Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні
Індивідуальна робота
ˮ Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні ˮ
Виконав: студент 11 групи 3 факультету
Перевірив: доцент
Назаров І.В.
Харків - 2011
План:
1.Вступ……………………………………………………………
2.Особливості верховних судів Галицько-Волинської держави (1199-1349)...5-6
3.Суди магдебурзького права у селах Галичини………………………………..7-8
4.Революційні військові суди в Українській Народній Республіці……………9-10
5.Становлення і розвиток радянського суду……………………………………11-13
6.Судова система України………………………………………………………..
- загальна характеристика
- характеристика основних конституційних засад судочинства
- єдність системи судів загальної юрисдикції (її забезпечення)
- Верховний суд України
- вищі спеціалізовані суди
- апеляційні суди
- місцеві суди
- Конституційний суд України
7.Висновок……………………………………………………
8.Список літератури……………………………
1.Вступ
Якщо основою виконавчої влади,
є меч, законодавчої - гаманець,
то судової - мудрість.
(Олександр Гамільтон)
В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави − Конституцію України. На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
В Основному Законі вперше
в історії конституційного
Судова влада - це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію по розгляду правових конфліктів і яка реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону й спеціальних (судових) процедур. Наведене визначення не претендує на вичерпність, бо сутність цього феномена можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм реалізації судової влади, її функцій, принципів організації й діяльності.
Реформувати судову систему і судочинство — це далеко не проста і швидкоплинна в часі справа, тим більше з огляду на ті проблеми, які тепер вирішуються у державі.
Але історія України не починається у 1996 році, потому щоб чітко і конкретно дослідити історію становлення судової влади на території нашої держави, треба починати дослідження з первісного ладу до сьогодення. Україна не починала своє існування і діяльність з незалежності і готової системи правоохоронних органів бо постійно знаходилася під владою інших держав, які постійно вносили свої зміні до існуючих законів або зовсім відміняли їх, в залежності від існуючого режиму і форми правління держави-завойовника.
Як відомо Україна до своєї незалежності йшла дуже тернистим і войовничим настроєм, адже хотіла побудувати самостійність, незалежність та демократизм без впливу інших держав. Після формування племен у IX-XIст. Почали зароджуватися перші умови для розвитку судової влади на України. В історичних джерелах описують початок формування суду ще у Київській Русі, яке потім продовжив свій розвиток в період існування Галицько-Волинської держави.
Потім після запровадження магдебурзького права ця система змінилася, адже територія України вже була під владою Литви, а згодом Польщі, які вводили на захоплених територіях свої власні закони, якими підпорядковувалось все населення.
В період перебування
Української держави під владою
Московської імперії
На сьогоднішній день ми можемо конкретно визначити принципи, функції, мету та завдання суду та судової системи. Тому я пропоную дослідити історію становлення судової влади на Україні, щоб розібратися в основних її засадах та принципах її розвитку.
2.Особливості верховних судів Галицько-Волинської держави (1199-1349)
У процесі дослідження генезису копного суду та судочинства вагоме місце посідають вервні суди Галицько-Волинської держави, які відіграли роль зв’язкової ланки між вервним і копним судом українського народу.
У 1199р. помер, не залишивши спадкоємців, галицький князь Володимир II, і за його галицький престол почалась політична боротьба, в якій брав активну учать навіть угорський король. Серед претендентів був також і волинський князь Роман Мстиславович. У цій боротьбі його підтримав і надав військову допомогу польський князь Лєшко Білий. У 1199р. князь Роман заволодів Галичем і всім Галицьким князівством, об’єднавши його з Волинським князівством. Таким чином була заснована Галицько-Волинська держава. Вона стала продовженням українських традицій державно-правового розвитку, започаткованого ще в Київській Русі.
Суд у Галицько-Волинській державі не був відокремлений від адміністрації. Верховна судова влада належала галицько-волинських князям, але в разі розбіжності з боярами, вона переходила до боярської верхівки. Судові функції від імені князя виконував двірській. Місцеві бояри були наділені й політичною, й судовою владою. Князь призначав у міста посадників, які мали не тільки адміністративні та військові повноваження, а й виконували судові функції, збирали з населення данину і мито. Окремий суд мали міста з магдебурзьким правом, причому у судочинство війта ніхто не мав права втручатися. Церква користувалася своїм церковним правом і судом. У сільських громадах (вервах) дрібні судові страви вирішували старости, а для важливіших-скликався вервний суд.
Вервні суди біли судовими органами сільських громад Галицько-Волинської держави, що, як і в Київській Русі, називали «вервами». Це не випадковий збіг, адже на галицьких і волинських землях верви формувались як територіальні громади в час, коли ці території перебували у складі Київської Русі. Перетворення галицько-волинських родових общин у територіальні громади було тривалим і складним процесом, який нерозривно пов’язаний із формуванням східнослав’янської державності на українських землях.
Вервні суди Галицько-Волинської держави слід вважати правонаступниками вервних судів Київської Русі, продовженням давньоукраїнського правового звичаю здійснення судочинства громадою. Вервний суд складався з «судових мужів»-представників, яких обирала на віче територіальна громада. Його очолював виборний голова (староста). У «Руській Правді» вервний суд називався «Судом 12 мужів». Компетенція його була доволі широкою. Він розглядав як цивільні справи, так і кримінальні. Громадські суди здебільшого розглядали справи про злочин й проступки селян-смердів. За «Руською Правдою», на громаду також покладався обов’язок дотримання її норм. Проте ці норми були тільки санкціонуванням окремих правових звичаїв. Основну регламентацію верховного судочинства здійснювало давньоукраїнське право.
До найбільш поширених норм звичаєвого права Галицько-Волинської держави належали норми, які регулювали порядок здійснення процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків, заклик, звід, гоніння сліду тощо). Здебільшого у Галицько-Волинській державі діяла усна форма звичаєвого права, проте поряд із нею існувала й письмо, тобто «Руська Правда», розширена редакція якої регулювала правові відносини на її території. Звичаєве право відіграло позитивну роль у Галицько-Волинській державі, то ототожнювалося з правом, яке мало загальну підтримку населення. Водночас верховний суд був органом, який набув великого авторитету серед сільського населення, а його діяльність забезпечувалася не стільки державою, скільки цим суспільним визнанням.
3.Суди магдебурзького права у селах Галичини
Магдебурзьке право почало поширюватися на українських землях наприкінці XIII- на початку XIVст. На відміну від Німеччини, де діяло міське право (Stadtrecht) і земельне право (Landrect), на українських землях такого поділу не існувало. Тут застосовували магдебурзьке право та його різновиди: кульменське (хелмське) право і шредське право, які діяли як у містах, так і в селах. У селах Галичини переважно діяло магдебурзьке право. Привілеї на магдебурзьке право надавалось українським селам з польськими королями, незалежно від того, хто був їх власником. Після надання магдебурзького права містам за їх керівниками закріплялась назва війт, яка була похідною від німецького. Керівником села відповідно став солтис. Жителі сіл були відповідальні перед солтисом, а він, у свою чергу, відповідав перед власником села. До повноважень солтисів належали адміністративні, поліцейські та судові функції. Найважливішою функцію солтиса, а пізніше-війта було здійснення судочинства. Судова влада солтиса поширювалася на всіх жителів села та його територію. До юрисдикції солтиса належало як католицьке, так і некатолицьке населення. Солтис здійснював судочинство в усіх кримінальних та цивільних справах. Сюди належали також кримінальні справи, що передбачали покарання у вигляді смертної кари.
Взамін смертної кари могли застосовуватися вигнання з села, тілесні покарання або передача злочинця у холопство. Для юрисдикції сільського суду магдебурзького права не належали сам війт або солтис. Війт підлягав судочинству власнику села. Лавники, у свою чергу, судилися у сільському суді магдебурзького права. Скарги війта або лавників на жителів села, що принижували гідність членів суду або погрожували їхньому життю, міг розглядати як вищий суд, так і сільський суд.
Судочинстві у війтівсько-лавничого суду не підлягала також працівники панського двору, за винятком цивільних справ, не пов’язаних із службою. Особливий порядок існував при розглядані судових справ селян, які проживали у різних селах і буди підданими різних власників. У складі суду могли брати участь представники обвинуваченої сторони.
Громадський суд розглядав усі кримінальні справи при вчинені злочину жителями сіл, що володіли магдебурзьким правом, щодо осіб іншого стану і права. У цих випадках солтис міг брати участь у судовому засіданні у якості асесора.
В окремих випадках король або інший власник села міг залишити за собою право на здійснення судочинства. У компетенції солтиса залишалися лише дрібні кримінальні та цивільні справи. Після скуповування спадкових солтисів протягом XV-XVIст. Права солтисів було значно обмежено. Взамін назви солтис стали вживати війт. Повноваження у галузі судочинства стали належати виключно власнику села, який міг доручити війту виконувати судові функції та контролювати прийняті судом рушення.
Судочинство солтисом, а пізніше-війтом здійснювалось не самостійно, а з допомогою колегій лавників. Кількість лавників протягом XVI-XVIIст. була постійною, і у різних селах їх кількість коливалась від 3 до 12. Лавники призначалися королем через своїх представників або іншими власниками села, після скуповування спадкових солтисів. У селах, де лавники обирались, у виборах брали участь дорослі члени сільської громади, і лавники виконували свої обо’язки по життєво.
Значна частина доходів від судових справ йшла у користь солтиса або війта. Солтису або війту переважно належало право на отримання третини від судових штрафів. Вперше реформа апеляційного судочинства була здійснена королем Казимиром III Великим шляхом створення найвищого суду німецького права Краківського замку. Найвищий суд Краківського замку став апеляційною інстанцією для усіх судів магдебурзького права на території Польщі. Із створення цього суду виникли проблеми розгляду справ у апеляційній інстанції, що було пов’язане з значними відстанями та витратами. Найвищий суд німецького права Краківського замку став апеляційним судом III інстанції, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до якого входило по 2 представники від 6 міст. У XVIIIст. Було утворено єдиний загальнодержавний апеляційний суд. Апеляція на рушення солтисько-лавничного суду у більшості випадків йшла до власника села. Власник, який володів кількома селянами, міг доручити розгляд апеляційних справ суду, що знаходилися в центрі панських маєтків. У королівських маєтках, у яких існувало війтівство з юрисдикцією, з апеляцією можна було звертатися до Львівського війтівсько-лавничого суду. Однак на практиці тільки у деяких випадках житель села міг звернутися до апеляційного суду. У королівських селах, де війт мав заступника ленд-війта, апеляція могла йти до війта. Суди магдебурзького права в окремих селах Галичини проіснували до 1789р., коли було ліквідовано магдебурзьке право та поширено на Галичину дію австрійського законодавства.
4.Революційні військові суди в Українській Народній Республіці
Неординарним і досить корисним сьогодні вбачається історіко-правовий досвід Української Народної Республіки доби Центральної Ради у галузі судочинства.
Головним губернським комендантам, посади яких було запроваджено 14 лютого 1918р., для розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбійництва надавалось право створювати революційні військові суди.
До складу суду входила 2 представника від місцевих громадських організацій і 4- за призначенням губернського коменданта: 2 старшини, один козак і 1 військовий діловод-юрист. Крім них призначалось ще по 1 запасному судді від кожної з зазначених верств на випадок вибуття або усунення кого-небудь з суддів.
Суд формувався відразу після скоєного злочину, повинен був приступати до розгляду справи не пізніше, як через 10 днів після цього, і функціонував при управлінні найближчого до місця злочину повітового коменданта.
До участі у судовому засіданні допускають оборонець (за вибором підсудного або за призначенням губернського чи повітового коменданта), приватний обвинувач і приватний позивач. Неприбуття кого-небудь з них на початок засідання не вважалось за перешкоду до початку розгляду справи. Головував у суді старший з військових старшин.
До компетенції революційного суду належали перелічені вище злочини, вчинені як військовими, так і громадськими особами. Розпочати справу можна було лише за вказівкою губернського коменданта після відповідного дізнання, яке мало бути проведеним протягом 3-х діб юристами, призначеними теж губернськими або повітовими комендантами.
Голова суду призначив день засідання, викликав свідків, експертів і сповіщав сторони. Інструкція передбачала можливість, випадки і порядок усунення будь-якого з суддів і заміну їх відповідними запасними. Засідання суду, к правило, було публічним.
Керуючи ходом засідання суду, його голова стежив за порядком пояснень, усував все те, що безпосередньо справи не стосувалось, не дозволяв ображати учасників, релігію, владу, надавав підсудному усі можливості для виправдання.
Потім розпочинався допит свідків, серед яких не могли бути божевільні і дурнуваті люди, які отримали ті чи інші відомості по справі на оповіді, присяжні повірені і інші особи, що виконували обов’язки оборонців підсудних, обвинувачі, які самі не були потерпілими. Свідки допитувались окремо і не мали права до допиту спілкуватися між собою по справі. Першим вислухувався потерпілій, потім-свідки звинувачення, потім-свідки підсудного. Дозволялись повторний допит свідків, зведення їх віч-на-віч, оголошення письмових свідчень осіб, що не прибули на засідання суду.
Після цього судді виходили до окремої кімнати для винесення присуду і до цього моменту не мали права вступати з ким би то не було у якійсь стосунки. Питання про винність підсудного мало вирішуватись по внутрішньому переконанню і лише на тих матеріалах справи, які були розглянуті у судовому засіданні.
У вироку зазначались рік, місяць та число, коли справа розглядалась, особистий склад суду, прізвище, ім’я, по батькові кожного підсудного, зміст присуду про винність або невинність, про кару та інші наслідки злочину, про закони на підставі яких винесений вирок, та ін. Вирок оголошувався іменем Української Республіки.
Для розгляду карних справ та провин з боку військових спочатку діяли Київський та Одеський військові суди, а згодом вищі військові суди у Києві та Катеринославі і 17 штабних судів - у Новгород-Волинському, Харкові, Полтаві, Рівному, Луцьку, Гомелі, Олександрії, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Житомирі, Катеринославі, Києві(2 суди), Одесі(2 суди) і Чернігові(2 суди). До компетенції Київського вищого військового суду, що складався з голови, 4 його товаришів, слідчого судді з надзвичайних справ, 2-х слідчих суддів з господарських справ, 4-ч слідчих суддів, секретаря суду, прокурора, належали будь-які справи, що виникали на території Правобережної України. Штабні суди розглядали справи нижчої підсудності в межах розташування тої чи іншої дивізії. Склад вищих та штабних судів призначався наказом військового міністра.
5.Створення і розвиток радянського суду
Ліквідація буржуазної судової системи і створення судів нового типу розпочалась негайно після перемоги Великого Жовтня за ініціативою самих народних мас, керованих партією більшовиків.
На відміну від старого буржуазного суду, який був знаряддям гноблення і експлуатації трудящих, Жовтнева революція «стала створювати новий, народний суд, точніше, радянський суд». Це була нова судова система.
Завдання нових судів,
за визначенням В.І.Леніна, була боротьба
проти спроб проти спроб
Перший законодавчий акт про створення судової системи в країні, який одержав назву Декрет про суд №1, був прийнятий Радою Народних Комісарів РРФСР 22 листопада 1917 року. Він законодавчо закріпив найважливіші демократичні принципи організації і діяльності пролетарського суду щодо здійснення правосуддя, які відповідали природі і духу нового соціального ладу. На його підставі були створені нові радянські суди, що мали захищати завоювання Жовтневої революції, охороняти права та законні інтереси трудящих мас.
Нові судові органи створювались як місцеві суди, що діяли в складі одного постійного судді і двох народних засідателів. Вони розглядали всі кримінальні справи, про яких було призначено покарання до двох років позбавлення волі. І цивільні справи з ціною позову до 3 тисяч карбованців.
Другою інстанцією для справ, що їх вирішували місцеві суди, були повітові з’їзди цих судів. Поряд з місцевими судами Декрет передбачав створення робітничих і селянських революційних трибуналів для боротьби з контрреволюційними злочинами.
12(25) грудня 1917 року на Першому Всеукраїнському з’їзді Рад Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Після з’їзду був створений перший уряд України-Народний Секретаріат. У січні 1918 року уряд схвалив постанову «Про ведення народного суду». В ній говорилось про скасування на Україні всіх судових установ: окружних, військових і морських, волосних і мирових судів, комерційного суду в Одесі. Одночасно ліквідувались існуючи інститути нотаріату, прокурорського нагляду і приватної адвокатури. Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів було запропоновано негайно призначити в судові установи особливих комісарів для прийняття майна, справ, що були в провадженні цих судів, слідчих матеріалів, а також майна і архіву станових організацій присяжної адвокатури.
Значення Декрету про суд №1 надзвичайно велике. Воно полягає в тому, що цим актом не тільки було зламано старий царський суд, а й тому, що він закріпив ленінські демократичні основи радянського судочинства.
7 березня 1918 року в РРФСР прийняли Декрет про суд №2. За цим актом створювались окружні суди для розгляду справ, які виходили за межі повноважень місцевих судів. Окружні суди розглядали справи за участю постійного члена суду-голови і 12 народних засідателів. Цивільні справи суд вирішував у складі 3 постійних суддів, один з яких головував, і 4 народних засідателів. Обласний суд мав стати другою інстанцією для окружних судів.
Декрет про суд №2 передбачив також створення верховного суду контролю. До його складу входили представники від обласних судів.
Таким чином, судова система того часу складалась: з місцевих судів-з’їздів місцевих судів; окружних судів-обласних судів-верховного судового контролю.. Проте ці судові органи діяли без тісного зв’язку між собою.
Декрет про суд №3, який був прийнятий 20 липня 1918 року, врахував це. В цьому далі розвивались демократичні принципи здійснення правосуддя. Перш за все ним були розширені права місцевих судів. На них покладався розгляд усіх кримінальних справ, за винятком справ про вбивства, зґвалтування, хабарництво, розбій, бандитизм, спекуляцію і контрреволюційні злочини. Місцевий суд за Декретом №3 РРФСР мав право призначити покарання до 5 років позбавлення волі.
У 1918 році була прийнята перша Радянська Конституція. Вона віднесла до компетенції Всеросійського З’їзду Рад, Всеросійського Виконавчого Комітету вирішення загальнодержавних питань, в тому числі про судоустрій і судопровадження. Відповідно до Конституції ВЦВК 30 листопада 1918 року затвердив нове положення про народний суд РРФСР. За цим Положенням суди, які існували згідно з Декретом про суд №2, підлягали ліквідації. Був створений єдиний народний суд. До його підсудності передавались усі справи про загально кримінальні злочини, а також спори, що випливали із майнових і особистих правовідносин громадян. Цей суд розглядав справи у складі: 1 постійного судді або постійного суддя і 2-х народних засідателів; постійного народного судді і 6-ти народних засідателів. Другою інстанцією для народного суду були Ради народних суддів. Згідно з Положенням, суддею і народним засідателем могли бути особи, які мали право обирати і бути обраними до Рад. До кандидатур на посади народних суддів ставились особливі вимоги.
26 жовтня 1920 року ЦВК УРСР затвердив нове Положення про народний суд. Проте слід зазначити, що воно не несло істотних змін відносно організації народних судів України.
Становлення і розвиток
радянських судів були свідченням переможної
ходи Великої Жовтневої соціалістичн
На Україні нову судову систему запроваджено 16 грудня 1922 року постановою ЦВК УРСР. Вона була такою, як і в РРФСР: народний суд, губернський суд, Верховний суд республіки. В 1922 році в РРФСР і на Україні прийняли основні законодавчі акти-Кримінальний і Цивільний кодекси. Це в свою чергу сприяло значному зміцненню соціалістичної законності.
Відповідно до Конституції СРСР друга сесія ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 року затвердила Основи судоустрою СРСР і союзних республік. Це був загальносоюзний акт, який регламентував діяльність усіх судів країни і визначав їх завдання. На суди покладалось: захист завоювань пролетарської революції, робітничо-селянської влади и правопорядку, нею встановленого; інтересів і прав трудящих та їх об’єднань; зміцнення суспільно-трудової дисципліни і солідарності трудящих та їх правове виховання; здійснення революційної законності в особистих і майнових відносинах громадян.
Для успішного виконання цих завдань Основи передбачали єдину систему судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний суд. В Основах про судоустрій знайшли своє відображення ленінські начала здійснення правосуддя в Радянській державі, які раніше були закріплені в законодавчих актах союзних республік. Головною ланкою в судовій системі залишався народний суд.
XV з’їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1927 року, визначив завдання судових органів того періоду. Він поставив перед ними вимогу посилити боротьбу з організаційними недоліками, бюрократизмом, тяганиною, безгосподарністю, неухильно охороняти права та інтереси трудящих.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни поновились повноваження загальних судів. Вони, як і раніше, почали розглядати всі справи, за винятком тих, які законом винесені до підсудності військових трибуналів. Посилилася нормотворча діяльність Радянської держави. Згідно з рішеннями вищих органів державної влади про розширення прав союзних республік у 1958 році були прийняті важливі законодавчі акти. Серед них: Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік; Положення про військові трибунали; Закон про зміну порядку виборів народних суддів. У відповідності з Основами законодавства про судоустрій кожні республіка прийняла Закон про судоустрій. На Україні такий закон затверджено 30 червня 1960 року.
6.Судова система України
Загальна характеристика
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території країни. Створення надзвичайних чи особливих судів не допускається.
Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Кодекс України про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за неповагу до суду, а Кримінальний кодекс України - за втручання у будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або домогтися винесення неправосудного рішення.
Закон України від 07.07.2010 р. "Про судоустрій та статус суддів" у ст. 1 визначив, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, створеними згідно із законом.
Судову владу в Україні реалізовують професійні судді та, у визначених Законом випадках, народні засідателі і присяжні. Вони є носіями судової влади, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями відправляти правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.
- Виникнення та розвиток класичного поняття «інновація»
- Виникнення та розвиток ораторського мистецтва
- Виникнення та розвиток психіки
- Виникнення та розвиток страхування
- Виникнення та становлення бюджетних відносин на території України
- Виникнення та сутність екологічного маркетингу
- Виникнення телефону
- Виникнення студенства і студенської групи
- Виникнення, суть та функції ринку
- Виникнення сучасного загального мовознавства. Лінгвістична концепція Фердінана де Сосюра
- Виникнення та історичний розвиток буддизму
- Виникнення та природа людських потреб
- Виникнення та розвиток друкарства в Україні
- Виникнення та розвиток іконописного мистецтва
