Загальна характеристика бароко

    

План :

 

1.Загальна характеристика українського бароко.

                            

2.Феномен української радянської культури.   

                                

         2.1.Особливості культурного життя доби відновлення української дер- жавності (1917-1920 рр.).       

                                                       

         2.2.Радянський етап розвитку української культури.

(1921-1991рр.).     

                                                                 

3.Український модерн та постмодернізм.

                                          

4.Список використаної літератури.                                                     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Загальна  характеристика українського бароко.

     

На Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київсь-

ких соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; контрапунктом планів у панорамі монастирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської скульптури; потужним декоративним по-

тенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії; збуреною промов-

ною патетикою полемістів; багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу у партесній музиці та смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталі-

тету літератури києво-могилянців; драматичним живописом, авантюрною бен-

тежністю козацької душі. Проте, культура бароко не була ідейно однотипною. Виникаючи на півдні Європи, (в Італії ХVІ століття), вона набуває різноманітні, іноді діаметрально орієнтовані в духовному відношенні, форми в різних ре-

гіонах. В католицьких країнах західної Європи (Італії, Франції, Іспанії, Порту-

галії) вона пов’язується з Контрреформацією, "другою хвилею" схоластики та з придворним, аристократичним мистецтвом, з його схильністю до маньєризму та євфуменічної символіки. У протестантських країнах та слов’янському світі культура барокко, поряд з так званим "високим стилем" виявляє певні демокра-

тичні тенденції, історично спирається на лютеранську общину чи православні братства, живиться духом патріотичних національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, розпочинає фольклоризацію мис-

тецьких жанрів та входить в епоху десакралізації культури.

 

На Україні барочна архітектура розвивається не тільки за рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи Київської Русі рис нового художнього напряму (наприклад, мало місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в Києві, чи Успенського собору в

Чернігові). Навіть при будівництві нових барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря. Що ж до відновлення образів та традицій античності, то воно йде не тільки від подиху європейської культури Нового часу, а й від ан-

тичних цінностей культури Київської Русі. Тому так органічно сприймались у свій час античні маски у притворі Богоявленського собору Києва, та поєднання персонажів античної міфології з хвалою Христу та Богородиці в поезії С.Почаського, К.Транквілліона-Ставровецького, К.Саковича, Г. Кониського та інш.

 

Відповідає своєму часу і зображення 12-ти подвигів Геракла в скульптурах, що прикрашають ратушу у Бучачі. І навіть порівняння Г.Сковородою поганських капищ з християнськими храмами, а Епікура - з Христом не стали викликом бароковому менталітетові.

 

Але при усій толерантності бароко до попередніх напрямів розвитку куль-

тури, при усій його полістилістичності, здатності до об’єднання різних куль-

турних епох, воно мало і специфічні, притаманні лише йому риси. Останні були пов’язані з заглибленим баченням дисгармонійності та складності світу, від-

криттям катастрофічності та парадоксальності буття, його нездоланної кон-

фліктності, з драматичною метафізикою людського життя як арени дії антаго-

ністичних сил, художнім засвоєнням динамізму всього існуючого. Бароко долає статуарність середньовічної ікони та культ раціоналізованої симетрії в мистец-

тві Ренесансу. Якщо Ренесанс призводить до монополії прямої лінії та зрівнова-

ження усіх елементів художнього твору за рахунок жорсткого пропорціювання та наглядної симетричності, то культура бароко тяжіє до збуреного світозобра-

ження, до граничної динамізації реальності, що моделюється через риси нес-

покою, плинності, антитетичності.

 

Ефекти мінливого багатоманіття світу використовуються і в бароковій ар-

хитектурі України. В ній посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка доз-

воляє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію бігу хмар, примар-

ність туманних плям, хвильові накати завірюхи та кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.

 

Це кінематичне відчуття світу знаходить свій вираз і в бароковій поезії, де архетипічного значення набуває образ життя як моря, безодні, корабля в бур-

хливому океані, а буття розглядається як потік. Відповідно такому баченню в містобудівництві України відбувається візуалізація динамічних ефектів через введення в архитектурні композиції перспективи спливаючої води, річки як архетипу плинності. Так панорама Георгіївської церкви Видубичів, Військово-Микільського собору та Лаврських дзвінниць Києва будується з врахуванням присутності Дніпра; в композицію Троїцького монастиря і перспективу церкви Катерини в Чернігові та в ландшафтний контекст Успенського собору Новго-рода-Сіверського входить Десна, а Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях узгоджується з заплавами річки Псел. Свій вклад в динамізацію світобачення вносить і нова купольна система в українському барокко, що ха-

рактеризується переходом від шлемовидного контуру верхівок соборів до на-

дання їм схожості з абрисом полум’я свічки.

 

3 погляду ролі динаміки та динамічних ефектів мистецтво барокко в пев-

ному розумінні зближується з музикою.В ньому зростає значення ритму і навіть специфічної виразності хвилеподібної ритмики, в поезії посилюється викорис-

тання потоку співзвучив та дисонансів, несподіваних поворотів у викладі теми; в просторових родах мистецтв художньо засвоюється контраст, накладання різ-

них планів та станів, ситуацій, коли "образ входить в образ" (Б.Пастернак). Ве-

ликого значення набуває чинник тектонічної напруги в архитектурних спору-дах.

 

Співзвучність природничонаукової картини світу та культури бароко вияв-

ляється і в тому інтересі до космографії, зображенню зодіакальної емблематики, планет, зірок, карт нашої планети, який виказується в українському образотвор-

чому мистецтві ХVІІ-ХVІІІ століть. Ці космографічні теми не були випадкові. Справа в тому, що нові астрономічні відкриття ХVІІ століття мали принципове значення в генезисі барочної культури.

 

Знаменним в цьому відношенні було доведення в ХVІІ столітті нової геліо-

центричної системи Коперника, що його здійснив Галілей. Адже до цього часу геліоцентрична система сприймалась як певний зручний засіб математичних розрахунків руху планет, а не картина будови Всесвіту. Проте емпіричне дове-

дення її онтологічності вчинило переворот у духовному розвитку людства. Лю-

дина, яка протягом тисячоліть вважалась центром світу, була локалізована на космічній периферії невеликої планети. Втрата центрального положення люди-

ни у Всесвіті боляче вразила багатьох мислителів, про що свідчать, зокрема, трагічні міркування з цього приводу у Паскаля та Гете.

 

Деякі відмінності в цій ситуації споглядались в слов’янському світі епохи бароко. В ці часи Ян Амос Коменський в Моравії починає, а Григорій Сковорода на Україні ідеологічно довершує в стрункій світоглядній системі новий погляд на крах антропоцентризму: якщо людина перестала бути центром світу, його місце зайняло сонце, то її саму можна вважати особливим, хоч і ма-

лим, але повноцінним світом чи мікрокосмом.

 

І хай нікого не засмучує прикметник "малий", бо він відноситься не до оцінки значення та ролі людського світу, а до його зовнішніх, просторових ха-

рактеристик. Людина, з погляду Сковороди, це насамперед "внутрішня люди-

на", ідеальний символічний світ, що втілює Бога, тобто абсолютний і найзначі-

ший початок буття.

 

У Сковороди мікрокосм - не просто мале зображення великого космосу, а його ведучий принцип, що розкривається через серце людини як образ Бога та втілення символічного (Біблейського) алфавіту світу. А таке розуміння людини як особливого, центрального за значенням світу символічного мікрокосму сер-

ця і пов’язувало ідеї Сковороди з символічним менталітетом бароко. Спорід-

неність цього менталітету з символами мікрокосму, "внутрішнього всесвіту" людського серця і була важливою відзнакою українського бароко.

 

Інша тенденція до більш оптимістичної оцінки і людини, і її місця у світо-

будові вимальовується в українському літературному бароко, хоч і на пізній стадії його розвитку (К.Транквіліон-Ставровецький, Г.Кониський, Г.Сковорода та інш.). "Господи, что есть человък, яко помниши его." - пише Г.Сковорода. І декларує низку відповідей-питань. "Не он ли царь на земле? Не он ли судья над делами блаженными страны живых? Не ему ли власть на небеси и на земли? Не он ли судья над делами рук божиих? Не он ли начало и кончина всея библии? Не он ли в солнце положил селение свое? Одеяйся светом его, яко ризою?... Не его ли поет солнце и песнь оная: "Пребудет с солнцем?" Его - то небеса пропо-

ведуют, ему-то слава в вышних сих фигурах, он - то есть день, источник веч-

ности...".

 

В епоху бароко на Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи ХVІІІ ст. (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та "Історія русів". Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п’єса Ф.Прокоповича "Володимир" та "Слово о Владимире" А.Радивіловського. І.Мазепа оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна п’єса "Милость Божія" та "Разговор Великороссии с Малороссиею" С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячується героїзації образу Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та І.Сірко.

 

Зрозуміло, бароко на Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різ-

номанітним і за тематикою, і за художніми засобами. В українській поезії цього напрямку були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плин-

ності буття, але визначальна тенденція була пов’язана з виразом здатності лю-

дини протистояти ворожим силам небуття. Навіть загроза пекла не вважалась непереборною. Так у драматичному творі середини ХVІІІ століття "Слово о збуренню пекла" пекло змушено оборонятись та побоюється духу святості. Непереборність сил життя проголошується у відомій п’єсі Г.Кониського "Воскресеніе мертвих", в якій ці сили порівнюються з вічним відродженням світових циклів Землі та Неба.

     

Бароко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автоном-

ним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху бароко. Тут вже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього Ренесансу, раннього Прос-

вітництва та зрілих реформаційних течій, а й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католицької культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань сxіднослов’янськиx народів та протестантського світу. Отже до особ-

ливостей українського бароко слід віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту барокової свідомості Західної Європи.

 

Звідси не випливає, що українське бароко було механічним конгломератом різних культур. Культурна універсальність бароко в Україні означає лише те, що воно не було "чистим" культурним напрямом. Інакше кажучи, українське бароко-це не просто специфічна стильова система західноєвропейського зразка. Воно являє, як це довів Д.Чижевський, культурний вираз цілої історичної епохи, що був запліднений барочною свідомістю, але не вичерпувався нею.

 

3 цією свідомістю українське бароко споріднюють риси страсності та контрастності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги віч-

ності, метаморфози та метафори, тощо. Проте водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий багатоіпостасності українське бароко і входить у світову культуру як яскраве національно-своєрідне явище.

 

2.Феномен української радянської культури.

 

ХХ століття як новітній період розвитку української культури можна поділити на декілька історичних етапів, кожен із них мав свої тенденції розвит-

ку, підйоми і спади. В цей час українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Імперські та тоталі-

тарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поши-

ренню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосе-

редньо руйнували її культурні структури. Незважаючи на це, українська куль-

тура, жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась, засвоювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ, здобутки українських митців у ХХ ст. у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

        

2.1.Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.).

        

Початок ХХ століття в Україні характеризується активізацією револю-

ційного процесу. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, період діяльності таких корифеїв, як І. Франко, М.Грушевський, В. Вернадський та ін.

         

Революція 1905 року в Росії підштовхнула політичний рух: з Революцій-

ної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократична партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались проекти впровадження автоно-

мії, самоврядування української школи та суду. Одним з головних завдань укра-

їнська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східно-

українських землях лише революція 1905 року формально зняла всі заборони на українське слово. Тоді й виникає українська преса – “Хлібороб” В. Шемета, “Громадська думка”, згодом “Рада” С. Єфремова у Києві. Почали вільно друку-

вати українські книжки. З’являються видавництва “Час”, “Ранок”, “Дзвін” та ін. Виникли культурно-освітні товариства, серед них – “Просвіта”.

         

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні мож-

ливості для відродження української культури. Проте справжнім виразником інтересів українського громадянства стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гім-

назій. Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв пробле-

мам вищої школи. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 22 листопада 1917 р. було від-

крито Академію мистецтва – першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистец-

тва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання.

          

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української культури продов-

жив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гім-

назії не тільки в містах , але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві пер-

ший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

         

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом призначено було видатного вченого із світовим ім‘ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського. Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. У відділі історико-філологічних наук дійсними членами стали заслу-

жений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. У відділі фізико-математичних наук – академік Російської Академії Наук В. Вернадський, професор Київського полі-

технічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київ-

ського університету П. Тутковський. До відділу соціальних наук призначено професора Київського українського державного університету М. Туган-Барановського, професора Катеринославського університету Ф. Тарановського.

         

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На по-

чатку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові за-

соби мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступи-

ли проти захоплення митців старої генерації етнічно-побутовими жанрами, де-

талізацією, сільською тематикою та “патріотичними вигуками” і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосеред-

женість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при міні-

мумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати пси-

хологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Кармансь-

кий, О.Луцький, В.Пачовський ), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм та ін.

         

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка,

О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

         

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’я-

зані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (заліз-

ничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Розвиток наці-

нального руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часо-

писах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левинський, якому належать проекти будинків товарис-тва “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витво-

ром у національному українському стилі є будинок полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

         

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресі-

онізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них ви-

діляються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук, якому нале-

жать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також па-

м'тник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського опер-

ного театру.

          

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, Музичне товариство ім. М. Лисен-

ка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставитись опери й оперети.

          

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гні-

ту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, біблі-

отеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилю-

ються зв’язки із зарубіжними художніми центрами. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР. ЗУНР), незва-

жаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-1920 рр., дали потужний історич-

ний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеже-

ної і затиснутої радянської державності 20-х років.

        

2.2 Радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.).

        

Цей період включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління ”розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з ру-

хом так званих “шістдесятників”, і період подальшої русифікації та утисків ук-

раїнської культури.

       

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української дер-

жавності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це від-

родження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

 

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населен-

ня. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслюва-

лося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зо-

бов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протя-

гом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого насе-

лення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорга-

нізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку осві-

ти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Україн-

ській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математич-

ний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолю-

вана М.Грушевським, який 1924р. повернувся з-за кордону і був обраний ака-

деміком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кіль-

кість академічних кафедр – 30. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці. В цей час розвивались також медична та біологічна науки. Д. Заболотний О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину но-

вими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Укра-

їні стало те, що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму.

 

         У 30-ті роки незважаючи на надзвичайно тяжкі умови розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Вели-

ких успіхів досягли вчені відкритого 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931-1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми; група вчених 1932 р. у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світо-

вого рівня.

 

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літератур-

них напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Модерністичний напрям у літе-

ратурі репрезентували неокласики Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), “ланківці” В. Підмогильний,Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка,  радикальна за ідейним спрямуванням гру-

па панфутуристів М. Семенка. Проте радянська влада найбільш приязно стави-

лися до письменницьких об’єднань типу “Пролеткульту”, “Гарту”, “Плугу”, які виконували її ідеологічне замовлення.

 

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка компо-

зиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуць-

кий. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела “Думка” (створ-

рена у 1920 р.). На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім.М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієн-

тувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музич-

ної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лято-

шинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930).

 

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українсь-

кого театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний дра-

матичний (у березні 1919р. перейменований у Перший Український театр Ра-

дянської республіки ім.Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Україн-

ський драматичний театр ім.М.Заньковецької) та “Молодий театр” (з 1922 р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 р. в Україні налічува-