Євроінтеграційна стратегія України і проблеми її реалізації

      Реферат на тему:  

Євроінтеграційна стратегія України і проблеми її реалізації  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст 

Вступ

1. Еволюція ЄС.

2. Аналіз розвитку  відносин України з ЄС.

2.1. Критерії  вступу до Європейського союзу.

2.2. Аналіз економічних  відносин України та ЄС.

2.3. Інноваційний  розвиток як фактор інтеграції  України до Європейського Союзу. 

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку відносин України  та Європейського Союзу.

3.1.Сучасні проблеми  співробітництва між Україною  та ЄС та шляхи їх вирішення.

3.2.Перспективи  взаємодії України та Європейського  Союзу. 

Висновки 

Список використаних джерел 

Додатки  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

       Посилення процесів економічної інтеграції в  світі є важливим фактором міжнародних  економічних відносин. Після здобуття Україною незалежності інтеграція до світогосподарської системи і налагодження багатосторонньої міжнародної кооперації стали головними пріоритетами зовнішньоекономічної політики держави.

           Функціонування міжнародних інституцій є умовою і невід’ємною складовою розвитку світової економіки. Серед основних внутрішніх обмежень держав щодо включення до світогосподарських процесів є недосконалість інституціонального забезпечення міжнародної економічної взаємодії.

     Проблема потенційної інтеграції України  є набагато глибшою, ніж лише географічний питання, а, отже, впливає на інші проблемні області, пов'язані, наприклад з внутрішньою перманентною політичною нестабільністю в Україні або політичним впливом Росії через поставки газу.

     Актуальність  дослідження. Актуальність теми полягає в тому, що в наслідок  розширення Європейського Союзу на схід, Україна опинилась на його кордоні, а отже торгівля України з її західними сусідами стала предметом регулювання ЄС, а також це  відкрило нові можливості для поглиблення співпраці. ЄС і Україна на даний момент поділяють спільний кордон і, як безпосередні сусіди, з метою забезпечення стабільності, зобов'язані зміцнити політичну і економічну взаємозалежність через поступову економічну інтеграцію та розширення політичної співпраці.

     Мета полягає в системному дослідженні, вивченні та аналізі економічних взаємовідносин між Україною та ЄС у контексті поглиблення євроінтеграційних процесів.

     Об’єктом  дослідження є процес формування та розвитку економічних відносин між Україною та Європейським Союзом.

     Предметом дослідження є головні зовнішньоекономічні пріоритети України та  ЄС у розвитку двостороннього співробітництва, форми і методи їх здійснення, аргументи на користь української європейської інтеграції та можливі подальші ініціативи України, необхідні для поглиблення співробітництва з ЄС.

     Інформаційною базою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних спеціалістів про сутність, закономірності і механізми функціонування зовнішньоекономічних відносин України, наукові публікації, положення відповідних нормативно-правових документів національного законодавства, літературні джерела та джерела Інтернет. Зокрема, в Україні вивченню цих питань присвятили свої роботи В.Сіденко, А.Пехник, Д.Лук`яненко, В.Новицький, В.Паламарчук , А Філіпенко. Проблеми розширення Європейського Союзу на схід досліджуються в наукових роботах таких  іноземних  вчених як К.Дойч, А. Маршаль, Г.Авері, С.Андерсен, Є.Тиел. Проблеми переговорного процесу висвітлюються у роботах Крім того,були використані матеріали з міжнародних журналів, газет і європейських (таких наприклад як The Economist, Financial Times, Agence Europe), а також з українських інформаційних агентств (Укрінформ, УНІАН, Інтерфакс-Україна).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Об’єктивні передумови та фактори інтеграції України у європейські економічні структури

         Європейська інтеграція  є магістральним напрямком розвитку  України у XXI столітті. Набуття  асоційованого, а згодом і повного  членства в Європейському Союзі,  входження до європейського політичного  простору, утвердження України як впливової європейської держави повністю відповідає нашим національним інтересам. Одним з основних напрямків інтеграційного процесу, умовою набуття Україною повного членства в Європейському Союзі є адаптація, зближення та поступове приведення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС.

       При дослідженні Загальнодержавної  програми адаптації законодавства  України до законодавства Європейського  Союзу важливим є визначення та аналіз механізму досягнення Україною набуття  членства в ЄС. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правозастосування. Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communataire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС), до держав, які мають намір вступити до нього. І це є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

       Розглядаючи конкретні заходи з адаптації  законодавства України до законодавства Європейського Союзу, необхідно уяснити програму дій щодо вступу України до Європейського Союзу. На геополітичну роль України впливає її характеристика як граничної країни. У цьому контексті є важливим рішення проблеми самоідентифікації України та пов’язаною з нею дилеми української зовнішньополітичної стратегії: співвідношення між європейською, євроатлантичною та євразійською парадигмами.

       Сутністю  європейської парадигми є функціонування демократичної системи правління, заснованої на повазі до основних прав і свобод, соціально орієнтованої ринкової економіки, забезпеченні узгодження різноманітних інтересів у суспільстві, виходячи з ідей відкритості, толерантності і справедливості. Система співробітництва у рамках європейських цінностей, зокрема acquis communautaire, через різнорівневий механізм інтеграції України може забезпечити реформування суспільно-політичних інститутів з урахуванням своїх інтересів.

       Євроатлантична  парадигма у рамках НАТО свідчить про істотні труднощі у функціонуванні консенсусного механізму, оскільки він не завжди дозволяє обмежити надмірні амбіції США щодо нав’язування своєї системи цінностей. Разом з тим ЄС розглядає НАТО як структуру економічного характеру.

       Що  стосується перспективи європейської інтеграції України, то за результатами Лісабонського саміту 2008 р., спостерігається тенденція до поновлення процесів конституювання інститутів Європейського Союзу та формування мереживної структури публічної влади в рамках Європейських Співтовариств. На сьогодні міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу має незавершений характер: ЄС має міжнародну правосуб’єктність у рамках Європейського економічного співтовариства, у безпековій і зовнішній політиці та галузі поліції, юстиції і правосуддя (третя опора) є міждержавним об’єднанням. Таким чином, загалом Європейський Союз ще не можна розглядати як повноцінний суб’єкт міжнародного права наділеного суверенітетом. Скоріше слід вести мову по відношенню до Європейських Спільнот як до певної мережі публічної влади. У цьому контексті переосмислюється зміст суверенітету, який розмивається між поверхами влади згідно з принципами субсидіарності та пропорційності. В Україні існує чимало проблем із практичним впровадженням цих принципів-складових верховенства права. Цінність цих принципів важко переоцінити – йде мова про те, що вони становлять сутнісне ядро розуміння європейського принципу good governance (administration), що виражає запровадження конкретних механізмів ефективної та справедливої публічної влади [54]. Тому центральною проблемою конституційних перетворень стає трансформація інституційної основи ЄС, спрямована на її оптимізацію та процесуальні процедури.

       Лісабонський  саміт засвідчив відхід від концепту конституціоналізації Європейських Спільнот класичним шляхом заснування конституційного порядку Європейським Конвентом з наступною його ратифікацією національними парламентами/ рішеннями національних  
референдумів [38, с.1]. Рішення Лісабонського саміту впроваджуватимуться переважно на фаховому рівні – через ратифікацію цього міжнародного договору національними парламентами (за винятком Ірландії). Це відображає тенденцію в регіональній політиці інститутів Європейського Союзу діяти напряму із регіональними властями, минаючи рівень національної держави.

       У зв’язку з проведенням конституційної реформи в Україні її основним завданням у контексті євроінтеграційних процесів повинно стати: включення у текст Конституції застереження про повагу та впровадження європейських цінностей в Україні; визначення механізму делегування частини суверенних повноважень держави Європейським Спільнотам/ Європейському Союзу; конституційне закріплення принципів субсидіарності та пропорційності із визначенням інституційних та процедурних інструментів їх реалізації; послідовне втілення децентралізації публічної влади в Україні та визначення механізмів транскордонного співробітництва місцевих публічних властей із місцевими владами держав-членів Європейського Союзу; конкретизація у Конституції України зовнішньополітичних функцій держав у контексті загальноєвропейських цінностей.

       Якщо  взяти Європейську програму сусідства (ЄПС), то у її рамках досить складно  говорити про перспективи членства України в ЄС, оскільки офіційна позиція інститутів зводиться до того, що на передбачуваний термін це найкраща можливість для таких країн «… зміцнення співпраці між сусідами в такий спосіб, який не загрожує внутрішній рівновазі Європейського Союзу і не спонукає до нереалістичних амбіцій тих, хто одного дня планує вступити в ЄС» [21].

       Отже, ЄПС визначає критерії країн-сусідів саме таким чином, щоб потенційний кандидат не змінив обличчя самоідентифікації ЄС.

       Враховуючи  геополітику при здійсненні Україною заходів щодо євроінтеграції, слід мати на увазі, що Російська Федерація  здійснює тісну співпрацю із Європейськими Спільнотами у чотирьох стратегічних сферах, інтенсивність діалогу з яких досить висока. Відповідно зовнішньополітичний курс України на євроінтеграцію повинен бути чітко артикульований на національні інтереси. До Росії треба доносити позицію про наявність національних інтересів України, які Росія повинна поважати. З цією метою необхідно забезпечити диверсифікацію джерел енергопостачання та енергетичної безпеки загалом (реалізація проекту Одеса-Броди-Гданськ, відстоювання прийнятної ціни за транзит газу та нафти територією України тощо).

       Що  стосується НАТО, то вступ до Північноатлантичного альянсу часто розглядається  як засіб полегшення вступу країни-кандидата  до Європейського Союзу. Необхідною умовою для вступу до НАТО є виконання  Плану дій щодо членства, складовими якого є впровадження верховенства права, демократії, ефективного управління.

       Однак для українського суспільства вступ  у НАТО часто носить риторичний характер, про що свідчать радянські стереотипи бачення ролі цієї організації. Сьогодні питання про вступ України до НАТО не отримує підтримки більшості суспільства і тому потребує активної роз’яснювальної роботи. З іншого боку, вступ до НАТО дозволив б завершити реформування Збройних сил та поставити їх під цивільний контроль, що є важливим елементом демократії і конституціоналізму.

       В той же час Україні необхідно  наповнити реальним змістом діяльність ГУАМ, інтенсифікувати діалог із Вишеградською  групою, Організацією Чорноморського Економічного Співробітництва. Зокрема, у рамках діяльності ГУАМ необхідно сконцентрувати увагу на побудову нафтогону з Азербайджану через Грузію, транзитом Чорним морем до країн-членів Європейського Союзу.

       Одним із засобів поглиблення євроінтеграції України без вступу до ЄС існує  можливість приєднання до Договору про  Європейський економічний простір, який створює спільний європейський ринок, що базується на свободі руху капіталів, робочої сили, товарів та послуг. До складу ЄЕП входять як країни-члени ЄС, так і країни, які не є членами ЄС. Правові норми ЄЕП розглядаються як невід’ємна складова acquis communautaire, тобто правової спадщини ЄС, а тому втілення у національному законодавстві положень ЄЕЗ означає виконання стандартів, вироблених інститутами ЄС.

       У своїй діяльності ЄЕП спирається на власні інституції – Раду ЄЕП, Спільний комітет ЄЕП, Спільний парламентський комітет ЄЕП, що передбачає можливість опосередкованого впливу країн-членів ЄЕП впливати на процес прийняття рішень інститутами ЄС на стадії попередніх консультацій та узгодження позицій. Це дасть змогу Україні наблизити свою інтеграцію до ЄС.

       Питання державного суверенітету може постати  у випадку, якщо Україна, підписавши Договір про ЄЕЗ, вирішить також  увійти у склад Європейської асоціації  вільної торгівлі. Особливістю ЄАВТ є її «двоопорна основа», ядром якої виступають Наглядовий орган ЄАВТ та Суд ЄАВТ. Ці органи у своїй діяльності враховують acquis ЄС, зокрема Суд ЄАВТ спирається на прецедентне право Суду ЄС. Разом з тим, приєднання України до ЄЕП на перших етапах може мати наслідком підвищення рівня безробіття в окремих сферах економіки, залучення додаткових іноземних інвестицій, без яких можливий значний спад рівня розвитку окремих галузей економіки тощо. Тому Договір ЄЕП можна підписувати із відповідними застереженнями і паралельно проводити значну законопроектну роботу з метою прийняття необхідних законопроектів.

       А тому актуальним є питання, яку вибрати  модель адаптації законодавства  України до правової спадщини ЄС. У  нових країн-членах, що нещодавно  вступили в ЄС, випробовувалися різні  моделі адаптації законодавства, такі, як: концепція мінімальної адаптації; концепція поміркованої адаптації та концепція максимальної адаптації [52, c.67 ].

       Концепція мінімальної адаптації, по суті, прив’язана до питань політичної доцільності, що зводить його до політичної доцільності.

       Концепція поміркованої адаптації пов’язана  із компліментарністю, сумісністю правової спадщини ЄС із правовою традицією  України.

       Третя модель передбачає перспективу членства країни в ЄС.

       Разом з тим, правова спадщина ЄС критикується, оскільки у багатьох сферах законодавства директиви та інші акти законодавства ЄС не відповідають сучасним реаліям, а рішення у рамках національних правових систем є більш взірцевими. Зокрема, у сфері корпоративного права відзначається відставання директив ЄС від сучасних реалій.

       Визначення  необхідності адаптації законодавства  до правової спадщини ЄС є одним  із найважливіших напрямків забезпечення копенгагенських критеріїв щодо країн-кандидатів по вступу до ЄС. У  зв’язку із структурними змінами  у діяльності інститутів ЄС сьогодні дії України щодо адаптації законодавства до правової спадщини ЄС повинні бути системними, швидкими і передбачати діалог як на багатосторонньому (із урядами країн-членів ЄС), так і двосторонньому (з інституціями ЄС) рівнях.

       Для того, щоб забезпечити компліментарність правових запозичень при адаптації законодавства України до правової спадщини ЄС, урядові України необхідно забезпечити відкритий діалог та залучити до цього процесу наукові установи, провідних вітчизняних та зарубіжних компаративістів, забезпечивши демократичний дискурс в академічних колах та в широких колах юриспруденції щодо приведення законодавства України до сучасних реалій та правової спадщини ЄС.

       І тут можливі різні моделі забезпечення адаптації законодавства України  до правової спадщини ЄС:

       1) забезпечення адаптації здійснюється  через міністерство економіки  та європейської інтеграції (централізована  модель);

       2) забезпечення адаптації здійснюється  через міністерство юстиції (змішана  модель);

       3) забезпечення адаптації у кожному  міністерстві (децентралізована модель).

       У вітчизняних реаліях найбільш оптимальною  є змішана модель, оскільки це випливає із конституційного розподілу повноважень  органів публічної влади у  сфері зовнішньої політики.

       Відповідно  до Конституції України президент  забезпечує стратегію адаптації шляхом здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України. Кабінет Міністрів України здійснює зовнішню політику держави і в галузі адаптації законодавства України правової спадщини ЄС повинен забезпечити підготовку відповідних законодавчих актів. Зважаючи на кадрові та інституційні проблеми щодо забезпечення процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, його найбільш оптимально можна здійснювати через існуючий у структурі Міністерства юстиції Державний департамент з питань адаптації законодавства. Відповідно Верховна Рада забезпечує цей напрям шляхом надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України, а також прийняттям законів, які виражають адаптацію положень законодавства до правової спадщини ЄС. При цьому важливим є створення окремого парламентського комітету з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

       Найбільш  болючим для України є виконання мадридських критеріїв щодо членства в ЄС. Адміністративна та судова практика згідно із названими критеріями повинна відповідати критеріям транспарентності і доступності, справедливості та економії адміністративних процедур, забезпечення демократичних критеріїв формування органів влади та забезпечення ними зворотних зв’язків з інститутами громадського суспільства, забезпечення верховенства права шляхом справедливого і неупередженого правосуддя. Тому формування ефективної і справедливої публічної влади залежатиме від політичної волі до реформування владних інститутів.

        Визначимо п’ять основних етапів набуття членства в Європейському Союзі, кожен із яких свідчить про ступінь і рівень зрілості країни-кандидата.

       На  першому етапі, коли країни лише роблять перші кроки до взаємного зближення, підписуються преференційні торговельні угоди. Відповідно до них країни створюють одна одній сприятливіші, аніж третім країнам, умови.

       На  другому етапі інтеграції країни переходять до створення зони вільної торгівлі, що передбачає цілковите скасування митних тарифів у взаємній торгівлі товарами й послугами за збереження національних митних тарифів у відносинах із третіми країнами.

       Третій  етап інтеграції пов’язаний із утворенням митного союзу – погодженим скасуванням національних митних тарифів і запровадженням єдиного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі стосовно третіх держав. Митний союз передбачає безмитну торгівлю товарами й послугами та повну свободу їхнього переміщення всередині регіону.

       Коли  інтеграційний процес досягає  четвертого етапу – спільного ринку, країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тільки товарів і послуг, а й чинників виробництва – капіталів, робочої сили й технологій. Координація здійснюється на періодичних нарадах голів держав і урядів країн-учасниць.

       На  п’ятому етапі відбувається повна  інтеграція – проведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, монетарної політики, запровадження єдиної валюти, заснування органів наднаціонального регулювання всередині інтеграційного угруповання. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функцій на користь наддержавних органів, які наділяють правом ухвалювати рішення з питань, що стосуються організації, без узгодження з урядами країн-членів.

       Протягом  усіх цих етапів інтеграції до ЄС відбуваються відповідна адаптація національного законодавства країни-претендента, необхідні реформи, постійний моніторинг ситуації з боку установ Європейського Союзу, активне співробітництво й участь у програмах і проектах, що стосуються набуття членства, консультації, зустрічі, конференції, «круглі столи», форуми й презентації як на державному, так і недержавному рівнях.

       Така  модель, на думку автора, є оптимальною  для України. З огляду на ситуацію, що склалася нині, саме поетапна інтеграція до Європейського Союзу є найприйнятнішою.

        Євроінтеграційні  прагнення України сьогодні набувають  небувалої актуальності, що посилює  необхідність формування конкретних стратегічних принципів та практичних механізмів зближення. В той же час, цей процес залежить від значної кількості факторів, вплив яких в сучасних умовах має дуже суперечливий характер. Отже, вибір характеру подальшої українсько-європейської взаємодії та шляхів її ефективного здійснення залежить від розуміння та адекватності реагування на такий вплив з обох сторін.

        Вибравши національним стратегічним пріоритетом зближення  з Європейським Союзом, Україна не повною мірою оцінює сучасні реальні  можливості досягнення кінцевого результату цього процесу – входження  в об’єднання.

        Прийняття України до ЄС повинно розглядатися не як самоціль, це повинно бути рівноправна взаємовигідна співпраця між державами в рамках інтеграційного об’єднання.

        Проте реалії сьогодення вказують на те, що в найближчій час  буде існувати ціла низка факторів, що здійснюватимуть суперечливий вплив на можливість розширення ЄС, в тому числі за рахунок України.

        Офіційне проголошення євроінтеграційного вибору України  є важливим, але, недостатнім фактором прийняття держави до ЄС. Інші фактори  європейської інтеграції країни, на наш погляд, вписуються у такі групи, як готовність України до максимального зближення з Євросоюзом, відношення країн ЄС до факту прийняття України, внутрішня стабільність об’єднання, що визначає потенційну готовність до подальшого розширення взагалі (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Система факторів, що визначають глибину  інтеграційних стосунків  України з Євросоюзом 

        З визначенням європейського  напрямку національної інтеграційної  стратегії держава на сьогодні визначилася. Україна є однією з найбільших європейських країн, то ж, звичайно, що для неї особливо важливою стає інтеграція саме з країнами Європи, передусім учасниками Європейського Союзу. Крім того, країна має історичні і культурні передумови для участі в західноєвропейському економічному просторі.

        Європейську інтеграцію Україна розглядає як досвід і  шлях модернізації економіки, подолання  технологічної відсталості, покращення інвестиційного клімату, підвищення конкурентоспроможності національного виробництва тощо.

        Про зростаючу важливість Європейського Союзу для України свідчать, наприклад, дані про розвиток зовнішньої торгівлі, динаміка якої показує значні позитивні зрушення та помітне зростання частки ЄС в українському експорті та імпорті товарів.

        Проте для подальшого розвитку відносин ЄС з Україною як рівним партнером, а також для включення держави до складу об’єднання необхідно пройти ще значний за часом та змістом шлях. Основними цілями на цьому шляху повинні стати лібералізація економіки, приватизація, створення сприятливого підприємницького середовища та ринкової інфраструктури тощо.

        Готовність України  до повноправної взаємодії з європейськими  державами в рамках ЄС можна оцінити  за рівнем відповідності України  критеріям членства в організації. По-перше, це так звані Копенгагенські критерії, що включають три групи вимог до країн-претендентів: економічні, політичні та « членські». По-друге, існують п'ять критеріїв конвергенції (зближення), виконання яких дає країнам право вступу до економічного та валютного союзу, і стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок.

        Щодо політичних критеріїв, то Україна продовжує  впроваджувати демократичні принципи, проповідує верховенство права та незалежності суду, поважає права людини, права меншин тощо. Проте утвердження демократичних принципів та стандартів в Україні знаходиться тільки на стадії становлення і вимагає ще значних зусиль для досягнення рівня розвинутих європейських держав.

        З позиції економіки  Україна має певні переваги: велика територія, багаті природні ресурси, вагомий сільськогосподарський сектор, значна промисловість, стратегічне географічне розташування у центрі Європи та на границі з ЄС. Разом з цим, ще більш вагомими є проблеми: недостатні темпи заростання економіки, її невигідна структура, низький рівень доходів населення, недостатня глибина структурних перетворень тощо. Крім того, значним негативним фактором розвитку держави є самий високий у світі показник зменшення населення України, яке за даними ООН у період 2005-2050 рр. сягне 43%.

        Наступна група  факторів, що впливають на інтеграцію України до ЄС, стосується готовності самого об’єднання поглинути нового члена.

        Проблема у тому, що до останнього розширення (2004 р.) Європейський Союз був доволі однорідним об’єднанням, що включало держави близькі за своїм потенціалом та рівнем економічного розвитку. Цей факт створював ЄС певні переваги, забезпечував достатню стабільність і можливість ефективно розроблювати спільні політику та механізми розвитку.

        Остання хвиля розширення ЄС є надзвичайною з погляду на велику кількість і значно нижчий рівень економічного розвитку нових членів.

        Попри те, що територія  ЄС за рахунок нових членів збільшилася  на 25%, населення зросло на 20%, середньодушовий  доход країн-нових членів становить лише 40% від відповідного показника у «старій» Європі [19, с. 4]. Заради збільшення географічного простору та розширення політичного впливу, Європейський Союз пішов на усвідомлене зниження досі високого середньоєвропейського життєвого рівня та певну загрозу політичної дестабілізації в регіоні. Крім того, може спостерігатися відносне зниження конкурентоспроможності об’єднання за рахунок бюджетних та інших витрат на «асиміляцію» нових учасників зі значно нижчим рівнем розвитку економіки, а також вирішення проблем міграції, соціального забезпечення, етнічних питань тощо. Крім того, нові члени також можуть відчути негативні наслідки розширення ЄС: нівелювання національної політики та системи адміністративного регулювання за рахунок наднаціонального рівня, значний тиск іноземного капіталу тощо.