Загарбання українських земель Литвою та Польщею
Загарбання українських земель Литвою та Польщею.
У 40-х роках
ХIV ст. українські землі зазнали
розчленування. Після війни 1351–1352 рр.
між Польщею і Литвою Галичина
залишилась під владою Польщі, а
Берестейщина і Волинь перейшли до
Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська
держава поступово посилила свій вплив
і розширила територію. Так, за князя Гедиміна
(1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину
Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут
приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358
рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер
історія українських земель стає пов’язаною
з історією феодальної Литви.
Виникає питання: Чому ж Литві вдалося
так швидко підпорядкувати собі руські
землі?
Тут можна назвати декілька причин:
По-перше, руські
землі були роз’єднані і значно ослаблені
міжусобицями та золотоординською навалою,
що поклало початок „проникнення” на
початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.
По-друге, дії
литовців по захопленню українських земель
не мали характеру експансії, схожої на
завоювання монголів, а тому місцеве населення
або зберігало нейтралітет і не чинило
опору, або ж підтримувало утвердження
литовського правління, яке витісняло
золотоординське. В більшості випадків
місцеві бояри і князі добровільно визнавали
владу Литви (так київський князь Федір
у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда).
Адже литовська влада була толерантнішою,
ніж татарська.
По-третє, успішному
просуванню Литви на руські землі сприяло
ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі
частини (ханства) внаслідок феодальних
усобиць в другій половині XIV ст.
І насамкінець
це те, що литовські князі при забезпеченні
управління завойованими руськими землями
дотримувались принципу: „Старого не
змінюємо, а нового не запроваджуємо”.
Уся повнота влади у Великому князівстві
Литовському була зосереджена у руках
великого князя. На відміну від Київської
Русі, князівства у Литві не мали автономії,
і поступово місцеві князі були замінені
на литовських намісників. Система прямого
взаємозв’язку між військовою службою
і землеволодінням давала можливість
великому литовському князеві мати значне
військо і контролювати фактично всі ресурси
держави.
Чималу частину Великого князівства
Литовського складали східнослов’янські
землі, де місцеві феодали, як правило,
зберегли свої вотчини. Литовці запозичили
попередню структуру управління, військову
організацію, судову систему тощо. Хоча
необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст.
на українських землях уже діяли Литовські
статути – кодекси середньовічного права
Великого князівства. По-друге, попри те,
що власне литовські землі становили приблизно
лише одну десяту всієї держави, литовці
не асимілювалися у східнослов’янському
етносі, а навпаки, чимдалі посилювали
централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних
завдань Литовської держави була боротьба
з Золотою Ордою. Значною подією стала
перемога литовсько-українсько-
У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано
угоду про об’єднання (унію) між Великим
князівством Литовським і Польським королівством.
Литовський
князь Ягайло одружився з польською
королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру,
проголосив католицтво єдиною релігією
для населення Литви і став польським
королем. Кревська унія, безумовно, створила
реальні передумови для боротьби з тевтонською
агресією. Але разом із тим вона забезпечила
посилення польської експансії на територію
Великого князівства Литовського, в тому
числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч
литовських феодалів на чолі з князем
Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була
підписана компромісна угода, за якою
Польща визнавала Вітовта довічним правителем
Литви. В 1398 р. він був проголошений королем
литовським і руським. Продовжуючи політику
централізації, Вітовт ліквідував Волинське,
Подільське та Київське князівства, тим
самим фактично скасовує колишню автономію
українських земель.
Позиції Польщі та
Литви посилилися під час Великої
війни проти Тевтонського ордену (1409–1411
рр.), особливо після Грюнвальдської битви
(1410 р.), в якій на боці союзників виступили
також українці, росіяни та білоруси.
Перемога у Грюнвальдській битві значно
зміцнила позиції Литви. За Торунським
миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав
їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.
У 1413 р. було підписано Городельську унію,
яка зберігала вплив Польщі над формально
незалежним Великим князівством Литовським.
Литовські феодали-католики зрівнювалися
в правах з польською шляхтою, діставши
можливість брати участь у великокняжій
раді. Унія посилила дискримінацію українського
православного населення, обмеживши його
участь у державному управлінні. В Литві
було введено польський взірець адміністративно-
Одночасно посилився вплив централізованої
Російської держави, яка проголосила свої
права на територію Південно-Західної
Русі. В українських землях посилилися
проросійські настрої. У 1508 р. відбулося
повстання під керівництвом князя М. Глинського
проти литовських магнатів. Це була остання
спроба українських князів відібрати
свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі
дії вона зазнала поразки. І все ж, часи,
прожиті українським народом у Великому
князівстві Литовському, незважаючи на
значний польський вплив і відсутність
повноцінного національно-політичного
розвою, мали в цілому позитивне значення.
Як писав видатний український історик
І. Крип’якевич, „українське громадянство
у Великому князівстві було живим творчим
організмом, що шукав шляхів до поширення
своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів
Великого князівства залишились для українського
народу політичним капіталом також на
пізніші часи”.
Берестейская (Брестская) церковная уния 1596 г. - объединение православной церкви Украины и Беларуси с католической церковью в 1596 г. при подчиненности православной церкви Папе Римскому, признании основных католических догматов и сохранении православной обрядности. Она была провозглашена на церковном соборев Бресте. В результате Брестской церковной унии образовалась Украинская греко-католическая церковь (униатская церковь).
1. Основная цель польской власти. Для дальнейшего укрепления Речи Посполитой, как считали польские власти и католические круги, было необходимо объединить православных украинцев и белорусов с поляками-католиками. Православные епископы также выступали за объединение церквей, но при этом интересы православных и католических иерархов, равно как и их видение роли и положения будущей униатской церкви, были совершенно разными.
2. Основные причины заключения унии для православных епископов . Для православных епископов основными причинами заключения унии были:
а) недовольство вмешательством в церковные дела организованного в братства мещанства;
б) желание освободиться
от своей подчиненности восточным
в) необходимость сохранить свое привилегированное положение в новом государстве и добиться равенства с католическими епископами, которые заседали в сенате, имели титулы «князей церкви» и подчинялись только власти Папы и короля;
г) саму унию православные епископы рассматривали как равноправное объединение церквей под руководством Папы Римского, который после захвата турками Константинополя оставался единственным высшим церковным иерархом, который имел реальную власть.
3. Основные причины заключения унии для католических священников и польской шляхты. Католические священники и польская шляхта рассматривали унию как:
а) необходимость идеологического
б) возможность увеличить количество
подвластных Ватикана приходов за счет православной
церкви при невозможности прямого насаждения католицизма в Украине, которая имела устойчивые долголетние традици
в) будущая униатская церковь
воспринималась ими как второстепенная
временная организация для
4. Тайные переговоры. В 1590 г. часть православных епископов вступила в тайные переговоры с польским королем Сигизмундом III, выразив желание присоединиться к католической церкви. В 1595 г. епископы Луцкий К. Терлецкий и Владимирский И. Потий после издания королем универсала, в котором он сообщал о переходе православных епископов к унии, отправились в Рим и признали власть Папы Римского. В октябре 1596 г. король Сигизмунд III и киевский митрополит М. Рогоза по поручению Папы Римского Климентия VIII созвали в Бресте церковный собор для официального провозглашения унии.
5. Раскол собора. Провозглашение унии. Однако собор сразу раскололся на два отдельных собора - православный и униатский:
Православный собор отклонил унию; униатский - провозгласил унию, признал власть Папы Римского, принял основные догматы католической церкви, сохранив однако православные обряды и церковнославянский язык. Униатским епископам обещали сенаторские звания (это обещание осталось невыполненным). Униатское духовенство, как и католическое, освобождалось от налогов, униатская шляхта получила право занимать государственные должности наравне с католической шляхтой, а униаты-мещане уравнивались в правах с католическим мещанством.
6. Последствия подписания унии. Польское правительство считало унию обязательным для всех православных на территории Речи Посполитой. Православная религия оказалась на положении незаконной. Уния насаждалась силой. С помощью Брестской церковной унии польские паны и католическое духовенство надеялись денационализировать и ополячить украинский и белорусский народы. Украинские и белорусские крестьяне, мещане, казаки стойко боролись против навязывания католичества и униатства. Это была борьба против феодального и национально-религиозного гнета, против господства шляхетско-католической Польши. Она имела национально-освободительный характер.
Культура Украины 14-16 в.
Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які характеризувалися;
• навалою монголо-татарських орд на українські терени;
• експансією Польщі та Литви;
• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови.
Розвиток української культури в цю добу можна поділити на два періоди:
• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України культурному рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;
• польсько-литовський.
На думку М. Грушевського, польська культура XIV-XV ст. не досягла високого рівня, а була в значній мірі відбитком німецької та італійської культур.
В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтримували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слабшають література та художня творчість.
Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний розвиток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського народу розвивалася.
Архітектура
Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стратегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно змінилася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муроломної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХП ст.
До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, який був побудований на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.
Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізнього середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV-XV ст.).
У XIV-XV ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис-тового, XIV ст.), У Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XIV-XV ст.).
Ремесла
Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. Історики свідчать, що під час будівництва Київського замку, який був зруйнований татарами в 1482 році, тут працювало понад 20 тис. теслярів, мулярів, ковалів і землекопів.
Високо цінували продукцію ремісників, які виготовляли вироби з металу. Було багато роботи ковалям, мідникам, слюсарям та ін. Українські майстри виготовляли холодну (мечі, луки, списи, стріли) та вогнепальну (рушниці та пістолі) зброю. У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Житомирі, Острозі, Кременці та інших містах працювало чимало ювелірів. Українські можновладці, іноземні магнати й шляхта замовляли в них зброю, дорогий одяг, кінські убори.
У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організації, що об'єднували групи ремісників за фаховою ознакою. Слово «цех» походить від німецького слова Das Zeichen — знак. Перші цехи виникли в Києві, Львові, Білій Церкві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Стародубі. Кожний цех мав свій статут, який визначав права й обов'язки своїх членів. Після встановлення польського панування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони зазнавали всіляких утисків.
Живопис
Високого розвитку в XIV-XV ст. досягло українське малярство. Українські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її статичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відомий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами»».
Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати собор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за малювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї.
Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски проти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли».
Постійні утиски православ'я не змогли зруйнувати українські мистецькі традиції.
Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, святий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з дитиною — заступниця знедолених.
Довідка.
У цю добу українці називали себе русинами (слово похідне від назви Русь). Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи здебільшого називали московитами.
Освіта
Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.
У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних студентів знайдено понад 30 імен українців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський колегіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає прізвища кількох відомих українців, які здобули європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) — професор медицини Болонського й Краківського університетів, упродовж певного періоду був ректором Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки.
Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток української культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.
Персоналії
Юрій Дрогобич (Котермак) (1450-1494) Український учений, доктор філософії і медицини. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті (з 1468 p.), де йому присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. Протягом 1481 — 1482 pp. був ректором цього навчального закладу. У 1487 (1488) р. — професор Краківського університету.
Література і фольклор
Провідне місце серед
Важлива роль належала літописам. Вони
подавали цікаві факти з історії
України та Білорусі. З XIV ст. з'являється
нова група літописів — литовсько-
У XV ст. з'являється український переклад ірландського твору про Таудала — лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій редакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.
На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в боротьбі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кініка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».

- Загартовування водою
- Загартовування організму дітей і підлітків
- Загартовування організму: плюси та мінуси
- Загартовування - це система гігієнічних заходів
- Загир Исмагилов
- Заговор Средневековья
- Заголовки, виды заголовков
- Загальні технічні властивості будівельних матеріалів
- Загальні умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди
- Загальнонаукова методологія
- Загально-наукові методи
- Загальноприйняті принципи і системи обліку
- Загальноросійські політичні партії в Україні
- Загальнотеоретична соціологія