Європейська валютна система

«Європейська валютна система»

                                           Київ- 2008

План

I. Європейська Валютна Система

1.              Доповідь Вернера - програма створення Економічного та Валютного Союзу

2.              Створення Європейської Валютної Системи

а) ЕКЮ

б) Курсово-інтервенційний механізм

в) Кредитний механізм

II. Європейський Союз

1.              Доповідь Комітету Делора - план економічної та валютної інтеграції

2.              Маастрихтський договір

3.              Шлях до Економічного та Валютного Союзу (1994-1999 рр.)

а) Другий етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (1994-1998 рр.)

б) Третій етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (01.01.1999)

III. Економічний та Валютний Союз

1.              Держави-члени Економічного та Валютного Союзу

2.              Запровадження спільної валюти - євро.

3.              Способи перерахунку валют

а) Перерахунок національної валюти на євро

б) Перерахунок євро на національну валюту

в) Перерахунок однієї національної валюти на іншу

4.              Європейська Система Центральних Банків

IV. Висновок (Наслідки створення Економічного та Валютного Союзу)

I.                    Європейська Валютна Система

Доповідь Вернера - програма створення Економічного та Валютного Союзу

              Економічна криза 1970-их рр. (зростання безробіття та інфляції) негативно вплинула на функціонування тогочасної міжнародної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави-члени вирішили розпочати підготовку до тіснішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору.

              У 1969 р., на самміті в Гаазі, глави держав та урядів країн ЄЕС прийняли рішення про створення Економічного та Валютного Союзу (ЕВС). Створення такого Союзу мало зміцнити позиції Співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-членах. Було створено групу експертів, котрі в рамках Комітету Вернера підготували доповідь про поступову реалізацію ЕВС. Доповідь Вернера, що визначала форму Союзу, була прийнята Європейською Радою у 1971 р.. Згідно з доповіддю він мав бути створений у три етапи, до 1980 р. Суттю цього плану була координація економічної політики, яка мала створити основи для валютної інтеграції.

              Проте, економічні труднощі у державах-членах (розвал Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок, часті зміни курсів валют) спричинили сповільнення процесу економічної та валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасних прагнень до валютної інтеграції була "валютна змія", тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу, центральні банки повинні були здійснювати інтервенції на валютних ринках, щоб повернути курс на попередню позицію.

              Оскільки для інтервенцій на валютних ринках з метою утримання бажаного курсу валюти потрібні були значні кошти, у 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту.

              Створена система функціонувала, на жаль, далеко не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідність стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових розв'язків.

. Створення Європейської Валютної Системи

              Європейська Валютна Система почала свою роботу у 1979 р. і замінила тогочасну "валютну змію". Її головною метою було забезпечення стабільності курсів валют держав-членів Співтовариства.

              Європейська Валютна Система спиралася на три елементи:

Європейська валютна одиниця - ЕКЮ

Курсово-інтервенційний механізм

Кредитний механізм

                  ЕКЮ

              Головним елементом ЄВС була Європейська валютна одиниця (ЕКЮ). ЕКЮ було лише розрахунковою одиницею, воно не мало матеріальної форми (банкноти, монети). ЕКЮ було кошиком, який складався з валют держав-членів Співтовариства. Кількість валюти держав-членів у кошику ЕКЮ залежала в першу чергу від:

частки ВВП держави-члена в сукупному ВВП Співтовариства,

частки експорту та імпорту держави-члена у внутрішній торгівлі Співтовариства,

значення даної валюти як деномінатора інструментів ринків капіталу та грошей (кількість операцій у даній валюті на обох ринках).

              Вага валюти в кошику - це відношення між кількістю даної валюти, що входила до кошика ЕКЮ і вартістю ЕКЮ, вираженій у цій валюті. Натомість, вартість ЕКЮ виражена в одній з валют кошика дорівнювала сумі кількості цієї валюти в кошику ЕКЮ і кількості решти складових валют ЕКЮ, перерахованій на цю валюту за чинним тоді центральним курсом.

              Наприклад, 06.03.1995 року 1 ECU = 1.91007 DM, а до складу ЕКЮ входило 0.6242 DM. Тоді вага марки в кошику ЕКЮ була 0.6242 : 1.91007 х 100%=32.68% .

              01.01.1994 року склад кошика було заморожено і остаточно до нього входило 12 валют, тобто валюти всіх тодішніх членів ЄС (Австрія, Швеція та Фінляндія стали членами ЄС у 1995 р.)

                                   Склад ЕКЮ та вага окремих валют

Функції ЕКЮ:

міра вартості у механізмі валютних курсів,

основа для визначення показника відхилення курсів валют від центрального курсу,

платіжний засіб для розрахунків в рамках інтервенцій на валютному ринку,

платіжний засіб для розрахунків між органами та фінансовими інституціями Співтовариства,

одиниця, у якій складався бюджет Співтовариства та проводилися усі розрахунки в рамках Співтовариства.

                           Курсово-інтервенційний механізм

              Коридор коливань ринкових курсів між валютами країн Співтовариства був чітко визначений. Ці курси могли відхилятись до ±2,25% (або ±6% для слабих країн, наприклад, Іспанії та Португалії) від двосторонніх центральних курсів. Цей коридор в результаті численних криз та проблем, пов'язаних з утриманням коливань курсів валют у настільки вузьких межах був у 1993 році розширений до ±15%. Це мало запобігти відмові держав Співтовариства від участі у ЄВС.

              Примусові інтервенції центральних банків на валютних ринках полягали в тому, що якщо курс однієї валюти по відношенню до другої занадто зростав або падав, то центральні банки зацікавлених держав були зобов'язані вжити відповідні заходи. До 1993 року примусових інтервенцій було небагато, оскільки банки втручались заздалегідь, ще перед тим, як курс досягав межі коридору допустимих коливань. Лише у разі, коли інтервенції не приносили бажаних результатів, можливою була зміна центральних курсів між ЕКЮ і валютами держав-членів, проте, лише шляхом вирівнювання паритетів за згоди усіх зацікавлених урядів.

                            Кредитний механізм

              Якщо досягалась нижня чи верхня межа коридору коливань курсів валют, центральні банки проводили інтервенції на валютних ринках. Якщо бракувало коштів на таку інтервенцію, то ці банки використовували взаємну кредитну допомогу. Європейський Фонд Валютної Співпраці виконував таку саму функцію, як і під час функціонування "валютної змії", тобто, надавав кредити центральним банкам країн, що належали до ЄВС.

                           Внутрішній ринок

              Незважаючи на успіхи у реалізації принципу вільного руху товарів та валютній співпраці, не вдалося запровадити вільного руху послуг, капіталу, осіб, а також свободи поселення. Усе ще існували технічні (різні норми, стандарти, вимоги), фіскальні (різні податкові системи) та фізичні (прикордонний контроль) бар'єри. Положень Договору про заснування ЄЕС було недостатньо для створення справжнього спільного ринку.

              У 1985 р. президент Європейської Комісії Жак Делор запропонував план створення внутрішнього європейського ринку. Стратегія переходу до єдиного ринку була визначена Комісією у "Білій книзі". Щоб збільшити шанси на успіх у творенні єдиного внутрішнього ринку було внесено зміни до установчого договору ЄЕС. 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі було підписано Єдиний Європейський Акт, який набрав чинності 1 липня 1987 р. Він доповнив Договір про ЄЕС статтею, у якій йшлося, що Співтовариство розпочне діяльність, необхідну для створення внутрішнього ринку до 31 грудня 1992 року. Єдиний внутрішній ринок був визначений як простір без внутрішніх кордонів, у межах якого буде забезпечено вільний рух товарів, осіб, послуг та капіталу.

              Реалізацію стратегії спільного ринку зробили можливими відмова від повного наближення законодавства і прийняття принципу взаємного визнання. Згідно з цим підходом, Рада ЄС визначає лише основні вимоги щодо безпеки, охорони здоров'я, довкілля та споживачів, натомість узгодженням деталей їх практичного застосування займаються інші європейські інституції. Національне законодавство такого ж характеру не підлягає контролю Співтовариства і є предметом взаємної довіри.

              Єдиний внутрішній ринок складається з чотирьох елементів (т.зв. свобод руху):

      свобода руху товарів

      свобода руху осіб

      свобода руху послуг

      свобода руху капіталу

II.                 Доповідь Комітету Делора - план економічної та валютної інтеграції

              Рішення прийняте на підставі Єдиного Європейського Акту про завершення створення єдиного внутрішнього ринку дало сильний поштовх прискоренню валютної інтеграції. Для забезпечення ефективного функціонування цього ринку необхідними були і певні дії у валютній сфері. Позитивні наслідки реалізації внутрішнього ринку могли стати відчутними лише після запровадження фіксованих курсів обміну валют або спільної валюти. Отже, необхідною стала інтенсивна співпраця у сфері валютної політики, а її результатом мав стати Економічний і Валютний Союз (ЕВС).

              Голови держав і урядів на саміті 1988 р. у Ганновері вирішили створити Комітет, завданням якого було планування етапів та конкретних дій для досягнення ЕВС. Комітет Делора (від прізвища президента Європейської Комісії), який складався з голів центральних банків держав-членів Співтовариства та незалежних експертів, підготував доповідь, у якій містилися пропозиції щодо економічної та валютної інтеграції. Доповідь пояснювала потребу реалізації ЕВС, окреслювала початкові умови та етапи його створення. ЕВС мав бути кінцевим результатом економічної інтеграції і складатись із двох інтегральних частин:

1. Валютний Союз - валютний простір, на території якого забезпечені:

повна і незворотна конвертація валют,

повна лібералізація операцій з капіталом та повна інтеграція фінансового ринку,

ліквідація коливань курсів валют, а також остаточна фіксація валютних паритетів.

2. Економічний Союз - економічний простір, на території якого забезпечені:

спільний ринок, у межах якого капітал, товари, послуги і робоча сила можуть вільно пересуватися,

політика конкуренції, мета якої - забезпечення безперешкодного функціонування внутрішнього ринку (необмежений доступ до ринку),

спільна політика, яка уможливлювала би зміни структури економіки держав-членів, запобігала б поглибленню диспропорцій між державами (бо тоді забракне інструментів зміни валютного курсу),

координація макроекономічної політики, зокрема встановлення спільних правил для уникнення надмірного дефіциту бюджету, а також проведення спільної антиінфляційної політики .

              Доповідь Делора передбачала три етапи створення ЕВС. На першому етапі держави-члени Співтовариства мали забезпечити повну свободу руху капіталу, удосконалити механізм функціонування ЄВС та зміцнити співпрацю між національними центральними банками. Цей етап мав закінчитися визначенням заходів, які повинні були здійснені упродовж наступних двох етапів, а також підписанням нового договору, який вносив би зміни до Договору про ЄЕС.

             Маастрихтський договір

              Створення єдиного внутрішнього ринку було лише необхідним етапом на шляху до досягнення вищого рівня інтеграції - Європейського Союзу (ЄС). Європейський Союз був створений договором, підписаним 07.02.1992 року у Маастрихті. Положення Договору щодо наступних кроків на шляху до економічної та валютної інтеграції охоплюють ті заходи, які у Доповіді Делора були названі другим та третім етапами створення ЕВС. Згідно з Договором, Економічний та Валютний Союз означає остаточну фіксацію курсів валют держав-членів між собою та запровадження спільної валютної одиниці, а також вироблення і проведення спільної монетарної та фіскальної політики, метою яких є стабілізація цін.

   Положеннями Маастрихтського договору визначено:

      критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС,

      реалізацію національних фіскальних політик,

      принципи роботи Європейського Центрального Банку,

      графік створення ЕВС,

      процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства .

              Договір не передбачав проведення спільної економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації.

              Відповідно до положень Договору Рада ЄС готує проект загальних принципів проведення економічної політики державами-членами та Співтовариством, а також складає звіти Європейській Раді. Європейська Рада, діючи на основі звіту Ради ЄС, схвалює загальні принципи проведення економічної політики. Для забезпечення координації економічних політик і зближення економічних результатів держав-членів, Рада ЄС, на підставі звітів, складених Комісією, здійснює моніторинг економічного розвитку кожної держави-члена та Співтовариства в цілому, а також слідкує за відповідністю їх економічних політик загальним принципам проведення економічної політики, затвердженим Європейською Радою. Рада ЄС, діючи за дорученням Комісії, може скеровувати рекомендації окремим країнам, політика яких не відповідає визначеним Європейською Радою загальним принципам або становить загрозу функціонуванню Економічного та Валютного Союзу. Рада ЄС може також прийняти рішення про оприлюднення своїх рекомендацій.

              Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав-членів. Це означає, що Європейський Центральний Банк та центральні банки окремих держав-членів не можуть фінансувати дефіцит бюджету ЄС, а також дефіцити національних бюджетів. Держави-члени ЄС зобов'язалися також уникати надмірного дефіциту національних бюджетів. Протоколом до Договору запроваджено такі вимоги: бюджетний дефіцит - не більше 3% ВВП, державний борг - не більше 60% ВВП. Комісія контролює зміни бюджетної ситуації і величину державного боргу у державах-членах, перевіряючи, чи не мають місце значні відхилення від цих показників.

              Якщо держава-член не виконує обох критеріїв чи лише одного з них, то Комісія готує з цього питання звіт. У цьому звіті Комісія бере до уваги всі істотні чинники, включно зі середньостроковим економічно-бюджетним становищем держави-члена. Комісія висловлює свою думку Раді ЄС, яка після ознайомлення зі звітом приймає рішення про те, чи є дефіцит надмірним.

              У ситуації, коли економічна політика даної держави-члена не відповідає загальним принципам або дефіцит та державний борг визнаються надмірними, Рада ЄС дає даній державі рекомендації, метою яких є виправлення ситуації у визначений термін. Якщо країна не виконує рекомендацій, то Рада ЄС, за дорученням Комісії, може оприлюднити ці рекомендації, а коли і це не допоможе, то вжити один із наступних заходів:

вимагати від країни публікації додаткової інформації, визначеної Радою ЄС, перед емісією облігацій та цінних паперів,

звернутися до Європейського Інвестиційного Банку з вимогою переглянути політику кредитування цієї країни,

вимагати від даної держави складення безвідсоткової застави відповідного розміру на користь Співтовариства, до часу, коли Співтовариство не вирішить, що надмірний дефіцит ліквідовано,

накласти штраф відповідної величини.

              Якщо Рада ЄС оприлюднить свої рекомендації, то відразу після помітного покращення ситуації вона робить заяву про те, що надмірний дефіцит у даній державі було ліквідовано.

              Слід також зауважити, що ЄС не відповідає за зобов'язання органів центральної, регіональної, місцевої та іншої влади, державних організацій чи підприємств жодної з держав-членів, що має запобігти необхідності відповідальності всіх членів Союзу за можливу неплатоспроможність якоїсь держави-члена.

              Запроваджені принципи та обмеження необхідні для успішної антиінфляційної грошової політики на рівні Валютного Союзу, тому що за спільної валюти наслідки бюджетного дефіциту однієї чи кількох країн були би відчутними в цілому Союзі.

Шлях до Економічного та Валютного Союзу (1994-1999 рр.)

Другий етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (1994-1998 рр.)

              Маастрихтським договором початок другого етапу створення ЕВС був призначений на 1 січня 1994 р.. На другому етапі країни зобов'язалися координувати грошову та макроекономічну політику, уникати надмірного дефіциту своїх бюджетів і забезпечити незалежність своїх центральних банків.

              1 січня 1994 р., після розпущення Комітету голів центральних банків та Європейського Фонду Валютної Співпраці, було створено Європейський Валютний Інститут (ЄВІ). Головним завданням ЄВІ був контроль за виконанням зобов'язань, що випливають з другого етапу створення Союзу, насамперед:

зміцнення співпраці між центральними банками держав-членів,

зміцнення координації грошових політик окремих держав-членів, а також прагнення до гарантування стабільності цін,

контроль за функціонуванням Європейської Валютної Системи,

підготовка документів та процедур, необхідних для проведення в ЕВС спільної валютної політики,

вироблення принципів операцій, які будуть здійснюватись центральними банками держав-членів у межах Європейської Системи Центральних Банків,

підготовка до емісії банкнот нової валюти.

              ЄВІ успадкував завдання, а разом з ними і активи та пасиви Європейського Фонду Валютної Співпраці. ЄВІ проводив підготовчу діяльність, щоб у майбутньому Європейська Система Центральних Банків могла правильно розпочати реалізацію своїх завдань. ЄВІ не мав жодних зобов'язальних повноважень. Він міг лише:

формулювати думки чи рекомендації, необов'язкові до виконання, щодо загальних напрямків валютної політики і політики валютних курсів, як і пов'язаних з ними інструментів, що застосовуються у кожній державі-члені,

представляти свою думку чи рекомендації урядам та Раді ЄС стосовно напрямків діяльності, які можуть вплинути на зовнішню чи внутрішню валютну ситуацію у Співтоваристві, а особливо на функціонування Європейської Валютної Системи

давати органам влади держав-членів рекомендації щодо їх валютної політики.

              ЄВІ виконував свої функції до часу створення Європейського Центрального Банку, після чого був розпущений.

              Для забезпечення бюджетної дисципліни не лише перед створенням Валютного Союзу, а й під час його функціонування, у 1996 році Європейська Рада схвалила Пакт Стабільності та Зростання. Згідно з положеннями Пакту за нормальних умов дефіцити бюджетів держав-членів мають бути зрівноваженими, а за поганої кон'юнктури не можуть перевищувати 3% ВВП. У випадку, коли дефіцит бюджету буде визнано надто високим, державу може покарати санкціями Європейська Рада. Санкції полягають у складенні безвідсоткового стабілізаційного депозиту (застави). Якщо дана держава упродовж двох років не ліквідує надмірного дефіциту, то депозит перетворюється на штраф, величина якого коливається між 0,2 та 0,5% ВВП, залежно від рівня перевищення допустимого показника дефіциту бюджету у 3% ВВП .

Третій етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (01.01.1999)

              Держави-члени ЄС у протоколі, доданому до Маастрихтського договору, підтвердили, що прийняття ними положень Договору надає невідворотного характеру переходу Співтовариства до фінальної стадії створення ЕВС, до якої прагнутимуть усі члени. Отож, вони повинні поважати волю Співтовариства до початку третього етапу і не перешкоджати одне одному в досягненні цієї спільної мети.

              Перехід до третього етапу залежав від темпів виконання членами ЄС вимог до їх економічного становища, визначених Маастрихтським договором. Договір передбачав складення Європейською Комісією та ЄВІ звітів Раді ЄС про економічне становище окремих держав-членів та ступінь виконання поставлених перед ними вимог. Метою цих дій було зближення рівня економічного розвитку держав-членів.

              Критерії вступу держав до Економічного та Валютного Союзу були визначені у Маастрихтському договорі:

1. річний показник інфляції у державі-члені не може перевищувати 1,5 відсотка від середнього рівня інфляції у трьох державах-членах ЄС з найкращими з цієї точки зору показниками;

2. величина бюджетного дефіциту не може перевищити 3% ВВП;

3. величина державного боргу не може перевищувати 60% ВВП;

4. величина середньої номінальної довготермінової процентної ставки не може перевищувати більше ніж на два відсотки середню номінальну довготермінову процентну ставку у трьох державах-членах ЄС з найнижчим річним показником інфляції;

5. держава-член у межах курсового механізму Європейської Валютної Системи принаймні два роки повинна втримати свою валюту в нормальному коридорі коливань курсів валют. За цей час валюта цієї держави не може бути девальвована щодо валют інших членів ЄС.

              Європейська Комісія та ЄВІ мали завдання підготувати доповіді про економічне становище держав-членів. На підставі цих доповідей Рада ЄС, що складалася з міністрів економіки та фінансів держав-членів, оцінювала, якою мірою кожна держава-член виконала поставлені критерії.

              Остаточну дату початку третього етапу створення Валютного Союзу було призначено на 1 січня 1999 р., незважаючи на те, скільки держав будуть готовими вступити до ЕВС. Європейська Рада мала до 1 липня 1998 р. визначити, які держави стануть членами Валютного Союзу.

III. Економічний та Валютний Союз

Держави-члени Економічного та Валютного Союзу

              25 березня 1998 року Європейська Комісія рекомендувала 11 державам запровадити спільну валюту, а 2 травня у Брюсселі Європейська Рада прийняла остаточне рішення, які держави будуть членами ЕВС з дня його створення, 1 січня 1999 року. Це були 11 країн: Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Іспанія, Голландія, Ірландія, Люксембург, Німеччина, Португалія та Італія.

              Оцінку стану економік держав-кандидатів на вступ до ЕВС, виконану на підставі критеріїв, визначених у Маастрихтському договорі, містить Таблиця 2.

              До ЕВС із самого початку не вступили: Греція, Данія, Великобританія та Швеція. Великобританії та Данії були даровані спеціальні поступки, необхідні для того, щоб вони ратифікували Договір. Великобританія не погоджувалась з передачею своїх повноважень на проведення грошової політики Європейській Системі Центральних Банків і тому відмовилася від вступу до Валютного Союзу. У випадку Данії, вступ до ЕВС зробив неможливим результат референдуму. Пропозиція вступити до Валютного Союзу була відкинута громадянами. У 2000 р. у Данії вдруге відбувся референдум про вступ цієї держави до Валютного Союзу, на якому данці знову відкинули можливість вступу Данії до ЕВС. Інші дві держави, Швеція та Греція, не виконали критеріїв Договору. Однак, уже через 2 роки, 1 січня 2001 року, Греція стала дванадцятим членом ЕВС. Кожна з трьох держав, що залишаються поза зоною євро, може бути прийнятою до ЕВС як повноправний член. Вона лише мусить виконати економічні критерії та висловити своє бажання і готовність стати членом.

  Виконання критеріїв вступу до ЕВС, визначених Маастрихтським договором.

Запровадження спільної валюти - євро.

              31 грудня 1998 р. було визначено курси валют держав ЕВС щодо євро, а 1 січня 1999 р. Євро стало легальним платіжним засобом на території держав-членів ЕВС (Див. Таблицю 3).

              У період з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. в обігу перебували національні валюти. Існувала правова рівноправність національних валют та євро. Проте, євро використовували виключно у безготівкових операціях. Банки, на побажання клієнта, повинні були перевести рахунок з національної валюти на євро, але зворотна операція була неможливою. У той час кожен клієнт ще міг мати банківський рахунок у національній валюті. Цей період був необхідний для друкування банкнот та виготовлення монет євро, а також для підготовки громадськості до заміни національних валют на євро.

              1 січня 2002 р. в обіг були запроваджені банкноти та монети євро. Хоча вони могли знаходитися в обігу разом із банкнотами та монетами національних валют до 1 липня 2002 р., уже 1 березня 2002 р. з обігу були вилучені всі національні валюти і євро стало єдиним легальним засобом оплати у валютному союзі. Тривалість терміну одночасного обігу євро та національних валют незначно різнилася в окремих країнах. Після 1 березня 2002 р. банкноти та монети національних валют можна і надалі обмінювати на євро в національних центральних банках, а також комерційних банках в країнах зони євро. Терміни обміну вилучених з обігу банкнот та монет різняться в окремих країнах.

                Терміни обігу та обміну національних валют на євро

* у кожному іншому національному центральному банку зони євро до 31.03.2002 р.

** щонайменше до 28.02.2002 р., потім банки будуть розглядати справи індивідуально

Перерахунок євро на національну валюту

              Суму у євро множимо на курс обміну з шести цифр , а отриманий результат заокруглюємо до сотих.

              Приклад: перераховуємо 1000 євро (EUR) на німецькі марки (DEM)

              1 EUR = 1,95583 DEM

              1000 EUR х 1,95583 = 1955,83 DEM

Перерахунок однієї національної валюти на іншу

              Неможливо безпосередньо провести перерахунок однієї національної валюти на іншу. Перерахунок повинен здійснюватись через євро.

              Приклад: перераховуємо 1000 німецьких марок (DEM) на бельгійські франки (BEF)

              1000 DEM : 1,95583 = 511,291881196 EUR

              511,291881196 EUR х 40,3399 BEF = 20625,4633582 BEF = 20625,46 BEF

Європейська Система Центральних Банків

              Разом із запровадженням спільної валюти було створено Європейську Систему Центральних Банків (ЄСЦБ), що складається з Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) та національних центральних банків, що діють на підставі постанов та інструкцій ЄЦБ. ЄЦБ володіє такою правоздатністю, яку кожна з держав-членів ЕВС визнає за юридичними особами. ЄСЦБ діє на основі принципу субсидіарності. Централізовано приймаються лише ті рішення, що є необхідними для нормального функціонування ЕВС.