верствам населення гарантій  для здобуття знань, умінь та  професійної підготовки щодо  впровадження ідеології сталого  розвитку;

участь територіальних громад у впровадженні сталого розвитку в суспільстві та безпосередньо  на місцевому рівні;

розробка і впровадження системи вимірів сталого розвитку в Україні, узгоджених з міжнародними стандартами, щорічним їх оприлюдненням, з внесенням відповідних змін у систему державних статистичних спостережень.

Безумовно, впровадження зазначених напрямів можливе лише при  умові тісної співпраці органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування, територіальних громад, відповідних об’єднань громадян, приватного сектору економіки. 

Потрібно визначитись  і з методологією вимірювання  сталого розвитку. На необхідності кількісного і якісного оцінювання ефективності управлінських рішень з впровадження сталого розвитку, наслідків їх реалізації в екологічній, економічній та соціальній сферах, прогнозуванні можливих витрат, вигод, ризиків наголошувалося з самого початку впровадження цієї ідеології  в 1992 році на Конференції ООН в  Ріо-де-Жанейро. З того часу міжнародними організаціями, науковими колективами  запропоновані різні проекти  виміру сталого розвитку на глобальному, національному, регіональному і  навіть галузевому і місцевому рівнях.

 Але жодний  з цих проектів не може бути  механічно перенесений на Україну,  оскільки не враховує особливостей  її розвитку, а саме особливостей  національної економіки, транзитного  геополітичного розташування, достатньо  високого науково-освітнього потенціалу  населення, виробничого потенціалу  промислового та агропромислового  комплексів та інших.

 Видається, що  найбільш повно зазначеним вимогам  відповідає вітчизняна метрика  вимірювання сталого розвитку (МВСР), яка запропонована Інститутом  прикладного системного аналізу  НАН України і МОН України  та вже була апробована при  проведенні досліджень сталого  розвитку країн і регіонів  світу. МВСР дозволяє швидко  моделювати різні варіанти, прогнозувати  їх результати, зіставляти ці  дані з даними інших країн  чи регіонів та вибирати оптимальні  напрями розвитку. Це дає можливість  при впровадженні сталого розвитку  одночасно вирішувати комплекс  проблем щодо збереження навколишнього  середовища, ліквідації бідності, експлуатації, дискримінації, впровадження інноваційних  технологій, підвищення ефективності  економіки.

 Досягнення показників  екологічної, економічної та соціально-інституціональної  сталості доречно забезпечувати  поетапно, зокрема:

 по-перше,визначити  гострі екологічні, економічні і  соціальні проблеми та спрямувати  наявні ресурси на їх вирішення,  домогтися призупинення процесів  деградації природи, створення  умов для комплексного оздоровлення  навколишнього середовища і відтворення  природних ресурсів, розробити національну,  регіональні та місцеві програми  сталого розвитку;

 по-друге, здійснити  перехід до економіки інноваційного,  інтенсивного розвитку, забезпечити  комплексне оздоровлення природного  середовища, надати пріоритетне  значення створенню внутрішнього  ринку, досягти усвідомлення більшістю  населення безальтернативності  сталого розвитку, впровадити ідеологію  сталого розвитку в сферах  освіти, науки, охорони здоров’я, культури;

 по-третє, провести  системні перетворення в екологізації  суспільно-економічних відносин, технологічному  оновленні виробництва, покращити  якість життя, подолати бідність  як соціальне явище, поступово  наблизити витрати ресурсів на  одиницю кінцевої продукції до  рівня, прийнятого у розвинених  країнах світу; 

 і, нарешті,  в кінцевому підсумку досягти  рівня індексів сталого розвитку, які притаманні розвиненим країнам  світу, усі дії з впровадження  сталого розвитку здійснювати  спільними зусиллями на державному, регіональному, галузевому та  місцевому рівнях за активної  участі політичних, виробничих, фінансових, наукових, освітніх та інших структур, громадськості.

 В основних  засадах мають бути визначені  екологічна, економічна, соціально-інституційна  складові сталого розвитку, показані  роль та значення науки, освіти, культури, територіальних громад  у його впровадженні. В законодавчому  порядку логічним було б також  зафіксувати організаційно-правові  механізми впровадження цих засад  – інституційне, організаційне,  ресурсне, інформаційно-комунікаційне забезпечення, а також окреслити пріоритетні цілі та завдання моніторингу сталого розвитку та міжнародного співробітництва у цій сфері.

 Таким чином,  проголошена міжнародною спільнотою  програма дій щодо переходу  людства на шлях сталого розвитку  зобов’язує і нашу країну приділити  значно більше уваги впровадженню  в життя цього доленосного  курсу. У вказаному контексті  вкрай важливого значення набуває  закріплення в законодавчому  порядку основних засад сталого  розвитку України.  

* Шевчук Василь  Якович – доктор економічних  наук, професор, заступник директора,  завідувач відділу комплексних  проблем державотворення Інституту  законодавства Верховної Ради  України.

* Шидловський Сергій  Григорович – кандидат економічних  наук, головний консультант Інституту  законодавства Верховної Ради  України.