Реферат на тему:

Велесова  книга

Зміст

Вступ

1 Історія тексту

     Помилки перекладу 

2 Наукові експертизи Велесової Книги

2.1 Перша експертиза

2.2 Друга експертиза

3 Аналіз Велесової книги

3.1 Графіка

3.2 Палеографія

4 Прихильники та противники справжності ВК

4.1 Прихильники справжності ВК

4.2 Противники справжності ВК.

Висновок

Література

      Вступ 

     Книга – унікальний, історично сформований  універсальний засіб фіксації, збереження і передачі в часі й просторі суспільних надбань та цінностей. Вона розвивалася одночасно з розвитком суспільства, втілюючи в собі його основні досягнення і відповідаючи вимогам тієї чи іншої історичної епохи. Книга як продукт, створений в сфері матеріального виробництва, має матеріальну форму, характерну для кожного історичного відрізку часу. Разом з тим вона впливає на найтоншу сферу людини - на її духовний світ, під впливом книги у кожного індивіда виникають різні ідеї, образи, думки, які в процесі існування формують сукупне знання, дають поштовх новому витку розвитку суспільної свідомості. Незважаючи на дуалізм, закладений в природі книги, вона є єдиним цілісним організмом, що має своєрідну, характерну для кожної епохи естетику, втілену в художньо-графічних формах. 

     Велесова  Книга (Книга Велеса, Влес книга, Veles Book) — за однією з версій найдавніша слов’янська писемна пам’ятка, а за іншою версією — фальсифікація XIX—XX ст. Велесова книга це збірник молитов, легенд, оповідань про давню слов’янську історію. Була написана (чи то зведена воєдино з декількох менших текстів) на дерев’яних дощечках ранньою кирилицею, різними авторами у різний час у кінці IX — на початку X ст. (якщо є оригіналом), в Поліссі. Події, що описані у ВК охоплюють період приблизно від 7 ст. до н. д. до кінця IX ст. н. д. Назва книги пов’язана з іменем слов’янського бога Велеса. Останнім часом отримало розвиток неоязичництво, в якому ВК вважається святим письмом (волховником).

     Історія тексту

      Велесова книга була знайдена у 1919 році полковником білої армії Алі Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був надряпаний чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см; вони були нанизані на ремінець. У 1925 році Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Юрієм Петровичем Миролюбовим — білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов’янськими старожитностями. Подальша доля Велесової Книги тісно пов’язана саме з цією постаттю. З 1925 р. по 1939 р. Миролюбов переписував текст ВК. Ізенбек не дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли займатися вивченням дощечок. Миролюбову вдалося зробити лише одне якісне фото та й то не з оригіналу а з прорисів 16 дощечки, яке й дало назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). Окрім Миролюбова дощечок ВК ніхто не бачив. У 1940 р. в Брюссель прийшли німці, а в у 1941 р. помер Алі Ізенбек. Подальша доля дощечок невідома. 
У 1954-59 рр. частина ВК була опублікована в журналі «Жар-птица» в Сан-Франциско. Редактор журналу А. А. Куренков отримав тексти ВК від Миролюбова. Після цього дослідженням ВК почав займатись М. Ф. Скрипник, який також отримав копії переписаних Миролюбовим текстів. Він опублікував тексти ВК в Канаді, у 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним та точним.

         Історичні події, на тлі яких  розгортається оповідь «ВК», охоплюють великий проміжок часу, вподовж якого наші пращури вирізнялися поміж народів Старого Світу, прибравши багато найменувань. Орії - орійці - оріяни - трипільці - пелазги (дослівно «лелеки») - гіперборейці - кияниди - кияни (тобто «києносці» чи «скіпетроносці») - кімерійці («кім-орії», згідно «ВК») - анти - славії - слави - славени - слав’яни - русини - русичі - руси – все це неповний перелік назв українського народу дохристиянської доби. Напевне жоден народ у світі не має стільки назв, як українці, але й жоден народ у світі не має такої давнезної історії та цивілізації, яка обчислюється десятком тисячоліть і сягає поза межі існування будь-якого іншого народу на землі.

         Упорядковуючи історичні події,  зазначимо вікопомні дати, відомі в сучасній історіографії, що мають пряме відношення до території сучасної України-Руси:

         VІІ – ІV тисячоліття до н.д.  – Трипільська доба (започаткування  першої в світі цивілізації  та розповсюдження її по Європі, Середземномор'ї, Північній Африці, Малій та Середній Азії);

         VІ тисячоліття до н.д. –  з'єднання Чорного моря з Середземним  (так званий «Всесвітній потоп») і затоплення великої території  Причорномор'я, що зумовило розселення  мешканців Причорномор'я по усьому  світу; 

         V тисячоліття до н.д. – розбудова Шумерської держави в Месопотамії переселенцями орійцями з Подніпров'я;

         ІV-ІІІ тис. до н.д. – розбудова  культових святилищ-обсерваторій  Гіпербореї слідом за розселенням  племен (від українських Буртів  і Козаровичів – найбільш досліджених святилищ обсерваторій під Чигирином і Києвом – до англійського Стоунгенджу, а на початку ІІ тис. до н.д. – зауральського Аркаїма під Челябінськом);

         ІІІ тисячоліття до н.д. –  розбудова славнозвісної Трої (2750 рік) вихідцями з Оріани-України  на честь бога Трояна (переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям);

         ІІІ – ІІ тисячоліття до  н.д. – освоєння переселенцями  з Подніпров'я долини Інду в  Індії, біля історичного Пенджабу, та створення індійського епосу, що описує події, які відбувалися на теренах сучасної України-Руси у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.д.;

         ІІ – І тисячоліття до н.д.  – доба Кімерійців («кім-оріїв», згідно «ВК»), найдавнішого з народів, згаданих у світовій історії на теренах України-Руси (згідно «ВК», кімерійці й анти – це один народ, бо цар антів Ор був кімерійцем);

         1140 р. до н.д. – поділ русів  на окремі роди: «Се називаються  ті поляни, свередзі і деревляни:  тут бо всі руські» (д.4б);

         І тисячоліття до н.д. – повернення  пращурів українців-русичів (пелазгів) з Малої Азії після Троянської  війни, оспіваної пелазгом-троянцем  Гомером і датованої приблизно  1260-1250 роками до н.д., та розбудова  міста-фортеці Голунь на річці  Ворсклі (сучасні залишки стародавнього городища поблизу м. Більск), згадане у «ВК»: «В давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища» (д.19);

         VІІ ст. до н.д. – навала войовничого  іранського племені скіфів (скитів), які витіснили Кімерійців-Антів  і Амазонок з Причорномор'я;

         650 р. до н.д. – вихід з  «Семиріччя» (Приазов'я) і перехід  русів на чолі з патріархом  Орієм до озера Ільмень після  навали скіфів.

         640 р. до н.д. – утворення  Царства Антів, згодом назване  «Русь» (від Орду й Вісли до  Волги та від Чорного моря до Білого); розбудова укріплень Києва синами царя Орія – Києм, Щеком, Хоривом – на місці стародавньої Куяви, котра вважалася «матір'ю городів руських» (д.22);

         VІІ ст. до н.д. – ІІІ ст. н.д.  – існування Старокарпатської  держави, розбудованої Щеком і Хоривом, синами царя антів – Ора (д.36б);

         VІ ст. до н.д. – ІІ ст. н.д.  – утворення Сарматії, військового  союзу Антів з Амазонками, що  мешкали на території сучасної  Кубані і були також потіснені  скіфами (сармати поступово потіснили  скіфів і врешті у ІІ ст. остаточно вибили їх на своїх землях, зокрема й в Криму);

         V ст. до н.д. – «батько історії»  грек Геродот відвідав Сарматію  і описав її населення (вони, поза сумнівом, були індоєвропейці);

         ІV – VІІ ст. н.д. – утворення  й існування військового угрупування "Київська Троянь", згадана у "Слові о полку Ігоря" як «тропа Трояні; віки Трояні; земля Трояні», про що варто сказати окремо:

         – після перемоги русичів над  готами, що хлинули з норманських  країв на схід, ватажок готів  Вінітарій запросив руського царя Божа (Буса) і його князівське оточення на банкет, буцімто перед тим, як податися геть з землі русичів. Зустріч відбулась на річці Рось (с.Синяви, Рокитнянського р-ну), де готи підступно схопили і стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами. Українська історіографія датує вбивство готами царя Божа 375 роком, після чого анти-русичі, лишившись без воєначальників, відійшли з південної степової зони до Києва, навколо якого утворили військове угрупування "Троянь", котре очолив князь Велемир. У 382 році русичі розбили готів ущент і вигнали за межі Руської землі (розбиті готи частково осіли поза Доном, а більшість подалась назад на захід, де згодом утворили державу "Германію", названу на честь їхнього ватажка Германаріха, неодноразово згаданого у «ВК»).

         Хронологія подій реально проглядається  в цілком завершеній композиції  дощечок 5а – 7а, зокрема: 

         – Прихід до Карпат за 1500 літ  до правління Діра (д.5а, д.6в). Якщо  врахувати, що Дір був на  Русі в 860 році н.д., то прихід до Карпат припадає на 640 рік до н.д. Згідно «ВК», отець Ор з синами – Києм, Щеком (Пащеком) і Хоривом (Горовато) – звели кремлі на київських горах, а потім, залишивши Кия княжити у місті-фортеці й околишніх землях, Щек і Хорив подалися до Карпат, де заснували Старокарпатську державу, яка проіснувала майже тисячу років, як непоборний заслін для греків і римлян. Нащадки Хорива (хорвати) розселилися понад Дунаєм та частково разом з нащадками Щека повернулися до Дніпра.

         – Вихід русичів з Карпат  починається близько 140 року до н.д. і триває до ІІІ століття н.д. Перехід русичів з Карпат до Дніпра (власне до Прип'яті) підтверджений археологічними дослідженнями, що проводились задовго до оприлюднення «ВК». На початку нашої доби, згідно сучасної історіографії, на Прип'яті відбулася зміна населення, утворилася слав'янська (зарубинецька) культура.

         – Війна з готами (германцями) й гунами у ІVст. н.д.: «Святояр  розбив готів 1003 року од приходу  слав'янського люду на Русь»  (д.4б), – тобто, якщо рахувати  від приходу до Карпат (640р. до н.д.), то перемога Святояра була 363 року, що відповідає сучасній історіографії (у 375 році, перед тим як покинути Русь після поразки в битві з військом Святояра, готи підступно схопили і стратили царя антів Божа (Буса) з синами і сімдесятьма вельможами, за що були покарані русичами у 382 році і вигнані за межі Русі).  

         – Через 200 літ наші родичі  розселилися на широкій території  (д.5б), – тобто у VІ ст., що  також відповідає сучасній історіографії.  Потужний рух на захід слав'янських племен з Прип'яті й Наддніпрянщини розпочався у VІ ст. і невдовзі слав'яни заполонили увесь Балканських півострів і більшу частину Європи. Саме тоді з'являються слав'янські пам'ятки празького типу і на Поліссі (Прип'яті), і в Чехії, і на Одрі.

         – Згадка про Кия, котрий  розбудував м. Києв у 640 році  до нашої доби: «І так було  се через років тисячу триста  по Кию-отцю, триста років по  Карпатському життю» (д.22); [мається  на увазі VІ ст. нашої доби, бо  «Карпатське життя» закінчилось  в ІІІ ст., відтак Кий-отець розбудував Києв у VІІ ст. до н.д.].

         «ВК» згадує найдавніший з  відомих народів на теренах  України-Руси – кімерійців (кіморіїв) як «отців наших» (д.6е), від яких  походив отець Ор (батько Кия,  Щека, Хорива) – «який і Сірію  воював, і Єгипет» (д.6в), та повідомляє багато історичних подробиць:

         – згадка про перську навалу  Дарія-І, який воював зі слав’янами  у VІ ст. до н.д. (д.6д) і зруйнував  Голунь на Ворсклі у 514 р.  до н.д. (згодом місто було відбудоване);

         – повернення полонених русів з вавилонського полону в Месопотамії за часів Новуходоносора VІ ст. до н.д. (д.6г);

         – розбудова Сурожа (Суренжа)  – сучасне м. Судак в Криму  у 1100 році до н.д. (д.6е), а через  400 років (згідно д. 8-3) захоплене  греками під час великої грецької  колонізації в VІІІ-VІІ ст. до н.д.;

         Та найцікавіша історична подробиця,  яку повідомляє нам «ВК», про  те, що ані Дір, ані Аскольд  не були русичами, як оповідає  християнська «Повість плинних  літ», при тому кажучи, що русичі  самі запросили варягів до  себе княжити. Аскольд був варязьким воєводою при Дірові, котрий прибув до Києва з Візантії як купець, маючи намір навернути непереможних антів-русів до християнства:

         – «І се Аскольд є варяг  озброєний, щоб охороняти еланських  (грецьких) купців, що ходили до  Дніпра-ріки. І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому (києвському) раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога» (д.29).

         Історичні події, які охоплює  «ВК», закінчуються згадкою про Аскольда й Діра (860 р.), що дає цілком виправдані підстави вважати, що укладання «ВК» було закінчене у ІХ столітті. В наступні роки – власне після «Аскольдового хрищення Русі» – християнство почало стрімко утверджуватися на Русі, винищуючи не тільки літературні пам'ятки українців-русичів дохристиянської доби, але й носіїв етнічної культури наших пращурів – служителів нашої Рідної Православної Віри – волхвів. Натомість християнство запроваджувало чужинське бачення нашої історії, яке здебільшого побутує до сьогодні.

         На противагу чужинському викладу  нашої історія «ВК» розкриває  витоки українського етносу, згадуючи  про «святе Семиріччя наше»,  як колиску антів-русичів і  усіх слав'ян.

         Стосовно Семиріччя зауважимо,  що в існуючих перекладах наявні традиційні помилки, які докорінно змінюють історичну істину, зокрема походження українців-русичів і усіх слав'ян загалом. Уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати з сучасними назвами, як наприклад: «Семиріччя» у сучасному розумінні стосується місцевості зокола озера Іссик-Куль, або «П'ятиріччя» – Пенджаб в Індії. Але семиріччя й п'ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де наявні сім чи п'ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема й на Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.

         Про помилкове сприйняття азіатського  «Семиріччя» зауважив Ю. Шилов,  пропонуючи свою версію «Семиріччя»  на берегах Середземномор'я: «В  середньоазійському Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечка – Славіні, Київ, Перусію тощо – які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)?» Тож варто визначитись – де знаходиться наше «святе Семиріччя і П'ятиріччя».

         «П'ятиріччя» і «Семиріччя» (згідно «ВК») – це колиска східних слав'ян і усіх слав'янських народів загалом. Відтак, місцезнаходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Згадку про «П'ятиріччя» і «Семиріччя» убачаємо на д.36а, де сказано про венедів як про найдавніший рід слав'ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя». Зауважимо, що «П'ятиріччя» і «Семиріччя» зазначені вкупі, тож і місцевість має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозважливі науковці, переносячи «П'ятиріччя» до Індії, а «Семиріччя» в Середню Азію чи кудись інде.

         Відтак, зважаючи на визначення  місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя»  і «Семиріччя», згідно «ВК», зазначимо, що колиска слав'янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.

         Підтвердження цього висновку  убачаємо в археологічних знахідках  північного Приазов'я, де розташовані  численні кургани-могили та прадавні  святилища, зокрема усесвітньо відома «Кам'яна Могила» на річці Молочній – найдавніша історична пам'ятка з усіх відомих на землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по праву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи «Кам'яної Могили» розкривають мотиви відомих міфологічних сюжетів, які відображені в більш пізніх текстах – шумерських, вавилонських, ассирійських тощо, зокрема згадка про Всесвітній потоп. За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Записи про це грандіозне явище знайдені в написах «Кам'яної Могили», звідки були запозичені до шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву «Всесвітній Потоп» та загальновідому згадку про «Атлантиду» – країну велетів-антів (рос. атланти).

         Не підлягає сумніву, що ця  велика катастрофа зумовила грандіозну  міграцію мешканців тодішнього  Причорномор'я; згідно археологічних, генетичних і лінгвістичних досліджень, розселення людства відбулось в усі напрямки світу. Люди пішли до Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини і Месопотамії. Науковці зазначають, що мешканці Причорномор'я були тими загадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.  

     Помилки перекладу 

         Розглядаючи «ВК», перш за все  зазначимо, що автори стародавніх  текстів описують не всі події,  а лише найголовніші на думку  тодішніх авторів, до того ж  не в хронологічній послідовності, бо «ВК» – не історична, а ідеологічна збірка текстів, покликана зберегти духовні надбання українців-русичів, що зазнавали нищівного впливу тлінної релігії чужинців, та надихнути спільноту українців-русичів до захисту землі отців наших.

         Як зазначалось, огляд подій  «ВК» сягає ІІ тисячоліття  до нашої доби, коли пантеон  богів очолив Сварог, а Дажбог, як його син, створив світобудову  «І в безодні повісив Дажбо  землю нашу, аби та удержана  була» (д.1). Іншими словами «ВК»  охоплює подіє, коли сформувався релігійний світогляд українців-русичів як онуків Дажбога.

         Давність відліку часу убачаємо  на д.7є: «Дажбо нас народив  од корови Замунь, і були ми  не скіфи, а коровенці». Цей  міфологічний світогляд відповідає  зодіаку Тельцю (4400-1710 роки до н.д.), відтак утворення слав'янської спільноти укрів-венедів-русичів сталося не пізніше 1710 року до н.д., тобто узгоджується з історичними подіями, бо в 1635 році до н.д. русичі вже поділилися на окремі роди, згідно д.4б: «За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські… За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності… І так за дві досьогодні тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги (365р. – перший прихід варягів)».

         Відтак, «ВК» не згадує події  більш давнішні: ані Трипільської  доби (VІІ–ІV тис. до н.д.), ані Шумерської  держави, ані розбудови вихідцями  з Оріани-України славнозвісної  Трої (2750 р.), ані освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду, біля історичного Пенджабу в Індії (ІІІ–ІІ тисячоліття до н.д.). Мало того повернення вихідців з України-Руси на свою історичну батьківщину викладається, як прихід русичів – а не повернення. Як наприклад розповідь про відступ під час навали скіфів у VІІ ст. до н.д.: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час, ймовірно вік одного покоління, перечекавши поки вщухне розгул азіатської орди.

         Вартий уваги і той факт, що  кожен давньо-слав'янський рід  намагався приписати собі походження  від славнозвісного царя антів  Орія (Ора), щоби підвищити свій  соціальний статус на батьківщині.  Тож не варто сприймати усі  згадки про старотця Ора беззастережно.

         Вкотре зазначимо, що патріарх  Ор (отець Орій, він же старотець)  реальна історична особа. Ймовірно  на його честь було назване  давнє місто «Ор» в Причорномор'ї,  відоме на сьогодні як Перекоп;  не виключно, що саме звідти  під час навали азіатів-скіфів були уведені анти-русичі старотцем Орієм на північ, де згодом розбудували Голунь і Києв. Однак стосовно Ора і його синів (Кия, Щека, Хорива) варто зауважити, що розповіді про ті історичні події перейшли з реального викладу в легендарний і переповідались кожним давньо-слав'янським родом (племенем) на свій лад. Як зазначалось, пояснення в тому, що кожен давньо-слав'янський рід хотів бути причетним до легендарного минулого наших праотців; це стосується зокрема й тих родів, що повернулися в степи Причорномор'я на землі пращурів «з краю іншого» (д.38а).

         Авторський переклад автентичного  тексту виправляє більшість прикрих  помилок попередніх перекладачів. Зокрема і помилку перекладу  д.38а, де йдеться про землетрус,  що стався в часи вавилонського  полону, а саме:

         першодрук – «изшед изъ края  иньска пред очи идуща, камо  зрящети»;

         невірний переклад «І пішли  з краю Індського світ за  очі»;

         вірний переклад – «І пішли  з краю, куди очі дивились –  інший край зглядіти». 

         Виправлення «краю Індійського»  на «край інший» сталося не з власного розсуду автора, а опираючись на аналогічний вислів у фрагментах на д.20: «од iньске отрещете», перекладене як «од інших відірвали», тобто «інський» – це не «Індійський», а «інший». До того ж, спонукав до пошуку іншого краю землетрус, що стався під час вавилонського полону русів (згідно д.6г), тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили бранці для утвердження своєї причетності до слав'янського етносу.

         Варто додати ймовірним опонентам,  що повернення з Індії великої  кількості людей з худобою  – справа багатолітня, бо треба  було зупинятися щороку і сіяти  зерно, а потів збирати врожай, а при неврожаї залишатися  на одному місці декілька років, щоби не померти з голоду. Відтак, подібне переселення могло тривати вподовж десятків років, а то й життя одного покоління. Іншими словами, припускаючи, що Кий, Щек та Хорив прийшли з Індії, то вони не могли очолювати роди, бо в Індії вони мались бути маленькими дітьми, щоби в 20-30 літньому віці досягти земель України-Руси. Проте нерозважливі дослідники з легкістю переносять події з одного кінця землі на інший в одну мить, вважаючи це рівнозначним переходу з Києва до Карпат.  

         Незнання історії призвело до ще однієї прикрої помилки стосовно гунів, незважаючи на те, що в автохтонному тексті так звані «гуни» усюди названі як «егунште». Нагадаємо, що нашестя гунів відоме у всесвітній історії не в часи царя Ора, а на тисячоліття пізніше – у ІV століття нашої доби! А «єгунши», тобто пращури сучасних інгушів, разом з іншими племенами увійшли в гунський союз, основа якого утворилася з об'єднання болгаро-угорських племен Поволжя; саме у тому вигляді гунський союз назнала Європа. Слід пам'ятати, що у І столітті між Волгою і Доном жили тюркомовні племена онугурів (оногурів) і утугурів (утигурів), які увійшли до гунського союзу. Оногури – назва тюркського племінного союзу "он-огур" (тюрк. «10 стріл», тобто «10 племен»), українська назва «угри» або «угорці». Більшість цих племен, включно з оногурами, утургурами і мадярами, утворили союз кочових племен. Цей союз отримав тюркську назву «болгари», що означає «суміш», з яких утворились так звані «білі гуни», які після з'єднання з азіатськими («жовтими») гунами рушили в Європу, залучаючи в цей похід усі попутні племена.

         Про утворення гунського союзу  в ІV ст. згадує і «ВК»: «А  коли єгунши почали велику  війну, прагнучи до утворення  великої землі своєї, то ми  пішли геть звідти до Русі»  (д.10); мова йде про землі в басейні Дону, звідки русичі пішли геть.  

         Дощечка 1 має помилку, яка розкриває  більш давнє походження землі  Руської: «Бренне бо є наше  життя і ми самі також, разом  з князем нашим, працюючи і  живучи на землі під знаком  Овна» (помилкове «живучи в  землі з тілом овна»). Цей вислів означує час, бо новорічна кульмінація зодіакального Овна співпадала з весняним рівноденням між 1710 роком до н.д. до 20 роком н.д. Відтак, русичі як онуки Дажбога, який «нас народив од корови Замунь» (д.7є), могли сформуватись не пізніше 1710 року до нашої доби, коли зодіак очолював Телець (2300-1710 роки до н.д.).  

         Дощечка 4а має суттєву помилку  в перекладі тексту: «спояша славу  бозЪм на земЪ чужсьтЪi», що  перекладалося як «заспівали  славу богам на землі чужинській».  Помилка перекладу виникла через невірне прочитання літери «р» як «ч» та підміна «ш» на «ж», звідки помилкове тлумачення – земля «чужинська». Проте «ВК» має варіанти слова «чужий», «чужим» – «чіужім» (4б), «чюжем» (6є), «цужей» (8), «цужья» (8-3), «ценже» (23), «цiуже» (26), а також слово «чужина» – «цуждiе» (36а), що аж ніяк не схоже на вищевказане «чужсьтЪi».

         Натомість виправлення кількох  літер дає більш вірне тлумачення  слова «рушсьтЪi» як «руський»,  бо «ВК» називає русів як  «рушті», а «на землі руській» як «на земЪ руштЪi» (2а). Відтак, першодрук «спояша славу бозЪм на земЪ рушсьтЪi», перекладається як «заспівали славу богам на землі руській». До того ж, цей вислів зазначається у контексті поряд з перемогою над хозарами, яка не була першої перемогою русів на теренах Руси, бо русичі зазначені на землі Руській з ІІ тисячоліття до н.д. (4б), (9а), тобто для русів у VІІ столітті Русь була не чужинська, а рідна.