Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ  У 1920-1930-х рр.

Українські землі у складі Польщі

Згідно з домовленостями Паризької мирної конференції 1919 р. та Ризького договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Полісся  увійшли до складу Польщі.

Населені українцями землі  у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в  таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарстві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі.

Значних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Якщо 1912 р. у Західній Україні працювали 3622 українські початкові школи, то в 1930-ті — тільки кілька сотень. Ще в гіршому становищі була середня освіта. Зі 138 загальноосвітніх шкіл 1939 р. працювали тільки 5 українських державних, у яких навчалося 2050 учнів і 18 приватних з 3571 учнем. Можливості українців навчатися у вищих навчальних закладах були мізерними, оскільки в них встановлювалась дуже висока плата за навчання.

Українці через таку політику польського уряду залишались до нього  в опозиції. Свої права і свободи  вони захищали легальними і нелегальними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації, що виявилося в існуванні в краї 12 українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр.

До лівого крила партійного спектра належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка  знаходилась у складі Комуністичної  партії Польщі. Ліве крило цієї партії виступало за союз з Москвою, праве  було більш стриманим, і, зважаючи на існування в СРСР тоталітарного  режиму, виступало з позицій націоналкомунізму.

Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), створений 1925 р. Він  мав значну підтримку населення. Лідерами УНДО були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та інші діячі. У 1930-і рр. відбулося зближення УНДО з польськими правлячими колами. За угодою з польським урядом в обмін на припинення переслідувань українських демократичних організацій та розширення їх представництва у польському сеймі УНДО відмовилося від своєї початкової вимоги автономії західноукраїнських земель у складі Польщі, визнавши пріоритет інтересів польської держави.

Правою політичною силою  стала Організація Українських  націоналістів (ОУН), яка утворилася 1929 р. її очолював колишній командир полку січових стрільців армії УНР Євген Коновалець. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм. Його суть полягала в тому, що нації ведуть боротьбу за виживання, подібну до описаної Дарвіним боротьби видів, і в цій боротьбі перемагає найсильніший, слабкі нації гинуть. Отже, українцям, щоб вижити в цій боротьбі, треба консолідуватись (інтегруватись) заради виживання української нації. Інтегральний націоналізм відкидав ліберальні цінності, проповідував культ сили, пріоритет інтересів нації над інтересами особи, об'єднання нації в єдиний кулак на чолі з вождем. Вищою цінністю оголошувалося створення незалежної Української держави. Засобом боротьби оунівців був терор як проти представників польської адміністрації (наприклад, вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького 1934 р., комісара польської поліції у Львові Є. Чеховського), так і проти своїх політичних опонентів серед діячів інших напрямів національно-визвольного руху. Як допоміжні засоби використовувались демонстрації, бойкоти, студентські страйки.

Діяльність ОУН викликала  репресії з боку польських властей.. 1934 р. був розгромлений крайовий штаб ОУН в Галичині, коли були заарештовані сотні членів цієї організації.

Українські землі у складі Румунії

Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення  в Румунії. Румунський уряд, активно  дотримуючись політики денацифікації  українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані.

Не в кращому стані  знаходилась і економіка українських  земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.

На тлі досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.

Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити  адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в  Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації  політичних партій.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну  партію (УНП), яку очолив В. Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом В. Забачинського, П. Григоровича і Д. Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства. Коли 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, діяльність політичних партій була заборонена. Але якщо УНП та інші легальні українські об'єднання припинили своє існування, то добре законспіровані націоналісти витримали урядові репресії і зберегли свою організацію.

 Закарпаття у складі Чехословаччини

У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.

Прагнучи модернізувати  всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.

Із точки зору освіти і  культури політика Чехословацької республіки сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивної мадяризації. Різко зросла кількість освітніх закладів. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організовувались театральні і хорові колективи.

Особливістю політичного  життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових — аграрної, комуністичної, людової (народної), соціал-демократичної.

Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці —  це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало національну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була українофільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

 У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

- визначення шляхів національного  визволення;

- побудова суверенної  української держави;

- утвердження в ній  справедливого соціально-економічного ладу.

Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух  очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігалися, а іноді були навіть протилежним и.

Наймасовішою партією  було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристської  спрямованості, яка орієнтувалася  на здобуття Україною незалежності та ЇЇ демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.

Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.

Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.

Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим та іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави  з багатоукладною економікою. Політична  система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав  стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.

 Утворення  ОУН з її безкомпромісними, крайніми  методами боротьби стало результатом  втрати українцями віри в можливість  досягнення самостійності мирним  шляхом, віри у підтримку західних країн.

ОУН спиралася переважно  на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети Ольжич, Теліга, Є.Маланюк та інші.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. дійсних членів і багато прихильників.

Після вбивства Є. Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрями: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом  серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.

Буковина

Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських  політичних партій і громадських  об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Закарпаття

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських  партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини. У діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

o москвофільство (вважали,  що карпатоукраїнці - це частина  російського населення, денаціоналізованого  під впливом певних історичних умов);

- русинство (вважали жителів  краю окремим слов'янським народом);

- українофільство (було  найбільш впливовим, оскільки  відображало настрої і традиції  більшості українців Закарпаття).

У 1938 р. у результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. У цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був емігрувати.

Проголошення  незалежної Карпатської України  мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення  краю в національно свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.

Українські землі у  сер. 30-х рр.

Висновки

- Між двома світовими війнами Україна знаходилася в "четвертованому" стані.

- Більшість українських  земель, формально, як Українська  Радянська Соціалістична Республіка, перебували в радянській імперії  з тоталітарним комуністичним  режимом, безмежною владою Сталіна. Модернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями.

- Замість гармонійного  соціалістичного суспільства з високоефективною плановою економікою народ України отримав небачену до того тиранію і деформовану, засновану на примусовій праці, економіку.

- Західноукраїнські землі  в 20-30-і рр. були об'єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська політика викликала широкий національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великим впливом серед населення західноукраїнських земель користувалася Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.

- Найвищим досягненням  українського національно-визвольного  руху в міжвоєнний період було проголошення 15 березня 1939 р. незалежної Карпатської України.

Приєднання Західної України  до УРСР у складі СРСР

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.

1 вересня 1939 р. Німеччина  напала на Польщу, поклавши цим  самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави (як і передбачалося в секретних протоколах), 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами (територія площею більше 190 тис. км2 із населенням майже 12 млн. чол.). Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточне на в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися  вибори до Народних Зборів, а 26-28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади  на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей: Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Ізмаїльська та Чернівецька. Спочатку населення Західної України вітало прихід Червоної Армії. Пояснювалось це тим, що Західна Україна була до цього напівколонією Польщі з досить сильним політичним, національним та економічним гнобленням, жорстокою експлуатацією, масовим хронічним безробіттям, напівкріпосницькими порядками на селі, безправ'ям українців.

Деякі політичні та економічні заходи, які вживалися новим режимом  після возз'єднання, принесли українцям конкретні поліпшення. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств отримали понад мільйон гектарів землі, значну кількість худоби та різного реманенту, що були конфісковані в поміщиків, монастирів та великих державних чиновників. Були створені машинно-тракторні станції, різні обласні та районні установи й організації, які надавали послуги в розвитку рослинництва і тваринництва. Чимало було зроблено і в соціальній сфері: ліквідовано безробіття, введено 8-годинний робочий день, підвищувалась заробітна плата робітників. Реконструювались існуючі і будувалися нові підприємства, розвивалася виробнича кооперація, помітно поліпшилося медичне обслуговування. За перший рік радянської влади тут почали діяти 184 лікарні, 492 амбулаторії та поліклініки. Українізувалась та зміцнювалась система освіти. У цей час працювало 6900 шкіл, у тому числі 6 тис. з українською мовою навчання, діяло 15 вузів, у тому числі 2 університети, 13 театрів.

Однак усе це відбувалося  в умовах тоталітарного режиму, що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Були розпущені українські політичні партії, а їх лідери депортовані. Ліквідовувалось багато кооперативів, а інші реорганізувались на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта».

Через деякий час було оголошено, що землі, експропрійовані у польських  землевласників і віддані найбіднішим селянам (спочатку це був найпопулярніший захід нового режиму!), підлягають колективізації. Методи її проведення були ще жорстокішими, ніж у Східній Україні. Супроводжувались вони масовими репресіями, «розкуркуленням» середняків, депортацією тисяч селян до Сибіру. Погіршувало ситуацію те, що краєм керували люди, направлені з інших регіонів СРСР, які не розуміли місцевої специфіки, не володіли українською мовою.

Утисків зазнавала греко-католицька церква. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав платити високі податки. Викладання релігії в школі заборонялося, церковні землі конфісковувалися.

Широкі репресії були розгорнуті проти місцевої інтелігенції. З осені 1939 р. лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців.

Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу УРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права, за допомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі.