Військове мистецтво запорізьких козаків

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи Національного банку України»

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Історія України»

на тему

«Військове мистецтво запорізьких козаків»

Виконала: студентка групи МЕ-41

Дрофа Анна Олександрівна

Перевірила: кандидат історичних наук,

доцент Зякун Алла Іванівна

Суми-2014

Зміст

Вступ

Запорізьке військо славилося своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденною бойовою підготовкою.

Актуальність полягає у тому, що військові традиції для українських козаків завжди відігравали важливе значення з огляду на воєнізований характер їх життя. Поряд із цим, спільна історична пам’ять українців назавжди зафіксувала героїзм козацької боротьби за волю України та людську гідність, що відіграло надзвичайно важливе значення для становлення української національної ідеї.

Дану тему досліджували Мицик Ю.А. , Плохій С.М.,  Стороженко І.С[2],

Яворницький Д. І[5], Скальковський А. О.[4] та інші.

Мета реферату – ознайомитися з інформацією про козацьке військове мистецтво, проаналізувати та охарактеризувати його головні особливості.

Для реалізації мети були поставленні наступні завдання:

• з'ясувати витоки формування козацького військового мистецтва;
• проаналізувати методи побудови козацьких таборів та ведення козаками прикордонної служби;
• охарактеризувати особливості козацької піхоти, кінноти , артилерії та морської справи.

Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та джерел використаної інформації. У першому розділі ми з'ясовуємо, що було підґрунтям виникнення військового мистецтва запорізьких козаків. Другий та третій розділи розповідають про особливості козацького табору та козацької прикордонної служби. У четвертому розділі наведена характеристика козацької піхоти, кінноти, артилерії та морської справи.

Розділ 1.Зародження козацького військового    мистецтва

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Йоган-Йоахім Мюллер[3] пише про великі можливості Запорозького Війська щодо його збільшення: «Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитись протягом одного дня. З шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а трохи перегодя – вже тридцять тисяч».

Висока військова майстерність досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. В значній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю обумовлювалось ще й тим, що кожного дня козака міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирішувала військова майстерність. Невпинні сутички козацьких охоронних загонів з татарськими, що займались розбоєм на шляхах, загартовували козаків, підвищували їх бойовий досвід.

Про запорозьких козаків як неперевершених майстрів військової справи багато написано іноземцями. Так, католицький священик А. Віміна, що побував на Україні в 1650 р., записав: «Мені траплялося бачити, як вони кулею гасили свічку», відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців».

На полі бою запорізькі козаки вели з високою майстерністю організовану стрільбу з рушниць. У багатьох письмових джерелах підкреслюється вміння козаків з давніх часів будувати окопи, вали, засіки і всякі земляні укріплення. Так, польський вчений Ш. Старовольський у своїй книзі «Полонія», виданій у Кельні (Німеччина) 1632 р. пише : «У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах вони не поступаються жодній нації в світі». В описі про козацьке військо 1628 року він пише, що козак, крім рушниці і запасу харчів, повинен був мати сокиру, косу, лопату і все потрібне для того, щоб сипати вали. Він також свідчить, що в битві з литовським військом 1649 р. під Лоєвом кожний козацький кіннотник «при сідлі мав лопату». За повідомленням польського історика А. Грабовського, під час цієї битви козаки, відбиваючи атаку ворожого війська, спішились, тобто зійшли з коней, і за чверть години побудувати засіку і могутній табір у густому лісі, до якого литовська кіннота не могла доступити.

Запорозьке Військо поділялося на піхоту, кінноту та артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ми не можемо уявити козака без коня, але дуже часто козак йшов у бій без свого вірного друга, спішившись напередодні. Ця риса Запорозького Війська складалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність, а також час нападу якого неможливо було передбачити, примушувало запорозьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії.

Великий вплив на формування військового мистецтва Запорозької Січі справило також західноєвропейське військове мистецтво, часів початку Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Згідно з цим військовим мистецтвом вважалося, що основними родами військ, з тактичної точки зору, є піхота та артилерія. Кінноті ж відводилась допоміжна роль. Приділялась велика увага фортифікаційній справі, побудові та штурму укріплень. Але під кінець Тридцятилітньої війни зароджується лінійна тактика, зменшується глибина побудови військ на полі бою, що збільшує їх фронт, отже, і кількість атакуючих. Тепер в одну лінію стають піхота, кіннота і артилерія. Зростає роль кавалерії. Богдан Хмельницький брав участь у Тридцятилітній війні напередодні її завершення (1645 р.) на боці Франції проти Іспанії. Отже, він був свідком і учасником зародження нових тактичних засобів збройної боротьби, особисто був знайомий з талановитим французьким військовим теоретиком і полководцем Конде. Окрім того, досвід козацько-селянських повстань проти шляхетсько-магнатської Польщі протягом 1591-1638 рр. показав, що причиною їх поразок було застосування переважно оборонних тактичних способів боротьби, а найголовніше – відсутність хорошої кінноти.

Зважаючи на цей досвід та зародження нової тактики,  Хмельницький, починаючи повстання 1648 р., використовує в перших битвах з польськими військами татарську кінноту. Але в наступні роки створює свою, козацьку кавалерію, яка бере участь у битвах під Лоєвом (1649 р.) та під Берестечком (1651 р.). Після об’єднання України з Росією (1654 р.) кіннота Запорізького Війська одержує подальший розвиток. Під час російсько-турецьких воєн (1768-1774 рр.), в яких разом з російськими військами брало участь Запорізьке Військо, козацька кіннота відігравала провідну роль у боротьбі з татарами.

Враховуючи високу мобільність кінноти, зокрема, татарської, Хмельницький за її допомогою створює самостійний передовий загін, обов’язками якого було зустріти або наздогнати противника і шляхом проведення розвідки боєм зупинити його та зв’язати бойовими діями до підходу головних сил. Така тактична розвідка (з використанням передового загону) була ним використана в битвах на Жовтих Водах та під Корсунем (1648р.).

До речі, за свідченнями сучасного польського історика Веслава Маєвські, тактичні засоби збройної боротьби, створені Богданом Хмельницьким, були запозичені польськими воєначальниками, зокрема, С. Чернецьким. Цікаво, що в той час, коли Б.Хмельницький підняв повстання 1648 р., в Англії діяв талановитий полководець Англійської буржуазної революції ХVII ст. О. Кромвель. Він також вимушений був створювати кінноту кавалерії короля. Ці великі люди епохи листувалися між собою.

Керуючись новою тактикою та враховуючи умови театру війни, Хмельницький відмовляється від облоги фортець, блокуючи їх, і зосереджує увагу на бойових діях проти головних сил ворога шляхом «промислу», тобто пошуку зустрічі з ним[2, ст. 106-110].

Розділ 2.Козацький табір

Неперевершеної майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, а також оборони.

Історія виникнення і розвитку бойового порядку – таборів з возів – губиться в глибині віків. Так, візантійський історик Феофілакт Сімокатта (перша половина VII cт.) пише, що «600 слов’янських воїнів, зустрівшись з 1000 візантійських, стали табором і під захистом зв’язних возів завдавали візантійцям великої шкоди метальними дротиками». Відомо також, що воїни Київської Русі під час битви з ординцями на р. Калці (1223 р.) мали оборонний табір з возів. Табором широко користувалися половці (ХІІ ст.), чехи (1419-1434 р.), а також поляки.

Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозились зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик  Краус, « в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке вміло б краще будувати шанці, як козаки».

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька разів. Між рядами возів рухалось спішене військо. У першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторони табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник  Евлія Челебі, описуючи події під час походу козаків 1657 р. : «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю, вони взяли величезний табір в кільце. Виставляли навкруги варту. На кургані, зверненому до табору  Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока - п’ятдесятьма гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ними свій табір. В проміжках між возами було виставлено багато рушниць» [2, ст. 158].

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопувались у землю, її насипали і на вози. Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з’єднаниих ходами сполучення.

Такий табір був базою, з якої розпочиналися подальші бойові дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. Так, під Берестечком у 1651 р. табір Б. Хмельницького мав сім кілометрів в ширину і довжину.

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога. Ось як описує в своєму щоденнику польський капелан С. Окольский [4] наступ повстанського козацького війська на польський табір в битві під Кумейками 1637 р. на чолі з Павлюком. Наступ був вражаючим видовищем. Козаки наступали табором, побудованим в шість рядів з чотирма гарматами. Всередині між возами йшло військо чисельністю 23 тисячі, розділене на полки і сотні. Неможливо було їх попрікнути у відсутності кмітливості і майстерності. Болото завадило Павлюку підійти напрямки, і він пішов уздовж ріки на кінець польського військового строю. Підійшовши до польського війська, козаки вдарили з гармат і самопалів. Почалася перестрілка. Дим від запаленого хутора і від пороху застилав очі козакам, бо вітер був у їх сторону і заважав їм вести бій. Щоб вийти за межі болота та димової завіси, козаки на ходу почали перебудовувати свій табір у 12 рядів. Цим скористались поляки, вдарили на стики перебудови табору і увірвались до нього. Козаки ціною значних втрат відбили атаку і почали відступати табором.

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Боплан повідомляє у своїй книзі «Опис України» : « Кілька разів я зустрічав у степах татарів, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків» [2, ст. 120].

Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували повсталі селяни для свого захисту від військ поневолювачів. Так, у 1651 р. на допомогу Б. Хмельницькому під Білу Церкву йшли селянські табори, відбиваючись від шляхетських військ.

Досвід використання рухомого козацького табору свідчить, що якщо він був неприступним в степу, то на складній нагорній місцевості з ярами, болотами та дібровами виникала небезпека його розриву. У цих умовах особливо ураженими від куль стають коні, бо ворог має можливість непомітно підійти до табору. Тільки висока майстерність побудови та використання табору, якою володіли козаки могла в таких умовах забезпечити його захисні функції.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалося зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Про це, наприклад, свідчить висування військ Б.Хмельницького в район Корсунської битви у травні 1648 р.

Розділ 3.Прикордонна служба

Крім повсякденного навчання, козаки гарнізону Січі несли почергово прикордонну службу запорізьких земель. Метою прикордонної, або сторожової, служби було своєчасно виявити наближення татар і попередити про це Запорізьке Військо і населення міст і сіл України. Для цього не тільки на кордонах запорізьких земель, а й на всій їх території та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків та стайню для коней. Для спостереження за місцевістю козаки використовували старовинні скіфські могили, а також насипали свої.

Для передачі інформації про наближення або напад татар використовувалась звукова (постріл з рушниці або гармати) та візуальна (дим, полум’я) сигналізація. Для цієї мети біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях ладналися сигнальні вогняно-димові споруди, які називалися фігурами. Як повідомляє Д. І. Яворницький[5, ст. 76], для побудови фігури використовувались 19 просмолених бочок з одним днищем і одна зовсім без дна. Спочатку ставили у коло 6 бочок і зв’язували їх просмоленими канатами, на них ставили друге коло із 5 бочок, на нього третє із чотирьох бочок, далі – четверте з трьох бочок і п’яте коло – з двох бочок. На самий верх ставили бочку без дна. При такій побудові всередині фігури з гори до низу створювалась порожнеча, в яку вливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут з блоком, через нього протягували довгий мотузок, один кінець якого з запилювачем і грузилом спускався в порожнечу. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки спостерігачі.

Як тільки розвідувальний роз’їзд або спостерігачі на вишках виявляли появу ворога, негайно запалювалася найближча фігура, вогонь і дим від неї відразу помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури[2, ст. 103-105].

Розділ 4. Піхота, кіннота, артилерія і морське     козацьке мистецтво

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до польського табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу польського війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Для чванливої польської шляхти це було гірше смерті. Військова козацька старшина вважала ознакою лицарської честі викликати ворога на двобій. Так, Іван Ганжа перед битвою під Пилявцями (1648р.) провів декілька переможних герців. Максим Кривоніс під Старокостянтиновом у серпні 1649 р. викликав на бій князя Я. Вишневецького. Данило Нечай, брацлавський полковник, закликав старосту Калиновського іронічними словами : «Прошу до Брацлава, до дому мого на добрий мед, на бочку одну-другу вина, маю на цей банкет і декілька штук гармат і пороху кілька бочок – будемо собі стріляти на здоров’я».

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Так було на Жовтих Водах у травні 1648 р., а також під Зборовом у серпні 1649р. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки[1, ст. 86].

Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах «батовалась» піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Кіннота розпочинала атаку «лавою», а піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та рушниць, який забезпечували першій шерензі два інших, готуючи набої, підтримувала атаки кавалерії. Така взаємодія була здійснена під Зборовом, Берестечком та Городком. Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама копала. Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок «триангулою», тобто стрій трикутником.

Головною метою бою було виснаження супротивника та його деморалізація. Для цього в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару.

Джерела свідчать, що козаки були великими майстрами артилерійської справи. Як пише український літописець XIIIст., Самійло Величко на Січі було постійно 50 гармат. А український історик А.О. Скальковський[4] повідомляє, що жодний запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Артилерія була дуже дорогою зброєю, тому на Січі зайві гармати зберігалися у Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. Уже згадуваний Боплан пише: « Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у притоках безліч гармат». Досить згадати, що під час гуситських війн у ХV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки коштувало стадо з 442 корів. Постріл же такої гармати коштував 9 корів.

Як свідчить А.О. Скальковський [4], з усього переліку зброї найбільше використання в боях мали рушниця і спис. Особливо майстерно володіли запорожці списом. Порох та кулі запорожці носили в ладунках, тобто порохівницях, або в чересах, що перехрещувалися на грудях. Були порохівниці, зроблені з інших матеріалів, мали гарне та дороге оздоблення.

Візантійські письменники VII ст. згадують про слов’янські човни-однодревки, в спорудженні яких слов’яни вважались великими майстрами. Повідомляється про походи антів на таких човнах по Чорному морю.

Твори візантійських істориків також розповідають про численні морські походи воїнів Київської Русі до берегів Візантії. В них, зокрема, говориться про те, що в одному човні русів розташовувалось від 40 до 60 озброєних воїнів. Адже запорізька чайка теж брала на борт 50-60 озброєних козаків. Як повідомляє  Боплан, для здійснення походу скликалась січова рада, на якій обирався наказний отаман, а біля Військової Скарбниці п’ять-шість тисяч козаків починали будувати човни-чайки.

Довжина човна була близько 20 м, ширина (в верхній частині) та висота – 4 м. Дно чайки – довжиною до 16 м – робилося суцільним, із стовбура обшивалися дошками шириною 30 см і довжиною чотири метри. Всередині робили перегородки і лавки, а потім човен просмолювали. На човні ставились два стерна, по одному на кожному кінці, а також десять – п’ятнадцять пар весел. Такий човен був швидкохідним і більш маневровим, ніж турецькі веслові галери. На човні також ставили вітрила. Для усталеності та непотопленості човна до його бортів прив’язувалися за допомогою лика з липи або дикої вишні товсті в’язки очерету. Оскільки верхньої палуби не було, то човен заповнений водою, не тонув, утримуючись на цих в’язках.

Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних, сміливих дій козацької піхоти та артилерії фронту. У цих умовах значна частина запорозьких козаків перетворювалась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна (1604), Сіноп (1614), Кафа (1616), Кілія (1621) та ін[2, ст 137-139].

Висновки

Отже, під час виконання реферату було досягнуто поставленої мети і виконано наступні завдання: з'ясувати витоки формування козацького військового мистецтва; проаналізувати методи побудови козацьких таборів та ведення козаками прикордонної служби; охарактеризувати особливості козацької піхоти, кінноти , артилерії та морської справи.

У ході роботи ми також дізналися, що саме визначення запорозького козацтва як вільної військової спільноти, як й інших подібних до нього угруповань, вказує на те, що головним напрямом діяльності козаків, їхнім "хлібом" була війна. Цей факт залишив відбиток на всіх галузях життя запорозького товариства і суттєво позначився на стані військової справи у січовиків.

Запорожці володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.

Досягнення українського козацтва у військовому мистецтві справили вплив на розвиток європейської військової науки, а козацькі традиції використовуються при побудові української армії.

Це все дозволило нам з'ясувати, що дана тема і сьогодні є надзвичайно актуальна. адже військове мистецтво та бойова культура кожного народу є невід’ємною частиною його національної культури та історії. Вони формуються на самому початку усвідомлення ним своєї етнічної відокремленості впродовж усього подальшого історичного розвитку. Яскравим прикладом є те, що кожного року в Україні проводяться масові реконструкції козацьких битв.

Список джерел інформації

1. Каляндрук Т. Загадки козацьких характерників: - Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 288 с.
2. .Мицик Ю.А. , Плохій С.М., Стороженко І.С. / Як козаки воювали: Іст. Розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: «Промінь»,1990. – 302с.
3. Мюллер Йоган Йоахім. “Історична дисертація...” // Хотинська війна (1621 р.) / Г. Грабянка, С. Величко, Й. Мюллер та ін. – К.: Центр пам'яткознавства АН України та Укр. тов. охорони пам'яток історії та культури, 1991. – С. 57-60.
4. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького [Текст] : историческая литература / А. О. Скальковський. - Дніпропетровськ : «Січ», 2003. - 678 с.
5. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – 1 том. – Львів: «Світ»,1990. – 319 с.