Вплив Візантії на культуру Київської Русі

Міністерство  освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Вінницький  торговельно-економічний інститут

Кафедра філософії  та економічної теорії

Реферат

                            з дисципліни «Історія Української культури»

на тему:

«Вплив Візантії на культуру Київської  Русі»

Виконав:

студент групи  ЕК-11д

Савицький Олександр  Юрiйович

Перевірив к. філ. н., д:

Мартинова Л. Б.

Вінниця 2013

Зміст

Вступ 3

1. Вплив Візантії на культуру Київської Русі 4

Висновок 18

Список використаних джерел 19 
Вступ

Питання про впливи в розвитку культури і мистецтва не новий. З цим питанням постійно стикаються всі історики мистецтва. Дійсно, чисто автохтонний розвиток мистецтва, що не піддається ніяким зовнішнім впливам, практично ніколи не існувало. Тому, розглядаючи історію мистецтва і культури будь-якої країни і будь-якого часу потрібно вивчати і всі ті явища, які впливали на їх розвиток.

Всесвітньо-історичний процес підпорядкований законам пульсації. У віданні до «Філософії історії» Гегель вказував на «естафетний» як історичний закон, на те, що перерва в одній історико-культурної традиції тягне за собою передачу її досягнень іншого, в той час як харчування своїми власними плодами може вести до самоотруєння культури: «Життя народу веде до дозрівання плоду, тому що його діяльність хилиться до того, щоб здійснити його принцип. Однак цей плід не падає назад в надра того народу, який його породив і дав йому дозріти, навпаки, він стає для нього гірким напоєм. Він не може відмовитися від нього, тому що він нескінченно жадає його, проте отведиваніе напою є його загибель, але в той же час і поява нового принципу ».

Неточне і дискредитоване поняття «вплив» доречно замінити словом «діалог», бо в широкій історичній перспективі взаємодія культур завжди «диалогично». Це дозволяє нагадати абстрактну схему «діалогу», в умовах, коли перший з її учасників має великий запас накопиченого досвіду, а другий зацікавлений засвоїти собі цей досвід. Досвід передавальної культури піддається різноманітної трансформації за законами сприймає культури. Виробляється спільну мову спілкування. Сприймаюча культура починає опановувати чужою мовою культури, вчиться вільно нею користуватися. І чуже стає своїм, трансформуючись і докорінно змінюючи свій вигляд. При всій типологічної спільності різноманітних діалогів культур кожен з них протікає своєрідно відповідно до історико-національних умов. Це слід підкреслити, коли ми говоримо про візантійсько-російською «діалозі» Київської епохи.

Цей російсько-візантійський  «діалог» розпочався хрещенням Русі. Початкова ситуація ознаменувалася пристрасним поривом до іншого культурного світу, накопичені яким культурні скарби здавалися світлом, що виходить з блискучого центру. Відповідно своя позиція представлялася як царство темряви й одночасно - початок шляху. Характерно, що слово «просвітитель» в рівній мірі застосовувалося до светітелям, що приносить світло істинної віри в язичницькі землі: «всія Русі просвітителю, хрещенням просвітив нас," - говорив Іларіон князю Володимиру.

1. Вплив Візантії на культуру Київської Русі

Хронологічні  рамки епохи Київської Русі - середина 1Х-Х11 ст В історії слов'янського народу 1Х століття відкриває нову сторінку. Починається процес збирання східнослов'янських племен під єдиною князівською владою за допомогою військової сили народжується в Гардарика (скандинавське назву Русі, що означає «країна міст») молоде сильна держава. Початок епохи Київської Русі прийнято відносити або до літописного оповідання про покликання на князювання до Новгорода в 862 році варязьких князів Рюрика, Сінеуса і Трувора, або визначати часом київського походу легендарного віщого Олега в 882 році. Завершують період, як правило, князюванням у Києві Ярослава Мудрого (1019-1054гг.), Іноді, правда, доводять до часу Володимира Мономаха (1113-1125 рр.).

Племінні  княжіння східних слов'ян виглядали  зародкову форму державності. Племінні князювання об'єднувалися разом, то знову  перегруповувались в залежності про конкретних умов у великі суперсоюза, виявляли риси, ранньофеодальної державності. Одним з таких об'єднань був союз племен на чолі з Києвом, який став ядром давньоруської держави. Наприкінці сьомого століття існувала, згідно візантійським та арабським джерелами, «держава волинян», що була спільницею Візантії. Розвиток феодальних відносин, зростання і зміцнення державності вимагали змін в ідеології панівної формою якої в середні століття була релігія, і князь Володимир вирішив реформувати язичницькі уявлення Київської Русі і з цією метою спробував створити єдиний пантеон богів. Однак спроба Володимира перетворити язичництво в державну релігію зазнала краху. У 988-989 рр.. князь Володимир провів другу релігійну реформу. В якості нової релігії і було прийнято християнство. У результаті відвідування російськими посольствами різних держав, бесід з проповідниками мусульманства з Волзької Болгарії, юдейства з Хазарії, католицтва «з німців» і православ'я з Візантії князь Володимир нібито вибрав православ'я.

Літописець  у «Повісті временних літ» пояснює вибір нової віри за візантійським зразком красою візантійського богослужіння, що вразила російських послів: «І прийшли ми в Греки, і ввели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо лише, що перебуває там бог з людьми і служба їх краще, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме гіркого, так і ми не можемо вже перебувати в язичництві ». Характер історичного вибору зробленого в 988 році князем Володимиром, був, безумовно, не випадковим. Розташування Русі між Сходом і Заходом, перехресне вплив на неї різних цивілізацій плідно впливало на духовне життя і культуру російського народу. З півдня з Візантії, християнство почало проникати на Русь ще задовго до його офіційного підтвердження, що багато в чому визначило вибір князя Володимира. Тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з Візантією, проникнення на Русь в якості альтернативи язичництва християнства в його візантійському варіанті досить жорстко зумовили вибір нової релігії. А властиве російським образно-символічне сприйняття світу, їх максималізм, прагнення досягти абсолюту одним поривом волі знайшли сприятливий грунт.

Близько 988 року князь Володимир хрестився  сам, хрестив свою дружину і бояр, а потім і весь російський народ. Той же Добриня, дядько Володимира, що раніше примушував новгородців підкоритися Перуну як головному богу, тепер хрестив новгородців. Поширення християнства зустрічало і протест народних мас, що почитали своїх язичницьких богів. Християнство стверджувалося повільно, і на околичних землях Київської Русі воно встановилося пізніше, ніж у Києві та Новгороді. За описом «Повісті временних літ» князь Володимир хрестився в Новгороді, у церкві святого Василя. Після хрещення він позбувся хвороби очей(сліпоти), що ще більше зміцнило віру в Бога. Повернувшись до Києва, князь Володимир наказав вжити всьому населенню міста. Формально Русь стала християнською. Згасли похоронні вогнища, вогні Перуна, але довго ще по селах насипали язичницькі кургани, молилися Даждьбогу, Ярило і вогню - Сварожичу, справляли буйні свята старовини. Язичництво початок свій довгий шлях злиття з християнством. Служителі стародавньої релігії волхви згадуються літописами ще у Х11 столітті як організатори Київського повстання 1113 року.

Прийняття християнства мало велике значення для подальшого розвитку руських земель. Воно зміцнювало владу феодалів над селянами, своїм вченням висвітлюючи феодальну власність і підпорядкування владі. Прийняття християнства зміцнювало державну владу і територіальну єдність Київської Русі. Воно мало велике міжнародне значення, яке полягало в тому, що Русь, відкинувши «примітивне» язичництво, ставало тепер рівною іншим християнським країнам, зв'язки з якими значно розширилися.

Для російського  народу, порівняно пізно вступив  на шлях історичного розвитку, прийняття  християнства означало в той час  прилучення до багатовікової і високої  культури Візантії. Але християнізація Русі не є єдиною відправною точкою окультурення російського народу. Навіть незважаючи на те, що музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті саме християнської думки. При детальному вивченні шедеврів давньоруського мистецтва виявляється глибоке їх спорідненість зі спадщиною архаїки: будь то заставки - ініціали текстів книг і літописів, фрескові і скульптурні орнаменти соборів, а так само мелодійний лад церковних співів.

Краса візантійського богослужіння, та її естетичний ефект змусили російських послів віддати перевагу християнську віру візантійського зразка. Захоплені цією красою, стародавні слов'яни і повернули свої серця до грецької мудрості, сприйнятої ними перш за все у формі художніх образів. За визначенням мистецтвознавця В. В. Бичкова, Платонова думка про «тотожності краси, істини і божества, своєрідно втілене у візантійському храмовому дійстві, виявилося дуже близькою серцю давнього слов'янина. Вже при перших контактах з Візантією Русь сприймала, ще не усвідомлюючи цього повністю, саму суть візантінізму - висунення емоційно - естетичної сфери на чільне всієї духовної культури. Саме тому Давня Русь змогла продовжити безперервну лінію духовної традиції ». Краса грецького богослужіння стала одним з головних критеріїв істинної релігії. Таке схиляння перед красою, виражене в тексті літопису: «Повісті временних літ», виявляє естетичну підготовленість, налаштованість на сприйняття цієї краси, аж ніяк не простий, а надзвичайно витонченою, що володіє складною символікою, своєрідною мовою. Жителі Київської Русі поступово засвоюють християнський світогляд, згідно з яким сприймається світ не володіє істинною реальністю. Він є лише віддзеркалення має пріснобитіе (тобто вічне існування) світу вищих істин, наблизитися до змісту яких можна через божественне одкровення з вірою, за допомогою розумного споглядання, містичного прозріння. Ці істини сприймаються людиною як знаки, символи. Символ, таким чином, виступав способом пізнання, освоєння світу і був по - суті єдиною збереженою зв'язкою сакрального і мирського.

Візантійська естетика справила величезний вплив на музичну культуру Київської Русі, надовго визначивши шлях розвитку російської музики. Церковний спів, почуте російськими послами в Константинополі, вразило їх уяву нечуваної до того сладостной красою. Якщо народна пісня супроводжувала життя людини, глибоко входила в його побут, працю, відпочинок, від колискових до похоронних плачів, то церковна музика виконувала інше завдання. «Будь-яке нині житейська відкладемо піклування» - ці слова Херувимської пісні з Летургії говорять про те, що музика спрямована на абстрагування. Необхідно забути всі турботи, зосередитися на неземних, нетутешніх образах.

Ці образи і в цілому емоційна сфера, закладена  музичної естетикою, були глибоко сприйняті і по - своєму відтворені давньоруської церковної музикою. Давня Херувимська пісня знаменитого розспіву - монодіческая, в ній дуже значна вокалізація. На відміну від інших жанрів давньоруського співочого мистецтва - тропарів, стихир, ірмоси і інші - де слово стоїть на першому місці, а музика, підпорядкована речі, лише допомагає його осмислення, в Херувимської пісні музика грає самодавлеющее роль. Виникає відчуття ширяння, безперервного руху. Ангельський спів, що не вимагають багатослів'я, одними звуками висловлює екстатично - молитовний стан. Мелодія Херувимської пісні ллється, як струмок, безперервно переливаючись найтоншими, ледь невловимими фарбами, як заклик до піднесеного способу життя, не допускати в своїх звичаї нічого не музичного, безладно, несозвучного, спостерігаючи за тим, щоб наш спосіб життя неухильно зберігав правильну мелодію і ритм . Призначення божественних гімнів привести душу до гармонії, до узгодження з божеством. Принцип канону відігравав найважливішу роль в культурі Візантії, де він складався поступово, формуючи всі види богослужбових чинно последований. Канон мав охоронно їтенденцією, він не дозволяв привносити в церковну культуру нічого низького банального, далекого їй. Візантійський канон ліг в основу співочої церковної культури Київської Русі. Однак, якщо у Візантії музично - поетичний канон богослужіння складався поступово протягом кількох століть і оформився остаточно лише в Х столітті, в Стародавній Русі канон був сприйнятий цілком разом з хрещенням Русі і розглядався тут як щось непорушне, священне. Його порушення на Русі могло розглядатися, як єресь. Так невеликі зміни деяких текстів і обрядів у результаті нових перекладів, вироблені в середині ХУ11 століття привели до драматичних подій, викликавши розкол російської церкви і рух старообрядців.

Поспівковий принцип музичної композиції був взаїмствован давньоруськими музикантами з Візантії. Мелодії подібне були простими і зрозумілими, освоєння їх практично було доступно кожному, і вони відігравали важливу роль у процесі демократизації візантійської культури на Русі після хрещення та впровадженні її в музичний побут гімнографії.

Ідея  богоданість мистецтва Візантії заснована на тріаді - від Бога через ангелів чи святих божественне одкровення передається людям - принцип, що стосується всіх видів мистецтва, в тому числі і музики. За переказами Роман Сладкоспівець отримав дар залишення кондаків і співу уві сні. Прокинувшись, Роман прославляє Богородицю, яка з'явилася йому уві сні і знаходить дар мелодії і песнотворцев. Давня традиція співу кондаків загублена. Збережені до нашого часурукописи - п'ять кондакарей - не піддаються розшифровці. У найдавнішою з цих рукописів - друкарський статуті - є вказівки, які частини кондаків повинен співати співак, які підспівувати «людіє», тобто народ.

Поряд з  найскладнішими видами «ангелогласного співу», взаїмствованнимі з Візантії, які як би лежали на верхньому ярусі музичної культури, його нижній ярус базувався на елементарних співочих формах. Якщо перший був вишукане спів, максимально наближене до візантійського, то другий ярус більш демократичний вид співу. Всі спів визначається складними процесами взаємодії співочих форм, представлених на верхньому і нижнім ярусах, поступової адаптацією візантійських музичних форм, пристосуванням їх до місцевих умов і створенням на їх базі власної національної російської культури співочого творчості.

Давня Русь сприйняла від Візантії музичну культуру практично. До нас не дійшли ніякі музично - теоретичні праці, що відображали теорію візантійської музики. Практичне освоєння музичних жанрів Візантії на Русі йшло паралельно з оволодінням всіма трьома видами нотації, і в цьому процесі, безсумнівно, повинна впливати російська національна струмінь, можливо йде від ритуальної язичницької культури. Давня Русь сприйняла візантійську музичну культуру і нову музичну естетику разом із хрещенням безпосереднє джерело, з якого розвинулася нова струмінь музики, протиставивши себе споконвічним народним жанрами.

У другій половині 1Х створюється слов'янська писемність на основі грецького статутного листи з додаванням декількох букв. Брати Кирило (827-869гг.) Та Мефодій (815-885 рр..) Прибули з Візантії в Великоморавійської держави на запрошення князя Ростислава з місіонерськими цілями в 863 році. Договір 911 року між Олегом і Візантією вже був написаний на двох мовах - грецькому і слов'янському. Про досить значне поширення грамотності серед різних верств суспільства свідчать літописи та археологічні знахідки, пов'язані з Х1 століття, а так само численні новгородські берестяні грамоти.

У першій половині Х1 столітті в середовищі панівного  класу народилася російська література. Російська культура Середньовіччя була елітарною. У Древній Русі провідну роль у літературному процесі відігравала церква. Поряд зі світською широкий розвиток отримала література церковна. Середньовічна словесність на Русі існувала тільки в рамках рукописної традиції. Навіть поява друкарського верстата мало змінило ситуацію аж до середини ХУШ століття. Матеріалом для письма служив пергамент, теляча шкіра особливої ​​вичинки. У ХУ - ХУ1 століттях з'являється папір і вона остаточно витісняє пергамент. Вже писали чорнилом і кіновар'ю і аж до Х1Х століття використовували гусячі пір'я. Давньоруська книга - це об'ємна рукопис, складена з зошитів, зшитих в дерев'яний палітурка, обтягнутий витисненої шкірою. У Х1 столітті на Русі з'являються розкішні книги з кіноварними літерами і художніми слайдами. Обкладинка їх оковують золотом або сріблом, прикрашався перлами, коштовним камінням, фініфтю. Такі книги Остромирове Євангеліє (Х1 століття) і Мстиславове Євангеліє (ХП століття).

В основі літературної мови - жива розмовна мова Стародавньої Русі, точніше - обласні його діалекти (південні і північні) - Подніпров'я і Новгорода Великого. Разом з тим у процесі його формування велику роль зіграв близькоспоріднений йому, хоча й іноземний за походженням, мова старослов'янська, або церковнослов'янська. Саме на цю мову Кирилом і Мефодієм були переведені в другій половині 1Х століття книги Святого Письма. На його основі розвивалася на Русі церковна писемність і велося богослужіння. Будучи одним з діалектів староболгарської мови, церковнослов'янська володів великим набором абстрактних понять, що стали невід'ємним надбанням російської мови: «простір», «вічність», «розум», «істина».

Давньоруська  література представлена ​​літературою перекладної і оригінальної. Переклад розглядався як частину власної національної словесності. Церковністю давньоруської літератури обумовлений вибір перекладних творів, поширених в рукописній традиції. Початковий етап перекладної давньослов'янської писемності визначається поряд зі Святим Письмом творами ранньохристиянських отців церкви.

Перші оригінальні твори, написані східнослов'янськими авторами, відносяться до кінця Х1 - ХП століть. Серед них такі видатні пам'ятки, як «Повість временних літ», «Сказання про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про закон і благодать". Жанрове різноманіття давньоруської літератури Х1 - ХП століть невелика: літописання, житіє і слово. Розподіл творів давньоруської літератури на жанри досить умовно. Це відбувається тому, що самі східнослов'янські книжники не мали єдиних уявлень про жанрові категоріях. Одним і тим же, найбільш загальним терміном «слово», письменники називали і урочисту промову митрополита Іларіона, і військову повість.

Серед жанрів давньоруської літератури літопис, що розвивалася протягом восьми століть (Х1 - ХУШ ст.), Займає центральне місце. Жодна європейська традиція не володіла такою кількістю анналів, як російська. Переважно хоча і не завжди, літописанням на Русі займалися ченці, які пройшли  спеціальну виучку. Складалися літописі за дорученням князя, ігумена або  єпископа, іноді за особистою ініціативою. Якщо літопис велася за прямим дорученням, вона носила більш-менш офіціозний характер, відображаючи політичну позицію, симпатії і антипатії замовника. Але не слід перебільшувати офіціозний характер давньоруського літописання, як це іноді робить історична наука. У дійсності ж літописці виявляли незалежність думки, відбиваючи точку зору широких мас на ту чи іншу подію, нерідко піддавали критиці дії князів, відображаючи «вся дісталася і недобрав» і «не прикрашаючи пішущаго».

Найдавніша  російська літопис «Повість временних  літ» в оригіналі має більш  розлоге назва: «Се повісті времянних років, звідки пішла Руська земля, хто в Києві нача первее княжити, і звідки Руська земля стала есть». Дійшла до нас ця найдавніша літопис у рукописних копіях не старше Х1Увека. З них найбільш чудові дві: збірник 1377, умовно званий Лаврентіївському літописом (1377) на ім'я писаря - ченця - Лаврентія, переписавши її для суздальського великого князя Дмитра Костянтиновича (1323 \ 24 - 1383), і збірка початку ХУ століття отримав назву Іпатіївському літописі за місцем зберігання (цей літопис зберігали в Іпатіївському монастирі в Костромі). До складу Іпатіївському літописі входять Київський літопис і Галицько - Волинська. Головна відмінність між Лаврентіївському та Іпатіївському літописами складається в кінці. Лаврентіївський літопис закінчується обірваним на півслові розповіддю про чудове явище 11 лютого 1110 - вогняному стовпі над Києво-Печерським монастирем. У Іпатіївському списку ця розповідь закінчено і за ним іде ще кілька сказань, що відносяться до 1111,1112 і 1113 років. Авторство «Повісті» приписують ченцеві Києво - Печерської лаври Нестер, що створив її близько 1113 року.

Основна ідея твору глибоко патріотична  до єдність російської землі. Княжі  усобиці і криваві чвари, що почали стрясати тоді російську землю, засуджуються літописцем. Таким чином, Київ став місцем виникнення першого загальноросійського зводу, який розповідає про історію Руської землі в цілому.

Інший поширений  жанр давньоруської літератури - житіє - буквально відповідає грецькому «життя» і латинського «vita». Він представляє життєпису знаменитих єпископів, патріархів, ченців - засновників тих чи інших монастирів, рідше - біографії світських осіб, але тільки тих, які вважалися церквою святими . Звідси житія в науці часто позначаються також терміном «алігографія» (від agios - святий і grafo - пишу). Складання житій вимагало дотримання певних правил і стилю викладу: неквапливого оповідання в третій особі, композиційного дотримання трьох частин - вступу, власне житія і висновку. У вступі автор просить вибачення у читача за своє невміння писати, а висновок обов'язково повинно було утримувати похвалу герою, тому було найбільш відповідальною частиною, яка вимагала від автора доброго знання риторики. Головна дійова особа зображувалося незаперечно святим, а негативний герой вводився для контрасту і діяв на задньому плані. Жанр житіє нерухомий, він виключає опис становлення характеру і зводиться зазвичай до підбору матеріалу для ілюстрації святості героя. Агіографія, таким чином, - мистецтво дореалістіческое, найближчої паралеллю якому може бути давньоруська іконопис. У людині усувалися всі риси його індивідуальності, «тимчасовості», він стає узагальненим втіленням або добра або зла. За переказами, Нестору - літописцю належить авторство всіх трьох перших дійшли до нас житій - двох житій перших християнських мучеників князів - братів Бориса і Гліба - «Сказання про Бориса і Гліба» і житіє ігумена Феодосія - засновника Київської лаври («Житіє Феодосія Печерського») .

Речі, що називалися за старих часів «повчаннями» та «словами», відносяться до жанру  красномовства. Яскравим зразком є  ​​«Повчання Володимира Мономаха», що дійшов до нас у Лаврентіївському списку «Повісті временних літ». На початку «Повчання» один з видатних князів свого часу Володимир Мономах дає своїм синам ряд моральних настанов, для науки виписавши для них цитати зі Священного Писання. Однак дуже скоро ця морализующего тема, задана церковною традицією, перестає в політичний заповіт, в урок синам, як княжити, управляти державою. Закінчується «Повчання» автобіографією князя.

Друга половина Х1 століття - один з найблискучіших періодів і в розвитку тисячолітньої культури Візантії. Це була епоха розквіту, яка в Константинопольському книжковому мистецтві знайшла своє вельми яскраве вираження рафінованого оформлення, що включає чіткий витончений почерк. Переміщення грецьких книг сприяло поширенню освіти, створення великих літературно - художніх цінностей, формування і поширення ідеї, але мова йде не про переміщення політичних центрів, а про поширення культурної спадщини і про виникаючі при цьому складних зв'язках приемственности і протистояння, єдності культур, зв'язаному з їх протиставлення.

Під великим  впливом церкви знаходився інший  вигляд давнього мистецтва - архітектура. З приходом на Русь християнства широко починається будівництво культових будівель, церков і монастирів. Візантійське зодчество не могло б прижитися на російському грунті раніше 1Х століття, тобто раніше прийняття християнства на Русі, воно було чуже і вороже країні, де ще тільки складалося класове суспільство і держава. Звичайно і тепер розвиненість соціальних відносин Візантії і Русі не співпадала - у Візантії це було сформоване феодальне суспільство, а на Русі - період складання раннього феодального держави. Але в обох випадках це вже було класове суспільство. Різниця рівнів їх соціального розвитку тепер не могла перешкодити проникненню зовнішніх впливів, хоча і сприяло швидкому розбіжності шляхів зодчества. На ранньому етапі візантійські майстри змогли знайти способи вирішення завдань, які ставив перед ними кілька інше замовлення. Відсутність власної традиції кам'яно - цегляної архітектури і власних майстрів призвело до того, що будівництво в Києві на ранній його стадії було цілком в руках приїжджих грецьких зодчих. Тим не менш повного збігу візантійських і київських будівель навіть у цей період не спостерігається. На Русі й Візантії у цей час існував зовсім інший соціальне замовлення - вотчінскій храм розвитого феодального суспільства у Візантії і загальнодержавний храм слагающейся феодальної формації на Русі. Різниця в замовленні викликала і застосування різних типів храму - невеликий тринефний у Візантії і величезний пятинефний з галереями в Києві. Необхідність мати в церкві великі за площею хори (емпора) для церемоній княжого двору викликала многоглавие, абсолютно не застосовувалося в цю пору в Константинополі. Відсутність на Русі мармуру змусило перейти до цегельних підкупольних стовпів, що різко змінило характер інтер'єру, інші умови призвели до створення інших пам'ятників, навіть на самому ранньому етапі складання російського зодчества. А далі будівлі зведені в Києві послужили базою складання власної архітектурної традиції, вже не візантійської, а київської, російської. У тих же випадках, коли приїжджали пізніше грецькі зодчі будували будинок іншого типу, що не відповідали цієї традиції, вони вже не мали на розвиток російської архітектури ніякого впливу. Прикладом може служити собор Київського монастиря в Києві, між тим уважне вивчення зовнішніх впливів у давньоруській архітектурі ясно показують, що вплив ці мали дуже характерну особливість: вони сприймалися на Русі дуже вибірково. Приймали лише те, що відповідало соціальному рівню і естетичним уявленням країни. Національна своєрідність зодчества анітрохи не знижується наявністю зовнішніх впливів. Навпаки, якщо ці впливу входять в органічну єдність з місцевими традиціями, вони служать лише створення ще більш яскравих і художньо виразних пам'яток.

У 989 році в Києві було закладено Десятинна  церква Успіння богородиці. На її утримання була відпущена десята частина доходів князя Володимира. Археологічні розкопки і дослідження руїн цього найдавнішого храму Русі дозволили встановити, що ця споруда площею близько 900 кв.м, увінчана за словами літопису 25 «верхами», тобто главами, була грандіозною за задумом і виконання. Також многоглавий був собор Київської Софії з 13 «верхами», зведений за часів Ярослава Мудрого. Однойменного собору Києва та Константинополя покликана була затвердити рівність Русі з Візантією. Софійський собор - пам'ятник не тільки зодчества, а й образотворчого мистецтва. У внутрішніх приміщеннях собору збереглися мозаїки, мозаїчним був і підлогу. Багато фрески написані на російські сюжети. Зображені сім'я Ярослава Мудрого, а так само побутові сцени: скоморошние танці, боротьба ряджених, полювання на ведмедя.

У Х1 столітті були побудовані храми в Полоцьку, Чернігові, Видубицькому та Києво-Печерському  монастирі. У Вишгороді під Києвом на честь перших російських святих - князів Бориса і Гліба - зводиться  грандіозний храм площею 600 кв.м. Видатним твором зодчества Київської Русі став Софійський собор у Новгороді. В архітектурному образі якого вже вгадуються деякі риси майбутнього новгородського архітектурного стилю. Він значно суворіше київського, має п'ять куполів, розташованих в символічному порядку, набагато могутніше і суворіше складені з місцевого вапняку стіни. В інтер'єрі немає яскравих мозаїк, а тільки фрески, але не такі динамічні, як у Києві, і надлишок орнаментальних прикрас язичницької давнини з ясно проглядаються малюнком вузликового листа.

Давньоруська  живопис християнської Русі грала  в житті суспільства дуже важливу  і зовсім іншу роль, ніж живопис  сучасна і з цією роллю було визначено її характер. Невіддільна  від самої призначення живопису та досягнута нею висота. Русь прийняла хрещення від Візантії і разом з ним успадкувала уявлення про те, що завдання живопису - «втілити слово», втілити в образи християнське віровчення. Тому в основі староруського живопису і лежить велике християнське «слово».

«Образ» по - грецьки - ікона. І вже з глибокої давнини слово «ікона» стало вживатися і вживається досі як пряме назву для отримали широке поширення в живопису візантійського світу окреме самостійне зображення як правило, написаних на дошці. Однак у широкому сенсі іконою, тобто чином втілив слово, є створене цієї живописом: зображення, невіддільні від самих будівель храмів, мозаїки, фрески, що прикрашають сторінки рукописних книг. Прагнучи підкреслити призначення і характер живопису візантійського православного світу, часто до неї цілком, а не тільки власне до ікон відносять термін «іконопис».

В області  Станковій живопису першим поштовхом  впливу візантійського живопису був  привіз на Русь ікон. Ікони ці на Русі копіювали, їм наслідували. Коли пізніше  крім грецьких ікон на Русь стали привозити  ікони з інших православних країн, стало можливим відзначити вплив  живопису і цих країн. Християнство - це релігія одкровення. І багато що пояснюється в ній небесним хистом. Не випадково одним з головних свят є зішестя святого духа на апостолів, в результаті якого вони просвятілісь і отримали дар згори. Моменти дарування понад, одкровення відображені на давніх іконах.

Протягом  довгих століть живопис візантійського православного світу, в тому числі  і живопис давньоруська, несла  людям, надзвичайно яскраво і  повно втілюючи їх в образи, духовні істини християнства. І саме в глибокому розкритті цих істин набувала живопис візантійського світу, в тому числі і живопис Давньої Русі, створені нею фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, надзвичайну, небачену, неповторну красу.

У монументальний живопис так само проникали сюжети з прикладного мистецтва. Прикладом  можуть служити деякі орнаментальні  розписи храмів явно копіюють візантійські тканини. На Київську Русь потрапляло значну кількість ювелірних прикрас, предметів художнього ремесла. Їх також  копіювали і їм наслідували. Таким  чином і, тут зовнішні впливи проникали  на Русь здебільшого через які  привозили зразки, не виключені випадки  та приїзду самих майстрів Наприклад, услід за готовими виробами зі скла намистом, браслетами, посудом до Києва прибули й візантійські майстри склороби. До кінця Х1 століття безперервний ввезення з Візантії скляних прикрас стає менш регулярним. Останній раз прибули до Києва візантійські мозаїчисти закінчили свою роботу в 1106 році. Всі потреби у виробах такого роду задовольняла продукція власних київських майстерень.

Висновок

Культура кожного народу, що складається з суми цінностей, успадкованих від минулих часів, власного вкладу сучасників, запозичень з інших культур. Так культура Київської Русі успадкувала культуру багатьох східнослов'янських племен, що склали ядро ​​держави, вона зазнала впливу візантійської культури, яка справила на неї помітний вплив. Зовнішнє культурне вторгнення візантійської культури відіграло роль каталізатора, вивело і дрімотного рівноваги, воно збагатило давньоруську культуру. Історія культури переконує, що інтенсивне засвоєння чужої культури дає на наступному витку розвитку потужний викид власне в навколишній культурний простір. У світлі сказаного російсько - візантійський і російсько - балканський діалоги, що стоять біля витоків російської культури, перестають бути епізодами, істотними для вивчення далеко минулих епох, а входять до числа довготривалих структурних чинників історії російської культури. В епоху Київської Русі було задано тип культурно - історичного розвитку російського народу, в якому тісно перепліталося християнство і язичництво.