Визволення України

Зміст

Вступ………………………………………………………………………..3

1. Початок розгрому нацистів в України………………….......................4
2. Вересневі операції 1943 р……………………………….……………...5
3. Падіння «Східного валу»………………………....………………….....6
4. Перші кроки радянської влади на визволених територіях…………...7
5. Мобілізаційні заходи 1942 – 1943 рр ………………………………….8
6. Радянський партизанський рух 1943 року ……………………………9
7. Жителі України в радянському тилу………………………………....11
8. Січнево-лютневий наступ……………………..………………….…...12
9. Весняний наступ українських фронтів………………………………14
10. Кримська наступальна операція. Виселення татар, греків, вірмен...14
11. Завершення вигнання нацистів з України……………………………15

Висновок…………………………………………………………………..17

Список використаної літератури…………………………………..….19

Вступ

Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася одна з найбільших з початку Другої світової війни битв. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм з півдня рухалися війська Сталінградського фронту. 23 листопада ці фронти з'єдналися, в результаті 3 30-тисячне угруповання противника опинилося в оточенні. Війська Донського фронту продовжували бої з оточеними, а Південно-Західний і Південний (31 грудня 1942 р. Сталінградський фронт було перейменовано на Південний) повели наступ на захід. 2 лютого 1943 р. оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінградом змінила обстановку на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона армія утримувала її до кінця війни.

1. Початок розгрому нацистів в Україні

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців з території України. Першим населеним пунктом, очищеним від фашистських військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області. Продовжуючи наступ, у середині лютого 1943 р. війська Південно-Західного фронту вийшли на лінію міст Красноград–Новомосковськ–Синельникове–Красноармійськ–Слов'янськ і зав'язали бої на далеких підступах до Дніпропетровська й Запоріжжя. Військами фронту командував генерал                  М. Ватутін.

Війська Воронізького фронту, оволодівши на початку лютого 1943 р. Курськом і Білгородом, також перенесли дії на територію України і 16 лютого вибили гітлерівців з Харкова. Командуючим Воронізьким фронтом був генерал П. Голіков.

Проте невдовзі наступ Червоної армії було зупинено. Війська відірвалися від тилових баз, не вистачало досвіду наступальних дій, техніки. А 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар з районів Краснограда і Красноармійська. 15 березня німці знову захопили Харків, а 18 березня – Білгород. На лінії Коренево–Краснопілля–Гостищеве їхній контрнаступ було відбито.

З квітня по липень 1943 р. на фронтах панувало відносне затишшя. Сторони готувалися до нових операцій. Червона армія планувала продовжувати наступ на всіх фронтах. Зі свого боку, воєнно-політичне керівництво Німеччини прагнуло перехопити ініціативу і силами груп армій «Центр» і «Південь» розгромити Південно-Західний фронт у районі Курського виступу.

Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. У результаті важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної армії на всіх фронтах, у тому числі і в Україні.

У серпні силами Степового та Воронізького фронтів була проведена Білгородсько-Харківська операція. В ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було очищене від окупантів.

2. Вересневі операції 1943 р.

У планах осінніх операцій 1943 р. першочергового значення надавалося розгрому противника на Лівобережній Україні, Донбасі, виходу до Дніпра та захопленню плацдармів на його правому березі.

Німецьке командування, тверезо оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони і 11 серпня віддало наказ про будівництво «Східного валу», який в Україні проходив по річках Дніпро та Молочна. Гітлерівці надавали Дніпру, враховуючи його ширину, багатоводність, високий берег, особливого стратегічного значення.

Поки тривало спорудження «Східного валу», гітлерівці всіма можливими засобами стримували Червону армію на Лівобережжі й Донбасі. Але перевага в живій силі й техніці визначила результати воєнних дій. 8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу – місто Сталіне. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, очистивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ– Запоріжжя–річка Молочна.

Важкі бої точились і на північ від цього рубіжу. 2 вересня фашистів вибили із Сум, 21-го – з Чернігова, 23-го – з Полтави. 21-22 вересня Червона армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. В ці ж дні радянські війська відкинули противника за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріжжя. Всього ж наприкінці вересня 1943 р. Червона армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра.

Надії німців на «Східний вал» почали розвіюватися наприкінці вересня, коли частини Центрального та Воронізького фронтів при підтримці партизанів і місцевого населення за виключно скрутних умов форсували Дніпро й утворили плацдарми на правому березі на північ і південь від Києва. Війська Степового і Південно-Західного фронтів форсували Дніпро на ділянці між Кременчуком і Дніпропетровськом.

3. Падіння «Східного валу»

У жовтні точилися завершальні бої по розгрому нацистів на Лівобережжі. 14 жовтня, після кількох невдалих спроб, радянські війська, застосувавши нічний штурм, вибили німців із Запоріжжя, а 25-го звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Ціною величезних втрат було знищено оборону гітлерівців на річці Молочна, очищено від них Північну Таврію.

Відступаючи, окупанти залишали після себе пустелю. У розпорядженні рейхскомісара України Коха від 6 вересня 1943 р. представникам адміністрації Лівобережжя, зокрема, зазначалося: «Основний принцип, яким слід керуватися, полягає в тому, щоб противник, захопивши територію, не знайшов би на ній нічого, що міг би використати для подальшого ведення війни: ні продовольства, ні місця розквартирування, ні людських ресурсів, ні підприємств, які могли б бути відновлені протягом кількох тижнів. Ті міста і села, в яких залишається частина місцевого населення, також повинні бути спалені». Лише стрімкий наступ радянських військ урятував Україну від спустошення.

Увесь жовтень радянське командування накопичувало війська на правому березі Дніпра, готуючись до продовження наступу. Прагнучи підкреслити виняткову важливість цих операцій і піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала 20 жовтня 1943 р. Воронізький, Степовий, Південно-Захід-ний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти.

У перші дні листопада розпочалися вирішальні бої за Київ. Ударні частини 1-го Українського фронту 3 листопада, несподівано для противника, перейшли в наступ з Лютізького плацдарму на південь, у напрямку на Київ. Ставка віддала наказ узяти Київ за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції. 6 листопада 1943 р. столиця України була очищена від нацистів.

Взяття Києва коштувало Червоній армії 260 тис. життів. Багато її бійців і командирів проявили зразки воїнської звитяги і героїзму. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам.

Таким чином, за порівняно короткий час радянські війська вийшли на лінію Дніпра, від Чорного моря до гирла річки Сож на території Білорусії, здійснили Київську наступальну операцію і створили сприятливі передумови для витіснення гітлерівців з Правобережної України.

4. Перші кроки радянської влади на визволених територіях

Українське населення з радістю зустрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого нацистського режиму, ділячись з бійцями останнім. Хліб-сіль і молоко в селах, червоні прапори і квіти в містах – типові картини, якими супроводжувався прихід Червоної армії. На мітингах, що відбувалися майже в кожному місті й селищі, лунали щирі слова подяки визволителям, прокляття – на адресу німецько-фашистських загарбників. Обов'язковими були також славослів'я, звернені до Й. Сталіна, комуністичної партії. Люди сподівалися, що після довгих років страждань і поневірянь поліпшиться нарешті матеріальне становище, буде реформована чи навіть знищена колгоспно-кріпосницька система, влада повніше враховуватиме інтереси населення, в суспільстві пануватимуть мир і злагода. Великі війни породжують великі надії. Так було в 1812 р., коли з перемогою над Наполеоном російські селяни пов'язували звільнення з кріпацької залежності. Подібні настрої ширилися в Україні в роки Кримської війни 1853-1856 рр.

Досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. З радянськими військами повертався сталінський тоталітарний режим, який відповідно до своєї природи відновлювався з пошуків ворогів. Підозра в співробітництві з гітлерівцями автоматично падала на всіх, хто пережив окупацію. їх реєстрували як осіб, котрі «залишилися на зайнятій фашистами території». Це тавро перетворювало мільйони жителів окупованих територій на неповноправних громадян.

Органи НКВС заарештовували поліцаїв, представників допоміжної адміністрації, поставленої окупантами, інших пособників нацистських властей. Були проведені показові суди над воєнними злочинцями. Подібні заходи здійснювали власті всіх визволених від гітлерівської окупації країн. Співробітництво з нацистами скрізь викликало презирство і ненависть. Було чимало випадків, коли на місці творилися суд і розправа.

5. Мобілізаційні заходи 1942-1943рр.

У перші ж дні після вигнання гітлерівців в українських містах і селах розгорталися мобілізаційні заходи, що було необхідним в умовах продовження війни. Населення у своїй більшості це розуміло. Але, як і всі інші заходи воєнного часу, мобілізація провадилася надзвичайно жорстокими методами. Нашвидкуруч мобілізованих юнаків і чоловіків (непідготовлених, часто беззбройних: одна гвинтівка на 5-10 чоловік, необмундированих) у складі так званих проривних груп тисячами кидали в атаку під прицільний вогонь противника. Як правило, це відбувалося без обов'язкової артилерійської підготовки чи бомбардування передових позицій німецьких військ. Просування цих груп забезпечували спеціально створені загороджувальні загони (сумнозвісні «заградотряды»), які розстрілювали всіх, хто відмовлявся йти в атаку або відступав. В основі цієї тактики лежали догматизм і прямолінійність, властиві багатьом радянським офіцерам, особливо середньої ланки, які продовжували воювати «числом», а не «вмінням». Не останню роль відігравало прагнення вислужитись, якнайшвидше досягти успіхів, незважаючи на втрати.

Така тактика застосовувалася на всіх фронтах – від Льодовитого океану до Чорного моря. Після закінчення війни про це відверто писало багато учасників. Відомий радянський воєначальник генерал армії М. Ляшенко згадував: «У тій війні було багато смертей нічим не виправданих. Траплялися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну».

Особлива схильність до тактики передових проривних груп в Україні диктувалась специфічними мотивами. У ставленні вищого радянського керівництва, військового командування, командирів і політпрацівників Червоної армії до визволеного від нацистів населення відчувались упередженість, недовір'я, навіть мстивість. В очах багатьох командирів і комісарів українці були потенційними зрадниками, котрих слід «провчити», примусити «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Все це виливалось у прагнення поставити наспіх мобілізованих жителів окупованих районів України у виняткові умови, щораз кидаючи їх у самісіньке пекло війни. Український письменник Анатолій Дімаров, згадуючи один з воєнних епізодів, свідком якого був, писав: «Не забуду, поки й житиму, одну таку атаку взимку сорок третього року, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».

Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших продуктів, які ще збереглися після нацистських військ. Населення, особливо сільське, після вигнання фашистів залишалося на грані виживання.

6. Радянський партизанський рух 1943 р.

Звинувачення українців у пристосовництві та зраді не мали підстав. Антигітлерівська підпільно-партизанська боротьба в Україні 1943 р. досягла найвищої напруги. Незважаючи на тяжкі втрати, чисельність радянських партизанських загонів зростала. У квітні 1943 р. ті з них, які були пов'язані з Українським штабом партизанського руху, ЦК КП(б)У і розвідувальними органами Червоної армії, налічували 29,5 тис. чол., а 1 січня 1944 р. – 58,5 тис. чол.

1943 р. – рік глибоких рейдів радянських партизанських з'єднань на Правобережжя. Рейди планувались у Центральному штабі партизанського руху і, крім суто воєнних цілей, передбачали нейтралізацію впливу на цій території ОУН та її збройних формувань. Це були добре підготовлені операції, котрі забезпечувалися з-за лінії фронту озброєнням, зв'язком, пропагандистськими матеріалами, продовольством, вибухівкою тощо.

12 червня 1943 р. у рейд по західних  областях України (Карпатський рейд) вирушило партизанське з'єднання  під командуванням С. Ковпака. Воно успішно виконало завдання по виведенню з ладу нафтопромислів. Проти ковпаківців було кинуто великі сили окупантів. Партизани кілька разів виходили з оточення, але зазнали великих втрат. На початку жовтня 1943 р. з'єднання, розділившись на групи, намагалося покинути Західну Україну. Частину ковпаківців перехопили в Галичині й на Волині війська УПА. Решта з великими труднощами зібралася в наміченому пункті на Житомирщині.

Одним з найважливіших напрямів діяльності партизанського загону було руйнування шляхів сполучення, передовсім залізниць, мостів, нищення залізничних ешелонів, які перевозили на фронт живу силу й техніку. Під час Курської битви Центральний штаб партизанського руху наказав партизанським загонам здійснити широкомасштабну операцію під кодовою назвою «рейкова війна». Всі зусилля партизанських сил, підпорядкованих Москві, зосередилися на блокаді залізничних шляхів в окупованих районах. У результаті цієї операції на деяких магістралях рух було блоковано. Війська противника втратили сотні воєнних ешелонів. Це було відчутною допомогою регулярним частинам Червоної армії, що вели виснажливі бої з гітлерівцями.

У партизанських загонах України діяли сотні професійних розвідників. Серед найвідоміших – М. Кузнєцов з особливого розвідувального загону              Д. Медведєва. Як і деякі інші операції, розвідку партизани вели спільно з підпільниками. Вони добували цінну інформацію про розташування і чисельність ворожих військ, штабів, аеродромів, їх передислокацію. Радянські партизани, наприклад, встановили розташування ставки Гітлера в районі Вінниці, зуміли добути документи про підготовку наступу німецьких військ під Курськом. Лише в 1943 р. через Український штаб партизанського руху армія одержала 1260 агентурних донесень. Боротьба радянських партизанів і підпільників у тилу німецьких військ була важливим фактором, що забезпечував успішне просування Червоної армії. За підрахунками сучасних істориків, загальна кількість осіб, які перебували у різні роки війни в партизанах в Україні (крім бійців ОУН-УПА), становила приблизно 180-220 тис. чол. 29 учасників радянського підпілля і партизанського руху відзначені званням Героя Радянського Союзу. У боях з переважаючими силами гітлерівців і допоміжною поліцією партизанські загони зазнавали поразок. Але й армія противника в 1941-1944 рр. у боротьбі з партизанами зазнала великих втрат.

7. Жителі України в радянському тилу

Не було підстав для звинувачення в антипатріотизмі та симпатіях до гітлерівців і тих жителів України, які були евакуйовані в глибокий радянський тил. Вони опинилися в 43 областях і автономних республіках Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану і Туркменії. Місцева влада вишукувала можливості для забезпечення евакуйованих житлом (переважно за рахунок примусового підселення, вилучення лишків житлової площі у місцевих жителів), постачання їх продовольством, одягом тощо. Місцеві жителі з розумінням і співчуттям ставилися до евакуйованих, допомагаючи їм усім, чим могли.

Частина евакуйованого населення України працювала на заводах і фабриках, у колгоспах чи установах, інші налагоджували виробництво на привезених машинах і устаткуванні. Так, Харківський танковий завод, прибувши на нове місце, за допомогою робітників місцевих підприємств уже в грудні 1941 р. виготовив першу партію танків. Усього за роки війни цей завод дав фронту 35 тис. бойових машин.

На кінець 1942 р. було відновлено довоєнні потужності воєнної промисловості, а в 1943 р. вдалося досягти кількісної та якісної технічної переваги над гітлерівцями. Розпочалося масове виробництво ракетних мінометних установок «Катюша», літаків-винищувачів Як-3 і Як-9, двомісного штурмовика Іл-2.

У евакуації людям доводилося надзвичайно тяжко. Працювали без вихідних, відпусток, по 12 – 14 годин. Нерідко підприємства виконували ударні фронтові завдання, і робітники тижнями не виходили з цехів. Мізерне тилове постачання продуктів забезпечувало лише напівголодне існування. Але і за цих скрутних умов трудящі України засвідчували свою самовідданість і трудовий героїзм. Звичайним було перевиконання виробітку.

На трудовому фронті. 1942 р.

Тилова економіка ґрунтувалася не лише на праці евакуйованих і місцевих жителів східних районів СРСР, а й мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з найчисельніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному будівництві. Це були найтяжчі роботи, які мали особливе значення під час війни. Становище в'язнів було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження. Багато хто з них прагнув на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, проголошені «ворогами народу», вони залишалися за колючим дротом.

Своєю самовідданою працею в глибокому радянському тилу жителі України внесли гідний вклад у забезпечення розгрому гітлерівських військ.

8. Січнево-лютневий наступ

З початком 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та її союзників.

Передбачалося завдати головного удару на території України, де силами Українських фронтів, поповнених місцевим населенням, планувалося розгромити німецько-фашистські угруповання військ «Південь» і «А» та вибити противника з районів Правобережної України і Криму.

1-й Український фронт розпочав  наступальні операції 24 грудня 1943 р. і до середини січня 1944 р. змусив противника відступити з Житомира і Бердичева. Але німецькі війська несамовито оборонялися на високому правому березі Дніпра в районі Канева.

5 січня 1944 р. війська 2-го Українського  фронту раптовим ударом розгромили 8-му німецьку армію і 8 січня ввірвалися в Кіровоград.

Таким чином, у результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів обширний виступ у районі Канева–Корсуня–Шевченківського було блоковано з півночі і півдня. Гітлерівці продовжували утримувати позиції, сподіваючись, що найближчим часом вони стануть плацдармом для нового прориву на Лівобережжя. Зі свого боку, радянська Ставка прагнула якнайшвидше знищити ворожі війська районі небезпечного виступу. Першим 24 січня почав наступ у напрямку Шпола–Звенигорода 2-й Український фронт. Наступного дня назустріч йому рушило ударне угруповання 1-го Українського фронту. Долаючи відчайдушній опір, війська просувалися вперед, доки, нарешті, не з'єдналися 28 січня в районі Звенигородки. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців. Їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операції по знищенню оточених. Було вбито і поранено 55 тис. солдатів і офіцерів, 18 тис. потрапили в полон.

Водночас з оточенням і знищенням Корсунь-шевченківського угруповання противника праве (північне) крило 1-го Українського фронту розгорнуло наступ на Рівне, Луцьк, Шепетівку. Війська охопили з півночі фланг фашистського угруповання «Південь».

Січнево-лютневий наступ на Правобережжі завершився розгромом противника на Нікопольському плацдармі військами 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Нікополь, а 22 – Кривий Ріг. Були створені умови для звільнення Криму.

9. Весняний наступ Українських фронтів

Нацисти дуже сподівалися на весняне бездоріжжя. Наприкінці лютого 1944 р. на одній з нарад А. Гітлер заявив, що весна буде союзником німецького, а не російського солдата, який в умовах бездоріжжя не наступатиме. Але цим надіям не судилося збутися. На початку березня розгорнувся новий наступ Українських фронтів. Залишки угруповань німецько-фашистських військ «Південь» і «А» зазнали нищівних поразок. Повністю була очищена від нацистських окупантів Правобережна Україна і частина західних областей України. 13 березня німці залишили Херсон, 20 – Вінницю, 25 – Проскурів. 27 березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступаючи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку р. Південний Буг, а потім – Дністер і вийшли на кордон СРСР з Румунією по р. Прут. Воєнні дії були перенесені на територію Румунського королівства. Водночас 1-й Український фронт, розгромивши німецькі війська в районі Тернополя і Кам'янця-Подільського, повів наступ на Чернівці та Коломию і 8 квітня вийшов на кордон з Чехо-Словаччиною.

10. Кримська наступальна операція. Виселення татар, греків, вірмен

У квітні – на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, Чорноморського флоту, Азовської військової флотилії у взаємодії з Окремою Приморською армією, яка наступала через Керченський півострів, провели Кримську наступальну операцію. Після прориву 8 квітня Перекопських укріплень 13 квітня війська визволили Сімферополь, 9 травня – Севастополь. 12 травня Крим був повністю очищений від гітлерівців. 16 травня рішенням Ставки було скасовано 4-й Український фронт. У боях за Крим нацисти втратили 100 тис. солдатів і офіцерів. Обстановка в басейні Чорного моря змінилася. Радянський Чорноморський флот став тут панівним.

Розгром нацистських військ у Криму викликав хвилю піднесення у місцевого населення, але швидко її заступили закляклість і жах. Кримсько-татарське населення було звинувачене в співробітництві з окупантами і за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. виселене в Середню Азію. Із загальної кількості (238,5 тис. чол.) виселених 86% становили жінки і діти. Майже половина кримських татар у 1944 – 1945 рр. вимерла. Така ж доля спіткала грецьке, вірменське, а згодом і болгарське населення. Ще раніше, в 1941 р., з території України в східні райони Радянського Союзу були виселені німці, сотні тисяч яких здавна жили в південних областях України. Десятиліттями над ними висіло звинувачення в зраді.

10. Завершення вигнання нацистів з України

Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американсько-англійські війська відкрили другий фронт в Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій. Радянське командування, плануючи літній наступ, головні удари передбачало організувати в Білорусії й Західній Україні. 23 червня розпочалась Білоруська операція під кодовою назвою «Багратіон», яка завершилася 29 серпня повним розгромом німецьких військ і вступом Червоної армії в межі Польщі.

У розпал операції «Багратіон» війська 1-го Українського фронту розгорнули наступ у Західній Україні. Радянським військам тут протистояла німецька група армій «Північна Україна». Користуючись значною перевагою, радянські війська 13 – 18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили під Бродами 8 його дивізій і до кінця липня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова, Станіслава, Перемишля. В результаті група армій «Північна Україна» була розсічена на дві частини, одна з яких відступала до Вісли, інша – до Карпат. Переслідуючи противника, радянські війська 29 липня вийшли на Віслу і створили на її західному березі в районі Сандомира великий плацдарм.

Для оперативного керівництва військами в специфічних умовах Карпат рішенням Ставки на базі з'єднань лівого крила 1-го Українського фронту було вдруге утворено 4-й Український фронт. Його війська 6 серпня оволоділи Дрогобичем, 7 – Самбором і Бориславом.

У той час на півдні готувався новий наступ Червоної армії. З 20 по 29 серпня війська 3-го і 2-го Українських фронтів провели Яссько-Кишинівську операцію, в результаті якої були очищені від противника Молдавська РСР та Ізмаїльська область УРСР.

Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах – село Лавочне Дрогобицької області – визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Офіційним днем завершення вигнання військ Німеччини та її союзників вважається 14жовтня 1944 р., коли відбулось урочисте засідання в Києві. Що ж до Карпатської України, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 р.

Висновок

У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні частини Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами. На цьому етапі війни кожен 4-5 червоноармієць був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з'єднань вони наближали спільну Перемогу над нацистською Німеччиною, яка прийшла 9 травня 1945р., і забезпечували розгром мілітаристської Японії, з завершенням якого 2 вересня 1945 р. пов'язано закінчення Другої світової війни.

За роки війни Україна втратила 8,0 млн. чол. – п'яту частину населення: 2,5 млн. чол. загинули в боях; 5,5 млн. становили знищені військовополонені і цивільні особи. По відношенню до загальних втрат СРСР це становило 40-44%. Якщо ж взяти всі демографічні втрати (крім вбитих, вони включають померлих від хвороб і голоду, депортованих, мобілізованих, емігрантів , втрати в природному прирості), то вони обчислювалися неймовірно великою цифрою – 14,5 млн.

Міста обезлюдніли і лежали в руїнах. З 900 тис. мешканців Києва в 1940 р. на 1945 р. залишилося 186 тис. Майже по 200 тис. чоловік втратили Одеса й Харків, 100 тис. – Рівне. Понад 10 млн. жителів України залишилися без даху над головою і тулилися в непристосованих приміщеннях та землянках. Промисловість і сільське господарство перебували в стані повної розрухи. Було знищено 16 150 підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспні 1300 машинно-тракторних станцій. Лише занеповні1943 і 1944 рр. німці вивезли з України 9 200 тис. т зерна, 622 тис. т м'яса та м'ясних виробів, 950 тис. т олії, 208 тис. т вершкового масла, 400 тис. т цукру, 2 500 тис. т фуражу, З 500 тис. т картоплі. Для транспортування в Німеччину знадобилося 1 418 тис. вагонів і річкових та морських суден.