Власність і влада

ВСТУП 
 

     Власність – соціологічна категорія, яка містить  низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів  природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму  суспільного способу виробництва. Двома найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність. Економічна власність має  кількісну та якісну сторони. Перша  означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об’єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в т.ч. об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). друга виражає  систему виробничих відносин між  людьми з приводу привласнення об’єктів. Власність в усіх сферах суспільного  відтворення (у безпосередньому  виробництві, обміні, розподілі та споживанні). В діалектичній єдності цих двох сторін власність (тобто економічна власність) означає привласнення індивідом, колективом, державою та іншими суб’єктами засобів виробництва, предметів  споживання, послуг та інших об’єктів власності в усіх сферах суспільного  відтворення. Вона належить до базисних відносин і не залежить від волі та свідомості людей. Юридична власність  – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове  оформлення цієї волі в юридичних  актах і нормах, у праві власності. Право власності та його модифікація  опосередковано впливає на процеси  привласнення.

     Соціальний  аспект власності розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію  між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання  певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави  залежно від привласнення засобів  виробництва, інших об’єктів власності. Психологічний аспект власності  відображає наявність почуття господаря у працівників або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої. Національний аспект власності характеризує наявність або відсутність різноманітних об’єктів власності в Україні вимагає трансформації кожної з названих підсистем.

     За  час проголошення державної незалежності в Україні відбулася зміна  лише юридичної та національної підсистеми власності, оскільки 95% власності, що належала загальносоюзним міністерствам  і відомствах колишнього СРСР, стала  власністю Української держави. Водночас значною мірою здійснено  капіталізацію економічної власності, що істотно вплинуло на модифікацію  інших сторін власності. 

      РОЗДІЛ 1 ПРАВО ВЛАСНОСТІ  – ЦЕ СУКУПНІСТЬ ПРАВОВИХ НОРМ, ЯКІ  РЕГУЛЮЮТЬ ВІДНОСИНИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ВОЛОДІННЯМ ТА ВЛАДОЮ 

     Пра́во  вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб [1].

     Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи  над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива  без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між  людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ  і на волю власника мати цю річ. Таким  чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними  ознаками: вони виникають з приводу  речей, мають вольовий зміст. 

     1.1 Власність та її  економічний зміст 

     Логіку  та основний зміст даної проблеми можна розкрити й зрозуміти, чітко  осмисливши матеріальні основи виникнення, існування та розвитку власності, її ключових форм.

     Власність як економічна категорія. Власність у процесі свого еволюційного розвитку пройшла складний шлях від колективно-общинної форми, яка визначається відповідним, тобто колективно-общинним характером виробництва, до приватної та державної з їх різноманітними проявами у сучасних умовах. Форми власності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил з притаманними їм формами організації виробництва: розподілом праці – кооперацією праці; відокремленням виробництва – усуспільненням виробництва; диференціацією виробництва – інтеграцією виробництва. Деталізуємо ці парні поняття. [4].

     Розподіл  праці – відокремлення різноманітних  видів трудової діяльності. Кооперація праці – спільна частка в одному й тому самому процесі праці або  в різних, але пов’язаних між  собою процесах. Відокремлення виробництва  – процес роздрібнення виробництва  на окремі частини. Усуспільнення виробництва  – об’єднання роздрібнених процесів виробництва в одне ціле. Диференціація  виробництва – форма відокремлення  виробництва, втілена в реальне  економічне життя. Інтеграція виробництва  – форма існування в реальному  економічному житті усуспільнення  виробництва. Аналіз зазначених парних понять і категорій дає змогу  з’ясувати, яким чином виникли власність  і численні форми її функціонування та розвитку.

     Власність – це суспільні, історично визначені  економічні відносини між людьми, породжені привласненням умов і  результатів виробництва. Власність  не може існувати без виробництва, як і все інше без неї. Історія  розвитку людського суспільства  знає три типи власності: общинну, приватну, суспільну, кожній з яких, в свою чергу, притаманні різноманітні форми  прояву.

     Відносини власності мають дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішнім  виразом, оболонкою власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Юридична оболонка дозволяє фіксувати  права власності, законодавчо їх регулювати, враховувати відповідні зміни (виникнення, відчуженість, припинення і відновлення прав власності). Сутність відносин власності складають економічні відносини між людьми з приводу  виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання продуктів.

     Власність – це одна з надскладних категорій  у політичній економії. Тому потрібен різнобічний підхід до її вивчення. Власність можна розглядати і  як окрему економічну категорію, і як систему виробничих відносин, що виражається у висхідному і основному виробничому відношенні. Вона може і має бути розглянута крізь призму суб’єктів власності, тобто тих, хто бере участь у відносинах привласнення (окремі особи, трудові колективи, класи, суспільство, держава і т. ін.). Водночас її можна і слід розглядати крізь призму об’єктів привласнення (засоби виробництва, предмети споживання), а також у розрізі функціональних форм виявлення (розпорядження, володіння, використання). Розпорядження – це можливість визначити частку об’єктів власності. Володіння – це наявність об’єкта власності, господарське володіння ним. Використання – це «експлуатація» об’єктів власності з метою отримання корисних результатів.

     Власність – це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв’язок між цими елементами такий: розпорядження визначається користуванням, користування – володінням, володіння – формами власності.

     Права власності. Концепція економічної теорії прав власності підтверджує, що не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) самий по собі є власністю, а частка прав по використанню ресурсу. Повна частка прав складається з таких елементів:

     Право володіння (право виняткового фізичного  контролю над благами);

     1) право користування (право застосування  корисних властивостей благ для  себе);

     2) право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання  благ);

     3) право на дохід (право мати  результати від використання  благ);

     4) право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);

     5) право на безпеку (право на  захист від експропріації благ  і від шкоди з боку зовнішнього  середовища);

     6) право на передачу благ у  спадщину;

     7) право на безстроковість володіння  благом;

     8)заборона  на користування засобом, що  завдає шкоди зовнішньому середовищу;

     9) право на відповідальність у  вигляді стягнення, тобто можливість  стягнення блага на сплату  боргу;

     10) право на залишковий характер, тобто право на провадження  процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення  порушених повноважень. [1].

     Отже, сучасна система власності характеризується ускладненням структури та багатоманітністю об’єктів власності.

     У політекономічному аспекті природно постає питання і про сутнісні основи власності.

     У системі виробничих відносин власність  виступає як основне виробниче відношення. Власність як висхідні виробничі  відносини – це початок формування економічної системи, що переростає згодом у провідні (основні) виробничі  відносини. В свою чергу, власність  як провідні (основні) виробничі відносини  визначає спосіб (характер) поєднання  засобів виробництва та робочої  сили і реалізується через усю  систему виробничих відносин. Основною економічною формою реалізації власності  є механізм господарювання та управління виробництвом з його структурами  і формами влади. [5].

     Першим  критерієм віднесення відносин власності  до виробничих є безпосередній зв’язок  аналізованих суспільних відносин, відносин власності з виробничими відносинами, стосунками між людьми з виробництва, розподілу і використання засобів  виробництва. Саме засоби виробництва  є головним, найбільш стійким об’єктом власності, майнового права.

     Другим  критерієм тут стають масовість  відносин власності, їх повторюваність, відтворення в дедалі зростаючих масштабах. Що ж становить економічний  зміст відносин власності? По-перше, до засобів виробництва за лучена робоча сила, що з ними працює. По-друге, між власниками засобів виробництва  і робочої сили існують суспільні (виробничі) відносини. По-третє, створюються  суспільно значимі матеріальні  блага або надаються послуги.

     Виникає ще один рівень суспільних відносин: з  приводу реалізації продукції, її споживання, а також розподілу(привласнення) отриманого доходу. Таким чином, майно  стає власністю в економічному розумінні  тільки з виникненням суспільних виробничих відносин під час її використання.

     За  умов перехідного періоду до ринкової економіки постає об’єктивна необхідність перетворити (трансформувати) відносини  власності, щоб замінити адміністративно-командну форму господарювання на ринкову, забезпечивши становлення матеріальних умов форм власності замість формальних (наприклад, усуспільнення виробництва в  колишньому СРСР).

     За  перехідної економіки становлення  різноманітних форм власності повинно  відбуватись за об’єктивними критеріями та основами: по-перше, там, де це необхідно  і можливо, надання державним  підприємствам максимуму економічної  свободи; по-друге, – розвиток усіх форм колективного володіння і використання (підряд, оренда, акціонування і т. п.); по-третє, створення умов для народних підприємств; по-четверте, там, де це необхідно  і можливо, формування індивідуальної (приватної) власності. Усе це здійснене  на шляху роздержавлення і приватизації, складає основні умови для  становлення багатоукладної ринкової економіки. 

     1.2 Загальне поняття  власності і права  власності 

     Поняття власності. Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

     Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає  відношення людей до певних речей, як до своїх.

     Спочатку  відносини власності виступали  у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали  розроблятися юридичні закони, котрі  визначали, за якими правовими нормами  привласнюється і розподіляється суспільне  багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними  групами, класами, державою). Правові  відносини власності виражаються  в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини  щодо володіння, користування і розпорядження  майном».   [1].

     Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних  актах. Але власність – це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності  детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини  – базисні, юридичні – надбудовні.

     Власність в економічному сенсі являє собою  складну систему господарських  відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

     а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

     б) відносини господарського використання майна;

     в) економічні форми реалізації відносин власності.

     Розглянемо  ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності  становлять переважно матеріальні  блага – предмети природи або  продукти людської праці. Проте речі самі по собі – це не власність, так  само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися  в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності  є речі. Але власність як економічна категорія – не річ, а система  економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

     Характер  цих відносин на різних етапах суспільного  розвитку складався не однаково. Для  його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

     Типи, форми і види власності. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

     Говорячи  про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно  звернути увагу на таке. В економічній  літературі (особливо марксистській) нетрудові  доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

     Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати  можна лише те, що задовольняє певні  людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

     З цих міркувань випливає, що в тих  суспільствах, де переважає ручна  фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і  феодальне суспільства. Доходи рабовласників  і феодалів – це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

     В цивілізованому суспільстві, де переважно  високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має «власну продуктивність». Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу.

     Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція  підприємства і завдяки цьому  зросли його доходи, то останні мають  виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

     Суспільній  власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого  продукту. Її можна представити у  двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих  колективів. Реально ж у господарській  практиці вона виступає в формах державної  і колективної власності.

     Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують  одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих  працях. Наприклад, у навчальному  посібнику «Основи підприємницької  діяльності» під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. – С. 31) зазначається, що «відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких –  приватна власність, а на іншому –  суспільна власність».

     Подібне протиставлення двох типів власності  не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні  типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві  є галузі, які можуть успішно розвиватися  переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою  зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей  вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

     Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності  дуже негативно позначилося на господарській  практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

     Таким чином, приватну і суспільну власність  не варто протиставляти, не слід також  вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша – регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в  окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

     Відносини власності також виникають у  процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце  тоді, коли власник засобів виробництва  сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем  виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього  може бути оренда – договір про  надання за певну плату майна  якого-небудь власника для тимчасового  користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних  підприємствах – між державою як власником засобів виробництва  і трудовими колективами, при  концесії, в акціонерних товариствах  і кооперативах тощо.

     Власність економічно реалізується, коли приносить  доход її суб'єкту. Такий доход  може бути виражений прибутком, різного  роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії – платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також  реалізує свою власність через систему  податків і платежів.

     Власність у системі економічних відносин. Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів – від дрібної лайки в транспорті до світової війни – лежить невміння або небажання розмежувати «моє» і «чуже». Результатом невизначеності поняття «наше» є безгосподарність. Отже, «моє», «чуже», «наше» охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

     У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані  з поточним споживанням речей  тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але  самі не є власністю. Отже, власність  – не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних  відносин. Яке ж місце вона посідає  в цій системі?

     Власність – це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного  способу виробництва, її називають  ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається  на увазі таке.

     По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й  організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації  господарства тощо.

     По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

     По-третє, будь-які докорінні зміни в  економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у  відносинах власності. Без цього  не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

     Як  живий організм людини відштовхує й  поглинає чужорідні тіла, так і  економічна система не сприймає часткових  нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

     Оскільки  власність – це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу  слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства. 

      РОЗДІЛ 2 ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ВЛАДИ (РОСПОДІЛ ВЛАСНОСТІ) 

     Розподіл  прав власності опосередковує різні  форми підприємницької діяльності. Певні права власності можуть бути розподілені між різними  суб'єктами економічного процесу. Наприклад, володіння і користування майном може бути зумовлене економічною  політикою держави. Орендар користується майном відповідно до договору, однак  не може це майно відчужувати, тобто  розпоряджатися ним. Водночас договір  оренди може обумовлювати право орендаря передавати це майно в суборенду, а це означає надання йому певних прав розпорядження. 

     2.1 Приватизація в  Україні: перебіг  і підсумки