Використання теорії корисності для пошуку рішень в сучасних умовах

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………3

1. Історичні передумови  виникнення теорії корисності  та основні аспекти її розвитку…………………………………………………………………………7

2. Кардиналістська концепція  корисності……………………………………..31

3. Ординалістський підхід до вирішення питання корисності……………….41

4. Використання теорії  корисності для пошуку рішень в сучасних умовах…………………………………………………………………………….55

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………67

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….…69

ВСТУП

Актуальність теми. Однією з найважливіших задач сучасної економічної теорії є пошук такої моделі економічної поведінки індивіда яка максимально повно відповідатиме реальним або отриманим в лабораторних умовах фактам. Подібна модель є необхідною передумовою для аналізу та осмислення більшості явищ економічної дійсності, оскільки без розуміння мотивів та цілей діяльності індивіда навряд чи можна говорити про спроможність ці дії пояснити або спрогнозувати.

Теорія корисності – ключова складова, необхідна для розуміння поведінки споживача. Що в свою чергу є надзвичайно важливим для прогнозування змін в економічній системі.

Однією з найважливіших складових економічної теорії є теорія корисності. Основним елементом якої є поняття корисності блага. Питання дослідження теорії корисності - вирішальне для розуміння мотивації та дій індивіда. Тому необхідно мати чітке й повне уявлення про те як формуються оцінка корисності благ індивідом і яким чином вона впливає на прийняття рішень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.  Фундаментальні ослідження поведінки споживача з маржиналіською революцією в економічній теорії кінця ХІХ ст. Виникнення нового економічного напрямку  - маржиналізму ( marginal – граничний) було підготовлено працями перших економістів математиків А.Курно, И.Тюнена, Г.Госена, які започаткували метод граничного аналізу.

Представники першої хвилі маржиналістської революції В.Джевонс, К.Менгер, Л.Вальрас створили кардиналістську (кількісну) версію поведінки споживача, яка окреслила принципово новий підхід до аналізу цінності благ. Певна аналітична недосконалість кардиналістської моделі поведінки споживача в подальшму доповнюється в межах іншої – ординалістськї моделі.

Термін «корисність» означає можливість задоволення певних потреб індивіда. Так, А. Маршалл визначав корисність як поняття співвідносне бажанню чи потребі.  Аналогічної точки зору дотримувався і Л.Вальрас: виділяючи при цьому декілька видів корисності, він тим не менш вважав, що дійсна  корисність – це сума всіх потреб задоволених індивідом.

Сам термін «корисность» був введений в обіг англійським філософом І.Бентамом. Подальшою розробкою окремих аспектів теорії корисності займалися Ж.-Б. Сей, Л. Вальрас, А. Маршал, Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Ж. Дебре, К. Ерроу, М. Аллє, А. Тверскі, Д. Канеман, П. Фішбурн. Окремий напрямок в дослідженні теорії корисності, а саме граничної корисності складає австрійська школа: К. Менгер, Е. Бем – Баверк,  Ф. фон Візер. Серед  вітчизняних дослідників, слід відмітити роботи М. Туган-Барановського щодо синтезу теорії граничної корисності з трудовою теорією вартості та Є. Слуцького, який подав поглиблене обґрунтування теорії поведінки споживачів та довів можливість математичної формалізації функції корисності на основі перших та других похідних.

Слід зазначити, що «корисність» не лише економічна категорія. Зокрема зв’язок теорії корисності та психології, розглядав Пітер Фішбурн, крім того окремі психологи внесли значний вклад в розвиток розуміння механізму оцінки індивідуальної корисності, зокрема нобелівський лауреат 2002 року з економіки психолог Деніел Канеман.

 Дослідників теорії корисності, умовно, можна поділити на дві групи (течії): ординалісти та кардиналісти. Основною відмінністю між ординаліським та кардиналіським підходом до корисності є відповідь на питання щодо можливості вимірювання корисності. Кардиналісти припускають, що індивід (споживач) може виміряти (принаймні підсвідомо) корисність кожного блага в певних абстрактних одиницях – ютилях. І тому споживач максимізує кількість ютилів в наборі благ. Ординалісти, навпаки, вважають, що індивід не може виміряти корисність окремого блага (так як наприклад виміряти температуру чи довжину, тощо), натомість він може лише порівнювати корисності наборів благ, визначаючи при цьому який з наборів є бажанішим для нього або визнавши індиферентність цих наборів. Хоча допускається можливість виміряти величину корисності з точністю до позитивного афінного перетворення (корисність фон Неймана – Моргенштерна). Ординаліський підхід нині є домінуючим у сучасній теорії корисності.

Зокрема на положення теорії корисності опираються Соколовський Д. Б., Форкун І. та Фрадинський О.при аналізі проблем оподаткування, зокрема ухилення від сплати податків, Момот О. І. та Кушура С. І. застосовують елементи теорії корисності в побудові механізму прийняття управлінських рішень щодо інновацій.

Таким чином актуальність теми дослідження і сучасний стан вивчення питання визначили  об’єкт дослідження – дослідження теорії корисності, та предмет дослідження – історичний розвиток теорії корисності.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні теорії корисності та основних етапах її історичного розвитку та теоретично обґрунтувати її використання в сучасних умовах. Серед тенденцій розвитку теорії корисності варто виділити  її застосування, останнім часом, в дослідженні досить широкого кола економічних проблем.

          Відповідно до поставленої мети, об’єкту та предмету, нами  було  визначено такі завдання дослідження:

   1. Зробити аналіз  наукової, історичної літератури  з зазначеної теми дослідження.

   2. Визначити особливості  кардиналістської моделі теорії  корисності.

   3. Дослідити особливості ординалістської моделі.

   4. Проаналізувати  використання теорії корисності  в сучасних умовах.

Методи дослідження : історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ І

Історичні передумови виникнення теорії корисності та основні аспекти її розвитку

Зараз у розвинутих країнах виробляється до 20 млрд. різноманітних товарів і послуг, їх окремих модифікацій. Перебуваючи на такому ринку, споживач на підсвідомому рівні намагається з-поміж величезної кількості запропонованих йому благ, обрати лише ті, які,  на його думку, з огляду на низку чинників,  будуть найвигіднішими та принесуть якомога більше користі.

Термін «корисність» означає можливість задоволення певних потреб індивіда. Так, А. Маршалл визначав корисність як поняття співвідносне бажанню чи потребі.  Аналогічної точки зору дотримувався і Л.Вальрас: виділяючи при цьому декілька видів корисності, він тим не менш вважав, що дійсна  корисність – це сума всіх потреб задоволених індивідом [3, с. 63].

Сам термін «корисность» був введений в обіг англійським філософом І. Бентамом. Подальшою розробкою окремих аспектів теорії корисності займалися Ж.-Б. Сей, Л. Вальрас, А. Маршал, Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Ж. Дебре, К. Ерроу, М. Аллє, А. Тверскі, Д. Канеман, П. Фішбурн. Окремий напрямок в дослідженні теорії корисності, а саме граничної корисності складає австрійська школа: К. Менгер, Е. Бем – Баверк,  Ф. фон Візер. Серед  вітчизняних дослідників, слід відмітити роботи М. Туган-Барановського щодо синтезу теорії граничної корисності з трудовою теорією вартості та Є. Слуцького, який подав поглиблене обґрунтування теорії поведінки споживачів та довів можливість математичної формалізації функції корисності на основі перших та других похідних [9, с. 215].

Слід зазначити, що «корисність» не лише економічна категорія. Зокрема зв’язок теорії корисності та психології, розглядав Пітер Фішбурн [2, с. 341], крім того окремі психологи внесли значний вклад в розвиток розуміння механізму оцінки індивідуальної корисності, зокрема нобелівський лауреат 2002 року з економіки психолог Деніел Канеман.

 Дослідників теорії корисності, умовно, можна поділити на дві групи (течії): ординалісти та кардиналісти. Основною відмінністю між ординаліським та кардиналіським підходом до корисності є відповідь на питання щодо можливості вимірювання корисності. Кардиналісти припускають, що індивід (споживач) може виміряти (принаймні підсвідомо) корисність кожного блага в певних абстрактних одиницях – ютилях. І тому споживач максимізує кількість ютилів в наборі благ. Ординалісти, навпаки, вважають, що індивід не може виміряти корисність окремого блага (так як наприклад виміряти температуру чи довжину, тощо), натомість він може лише порівнювати корисності наборів благ, визначаючи при цьому який з наборів є бажанішим для нього або визнавши індиферентність цих наборів. Хоча допускається можливість виміряти величину корисності з точністю до позитивного афінного перетворення (корисність фон Неймана – Моргенштерна). Ординаліський підхід нині є домінуючим у сучасній теорії корисності.

Здатність споживчих благ задовольняти потреби людей називають корисністю. Термін „корисність" використовується для позначення того задоволення, яке отримують люди від споживання товарів або послуг. Походження цього терміна пов'язано з науковими працями ексцентричного англійського філософа і соціолога Джеремі Бентама (1748-1832рр.). Він вважав такі звичайні і прості слова, як "задоволення" або "щастя", занадто маловиразними для того, щоб надати цьому терміну максимального блаженства. З часом термін "корисність" втратив містичне забарвлення, проте економісти продовжують його використовувати, якщо мають на увазі мету, яку переслідують споживачі при здійсненні вибору серед товарів і послуг. [ 5,C.52]

Існує думка, що корисність тісно пов’язана з ціною. Різні школи по-різному трактують цей зв’язок. Наприклад, фізіократи пов’язували ціну з об’єктивно існуючою користю речі. Ними був сформульований принцип: має високу ціну все те, що корисно, що дозволяє задовольняти окремі потреби, і чим вища користь речі , тим більшу ціну вона має. А. Сміт притримувався іншої думки (вода життєво необхідна, але має невелику ціну, тоді як діамант має обмежене використання, не є предметом першої життєвої необхідності, але ціна на нього надзвичайно велика). Парадокс води і діаманта намагалися пояснити марксисти на основі теорії трудової вартості: діамант коштує дорожче, адже на його виробництво витрачено більше праці. Але це не пояснює поведінку споживача, адже він, купуючи товар, цікавиться не затратами праці на його виробництво, а його споживчими властивостями. Отже ціна не завжди може відобразити реальну корисність речі. [ 13,C.201]

Не можна також ототожнювати корисність і користь, тобто функціональну придатність. Так, музичні твори відомих композиторів можуть не приносити користі з практичної точки зору, але мають величезну корисність для любителів музики.

Корисність товару має дві основні властивості:

1. Дане поняття є цілковито  суб’єктивним.

Те, що може бути корисним одній особі, може не бути корисним іншій. Так, устриці (рід двостулкових молюсків) мають велику цінність для французів і нульову для українців. Чи, наприклад, конкретна телевізійна програма (лялькова вистава) може давати неоднакове задоволення чи корисність для різних членів сім'ї. Якщо діти будуть надзвичайно задоволені, дивлячись цю програму, то дорослі можуть нудьгувати, бо віддають перевагу серйозним фільмам чи політичним програмам;

2. Корисність від певних  благ є різною для однієї і тієї ж людини в різний час і за різних обставин. Наприклад, тепле пальто взимку і влітку, ліки для здорової та хворої людини, парасолька під час дощу і за доброї погоди.

Теорія корисності має певний недолік. Ще ніхто на практиці не винайшов методу для відносного визначення корисності (ступеня задоволення) від споживання благ. Наявні показники цього зробити не можуть. Індивідуальний споживач має свою підсвідому оцінку корисності, що не виявляється назовні.[ 9, C.65]

Та все ж у мікроекономіці склалися два підходи до пояснення поведінки споживача: кардиналістський або кількісний та ординалістський або порядковий. Детальніша характеристика даних підходів буде розглянута нижче.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Об´єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов´язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв´язків та ринкової кон´юнктури;

переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв´язків між економічними агентами;

актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

            Маржинальній революції сприяли  також якісні зміни у розвитку  наукового знання, які відбулися  у другій половині XIX ст. і були  пов´язані:

з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Позитивізм (від лат. positivus — позитивний) — філософський напрямок, заснований у 30-ті pp. XIX ст. Огюстом Контом (1798—1857), який вважав, що наука покликана пізнавати не сутність, а явище. Виходячи з того, що незіставні з фактами наукові твердження є безплідними, О. Конт стверджував, що дослідження сутності речей та першопричин явищ є безглуздим та недопустимим. Позитивне знання трактувалося як узагальнення та систематизація здорового глузду на основі пізнання об´єктивного, корисного і достовірного. Природничі науки вважались еталоном, висувалась теза про необхідність відповідного реформування суспільних наук.

Спроби наблизити науку до проблем господарської практики, первинних потреб і прагнень економічних суб´єктів на основі виявлення мікрорівневих закономірностей сприяли переоцінці основних теоретичних положень класичної школи. Були започатковані нові форми та методи економічного аналізу, які змінили найважливіші принципи побудови економічної теорії, систему основоположних підходів до вирішення дослідницьких завдань, що сприяло формуванню нової парадигми економічної науки.

Переоцінка цінностей, усталених майже за 200 років розвитку класичної політичної економії, та формування принципово нових поглядів на основні проблеми економічної науки, методи їх дослідження та вирішення, уможливили наукову революцію, яка знаменувала перехід від класичної до неокласичної економічної теорії.

Наукова революція — розрив поступовості розвитку наукового знання, порушення спадкоємності наукової думки, різкий перехід від одного якісного стану до іншого. Концепція "наукових революцій" була висунута американським фізиком, філософом, істориком науки Т. Куном (1922—1996), який трактував наукові революції як зміну парадигм — концептуальних схем, способів і методів дослідження, що панують в науці протягом певного історичного періоду.

Радикальні зміни, які відбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву "маржинальної революції" (від фр. marginal — грань, межа), пов´язаної з переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого на логіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблем на основі широкого використання граничних величин та нової теорії

Карл Менгер. Головним елементом у методологічному інструментарії Менгера є мікроекономічний аналіз. Він дозволив, з одного боку, протиставити вченню «класиків» про економічні відносини між класами аналіз економічних відносин і показників на рівні окремого господарюючого суб'єкта (за термінологією Менгера - «господарство Робінзона»), але з іншого - захопитися положенням про те, що нібито виявити і вирішити економічні проблеми можливе, розглядаючи їх лише на рівні індивіда, на мікрорівні з урахуванням феномена власності і зумовленого відносною рідкістю благ людського егоїзму.

У роботі «Підстави політичної економії» Менгер переходить до теоретичних положень політичної економії, у тому числі до таких, як «цінність», «обмін», «товар», «гроші» та інші. Він розробив теорію вартості (цінності), яка визначається граничною корисністю. Цінність економічних благ виявляється людиною в процесі задоволення потреб, тобто тоді, коли він усвідомлює залежність від їх наявності в своєму розпорядженні. Відповідно не мають для людини ніякої цінності, в тому числі споживчої, тільки неекономічні блага.

Крім того, він пояснює, що «цінність не є щось властиве благ, не властивість їх, але, навпаки, лише те значення, яке ми перш за все надаємо задоволенню наших потреб ...». Щоб підтвердити такого роду судження, Менгер наводить приклад оази, де вода з джерела, що покриває всі потреби людей в ній, не має цінності і, навпаки - вода набуває для жителів оазису цінність, коли раптово надходження води з джерела скоротиться настільки, що розпорядження певною кількістю води стане необхідною умовою для задоволення конкретної потреби жителів оазису.

«Цінність - це судження, яке господарюючі люди мають про значення перебувають у їх розпорядженні благ для підтримання їх життя і їх добробуту, і тому поза їхньої свідомості не існує».

На думку Менгера, «витрати праці та її кількості або інших благ на виробництво того блага, про цінність якого йде мова, не перебувають у необхідною і безпосереднього зв'язку з величиною цінності». Менгер використовує «доказ», звертаючись до прикладу про цінності діаманта і даючи коментар, суть якого така: величина цінності цього мінералу не залежить від того, чи знайшли його «випадково» чи він «добутий із родовищ шляхом витрати тисячі робочих днів», так як визначальним моментом «при обговоренні його цінності» вважається то кількість «послуг», якого можна позбутися, якби не було його в нашому розпорядженні.

Фактично з даної теорії австрійської школи, що отримала назву «теорії поставлення», передбачається, що частка вартості (цінності) блага «першого порядку» ставиться благ «наступних порядків», використаним при його виготовленні. За всіх умов цінність благ вищого порядку визначається передбачуваної цінністю благ нижчого порядку, на виробництво яких вони призначаються або підозрюється у призначаються людьми.

Блага вищого порядку розглядаються Менгером як неминучою передумови виробництва благ. Причому до їхнього числа він пропонує відносити не тільки сукупність сирих матеріалів, праця, використовувані ділянки землі, машини, інструменти та ін, а й «користування капіталом і діяльність підприємця» [5, с.254].

Менгер вважає помилковим ставити в провину соціального ладу виникає нібито «можливість ... віднімати у робітників частина продукту праці ». Він пише, що праця являє собою тільки один елемент виробничого процесу, який «є не більшою мірою економічним благом, ніж елементи виробництва». Тому, на його думку, власники капіталу і землі живуть не за рахунок робітників, а «за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда і суспільства має цінність так само точно, як і праця».

Менгер піддає серйозній критиці і теорію заробітної плати класиків, за якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму, але вона при цьому повинна «прогодувати» робітника і його сім'ю. На його думку, такий підхід неправомірний, оскільки ідея про заробітну плату як джерелі «для підтримки життя» буде завжди приводити до збільшення чисельності працівників та зниження ціни праці до колишнього (мінімального) рівня. Тому щоб уникнути регулювання ціни простої праці за принципом мінімуму засобів існування їм рекомендується зведення більш високої ціни інших видів праці на витрату капіталу, на ренту з таланту і т. д.

Сутність обміну зведена переважно до індивідуального акту партнерів, результат якого нібито обоюдовигоден, але не є еквівалентним.

За його словами, всякий економічний обмін благ для обмінюються індивідів означає приєднання до їх майну нового майнового об'єкта, і тому обмін можна порівняти в господарському значенні з продуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. Разом з тим обмін - це не тільки вигода, а й економічна жертва, спричинена мінової операцією, що віднімає «частина економічної користі, яку можна отримати з існуючого мінового відношення», що нерідко робить неможливою реалізацію там, де вона була б ще мислима.

Всі, хто сприяє обміну, тобто економічним міновим операціями є такими ж виробниками, як хлібороби і фабриканти, бо мета будь-якого господарства полягає не у фізичному збільшенні кількості благ, а в якомога повнішому задоволенні людських потреб.

Фрідріх фон Візер. Був учнем Менгера. Розвивав теорію цінності у своїх роботах «Про походження і основних законах економічної цінності» (1884), «Природна цінність» (1899), «Теорія суспільного господарства» (1914). Він ввів у науковий обіг такі терміни, як «гранична корисність», «закони Госсена», «поставлення». 

Візер була розроблена теорія альтернативних витрат, що передбачає альтернативні способи використання ресурсів. [7, с187]. Ейген фон Бем-Баверк. Також був учнем Менгера, продовжив розвиток маржиналистской теорії в книгах «Капітал і прибуток» (1884), «Позитивна теорія капіталу» (1889), «Основи теорії цінності господарських благ» (1886).

Він досліджував не тільки індивідуальний обмін, але і цілісний ринок. Розглянув проблему розподілу як проблему встановлення цін на фактори виробництва. Важливе місце в його роботах займає «теорія очікування», центральною ідеєю якої є виникнення прибутку (відсотка) на капітал. У зв'язку з тривалістю часу продуктивні кошти перетворюються в продукт, виникає різниця в цінах цих засобів і продукту, в якій ховається прибуток на капітал.

Англійська школа маржиналізму представлена ​​Джевонсом і Еджуорт.

Вільям Стенлі Джевонс. Його роботи: «Теорія політичної економії» (1871) і «Принципи науки» (1874). 

Суб'єктивізм маржинальних ідей у ​​працях Джевонса очевидний з наступного. По-перше, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є, на його погляд, суто економічним завданням, не пов'язаної з політичними, моральними та іншими факторами. При цьому пріоритетне значення надавалося їм проблематики корисності, тобто споживання і попиту.

По-друге, розглядаючи корисність та цінність з функціональної залежності, Джевонс вважав, що ціна товару функціонально залежить від граничної корисності, а остання, у свою чергу, залежить від товарних цін, обумовлених витратами виробництва. Це значить, що він не надавав самостійного значення витрат і граничної корисності. По-третє, він поділяв положення «класиків» про досконалої конкуренції, що дозволяє продавцям і покупцям мати доступ один до одного і володіти повною взаємної інформацією. Звідси він прийшов до висновку, що суб'єкти ринку забезпечують отримання людиною такої комбінації товарів, яка найбільшою мірою задовольняє його потреби. У цьому свідоцтво осягнення ним принципів граничного аналізу («законів Госсена»).

Джевонс опинився в числі тих вчених, які перебували під впливом утилітаристського ідей англійського філософа Єремії Бентама. Він вважав, що його (Бентама) переконання про обчислення насолод і страждань, можливо, докласти до економічного підходу в осмисленні людської поведінки. Крім того, його твердження - «всі товари в результаті обміну розподіляються таким чином, щоб доставити максимум вигоди» - майже співзвучно основному постулату І. Бентама: «Природа поставила людство під управління двох верховних володарів: страждання і задоволення. Їм одним надано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні давати ... Вони керують нами в усьому, що ми робимо, що ми говоримо, що ми думаємо ».

Джевонс сформулював закон спадної граничної корисності і з його допомогою прийшов до рівняння обміну: у стані рівноваги відносини збільшень споживаних товарів повинні дорівнювати відповідним співвідношенням інтенсивності потреб, що задовольняються в останню чергу. По суті це умова споживчої рівноваги: ​​пропорційність граничних корисностей відносним цінами[14, с. 446].

Важливим внеском у науку є теорія пропозиції праці Джевонса. Тягар праці із збільшенням його пропозиції спочатку знижується, а потім зростає, тоді як гранична корисність продукту, виробленого працею, монотонно убуває. Робочий, раціонально ведучий себе, буде зрівнювати граничну тягар праці і граничну корисність продукту.

Френсіс Еджуорт розвивав ідеї Джевонса. Його основна праця «Математична психіка» (1881), в якій зосереджено увагу на проблемах виміру корисності та математичного визначення рівноваги. Рівновага розглядається на основі зіставлення корисностей благ і тягостей праці.

Еджуорт встановив закон зростання виробництва фірми: це зростання вигідно продовжувати до тих пір, поки гранична виручка не зрівняється з граничними витратами. Також він ввів поняття кривих байдужості.

Лозаннська школа представлена ​​Л. Вальрасом і В. Парето.

Леон Вальрас (1834-1910) інтерес до економічної теорії виявив завдяки батькові, звернувши його увагу на роботи А.О. Курно. У цьому також причина відображення в його цікавила політичної економії засобів математичного «язика» (базовою освітою Л. Вальраса була математика). У 1874 р . вийшов основна праця Вальраса «Елементи чистої політичної економії».

Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності (вважаючи її основою цінності товару), формулюванням поняття «функція попиту» та інших понять. Він увійшов в історію економіки як один з перших розробників теорії граничної корисності. Вальрас визначив граничну корисність як убуваючу функцію від спожитого кількості благ. Коли всі споживачі досягають максимуму у задоволенні своїх потреб, настає економічна рівновага.

Він вперше спробував застосувати математичну модель для виявлення проблем існування рівноваги економічної системи та надання цій системі стабільності. Але на відміну від моделей ринкової рівноваги А.О. Курно, У. Джевонса, А. Маршалла, модель Л. Вальраса характеризує не приватна, а загальна економічна рівновага симетричних ринків. Тому Вальрас по праву вважається основоположником сучасної макроекономічного моделювання.

Розроблена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображає взаємозв'язок ринків готової продукції та ринків факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, що приводить до єдиного рівноваги безліч ринків. Вона дозволяє зрозуміти, що визначення цін на вироблені для ринку продукти і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку, що часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з цим кількістю ринків.

Цінність завжди відносна, вона визначається зіставленням інтенсивності конкретної потреби в товарі і витратами його виробництва. У ринковій економіці це виражається через рівність попиту і пропозиції по всіх товарах і послугах. Головним регулюючим механізмом досягнення рівноваги Вальрас вважав зміна структури рівноважних цін. Цінність стає відомою лише після встановлення рівноваги корисностей і витрат, попиту та пропозиції [5,c. 198].

У числі допущених спрощень в рівняннях моделі Вальраса мали місце:

задані функції граничної корисності, що означало задане первинне кількість товарів і послуг, що реалізуються на ринку;  задані функції граничної продуктивності, що означало допущення ідентичних витрат, тобто їх постійну віддачу; зміни ціни прямо залежать від величини перевищення попиту над пропозицією і ін.

Вільфредо Парето - великий італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій лозаннской школи маржиналізму. Цього вченого поряд з економікою цікавили також політика і соціологія, що відбилося й у розмаїтості його публікацій. До основних праць В. Парето відносять двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політичної економії» (1906) і «Трактат по загальній соціології» (1916).

В. Парето, як і Л. Вальрас, найбільше зосередився на дослідженні проблем загальної економічної рівноваги, виходячи, так само як і він, з маржинальних ідей економічного аналізу. Разом з тим, якісно нові принципи вивчення передумов і факторів равновесности в економіці дозволяють вважати Парето (на відміну від Вальраса) маржиналістів «другої хвилі» і відповідно одним з основоположників неокласичної економічної думки.

Спираючись не на каузальний, а на функціональний підхід, Парето подолав властивий Вальраса суб'єктивізм, що дозволило йому відмовитися від корисності (потреби) як єдиної причини обміну і перейти до характеристики економічної системи в цілому, де і попит (споживання), і пропозиція (виробництво) розглядаються як елементи рівноваги в економіці.