Завдання психологічного захисту

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Чернівецький університет  ім. Ю. Федьковича

Економічний факультет

Кафедра маркетингу

Реферат на тему:

«Завдання психологічного захисту»

Виконала:

Студентка 571 групи

Григоренко Надія 

Чернівці, 2011 

План

1. Загальне уявлення про «психологічний захист» і його функції 3
2. Різновиди психологічного захисту та їхня характеристика 5

Функцію «психологічного  захисту» в більшості джерел описано  як низку специфічних прийомів, для  того, щоб знизити рівень неприємних переживань. Найчастіше різновидами психологічного захисту вважають: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проекцію, деперсоналізацію, відчуження, заміщення, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.

Особистість, як соціальна  істота, постійно перебуває серед  людей, під впливом соціальної діяльності й тих відносин, що склалися в  суспільстві. Можна сказати, що вона перебуває під постійним тиском великого потенціалу зовнішнього психічного, яке чинить на неї і негативний, і позитивний вплив. 

1. Загальне уявлення про «психологічний захист» і його функції 

Належний збіг ідеального уявлення про себе з реальним визначає душевне благополуччя людини. Але коли з´явилася суттєва розбіжність, то виникає внутрішнє напруження, яке спонукає до змін ідеального або реального уявлення про себе, або до спроб загалом не сприймати інформацію, що призводить до дисбалансу уявлень. В останньому випадку в процес втручається інстанція, здатна до створення захисних механізмів. 

Функцію «психологічного  захисту» в більшості літературних джерел описано як низку специфічних  прийомів, які використовує особистість  для того, щоб знизити рівень неприємних переживань. 

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ має допомогти суб´єктові зберегти душевну рівновагу. 

В основі порушення психічної  рівноваги - суперечність між тим, що людина усвідомлює, що в її житті  відбулося щось ганебне, принизливе, і тим, що вона підсвідомо бажає «скасувати»  те, що сталося, або хоча б витлумачити  всі події в сприятливішому для  себе ракурсі. Вважають, що найголовнішим у дії психологічного захисту є зниження суб´єктивної значущості травмуючого факту. При цьому бажання захистити себе від чинників, які тривожать психіку, виявляються на свідомому та несвідомому рівнях. 

Психологічний захист виявляється  не лише в разі виникнення надзвичайних обставин, а й повсякденно. Тому психологічний захист - нормальний, постійний механізм людської психіки.

 
Основне завдання психологічного захисту - у «витісненні» негативної психоенергії. Це відбувається через перебудову установок, зміну складових свого переконання, утворення додаткових джерел позитивної психоенергії - вироблення нової стратегії, нових поглядів, нових цілей тощо. 

Механізми психологічного захисту забезпечують зниження потенціалу емоційного напруження, яке може спричинити психічну травму. Виникає новий порядок емоційних переживань. 

На думку В.Л. Зливкова, зміст феномену психологічного захисту  в тому, що він є захистом особистості  від усвідомлення неприємних висновків, тобто неприємні висновки витісняють у підсвідоме. 

Інколи «психологічний захист»  розуміють тільки як фільтр свідомості (наприклад, у працях Т.С. Яценко). У такому разі «витіснення» зі сфери свідомого у сферу несвідомого дає змогу заповнити «порожнечі», які виникли між змістами, що суперечать уявленню особистості про себе. Наприклад, підліток, який потрапив у злочинне угруповання, може бачити в такій поведінці романтичний виклик, який він кидає звичайним людям, що не визнають його «чеснот». Насправді ж він лише пригнічує свій страх та очікування кари, у чому ні собі, ні іншим зізнатися не хоче. Така поведінка може спричинити в нього значну агресію щодо тих, хто цей страх у нього зумовлює. 

Компенсаторні засоби психологічного захисту:

• Неусвідомлене, але сильне бажання знищити переживання, які травмують особистість, замінивши їх потім на комфортніші переживання.
• Переміщення неприємних переживань з рівня свідомості на рівень підсвідомого.
• Емоційне «придушення» критики ззовні.

Особистість має про себе певну думку, уявлення, що складаються в певний образ. Однак цей головний образ «Я», у свою чергу, складається з різних допоміжних образів «Я». На думку М. Розенберга, йдеться про «справжнє «Я», «динамічне «Я», «фантастичне «Я», «майбутнє «Я», «ідеалізоване «Я».

• «Справжнє «Я» - якою людина бачить себе цієї миті.
• «Динамічне «Я» - за допомогою яких засобів людина планує досягти успіху (наприклад: студент за допомогою вищої освіти планує зробити кар´єру).
• «Фантастичне «Я» - якою людині треба було б бути, якби вона керувалася засвоєними моральними нормами та зразками поведінки. 
• «Майбутнє «Я» - з якою зразковою для себе особистістю людина прагне зрівнятися в майбутньому.
• «Ідеалізоване «Я» - яким себе суб´єктові приємно було б бачити.

На думку Т.С. Яценко, провідну роль у формуванні механізму психологічного захисту відіграє «ідеалізоване «Я». Саме воно визначає систему очікувань, як саме сприйматимуть суб´єкта його партнери у спілкуванні. При цьому вся система психологічного захисту спрямована на те, щоб ці очікування виправдалися. 

Психологічний захист має складну структуру:

• СПРЯМОВАНІСТЬ пов´язана з виявленням особливостей «ідеалізованого «Я» суб´єкта.
• МЕТА пов´язана із виявленням специфіки механізму психологічного захисту.
• ЦІННОСТІ визначають, які умовні цінності є головними для функціонування захисту.
• ЗАСОБИ - сукупність технік захисту.
• РЕЗУЛЬТАТИ - те, що отримано як наслідок використання певної техніки психологічного захисту для досягнення визначеної раніше мети.

Усі ці категорії, як доводить Т.С. Яценко, дуже тісно пов´язані між собою та об´єднані в певну ієрархічну систему. Головним компонентом, який виконує функцію їхнього організатора, є «ідеалізоване «Я». 

Оскільки параметри системи  психологічного захисту задає «ідеалізоване  «Я», наслідкам її діяльності притаманне ухиляння від реальності. Характерною  є тенденція «знецінення» іншої  людини, ігнорування позитивних рис  її особистості. Під час захисту відбувається блокування почуття вдячності. Вияви доброзичливості з боку інших людина сприймає як належне. 

Отже, механізм психологічного захисту формується поза досвідом і  спрацьовує поза сферою свідомості. В основі його формування - потреба індивіда в самоствердженні за будь-яку ціну. Психологічний захист порушує раціональність і послідовність поведінки суб´єкта, посилюючи протиріччя в стосунках між ним та соціальною групою, до якої він входить. 

Український психолог Т.С. Яценко головною функцією психологічного захисту  вважає недопущення людиною до власної  свідомості розуміння наявності  в неї негативних рис характеру. 

Американський психолог Т. Шибутані доводить, що не біологічний організм, а особистість оберігає себе від  усвідомлення неприємних для власної  гідності фактів. 

З накопиченням життєвого  досвіду в людини формується система, що виконує роль огорожі внутрішнього світу від інформації, яка може зруйнувати її душевну рівновагу. Ця система містить вхідний контроль - цензуру і кілька форм переробки інформації, що може травмувати; ці форми дають змогу усунути або знизити травмуючий вплив. Цензура, як вартовий на посту, як митник, інспектує все, що надходить на входи свідомості, ретельно контролюючи кожен душевний рух у відповідь, і не пропускає - відсіває небезпечні сигнали. Ці травмуючі сигнали надходять на переробку. Роль фільтру при цьому виконують рівні самоповаги. 

Нейтралізуючи небезпечні для  душевного світу сигнали, захист є системою стабілізації особистості. Це виявляється в усуненні та (або) мінімізації негативних емоцій, коли є небезпека виникнення почуття тривоги або докорів сумління як реакції на критичний розлад власних уявлень про світ з новою інформацією. Вона ж перешкоджає задоволенню антисоціальних, інстинктивних потреб і вимагає пошуку обхідних шляхів, часткових або символічних способів їхньої реалізації. 

Однак психологічний захист може негативно впливати на поведінку людини, розуміння себе тощо, оскільки спотворює інформацію про власні наміри, бажання, реальний стан справ, віддалені й близькі наслідки поведінки. На цій основі відбувається невиправдано ускладнений процес порівняння власної самооцінки та оцінки навколишніх. Наприклад, вплив статевого деморфізму на об´єктивність оцінки партнера (за дослідженням Т.М. Домнич). Жінка дає чоловікові об´єктивну характеристику лише за умови, що вона ставиться до нього або добре, або нейтрально. Чоловік здатний на об´єктивну характеристику жінки лише тоді, коли ставиться до неї негативно або нейтрально. Проте обидві половини людства переконані у власній об´єктивності та неупередженості. 

Психологічний захист часто  сприяє тому, що суб´єкт спотворює  інформацію задля збереження в собі відчуття послідовності та логічності своєї поведінки, а також позитивної оцінки оточення. Загальними наслідками такого психологічного захисту (як зазначає Т. Шибутані) є упередженість в оцінках, ігнорування нового досвіду, патологічне бажання нав´язати свою думку. Але попри всі ці відхилення від істини, людина переконана у своїй об´єктивності й неупередженості. 

2. Різновиди психологічного захисту та їхня характеристика 

Дослідники по-різному трактують різновиди психологічного захисту. 

Ф.Б. Басін зазначає, що всі  спроби класифікувати різновиди  психологічного захисту пов´язані  з процесом психологічної переробки  високоемоційного переживання. Інших поглядів дотримується Т.С. Яценко, яка вважає, щопсихологічний захист порушує загальну захищеність «Я», тому що віддаляє суб´єкта від реальності, спотворюючи причину конфлікту. 

Найчастіше різновидами  ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ вважають: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проекцію, деперсоналізацію, відчуження, ідентифікацію, заміщення, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію. 

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, несумісної з тими уявленнями про себе, що склалися. Захист виявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, ухиленні від неї. Це ніби бар´єр, розташований безпосередньо на вході до системи, яка сприймає. Він не допускає туди небажаної інформації, яку людина при цьому незворотно втрачає і її не можна буде згодом відновити. Отже, заперечення призводить до того, що певний зміст ні відразу, ні згодом не зможе потрапити до свідомості. 

Під час заперечення переорієнтовується увага. Її напрям змінюється так, що людина стає особливо неуважною до сфер життя і подій, які можуть завдати їй прикрощів, а також травмувати. Таким чином вона превентивно (випереджуючи) відгороджується. Під впливом заперечення людина намагається про щось не думати, відігнати думки про це. 

Як відомо, серед потерпілих у масштабних катастрофах завжди є певний відсоток людей, захисна  психічна реакція яких виявляється  в повному запереченні, здавалося  б, цілком очевидних подій. Існує  багато приголомшливих описів такої  «дивної» поведінки після землетрусів, повеней, вивержень вулканів тощо. 

Узагальнено значущість інформації, яка може надійти, її небезпеку, оцінюють під час попереднього сприйняття ситуації та її емоційної оцінки як «чогось небажаного». Така оцінка зумовлює переорієнтування уваги, коли докладну інформацію про цю небезпечну подію повністю вилучено з подальшої обробки. Тоді людина або відгороджується від нових відомостей («є, але не для мене»), або не помічає їх, вважаючи, що їх немає. Так чи інакше, але виникає своєрідна внутрішня еміграція. 

На відміну від інших захисних механізмів, заперечення здійснює селекцію відомостей, а не трансформацію їх з неприйнятних на прийнятні. 

У ситуації придушення захист виявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації - під час її переходу або зі сфери сприймання в пам´ять, або з пам´яті у свідомість. Придушення починає діяти лише тоді, коли тенденція небажаної дії досягає певної сили. У цих умовах відповідні сліди забезпечують начебто спеціальні мітки, які ускладнюють подальше довільне їх пригадування - блокують їх, хоча інформація, маркована таким чином, у пам´яті зберігається. Як відомо, щоб сліди закріпилися в довготривалій пам´яті, вони мають бути особливим чином емоційно забарвлені - марковані. Необхідне емоційне забарвлення (оцінка) визначає надалі доступність слідів довільному спогаду. Коли людина відкидає думку про те, чого вона не хоче або не може зробити, то говорить собі: «Не так уже й потрібно це було. Є речі важливіші», виявляючи таким чином негативне емоційне маркування. 

Якщо людина зусиллям волі прагне щось відкинути, забути про щось пережите або в думках відштовхує це від себе, усуваючи намір, то відповідні психічні акти деформуються. Деформація, що виникає, здійснює дисоціацію слідів у пам´яті, тобто ділить їх на дозволені  для довільного спогаду й недозволені. Із загальної картини минулих подій щось заборонено відтворювати. Причому не всі негативні події пригнічено однаково, частіше - переживання сексуальних спонукань, страху, власної слабкості, агресивних намірів проти батьків тощо. 

Пригнічені, недозволені  для згадування відомості і такі, що зберігаються в несвідомому, не є  недоступними для свідомості абсолютно. Трапляється, що свідомість вгадує їхню приглушену й невиразну мову. 

Вони можуть виявлятися обмовками, описками, ніяковими рухами, нав´язливими станами, тобто різноманітними симптомами. Ці симптоми символічно відображають зв´язок між реальною поведінкою й пригніченою інформацією. 

Раціоналізація - це захист, пов´язаний з усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, яку дозволено сприймати, завдяки якій власну поведінку репрезентовано як добре контрольовану й таку, що не суперечить об´єктивним обставинам. При цьому неприйнятну частину ситуації із свідомості віддалено, особливим чином трансформовано і після цього усвідомлено, але вже в зміненому вигляді. Головна особливість раціоналізації полягає у спробі постфактум створити гармонію між бажаним і реальним становищем і, таким чином, запобігти втраті самоповаги. Це спроба пояснити поведінку, котра не підтверджується об´єктивним аналізом, або спроба виправдати невдачу і недосягнення мети. Так, пасивний говорить, що його зайва поступливість - наслідок душевної делікатності; агресивний, що, як сильна людина, він не може дозволити нікому «сісти собі на шию», а байдужий - що він незалежний і самостійний. У цих ситуаціях рішення, як вчинити, людина приймає підсвідомо і не усвідомлює того, що за цим рішенням є насправді. Просто коли вчинок здійснено, вона бере на себе завдання знайти для нього виправдання, щоб переконати себе й інших, що вона діяла відповідно до реальної ситуації. 

Раціоналізація може суперечити фактам і законам логіки, але це необов´язково. Вона може бути розумною й логічною. У цьому разі її ірраціональність полягає лише в тому, що оголошений мотив діяльності не є справжнім. Наприклад, іноді людина стверджує, що її професійна некомпетентність пов´язана з фізичним нездужанням: «Позбувшись головного болю, я б зосередився на роботі». У такій ситуації поради підлікуватися, не перевантажуватися, розслабитися, вочевидь, не допоможуть, оскільки ця людина тому й хвора, що на службі від неї жодної користі. 

Усвідомлені (після втручання  раціоналізації) причини поведінки  є поєднанням помилкової інформації (упереджень, забобонів), тобто трансформованих  мотивів, до яких включено острівці істини (констатація самої події). Наприклад, не бажаючи зізнатися собі, що здійснила певні вчинки з егоїстичних мотивів, людина так «добре» все собі пояснює, що сама починає вірити у «чистоту своїх помислів», або, не маючи душевних сил признатися самій собі в тому, що втратила хорошу посаду з власної вини, переконує себе, що пішла з роботи добровільно.

Раціоналізація - це завжди виправдальне ставлення до своєї  поведінки і своїх принципів. При цьому людина може бути впевнена у своїй щирості. Однак суб´єктивна переконаність у власній відвертості в жодному разі не є критерієм істинності. Мотив вчинку необов´язково збігається з причиною, що передувала дії, оскільки виправдальні мотиви часто висувають і усвідомлюють після її здійснення. Наприклад, безпосередньою причиною бійки з хуліганом може бути необхідність у самозахисті, а згодом як аргумент наводять мотив збереження людської гідності, переконання в соціальній шкідливості хуліганства тощо. 

Гармонії між реальною поведінкою людини і її уявленням  про те, як має бути, можна досягнути  за допомогою двох варіантів міркування: або підвищуючи цінність здійсненого  вчинку, здобутого результату, або  знижуючи цінність вчинку, який здійснити  не вдалося, чи результату, якого не досягнуто. Наприклад, чи звертатися по допомогу до неприємної для вас людини? І в тому, і в іншому разі зміни спрямовані до зменшення дисонансу між бажаним і дійсним відповідно до особистої системи цінностей.  
 
Коли захист не задіяно своєчасно, дисонанс, який виник, людина переживає як тривогу, жаль. Не одержавши бажаного і засмучуючись з цього приводу, людина, втішаючи себе, говорить: «Не дуже-то й хотілося». У таких ситуаціях використовують варіант раціоналізації, названий «Зелений виноград». Він спонукає знецінювати або дискредитувати недоступні блага. Через брак сил і волі для здійснення запланованого, людина, перебільшуючи труднощі, які потрібно здолати, вмовляє себе, що робити цього не потрібно. Інший варіант раціоналізації - «Солодкий лимон». Він спрямований на перебільшення цінності вже наявного блага і значущості досягнутого результату. 

Якщо завдання, яке в  момент прийняття рішення видавалося цікавим і актуальним, не вдалося  виконати, ставлення до нього змінюється. Тепер людина схильна оцінювати  його як незмістовне й неактуальне. Аналогічні механізми раціоналізації втручаються і в таких, наприклад, ситуаціях, коли повна дівчинка, не ігноруючи самого факту надмірної ваги, трактує його як перевагу (жіночність). 

Отже, раціоналізація - це пошук  помилкових підстав, коли людина не ухиляється від зіткнення із загрозою, а нейтралізує  її, інтерпретуючи безболісним для  себе способом. Для цього реальний стан справ змістовно аналізують, і так його пояснюють, що людина може перебувати в ілюзії, ніби керується розумними й гідними мотивами. 

Витіснення пов´язане з уникненням внутрішнього конфлікту через активне вилучення із свідомості (забування) не інформації про те, що трапилося загалом, а тільки справжнього, але неприйнятного мотиву своєї поведінки. Витіснення спрямоване на те, що раніше було усвідомлене хоча б частково, а заборонене стало вторинним і тому утримується в пам´яті. Воно означає, що надалі цьому спонуканню, хоча воно існує, не дозволено входити в сферу свідомості. 

Умовою витіснення є результат  порівняння нової інформації з ідеалом  «Я». Якщо цей результат несприятливий  для людини, деякі моменти відколюються від єдності з іншими, затримуються на шляху руху до реалізації. Витіснення як форму переживання, відсутнього  в свідомості, уперше описав З. Фройд. Вилучення мотиву цього переживання зі свідомості зумовлює те, що його забувають. Забувають, щоб уникнути незадоволення, що його спричинив би цей спогад. 

Тут доречно пригадати, що несвідоме непідвладне часові. Подія, раніше витіснена і через багато років знову введена у свідомість, не втрачає свого емоційного заряду і діє на свідомість з колишньою силою. 

Оскільки події, витіснені  у несвідоме, зберігають емоційний  енергетичний заряд, оскільки вони постійно шукають можливості вийти назовні, вони пробиваються у свідомість. Для утримання їх у несвідомому стані потрібне безперервне витрачання енергії. Коли витіснене робить спробу пробитися у свідомість, суб´єктивно з´являється відчуття тривоги, безпричинного страху. Отже, завдяки витісненню деякі потяги не можуть бути задоволені, але вони несуть з собою у підсвідомість енергетичний заряд, що провокує підвищення загальної емоційності й тривожності, які, зі свого боку, спонукають людину змінювати логіку дій. 

Однак є шанс частково повернути  витіснене у свідомість. Воно може пробитися у свідомість за умови, якщо факту не заперечують, але заперечують його логічність, тобто правильність ставлення до нього. «Це було, але ми з цим не погодилися!» 

Типовим є витіснення обтяжливих відомостей, пов´язаних з виникненням страху смерті. 

Витіснення може бути не лише частковим. Зокрема, витіснена  поведінка здатна повністю відновлюватися у стані стресу, втоми чи релаксації, а також під час вживання алкоголю, коли усунено багато форм захисту. Коли витіснення неповне, то зазвичай залишається невитісненим ставлення людини до реального мотиву. Воно зберігається і проникає у свідомість у трансформованому вигляді як відчуття невмотивованої тривоги, що супроводжується іноді соматичними явищами. 

Підвищена тривожність, яка виникає внаслідок неповного витіснення, може привести або до нової оцінки травмуючої ситуації (і таким чином конфлікт усунено), або до залучення інших захисних механізмів. 

Проекція - вид психологічного захисту, пов´язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних власних відчуттів, бажань і прагнень на інших. Її можна розуміти як неусвідомлене відкидання власних неприйнятних думок, установок чи бажань і наділення ними інших людей, щоб перекласти відповідальність за те, що відбувається всередині «Я», на навколишній світ. Людина починає звинувачувати інших у тому, що вони роздратовані, тоді як переживає роздратування сама, заявляє, що її не люблять, хоча насправді не любить сама, дорікає іншим у своїх помилках. У разі виявлення небажаних якостей в інших слабшає відчуття провини, і це дає полегшення. Побічні продукти проекції - іронія, сарказм, ворожість. 

Під час реалізації проекції межі «Я» зрушуються так, що неприйнятні аспекти свого «Я» вважають такими, що належать іншим. Межа «Я», відчуття якої зазвичай допомагає людині відчувати свою нетотожність з рештою світу, пересувається, обсяг «Я» стискається, і тоді виникає можливість і вірогідність відкидання того, що належить їй. 

Іноді, навпаки, обсяг «Я»  розширюється і стає можливим «захоплення», коли своїм вважають те, що належить іншим, - це ідентифікація. Так чи інакше, це механізм втручання одного «Я» в «простір» іншого. У цьому сенсі проекція - форма захисту, яка приписує для ослаблення відчуття провини власні недоліки і слабкості іншим. Зсув меж «Я» дає змогу ставитися до внутрішніх проблем так, ніби вони відбувалися зовні. А якщо вони ззовні, то до них можна застосувати способи розв´язання проблем, які вживають щодо зовнішніх перешкод. 

Сліди проекції виявляються  тоді, коли, стикаючись з власним  непристойним вчинком, небажаною рисою, людина частково обмежує інформацію про це, не усвідомлюючи, що це її власний  вчинок або риса. Пропускаючи у  свідомість інформацію про існування несприятливого факту як такого, людина змінює його належність - наділяє ним не себе, а іншу особу або об´єкт, доповнюючи (змінюючи) таким чином витіснену частину інформації. 

Термін «проекція» ввів Фройд, розуміючи її як приписування іншим людям того, у чому людина не здатна собі зізнатися. З´являючись у ранньому дитинстві, проекція є найчастішою формою захисту і в дорослих. 

Важливо звернути увагу на те, що людина, у якої переважає захист за типом проекції, в інших бачить насамперед саму себе. Під час спілкування з «двійником» вона фактично не має співрозмовників, які б відрізнялися від неї. Унаслідок проекції інформація про себе трансформується таким чином, що не сама людина вороже налаштована, агресивна, жадібна, а інша особа щодо неї. Загалом можна зазначити, що при цьому формується образ ворога, а коли хтось усюди бачить ворогів, у нього спрацьовує захисний механізм, який дає змогу перекласти, спроектувати відповідальність за власні промахи і помилки на «них». 

Низька самооцінка - ключова  ланка, яка підвищує імовірність  виникнення проекції, а проекція відіграє значну роль у створенні різних забобонів: станових, расових тощо. Зручне тло для реалізації проекції створює алкоголь. На початкових фазах сп´яніння межі особистості ніби розмиваються, під час сприйняття знижується розрізнення властивостей співрозмовника і власних, що ніби тимчасово зрівнює обох і полегшує проектування своїх якостей на інших. 

Ідентифікація - різновид проекції, пов´язаний з неусвідомленим ототожненням себе з іншою людиною, перенесенням на себе бажаних відчуттів і якостей. Це віднесення себе до іншого, через розширення межі «Я». Ідентифікація пов´язана з процесом, у якому людина, ніби зробивши іншого частиною свого «Я», запозичує його думки, відчуття і дії. Уявивши себе на місці моделі, тобто перемістивши своє «Я» в цьому загальному просторі, людина може переживати стан співчуття, співучасті, симпатії, тобто відчути іншого через себе і, таким чином, глибоко його зрозуміти. Фройд розглядав ідентифікацію як самоототожнення людини із значущою особою, за зразком якої вона свідомо або підсвідомо прагне діяти. 

Ідентифікація розширює «Я», залучаючи до нього не лише конкретних людей, а іноді суспільство загалом, і навіть весь світ. Тоді людина може пережити ідентифікацію з «планетарною свідомістю», коли Землю вона сприймає як складний цілісний космічний організм. Відчуття злиття зі світом допомагає зрозуміти належність «духовного світу» до об´єктивної реальності. Про виникнення особливої форми ідентифікації - «океанічного» відчуття - говорив ще Фройд. Він описав цей стан як момент переживання повного злиття з природою, Всесвітом - єднання, що стирає всі можливі відмінності між «Я» і рештою світу. На відміну від інших форм захисту, це не переміщення зовнішніх меж «Я» або формування додаткових меж усередині, а втрата зовнішніх. 

Розвивається ідентифікація  в дитячих рольових іграх: дочки-матері, пожежники, космонавти тощо, і є одним  з механізмів самопізнання. Вона збільшує здатність людини відчувати насолоду, єдність і гармонію через причетність до когось. Діти ідентифікують себе з тими, кого більше люблять, кого вище цінують, створюючи тим самим основу для самоповаги. З її допомогою дитина засвоює зразки поведінки інших, важливих для неї людей, тобто активно соціалізується. Ідентифікація опосередкує прийняття жіночої або чоловічої ролі, позиції дорослого, тобто бере участь у формуванні «Над-Я»». Звідси випливає, наскільки важливо, щоб дитина мала змогу спілкуватися з такими дорослими, з якими вона могла б ідентифікувати себе, переносячи на себе їхні позитивні риси. Тоді вона, залучаючи у свій внутрішній світ норми, цінності й установки улюблених і шанованих людей, використовує їх надалі як власні. З цих запозичених елементів вона формує свій ідеал - внутрішнє уявлення про те, якою вона хотіла б стати. 

Деперсоналізація - це позбавлення індивідуальності інших людей. Їх розглядають лише як носіїв соціальних ролей: батьки, викладачі, начальник, солдати, міліція тощо. Якщо людина не думає про інших як про таких, що мають свої почуття, то таким чином вона захищає себе від необхідності сприймати їх як рівних собі. 

Ефекти деперсоналізації можна одержати і в експериментальних  умовах - під час сенсорної депривації. У цих обставинах самотність і зумовлений нею дефіцит інформації провокують роздвоєння «Я» на дві персони - ту, що діє, і ту, що відчужено спостерігає. Людина виявляє тенденцію виокремити з себе партнера для спілкування і взаємодіяти з ним. Нез´ясовний страх, що виникає внаслідок тривалої самотності, шукає і знаходить собі вихід у спілкуванні з видобутою назовні іншою частиною власної особистості. 

Відчуження - це психологічний захист у формі ізоляції, відособлення всередині свідомості особливих зон, які пов´язані з травмуючими чинниками. У разі виникнення розщеплення, дисоціації мислення людини (за локальними суб´єктивними оцінками) стає відчуженим. При цьому деякі сукупності подій людина сприймає окремо, а зв´язки між ними не актуалізує і тому не аналізує. Тоді те, що відбувається сьогодні, неможливо зіставити з тим, що було вчора. З цього опису видно, що ізоляція провокує розпад звичайного функціонування свідомості: її єдність подрібнюється. Виникають ніби окремі відособлені свідомості, кожна з яких може володіти власним сприйняттям, пам´яттю, установками. У разі такої дисоціації психіки здатність пересуватися з однієї ізольованої зони в іншу зберігається і, перебуваючи в одній з них, людина може спостерігати за самою собою з позиції іншої, тобто ніби з боку. Відчуження здійснює захист людини шляхом усунення «Я» від тієї своєї частини, яка провокує нестерпні переживання.