Західноєвропейське та українське бароко

Асоціація вищих навчальних закладів України недержавної форми  власності

«Тернопільський комерційний  інститут»

СП «Економічний коледж»

 

 

Кафедра гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

 

ІНДЗ

На тему:

«Західноєвропейське та українське бароко»

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи  ОДк-21

Рудик С.А.

 

 

 

Перевірила:

Руденко М.І.

 

 

Тернопіль-2011- 

План:

 

Вступ

1. Бароко як доба, художній  напрям і стиль.

2. Бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво Західної Європи таУкраїни.

2.1 Основні риси та особливості  західноєвропейського бароко.

2.2 Бароко в українському  мистецтві.

2.3 Стильові відмінності  між західноєвропейським і українським  бароко.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Вступ

 

Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю  і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає  стабільності і впорядкованості, - епоха  бароко надзвичайно близька по духу.

Мистецтво бароко розвивалося  передовсім у католицьких країнах  Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських  країн, а в ХVІІІ ст. до України  і Росії, дало помітні здобутки в  Австрії та Німеччині.

Звичайно ж, розповісти про  всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час  збагатив світову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні  грані стилю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Бароко як доба, художній напрям і стиль

 

Термін  «бароко» пов'язують з італійським  словом bагоссо — «дивний, химерний», а також із португальським виразом perrolabarroca — «перлина неправильної форми»Хоча етимологія поняття, остаточно не з'ясована, мабуть, в цьому тлумаченні є частка істини: бароко — це справжня перлина  у мистецтві, і вона не стає гіршою від того, що досить дивна, химерна, має «неправильну форму», а навпаки, завдяки своїй «дивності» стає ще кращою, привабливішою, чарівнішою, вражаючи несподіваними гранями та дивовижними  витворами фантазії митців .

Бароко –  напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе  місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну  Відродженню, але не було його запереченням.

Словом  «бароко» позначають стиль у мистецтві XVII ст., художній напрям цієї доби і  саму епоху .

Світ у культурі бароко постає в усій своїй складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Під впливом наукових відкриттів, які розширили горизонти пізнання і довели безкінечність буття, представники бароко намагалися осягнути природні стихії, навколишнє середовище, оточення людини — усе, що складає великий і досить непростий для розуміння Всесвіт. При цьому вони усвідомлювали обмеженість раціоналістичних засобів пізнання і тому значну роль відводили інтуїції, безпосередньому відчуттю, «прозрінню серця» .

У культурі бароко утвердилося уявлення про  світ як про поєднання суперечливих начал, як про арену протилежних  сил — світла й темряви, добра  і зла, життя і смерті, Бога і  диявола. Світ зображується митцями  бароко у моменти найбільшої напруги, і людина, як невід'ємна частина світового  буття, бере участь у розв'язанні його конфліктів, бере на себе весь тягар трагізму світу.

Як  зазначає Б. Парахонський, «бароко —  перший стиль, позбавлений відчуття гармонійного часу і замкнутого Всесвіту; натомість він пов'язаний з осягненням порожнечі буття».

Однак представники бароко вміли бачити не тільки драматичні сторони, а й красу життя. Більше того, вони намагалися якомога виразніше й яскравіше прикрасити його, щоб подолати трагізм засобами краси, знайти через естетичне вихід із кола тяжких протиріч. Барокове мистецтво не тільки відбивало складність буття, а й нагадувало про його неповторність.

Напрочуд  тісно поєднані в бароко почуття  жаху й відчаю і водночас, велика жага життя та його втіх. Святкові форми  бароко мали на меті створити для людини прообраз «раю на Землі», аби через  красу вона могла наблизитися  до Бога. Невипадково барокові церкви відзначаються особливою пишністю й багатством оздоблення. Елементи урочистості в естетиці бароко зумовлені також завданнями становлення абсолютистських монархій. Коли функцію абсолютного начала став перебирати на себе монарх,весь предметний світ, який його оточував, прикрашався таким чином, щоб викликати побожне ставлення до земного володаря. Звідси та розкішна помпезність стилю яка вражала простих смертних. В архітектурі XVII ст. палац перестав бути фортецею, як у Середні віки, він перетворився на обитель багатства і земних насолод .

Специфіка барокової культури полягає в  тім, що вона стала своєрідним художнім синтезом різних начал: Середньовіччя (готики) і Відродження, античних і християнських традицій. Цю думку вперше висловив український літературознавець Д. Чижевський, який у своїй «Історії української літератури» (1956) писав: «Справді, культура бароко; не відмовляючись від досягнень епохи Ренесансу, повертається багато в чому до середньовічного змісту та форми; замість прозорої гармонійності Ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість простоти Ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в Ренесансі зустрічаємо в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у Середньовіччі; замість світського характеру культури Ренесансу бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у Середньовіччі; замість-визволення людини від пух соціальних та релігійних норм бачимо в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави». Барокове мистецтво багато в чомувикористовує здобутки Відродження, і хоча йдеться не про пряме наслідування. Діячі культури бароко по-новому опановували античну спадщину, намагаючись поєднати її з християнством. Вони не відкинули ренесансний культ «сильної людини», але прагнули «поставити її ліз, службу Богові». Якщо в епоху Середньовіччя митці спиралися на віру, а в епоху Відродження — на розум, то в епоху бароко вони спробували примирити розум і віру, поєднати їх у намаганні осмислити складність світу й людини .

Людині XVII ст. відкрилася сила власного розуму, її внутрішніх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини світу і  своєї душі, та чим більше пізнавала, тим більше зустрічала загадок і  протиріч. їй розкрився неосяжний  Всесвіт, але подеколи він жахав  її своєю безмежністю. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, однак  приховані пристрасті та бажання  спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою  світла і добра. Вона повстала проти  Бога, водночас постійно відчуваючи свою залежність від вищих сил .

 

 

2. Бароко у західноєвропейському  та українському мистецтві

 

2.1 Основні риси  та особливості барокового мистецтва

 

В естетиці бароко посилюється інтересне тільки до досконалих проявів буття, а й до дисгармонійного, фантастичного, гротескного, навіть потворного. Усе багатство світу, його естетична невичерпність розкриваються через постійне підкреслення таїни світобудова. Звідси — атмосфера містики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами свідомості. За допомогою ілюзій, снів, марень митці бароко відтворювали загадковість світу. Вони завжди відчували, що в житті діють сили, вищі за людське розуміння. Ці сили сприймалисядосить серйозно, тому у творах часто поряд із реальними персонажами діють міфічні істоти, а дійсне і фантастичне, реальне та ірреальне настільки тісно переплітаються, що нерідко неможливо відділити одне від одного. Усе це — єдиний світ, такий, якимбачили його люди бароко: реальний і загадковий водночас. Створюючи нову естетику, митці прагнули вийти за межі видимого світу, за грань можливого .

Особистість у мистецтві бароко складна й багатогранна. Вона відзначається суперечливістю й напруженістю духовного буття, інтенсивністю емоцій, силою пристрастей. Людині в мистецтві бароко доводитеся постійно розв'язувати внутрішні конфлікти. Нерідко вона не здатна їх вирішити і лише гостро переживає боріння прихованих сил у своїй душі. Паскаль писав про людину своєї доби так: «Якби в неї був лише розум... Або ж тільки пристрасті... Але, наділена і розумом, і пристрастями, вона безперервно воює сама з собою, або мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристрастями, і навпаки. Томувона завжди страждає, завжди її роздирають суперечності». У внутрішньому світі барокових героїв стикається дух і плоть, нице і піднесене, нестримна жага насолод і суворий аскетизм.

Митці відкрили небачені глибини людської душі, показавши, за словами українського дослідника А. Макарова, «сум за втраченою  ілюзією гармонії й внутрішньої  досконалості» .

В епоху  бароко продовжується ренесансна тенденція  розуміння людини як індивідуальності, але вже не цілісної гармонійної, а складної і суперечливої, далекої  від схематизму. Хаотичний і дисгармонійний світ постійно втручається в її життя. Нерідко це сприймається нею як боротьба Бога і демонічних сил. Людина постійно відчуває присутність вищого начала у світі, але її шлях до нього пролягає через важкі пошуки й вагання .

Головним  сюжетом барокового мистецтва стає духовне випробування людини. Представники бароко уявляли світ безладним і хаотичним, із ньому панували деструктивні сили, які нерідко уособлював сатана. І людяні треба було протистояти цьому світу. Та чи здатна вона морально вистояти у важкій ситуації вибору, чи не піддасться спокусам диявола, чи знайде в собі сили осягнути вічні цінності?.. Людина у творах бароко постійно відчуває сумніви стосовно того, що є Бог, істина, буття, якою вона повинна бути і як діяти в цьому складному бурхливому світі. Бароковий герой наділений певною свободою, він — вільна істота, чиї вчинки обумовлені лише власними 
рішеннями. Проте герой залежить від різних обставин, долі, фатальної приреченості, яку прагне подолати .

Визначальною  рисою бароко є універсальність художнього мислення, 
космобачення. Митці зображують не просто епізоди із життя людей, а буття людства у всесвітньому, глобальному масштабі. Вони розповідають про боротьбу одвічних начал, безкінечність Космосу і місце людини в складному й розбурханому світі.

Характерною ознакою бароко є також його динамізм, що виявляється у постійному русі форм, які покликані відтворити рухливість світу і стан душевного неспокою людини. В образотворчому мистецтві та архітектурі динамізм бароко виявився у любові до складної кривої лінії, хвилястих кутів, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики або ренесансу .

Одним із важливих виявів динамізму в літературі бароко є тема швидкоплинності життя, марності, існування, нетривкості всього сущого на землі. Вона зумовлює мотиви відчаю й песимізму, але нерідко  викликає і новий, гедонізм — прагнення  наповнити кожну мить повнотою відчуттів, насолодами, красою. Тема швидкоплинності  людського життя поєднується  з філософськими роздумами про  сенс існування. Митці надають великого значення моменту «духовного прозріння», коли людина, відчувши себе піщинкою у  Всесвіті, відкриває саму себе, збагнувши  одкровення, послане від самого Бога .

Синтетизм бароко виявляється і в поєднанні несумісних начал; природи і Бога, реального та ірреального, вишуканості стилю й брутальності, абстрактної символіки та натуралістичних деталей, примхливої вигадки та достовірності образів. Бароко тяжіє й до вражаючого уяву синтезу мистецтв в єдиному цілому. Поезія зближується з живописом та музикою, живопис — із скульптурою тощо .

У XVII ст. митці бароко мали на меті викликати  не спокійне релігійне чи естетичне  почуття, а розбурхати, пробудити  людську душу, спонукати її до пошуку вічних істин, себе, Бога. Барокові твори  залишають враження неспокою, бентежать  розум і серце, хвилюють уяву. Цьому  сприяє система тропів, символів, алегорій, перебільшень, іносказань тощо. Барокова символіка відзначається багатозначністю  смислів, на відміну від символіки  класицизму, де за кожним символом стоїть один-єдиний чітко визначений смисл  або ідея .

Основою поетики бароко є контрастність. Суперечливості людської душі та світу митці передавали з допомогою різноманітних контрастів: світла і темряви, високого і ницого, сну і дійсності, добра і зла. Як слушно зазначає А. Макаров, «психологія людини бароко була сповнена контрастів. Митці й мислителі тих часів уже починали вгадувати в ній не лише відблиски добра, а й зла. Завдяки мислителям бароко в європейській культурі почав вироблятися й утверджуватися погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, яка дає непередбачувані наслідки».

Представники бароко уникали міметичних засобів письма, тобто відтворення  життя у формах самого життя. Вони хотіли не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її з допомогою  уяви. Ця дійсність, за словами німецького мистецтвознавця Г. Вельфліна, тяжіє до «ясності неясного», у чому відбивається розуміння митцями неосяжного й непізнанного світу. Порівнюючи дві великі епохи — Ренесанс і Бароко,Г. Вельфлін пише: «Існує краса цілком ясної, уповні сприйнятої форми, й поряд з нею краса, що грунтується саме на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду» .

Велику  роль у мистецтві бароко відігравали  гостра думка, несподіваний ефект. За виразом  одного з представників барокового напряму Дж. Маріно, «мета поета  — здивувати й вразити». Задля цього митці вдавалися до поєднання «несхожого», вражаючих образів, іносказання тощо .

Особливістю барокового стилю є його пристрасність, рвучкість, артистизм форм, підкреслене  особистісне начало, декоративність, пишність, витіюватість засобів. Тут  не варто спокійної рівноваги, гармонії композиції та образів. Усе у творах бароко підкреслювало думку проте, що мистецтво істотно відрізняється  від науки. Художній дар у розумінні  митців того часу дається Богом,і  жодна теорія не здатна допомогти  його здобути .

С. Паллавічі  писав: «Не теорія, а натхнення  народжують творіння поета й музиканта». Справді, діячі культури бароко були натхненними співцями людини як частки космосу, водночас вони створили величний гімн на честь світу, що відкрився  для них у вічному русі й  багатогранності проявів .

Бароко  виявилося у різних галузях мистецтва: літературі, архітектурі, живописі, музиці, скульптурі.

Архітектура бароко відзначається широтою форм, масштабністю будівель, пануванням «хвилястих» ліній. Архітектурні ансамблі органічно вписуються в оточуюче середовище, стаючи частиною рухливого й мінливого світу. В Україні також є багато зразків бароко в архітектурі, наприклад, Покровська церква (1766), церква Св. Андрія Первозванного (1747—1753), церкви Печерської лаври, Софіївського собору в Києві та ін.

В образотворчому мистецтві бароко виявилося у гіперболізмі образів, контрастності й водночас колористичній єдності цілого. Художники розробляють релігійні та міфологічні сюжети, надаючи їм алегоричного змісту: Велику увагу митці приділяли світлотіні, прийомам розширення простору. Вони віддавали перевагу широким мазкам, вільній темпераментній манері письма. З полотен великих майстрів бароко дивляться люди, що живуть складним духовним життям, охоплені пристрастями й суперечностями. Значний внесок у культуру зробили такі видатні художники бароко, як Караваджо (Італія) ,Рубенс (Фландрія),Рембрандт (Голландія) …

У скульптурі бароко привертає увагу живописність композицій, їхній динамізм, плинність ліній, що створює враження мінливості й постійного руху образів .

Бароко в музиці представляють Г. Ф. Гендель та Й. С. Бах, хоча їхня творчість виходить за межі цього напряму. Для музикального бароко характерні сильні образи, прагнення відобразити внутрішній світ людини, драматизм її почуттів, спеціальні засоби виразності, що створюють велич, пишність, декоративність, емоційність музичних картин .

Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. Бароко багато взяло від стилю маньєризму, що сформувався наприкінці XVI — на початку XVII ст. (відтворення стихії ірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотиви самотності людини в безмежному космосі, та ін.). Прикладами бароко є преціозна література у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм в Італії, «метафізична поезія» в Англії та ін. Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж. Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина). Бароко розцвіло пишним квітом і в українській літературі .

Найяскравішим представником  епохи бароко є Кальдерон, який у  своїй творчості втілив найважливіші риси цієї доби.

Творчість Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнівно, сьогодні визнана  вершиною не лише іспанського, а й  європейського бароко. Його п’єси  вражають і захоплюють не тільки стильовою  довершеністю, а й надзвичайною філософською глибиною і цілим спектром морально-етичних  проблем .

Доля Кальдерона відбиває суперечності його епохи. Письменник починав  свій шлях як абсолютно світська людина, а завершував як палкий прихильник віри, служитель церкви. Живучи напруженим і складним життям своєї доби, митець усвідомив марність земного існування, що змусило його віддати перевагу духовним потребам. Це зумовило й етапи  творчої еволюції Кальдерона .

П'єсу «Життя — це сон» Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені  вона була вперше поставлена в Мадриді  в 1635 р.

Від часу її створення минули сотні літ, а  знаменитий монолог Сехисмундо(«Ох, горе тут мені...») до цього часу вивчається в іспанських школах. П'єса й нині ставиться в найкращих театрах країни, зокрема на мадридській сцені, а найталановитіші іспанські актори вважають за честь грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники оцінювали літературні твори Кальдерона вище шекспірівських (як це робили романтики).

“Життя – це сон” –  саме той твір, який акумулював усю  складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула осягнути. Його мотиви та образи мають складні  зв’язки із тогочасним культурним контекстом і сягають своїм корінням древніх релігійних легенд, фольклорних  сюжетів, філософських концепцій та конкретно-історичних фактів .

П'єса «Життя — це сон» є взірцевою драмою барочного  мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне  втілення .

Кальдерон відтворив напружену  духовну атмосферу епохи, намагаючись  осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею. Час і простір у таких п'єсах досить умовні. Твори відзначаються високим ступенем алегоричності й метафоричністю мовлення. Дійсне і уявне, реальне і фантастичне сплітаються настільки тісно, що життя постає у вигляді «сну», де немає нічого певного, сталого, справжнього.

Земний світ у Кальдерона нагадує  то хаос, де діють стихійні сили, то галасливий ярмарок, де все вирує і продається, то театру, де люди постійно грають якісь ролі, а головним режисером життя виступає вища сила, не доступна розумінню .

Людина у філософських творах іспанського драматурга охоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полоні різних пристрастей і протиріч, блукає без дороги в мінливому й непевному світі, постійно борючись сама із собою. Шлях героїв Кальдерона до усвідомлення сенсу буття тяжкий і тернистий, сповнений втрат, розчарувань і сумнівів, але письменник вірить, що людина здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганноїдолі .

“Життя – це сон” –  саме той твір, який акумулював усю  складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула осягнути .

Одна з важливих філософських проблем доби бароко – чи здатна людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? — прямо пов'язана з вирішенням провідного філософсько-морального конфлікту драми «Життя — це сон» — конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого — його справжньою долею .

Дійсно, доля Сехисмундо є своєрідною моделлю вирішення згаданого  барокового конфлікту, а можливо, і своєрідним «рецептом», «кодексом поведінки» людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»). Так, цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо.

Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні  людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання  задовольняти перший ліпший свій інстинкт або бажання), так і зовнішньо  — не випадково він постійно з'являється  у звірячій шкурі .

Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, і надзвичайно важливим є те, що ніхто й ніщо (ані церква, хоча Клотальдо і вчив його «католицького закону»; ані в'язниця, де він перебував із дитинства; ані спокуса владою, блага якої він відчув під час свого першого перебування в палаці) не перетворило Сехисмундо зі звіра на людину. Це зробив він сам, подолавши звіра в собі!

Отже, постійне прагнення робити добро  є необхідною умовою того, щоб людина була людиною, здолала шлях від зла  до добра — ось перший «рецепт» Кальдерона й одна з провідних  думок твору .

Друга філософська проблема доби бароко —  чи здатна людина перемогти долю, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана  з конфліктом драми Кальдерона: пророцтво  про долю Сехисмундо не відповідає його справжній долі. То чи може людина впливати на свою долю, чи вона приречена  жити за схемою фаталістів: «Хто долі скорився, той за нею іде, а хто ні —  того вона тягне за собою силоміць»?

Кальдерон усе-таки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоні фаталізму, тим самим  інтригуючи читача. Час від часу герої (хай побіжно й несміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можна вплинути.

Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й  повинна долати не присуди долі, а себе — шляхом духовного й  морального вдосконалення, це й є  той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму.

Однак усе-таки Кальдерон вважав, що на долю вплинути можна, що й утілив у філософській драмі «Життя — це сон».

Третя провідна проблема бароко, утілена  в драмі, — як свобода волі людини співвідноситься з волею Бога (долі)?

Звісно, тут є також  алегорія — «неволя Сехисмундо —  це модель неволі людини і людства  взагалі». Нехай Басиліо, доки був  у змозі, ув'язнював свого сина, але хіба він уник своєї долі? Ні, адже його таки скинуто з трону, він схиляє голову до ніг Сехисмундо. Отже, доля, фатум, усе одно торжествує! А те, що колишній в'язень не став мститися батькові, шляхетно визнавши його королем, зовсім не є заслугою Басиліо, тим більше не є результатом ув'язнення його сина, а швидше навпаки. То чи треба, аби уникнути грізних віщувань долі, позбавляти волі невинну людину? Ні, позбавляти людину свободи (зокрема — свободи вибору) не можна — це чітко підкреслює Кальдерон. До слова, це збігається з християнською доктриною: Бог хоче, щоб людина вибрала дорогу добра сама, а і програмує її, як комп'ютер, активуючи режим «шлях добра». Інакше людина буде не людиною, а якимось робото) машиною. Сехисмундо зробив свій вибір сам — відмовився «топтати батькову сивину» і так здолав присуд долі.

Отже, кожна людина має  обрати дорогу добра самостійно —  це третій «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору.

І всі ці проблеми так  чи інакше пов'язані з роздумами  про місце людини у світі .

І, нарешті, четверта проблема доби бароко (надзвичайно важлива  в умовах тогочасної монархії) —  яким має бути ідеальний монарх? У драмі стрижневим є мотив  самовиховання принца Сехисмундо як ідеального монарха.

Пам'ятаймо, що Кальдерон  писав у часи розквіту монархії, коли від короля, царя, імператора або  султана з лежали долі мільйонів  людей і навіть цілих народів. Отже, його драма є соціально значущою.

Можна помітити ще одну проблему — проблему честі. Тут вона найяскравіше втілена в образі Росаури, яка  готова відстоювати свою гідність зі зброєю в руках. Узагалі в Кальдерона була ціла низка «драм честі», та й самому письменнику доводилося захищати свою честь навіть у двобоях. Проте в драмі «Життя — це сон» ця проблема не є центральною .

Бароко — відкрита система, що поєднує в собі різні засоби відтворення й перетворення дійсності. Воно багатозначне за змістом і розмаїте за формами. У ньому поєдналися ілюзія і реальність, прекрасне і жахливе, жага красивого життя і трагізм. Ця складність бароко мала відтворювати суперечливість людської душі, світу й самого буття, що в уявленні митців є суцільним лабіринтом, де особистість стикається з різними силами й постійно випробовується на духовну стійкість .

 

2.2 Бароко в  українському мистецтві

 

Золотим віком українського мистецтва треба  вважати XVII — XVIII ст. — часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України  — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз  переймає новий напрям у мистецтві  цілої Європи — стиль бароко. Нові умови життя та соціального  устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій  Європі .

Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувалися на чисті форми  античності, вже не задовольняли сучасного  смаку. Для розкішного, гучного життя  доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас  із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини (італійські майстри  бароко прибували в Україну двома  шляхами: головно через землі  австрійської корони з Італії суходолом, але також і морським шляхом через  Крим і бувші генуезькі колонії), власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений  до нового вільного життя, бароковий  стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко .

Тут цей стиль був у великій  шані, але припав на часи гетьманування  Івана Мазепи (існує навіть термін «мазепинське бароко»). І як усе, пов'язане  з опозиційним до Москви гетьманом, бароко або ретельно стиралося з пам'яті українців (нищення за Петра І наших церков і церковних книг), або ставало напівзамовчуваним. В Україні розвивалася барокова література, яка суттєво вплинула на національний літературний процес .

Бароко  мало і власні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому” , “середньому” та “низовому”.Наші автори, полемізуючи на початку XVII ст. з польськими єзуїтами («полемічна література»), водночас запозичували в них стильові барокові засоби, що посилювали вплив на читача. Певною мірою бароко в літературі було «трофеєм», здобутим у дискусіях із католиками, які релігійно й культурно були тісно пов'язані із Західною Європою. Ще одним джерелом українського літературного бароко була візантійська спадщина, отримана через культуру Київської Русі. Тут були як клерикальні (наприклад, т. зв. патристика, твори про батьків церкви, від латин, pater — батько), так і світські жанри (різноманітні риторики — науки про красномовство). Не можна також забувати й про фольклорні джерела «низового», або «народного», бароко .

Бароко в історії української  літератури трактувалося по різному, часто  неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевській у своїй монографії “Український літературний бароко” (Прага, 1942 – 1944 рр.) але тільки на XI Конгресі у Празі 1968 вчені висунули на розгляд питання  слов’янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI – XVIII ст. і простежується  у різних літературнихжанрах, зокрема  в поезії .

Найвідомішими представниками українського бароко були: Лазар Баранович, Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода  та ін. Впливом бароко позначені  козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, а згодом — творчість видатного письменника, основоположника сучасної української  літературної мови Івана Котляревського. Його «Енеїда» — плоть від плоті, з одного боку, травестії французького поета Поля Скаррона («Перелицьований  Вергілій», 1648-1652), а з іншого —  власне українського «низового» бароко .

Яскравого й самобутнього розвитку в Україні  набула архітектура бароко.

Українське  бароко можна розділити на дві  архітектурні школи: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко.Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську. Західне римо-католицьке бароко було поширене на територіях Львівської області, півдні Волинської і Рівненської областей, на південно-західних територіях сучасної Житомирської області, на півдні, півночі і заході Тернопільської області, на значній частині території Івано-Франківської області та частково на Київщині. Якщо зобразити на карті України всі об'єкти стилю бароко, помітно, як проходили зовнішні впливи західноєвропейського католицького бароко і на яких територіях вони були найпомітнішими.