Зовнішня політика Аргентини

Зовнішня  політика Аргентини

Незалежність  від Іспанії отримана в 1816 році. Хоча на чолі нової держави став Верховний  правитель, Конгрес не зміг дійти  згоди щодо форми державної влади. Багато делегатів, зокрема від міста і провінції Буенос-Айрес, були прихильниками конституційної монархії. Пізніше вони, коли змінили позицію на користь централізованої республіканської системи, зіткнулися з опозицією в особі делегатів від інших провінцій, які виступали за федеральну систему державного устрою. Дискусія між двома фракціями призвела до громадянської війни 1819 року, яка велася при постійній загрозі нового іспанського вторгнення. Одним з тих, хто більше всього зробив для отримання країною незалежності, був генерал Хосе де Сан-Мартін, якого за його патріотизм і самовідданість часто називали «Святим з шпагою в руках». Уродженець північної Аргентини, він вступив в іспанську армію коли йому було 11 років, і брав участь у військових діях в Європі і Африці. Повернувшись на рідну землю, щоб битися за її незалежність, він вирішив добитися вигнання іспанських військ з їх оплоту в Лімі. Проте до певного часу Сен-Мартін тримав свій план в таємниці і протягом двох років займався підготовкою армії, влаштувавшись в районі Мендоси біля підніжжя Анд. Коли війська були підготовлені, він таємно провів свою армію через Анди і розгромив іспанські війська в Чилі. Потім він двинув свою звитяжну армію в Перу і захопив центр роялістів в Лімі, проголосивши незалежність Перу 28 липня 1921 року. У Південній Америці, проте, ще залишалися значні військові сили іспанців. Вважаючи за необхідне об'єднати сили проти загального ворога, генерал Сан-Мартін відправився до Ґуаякілю (Еквадор) на переговори з генералом Симоном Боліваром. Останній не горів бажанням об'єднуватися, і Сан-Мартін повернувся до Ліми, де склав з себе обов'язки командувача, поступившись цим місцем Болівару, а потім виїхав до Буенос-Айресу.

Громадянська  війна закінчилася та загроза  вторгнення зникла до 1821 року. Проте  основне питання, а саме створення  стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу.

У Аргентині продовжувалися внутрішні розбіжності. Крім Уругвая, Парагвай і Болівія відмовилися  визнати верховенство Буенос-Айреса і створили у себе самостійні уряди. За контроль над рештою території (майбутня Аргентинська республіка) боролися два угрупування: унітарії, що прагнули до створення централізованої держави із столицею в Буенос-Айресі, і федералісти, що виступали за вільну федерацію автономних провінцій. В результаті 1826 року було ухвалено конституцію, згідно з якою країна була оголошена конфедерацією і отримала назву Федеральна Республіка Аргентина.

Першим цивільним президентом  країни став в 1826 році Бернардіно Рівадавія, лідер унітарієв, якому вдалося  здійснити цілий ряд реформ, що стосувалися народної освіти, церкви, судової системи і соціальної сфери. Так, була введена система оренди невідчужуваних державних земель, ухвалені декрети про заохочення імміграції, відмінені церковна десятина і церковні суди, встановлена свобода релігій та культів.

Проте, будучи прихильником нової конституції, що закріпила  принцип централізованої держави, він не користувався підтримкою каудільо — цивільних або військових голов  провінцій, які мали на місцях практично  необмежену владу. Це привело до того, що в 1827 році Рівадавія був вимушений піти у відставку. Спроба президента ввести в дію конституцію в провінціях викликала запеклий опір федералістів і повергнула країну в хаос, який закінчився приходом до влади генерала Хуана Мануеля де Росаса. Цей перший диктатор Аргентини мав великий авторитет серед гаучо. Протягом ряду років, що увійшли до історії як «епоха кривавого Росаса», в провінції Буенос-Айрес правили федералісти, а Росас був абсолютним диктатором. Під час правління Росаса опір опозиції було придушено, а групи опозиціонерів пішли в підпілля.

Диктаторський режим Росаса скинула у 1852 році група під керівництвом генерала Хусто Хосе де Уркіси, який раніше був губернатором Ентре-Ріос. Революція вдалася зробити завдяки  допомозі з Уругваю і Бразилії. У 1853 році було ухвалено конституцію Аргентини, а Уркіса став президентом Аргентинської Республіки. Провінція Буенос-Айрес не приєдналася до Конституції і в 1854 р. проголосила незалежність. Взаємна ворожнеча двох держав призвела до війни 1859 року. Аргентинська Республіка швидко здобула перемогу, і в жовтні 1859 році провінція Буенос Айрес приєдналася до конституційного ладу решти країни. Проте вона стала центром нового заколоту, спрямованого проти федерального уряду, що спалахнув у 1861 році під командуванням генерала Бартоломе Мітре. Бунтівники завдали поразки національній армії у вересні цього ж року. 5 листопада президент республіки оголосив про свою відставку. У травні наступного року Мітре був обраний Конгресом на посаду президента, а Буенос-Айрес став столицею Аргентини. У результаті цих подій провінція Бунос-Айрес, найбагатша і найвпливовіша в Союзі, домоглася контролю над рештою території країни.

Безпорядки в Уругваї  призвели до інтервенції Парагваю на територію Аргентини та Бразилії в 1865 році. Так розпочалася кривава Війна Потрійного альянсу, яка закінчилася перемогою Аргентини, Бразилії та Уругваю у 1870 році.

В результаті цієї війни  та політики президентів Бартоломе  Мітре, Домінго Фаустіно Сармьєнто (1868—1874) і Ніколаса Авельянеде (1874—1880) країни пережила швидкий економічний розвиток. За допомогою іноземного капіталу і технологій будувалися залізниці, розводилися нові породи великої рогатої худоби і овець, люцерна увійшла до вживання як кормова культура, а пасовища обносилися колючим дротом. Стало застосовуватися заморожування м'яса, і почався масштабний експорт сільськогосподарської продукції з Арентини (включаючи охолоджене м'ясо) в європейські країни. Заохочувалася імміграція; у період з 1850 по 1880 роки населення Аргентини виросло на 150 %. Величезним внеском в справу розвитку країни з'явилася проведена Сармьєнто повна реорганізація системи народної освіти. Завдяки цим реформам Сармьєнто залишився в пам'яті народу як «президент-вчитель». При Сармьєнто в 1869 році був проведений перший перепис населення.

Наступне десятиріччя  ознаменувалося завоюванням пампасів, території, відомої нині як провінція  Ріо-Негро, під час якого було усунуто загрозу з боку тубільних  племен. Ця так звана Пустельна  війна (1879—1880) під керівництвом генерала Хуліо Роки відкрила шлях до значних територій, сприятливих для розвитку землеробства і тваринництва. У 1880 році Рока, противник піднесення Буенос-Айреса, був обраний на посаду президента. У наступні роки Буенос-Айрес був відділений від провінції і затверджений як столиця Аргентини і федеральний округ. Внаслідок тривалого прикордонного конфлікту з Чилі у 1881 році було підписано договір, відповідно до якого Аргентина отримала контроль над частиною території острова Вогняна Земля.

Після закінчення терміну  правління Хуліо Рока в 1886 році пост президента зайняв при його відкритій підтримці родич Рока, Мігель Хуарес Сельман. Його правління ознаменувалося посиленням корупції, а на противагу правлячої Консервативної партії був створений опозиційний Цивільний радикальний союз, що об'єднував безліч іммігрантів з Іспанії і Італії. Діяльність цього союзу привела в 1890 до революційних виступів, які спричинили за собою відставку президента. Наступного року були заморожені виплати по зовнішніх боргах і країна опинилася під загрозою банкрутства. 1892 року був обраний новий президент — Луіс Саенс Пенья (з кандидатурою якого погодилися обидві основні партії), проте вжиті ним заходи не мали підтримки, і 1895 року він пішов у відставку.

1895 року гострий прикордонний  конфлікт, тепер вже з Бразилією, був переданий на розгляд Сполученим Штатам. Аргентина отримала 65 тис. км2 нової території. У 1899 році Аргентина була втягнута в серйозне протистояння з Чилі, що розгорілося з приводу патагонського кордону. Суперечку було вирішено в 1902 році за посередництва Великої Британії, і вона завершилася встановленням нині діючих кордонів між Аргентиною і Чилі.

У період з кінця  дев'ятнадцятого століття і до 1930 р., швидке економічне зростання в  Аргентині було пов'язане з розробкою  іноземної політики, спрямованої включення у її світову економіку як експортера сільськогосподарської продукції, намагаючись забезпечити для країни впливову роль в масштабах півкулі і світу загалом. Стратегія зовнішньої політики Аргентини закликала до встановлення тісних відносин з європейськими імпортерами зерна і яловичини, зокрема, з Великобританією. Цей підхід привів до проявів зовнішньополітичної самостійності у тому числі до відмови від панамериканських ініціатив США.

Під час Великої  депресії, сільськогосподарську експортно-орієнтовану модель Аргентини поступово замінив процес індустріалізації та імпортозаміщення. Однак, деякі особливості її зовнішньої політики, такі як близькі відносини з Великобританією, конфронтація зі Сполученими Штатами і намагання досягти позиції регіонального лідерства, залишається незмінною. Таким чином, протягом більшої частини періоду Другої світової війни, Аргентина залишилася нейтральною, навіть коли посилився тиск США після 1941 року.

Після офіційного вступу на пост президента 4 червня 1946 року, Перон ужив усі заходи, щоб запобігти можливій загрозі своїй владі. Одним з цих заходів було введення строгого урядового контролю над всіма суспільними організаціями. Дружина Перона, Ева Дуарте де Перон (відоміша під ім'ям Евіти), яка керувала реалізацією соціальних програм, користувалася великим впливом серед аргентинських робочих. З її допомогою Перон зумів позбавитися практично від всіх профспілкових лідерів, не виключаючи і тих, хто допоміг йому досягти влади. У 1949 році Перон ввів в країні нову конституцію, за якою права президента значно розширилися, а федеральна система країни була скасована. До кінця правління Перона в руках пероністського уряду знаходилися всі засоби масової інформації. Були внесені зміни в закон про вибори, що зробили неможливим утворення яких-небудь антіпероністських коаліцій, виборчі округи були перекроєні так, щоб забезпечити урядовій партії принаймні дві третини місць в палаті депутатів, а лідери опозиційних партій підвергалися переслідуванням.

Економічна політика уряду Перона була направлена на розвиток важкої промисловості. Урядова організація — Аргентинський інститут виробництва і обміну — отримала монопольне право на закупівлю і експорт продукції землеробства і тваринництва. До останніх років існування режиму ціни на сільськогосподарську продукцію утримувалися на дуже низькому рівні, не дивлячись на високі ціни на світовому ринку. Отримуваний прибуток прямував на субсидії, що дозволяло знизити ціни на продовольство на внутрішньому ринку, на розвиток промисловості, на зміцнення і удосконалення збройних сил. Перон націоналізував деякі підприємства, що належали іноземцям, та використовував частину валютних запасів на покупку залізниць — власності англійських і французьких компаній. Перон викупив в США телефонну мережу і експропріював деякі інші підприємства з іноземною власністю.

Однак в останні роки, у зв'язку з погіршенням економічного становища країни, іноземні інвестиції були знову дозволені. Режим Перона ставав все більше автократичним. Спроби Перона секуляризувати державу призвели до конфлікту з Католицькою церквою.

В середині 1955 року незадоволення  урядом Перона досягло апогею. Рух, очолений офіцерами військово-морського  флоту і деякими представниками ВПС та внутрішніх військ країни, організував  новий військовий переворот. Коли флот став загрожувати обстрілом Буенос-Айреса, Перон покинув країну, а влада перейшла в руки бунтівників.

Період з середини 1950-х  років до початку 1970-х характеризувався частими перевортами та зміною темпів економічного роcту з дуже низьких в 1950-х роках до дуже високих в кінці 1960-х. Протягом цього періоду продовжувалися страйки та інші форми протесту робітників промислових підпріємств.

«Звільнююча»  революція (Revolución Libertadora), організована націоналістичними та церковними силами, 16 вересня 1955 року привела до влади Едуардо Лонарді, який, проте, протримався дуже недовго, вже 13 листопада його змінив Педро Арамбуру, що правив до 1 травня 1958 року.

В червні 1956 року два генерала-пероніста, Хуан Хосе Вальє  і Рауль Танко, спробували здійснити переворот, намагаючись дозволити всі політичні сили, припинити перевлідування профспілок та відновити дію конституції. Проте постання було швидко придушене, а кілька десятків його керівників та активістів страчені, частина таємно.

Іншими відомими актами насильства цього періоду  стало бомбардування Травневої  площі в червні 1955 року (364 вбитих) та різанина в Хосе-Леон-Суаресі. Остання  різанина стала приводом захоплення та страти Арамбуру в 1970 році активистами  руху Монтонерос.

В 1956 році були проведені  вибори з метою відновлення конституційного  уряду, в яких перемогла Радикальна партія, проте біля 25 % виборців проголосували  при всіх через заборону Пероністської  партії, а ліве крило Радикальної  партії відмовилося засідами в парламенті, також в підтримку перонізму. Обрана Асамблея в результаті не була функціональною, та змогла лише відновити конституцію 1853 року з незначними змінами.

Фрондізі, кандидат від UCRI, виграв вибори 1958 року, отримавши біля 4 млн. голосів проти 2,5 млн. у Рікардо Бальбіна. Перон підтримував Франдізі з Каракасу та закликав своїх прихільників голосувати за нього з метою покласти кінець забороні пероністської партії та відновлення законодавства часів диктатури Перона. Фрондізі призначив Альваро Альсоґарая міністром Економіки з метою підтримки інтересів землевлесників та консервативних сил. Член впливової династії, Альваро, що вже був міністром Промисловості під час президенства арамбуру, провів девальвацію песо та впровадив консроль за кредитами. З іншого боку, Фрондізі прислухався до антицерковних сил, забезпокоєних зростанням впливу Католицької церкви, які сприяли організації ультраправого руху Націоналістичного руху Такуара. Такуара, «перша міська партизанська група Аргентини», брала участь в антисемітських погромах, особливо після захоплення Моссадом Адольфа Айхманна в 1960 році. Під час візиту президента США Двайта Ейзенхауера, Такуара організувала масові акції протесту проти нього, що привели до ув'язнення кількох лідерів руху, таких як Джо Бакстер.

Незважаючи на велику підтримку в народу, уряд Фрондізі також завершився переворотом у 1962 році, здійсненим за участю військовиків, після того, як ряд місцевих виборів був виграний кандидатами від пероністської партії. Протягом короткого періоду, поки військовики вирішували кандидатуру нового президента, формально країною керував председатель сенату Хосе Марія Ґуїдо.

У результаті зміни ряду військових урядів Перон у 1973 році повернувся до влади, але в 1974 році помер, залишивши  главою держави свою другу дружину Ізабель, яка не мала політичного досвіду. У період її правління революціонери марксистського спрямування руху Монтонерос розгорнули терористичну діяльність, яка була виправданням військового перевороту, що стався у 1976 р. Тоді армія розв'язала «брудну війну» проти всіх, кого військові вважали «підривними елементами»: тисячі аргентинців були вбиті і оголошені такими, які пропали без вісті. У 1981 р. замість генерала Відели, який усунув від влади Ізабель Перон, посаду президента обійняв генерал Роберто Віола. Менше ніж через рік Віолу змінив генерал Леопольдо Гальтієрі.

У 1982 р. з метою подолання  економічної кризи Гальтієрі  віддав наказ аргентинській армії  висадитися на Мальвінських островах, територія яких з 1833 р. була окупована  Великою Британією. Уряд військових здивувало, що Сполучене королівство направило в Південну Атлантику свої війська і через три місяці аргентинська армія була розгромлена, а острови повернулися Великій Британії. Гальтієрі пішов у відставку, і в 1983 р. в результаті демократичних виборів до влади прийшов Рауль Альфонсін, кандидат від Радикального цивільного союзу. У період знаходження при владі Альфонсіна економіка Аргентини пережила гостру кризу з найвищим рівнем інфляції. У травні 1989 р. лідером країни, який прийшов до влади демократичним шляхом, став син сирійських іммігрантів Карлос Саул Менем, керівник хустіціалістської (пероністської) партії. До цього Менем протягом 6 років був главою виконавчої влади.

Зіткнувшись з  різкою економічною кризою, Менем  вирішив відмовитися від націоналізації, неприєднання, і автаркічних елементів Пероніста "третьої позиції" і наступного курсу, спрямованого на сприяння реінтеграції в Аргентині у світову капіталістичну систему через ліберальну економічну політику і близькість з Заходом. Відповідно, цілі Менема зовнішньої політики полягають у сприянні більш тісних зв'язків з США, відновленні нормальних відносин з Британією, видаленні усіх, залишившихся проблем у відносинах з ЄС, підтримуванні політики інтеграції з Бразилією та іншими країнами Південної Америки, і змін будь-якої іншої політики - ядерної, військової або комерційної - яка могла б перешкоджати розвитку більш тісних економічних і політичних відносин з розвиненими країнами та сусідніми країнами. Основні перетворення були здійснені в період з 1989 по 1994 р. і включали 3 етапи проведення реформ.

На першому етапі (1989-1990 рр.) були прийняті ключові закони про  приватизацію державної власності  й дерегулюванні товарних ринків, проведена лібералізація валютного  ринку, розпочате перетворення податкової системи й лібералізація режиму іноземних інвестицій. Перший етап заклав основи для залучення до країни іноземних вкладень. Поліпшення зовнішньоекономічної ситуації відбили показники платіжного балансу, що за підсумками 1990 р. був зведений практично з нульовим дефіцитом у порівнянні з дефіцитом в 9,5 млрд. дол. США в 1989 р.

Другий етап (1991 р.) ознаменував  початок рішучих перетворень  економіки Аргентини, які призвели до досягнення макроекономічної стабільності, відновлення довіри інвесторів й  економічного підйому. На даному етапі було прийнято ключове рішення для всієї стабілізаційної програми - введення Валютної ради. Значне поліпшення стану державних фінансів було досягнуто після спрощення податкової системи, поліпшення збору податку на додану вартість і реформування податкової адміністрації. За підсумками 1991 р. уперше за багато років був відзначений істотний ріст ВВП (10%), відбулася стабілізація валютного курсу й інфляційних очікувань, бюджетні доходи зросли на 3,5% ВВП. Ріст фондового ринку в 1991 р. склав 432%. Приплив іноземного капіталу перевищив 3 млрд. дол. США.

На третьому етапі (1992-1994 рр.) в умовах потужного економічного підйому подальший розвиток одержала реформа бюджетної системи, завершилася  лібералізація режиму відносно  іноземних інвестицій і почалися перетворення в соціальній сфері. У цей період відбулося зниження інфляції до світового рівня, економічний ріст склав у середньому 8,4% у рік, бюджет виконувався із профіцитом. Довіра населення до політики уряду призвела до масового повернення капіталів, що пішли з Аргентини за кордон в 70-80-х роках. Однак економічне пожвавлення мало свої негативні сторони. Зміцнення національної валюти при фіксованому курсі призвело до погіршення торгівельного балансу й росту залежності економіки від припливу іноземного капіталу. Якщо в 1989 р. позитивне зовнішньо-торгівельне сальдо становило 5,7 млрд. дол. США, то вже в 1994 р. дефіцит торговельного балансу досяг 4,1 млрд. дол. США. Ці тенденції визначили стрімке зростання зовнішньої заборгованості з 65,2 до 80,3 млрд. дол. США за той же період, при цьому відносний тягар обслуговування зовнішнього боргу практично не зріс. Зниження чисельності держслужбовців і приватизація стали причиною зростання безробіття в два рази в порівнянні з показниками 1991р.

Перша перевірка реформ на міцність відбулася в 1995 р., коли Аргентина  потрапила під вплив фінансової кризи в Мексиці. Уразливість  аргентинської економіки була обумовлена високими обсягами зовнішнього боргу, залежністю від припливу іноземного капіталу, твердістю встановленого валютного режиму й слабкістю фінансової системи. За 1995 р. ВВП скоротився на 4% у реальних цінах, доходи регіональних адміністрацій - на 8%, обсяг ліквідних міжнародних резервів скоротився на 30% (4,8 млрд. дол. США). Наслідком кризи став «набіг» вкладників на регіональні банки, які за 6 тижнів втратили близько 20% (8 млрд. дол. США) всіх депозитів.

В умовах обмеженого доступу  до міжнародних фінансових ринків уряд був змушений приймати жорсткі податкові  заходи. Державні витрати, що особливо вимагали негайних виплат, були скорочені до мінімально можливого рівня. Через обмеженість можливостей ЦБ з проведення грошової емісії, провінції були змушені використати власні засоби для фінансування й рекапіталізації регіональних банків. За підтримки Всесвітнього банку й Міжамериканського банку розвитку федеральний уряд рефінансував зобов'язання регіональних банків перед місцевими адміністраціями на умовах наступної приватизації банків. Для підтримки валютного режиму уряд зібрав пакет міжнародної допомоги в розмірі 11 млрд. дол. США й дійшов згоди з приватними міжнародними банками про надання,якщо буде потреба,термінових кредитів на суму 6,2 млрд. дол. США.

Відновлення в 1996 р. показників економічного росту підтвердило  ефективність  державної політики, що проводилася. За роки підйому економіка змогла набрати певний запас міцності. У період кризи не відбулося скорочення припливу прямих іноземних інвестицій. Владі вдалося запобігти розвитку системної банківської кризи. Істотні зміни були досягнуті в області регулювання й реструктуризації банківської системи. Довіру до фінансової системи було посилено за рахунок закриття ряду недокапіталізованих приватних фінансових інститутів, приватизації 2/3 державних регіональних банків і підвищенні ролі великих іноземних банків на ринку фінансових послуг. Частка іноземних банків на ринку приватних депозитів і кредитування перевищила частку місцевих банків.

Більш сильний тиск на аргентинську економіку зробила світова криза 1997-1999 рр. У цей період темпи росту  ВВП упали й, за наявними оцінками, в 1999 р. взагалі відбулося скорочення ВВП. Падіння цін на товарних ринках і масова девальвація національних валют, у першу чергу бразильського реала, знизили конкурентноздатність аргентинських товарів на зовнішньому ринку. В 1998 р. дефіцит торгівельного балансу склав 5 млрд. дол., в 1999 р. - 2,2 млрд. дол. США. В умовах загальної недовіри міжнародних інвесторів до країн з економікою, що розвивається, на перший план вийшла проблема обслуговування зовнішнього боргу, що за 90-і роки збільшився вдвічі й перевищив 140 млрд. дол. США.

В 1999 р. бюджет Аргентини  був зведений з дефіцитом 7,3 млрд. дол. США або 2,3% ВВП, що був найвищим  показником за увесь час існування  Валютної ради. Для боротьби з проблемою  бюджетного дефіциту був прийнятий Закон про бюджетну відповідальність (Fіscal Responsіbіlіty Law), що встановила графік поетапного скорочення дефіциту до нуля до 2003 р. Аргентина зуміла погодити з МВФ нову трирічну угоду про фінансову допомогу на суму 7,4 млрд. дол. США. До пакету фінансової допомоги ввійшли кредити Всесвітнього банку й Міжамериканського банку розвитку на загальну суму 1,5 млрд. дол. США. Для фінансування витрат й обслуговування боргу федеральному уряду в 2000 р. необхідно було залучити близько 19 млрд. дол. США. Дана проблема загострюється тим, що на найближчі роки доводиться пік платежів по зовнішньому боргу.

Основний показник економічного розвитку, що нерідко розглядають  як умовний індикатор соціального  прогресу, ВВП на душу населення  Аргентини характеризується крайньою нерівномірністю. Так в 1990 р. цей показник становив 4339 дол., 7707 дол. США в 2000 р. й 4920 дол. США в 2007 р.

Економічне становище  країни в 2000-2007 р. було нестабільним. Обсяг  ВВП Аргентини досяг найвищого  рівня в 2000 р. - 284,346 млрд. дол. США, з наступним незначним зниженням в 2001 р., і вже в 2002 р. ВВП Аргентини показав найнижчий  результат цього десятиліття - 102,042 млрд. дол. США. Починаючи з 2003 р., показник ВВП Аргентини неухильно росте. Зміни показника ВВП на душу населення в 2000-2007 рр. відбувалися синхронно зі змінами показника ВВП.

Динаміка показника експорту країни відрізняється крайньою стійкістю, незважаючи на фінансово-економічну нестабільність країни в 2001-2003 р., що відбулась на показнику  експорту країни в незначному зниженні обсягів експортованих товарів. З огляду на дані обставини, показник імпорту Аргентини виявився більше чутливим, і у неблагополучні 2001-2003 р. імпорт до країни різко впав (більш ніж у два рази скоротився в 2001 р. у порівнянні з 2000 р., і в три рази скоротився в 2002 р. у порівнянні з 2000 р.).