Зовнішня політика Словаччини

Зміст

Вступ

1. Словаччина у системі відносин держав Вишеградської групи ( 1993-2004р)

2.Еволюція відносин Словаччини з країнами Вишеграду в умовах підготовки до вступу в ЄС (1999-2004р.)

3. Характер, принципи і особливості відносин Словаччини з сусідніми державами після вступу до ЄС ( з 1 травня 2004р.)

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Протягом сторіч країни Центральної Європи найчастіше були об'єктом, а не суб'єктом глобальної світової політики. В останні десятиліття із цим регіоном прямо зв'язані інтереси провідних держав Європи, а на рубежі століть – і світу. Нерідко геополітичний простір Центральної Європи був джерелом конфліктів між великими державами. Обидві світові війни почалися в цьому регіоні, тому що в ньому сходяться головні геополітичні лінії протиріч між наймогутнішими країнами світу. Зміни наприкінці 1980-х рр. у регіоні Центральної Європи й розпад біполярного розподілу політичної карти світу істотно змінили взаємини між країнами, які входять у цей регіон. Всі держави Центральної Європи докорінно поміняли пріоритети своєї зовнішньої політики, якими у першу чергу стали інтеграція в європейські й трансатлантичні політичні, економічні структури й підключення їх у нову будову ліній безпеки в Європі й світі в цілому. Після розпаду Організації Варшавського Договору й Ради Економічної Взаємодопомоги на початку 1990-их років, коли європейська інтеграція стала переходити у свою заключну стадію, країни Центральної Європи добре зрозуміли необхідність проходження внутрішньої інтеграції в рамках свого регіону з наміром подальшої інтеграції в Європейський Союз. Утворилися такі об'єднання як Вишеградська група (1991 р., у неї входять Угорщина, Польща, Словаччина й Чехія), яка носить суто політичний характер і Центральноєвропейський договір про вільну торгівлю (1992 р., Central European Free Trade Agreement - CEFTA), утворений з метою лібералізації взаємних економічних відносин між цими країнами. Цей договір є відкритим, що дає можливість для вступу в нього будь-якому бажаючому при виконанні певних умов. На сьогоднішній день у нього входять, всі основоположники-країни Вишеградської групи, включаючи Словаччину.

Незважаючи на активність країн Центральної Європи у напрямку інтеграції, як центрально-, так і загальноєвропейської, кожна із цих країн дотримується свого власного курсу при проведенні своїх національних інтересів. Іноді можна відчувати навіть суперництво між ними, що відбилося на перших же етапах їхнього інтеграційного процесу в західноєвропейські структури.

Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини — західноєвропейські держави й трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР-ОЕСВ). Одразу після того, як у 1993 році Словаччина разом із Чехією стала самостійною державою, її політична еліта проголосила досягнення членства в ЄС, а НАТО — як основний зовнішньополітичний пріоритет. Представники більшості політичних партій, які діяли на той час у країні, дійшли висновку, що за наявної міжнародної ситуації нова держава, яка прямує шляхом глибоких політичних і соціально-економічних змін, може гарантувати собі необхідну стабільність і безпеку лише як складова ефективної системи колективної оборони. Йшлося, ясна річ, не про якусь абстрактну систему, а про систему, ґрунтовану на спільних цінностях, принципах і цілях. До них належали передусім прихильність свободі, демократії, правовій державі, дотримання прав людини, трансатлантична солідарність, підтримка стабільності в Європі й усьому світі.

Утім, невдовзі з'ясувалося, що не все так просто, як здавалося попервах. Нова держава, яка лише кілька років тому позбулася ярма комуністичного режиму, нав'язаного їй ззовні наприкінці 40-х років XX століття ввійшла у смугу сильної політичної турбулентності. На хвилі незгоди значної частини населення із початковими результатами проведених соціально-економічних реформ до влади в Словаччині прийшли авторитарно-популістські сили. Їхнє правління упродовж 1994–1998 років, що вирізнялося частими порушеннями принципів демократії, доволі швидко спричинилося до втрати шансів на вступ до НАТО, а заразом і до ЄС.

Не допомогли постійні декларації тодішніх словацьких урядовців, буцімто Словаччина, як і раніше, вважає пріоритетом досягнення свого членства у Північноатлантичному союзі. Внутрішня нестабільність і очевидне відхилення від демократичних принципів стали нездоланною перешкодою для здійснення атлантичної мрії. На відміну від сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, під час першої посткомуністичної хвилі розширення Словаччина не потрапила до лав НАТО.

Завдяки згуртованості демократичних політичних сил і акторів громадянського суспільства, а також унаслідок їхніх зусиль з мобілізації широких мас населення на підтримку суспільних змін у 1998 році в Словаччині відбувся докорінний перелом. Після парламентських виборів країна повернулася на демократичну траєкторію свого розвитку, було цілком оновлено демократичні механізми, нового імпульсу набув процес реалізації реформ, зміцнилася євроатлантична зовнішньополітична орієнтація.

В 1999 р. Словаччина включена до складу 11 країн-кандидатів на повноцінне членство в ЄС. 15 лютого 2000 р. у Брюсселі відбулася офіційна церемонія початку переговірного процесу про вступ Словаччини в Європейський союз. При цьому лідери країни виходять із того, що одержання повноправного членства в ЄС неможливо без «парасольки» НАТО. У свою чергу, керівництво цього блоку вважає обов'язковою модернізацію й реструктуризацію словацької армії, що вимагає значних фінансових коштів.

Словаччина стала членом НАТО 29 березня 2004 р., Євросоюзу – 1 травня 2004 р., а 21 грудня 2007 р. ввійшла у Шенгенську зону, 1 січня 2009 р. ввійшла у Єврозону.

У контексті реалізації головного – європейського вибору України вивчення досвіду пріоритетних зовнішніх зв`язків Словаччини актуальне і виключно важливе з науково-теоретичного і практичного погляду.

1. Словаччина у системі відносин держав Вишеградської групи (1993-2004р)

Вишеградський блок («Вишеград») – регіональне міжнародне об’єднання країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), засноване в 1991 році. До його складу входять чотири постсоціалістичні держави, які досягли найбільших успіхів у системній суспільно-політичній трансформації перехідного постсоціалістичного періоду 1990-х – початку 2000-х років: Республіка Польща (РП), Словацька Республіка (СР), Угорська Республіка (УР) і Чеська Республіка (ЧР).

Пропозиція зі створення міждержавного партнерського об’єднання у Центральній Європі виникла в інтелектуальних дискусіях та політичних переговорах одразу після падіння Залізної завіси. Вишеградська група була заснована 15 лютого 1991 р. в угорському місті Вишеград Президентом Чехословаччини Вацлавом Гавелом, Президентом Польщі Лехом Валенсою і Прем'єр-міністром Угорщини Юзефом Антальлєм.

Вони проголосили декларацію про політичну співпрацю трьох держав. Після розколу Чехословаччини в 1993 р. група складається з чотирьох членів – Польща, Словаччина, Угорщина і Чехія.

З 1 травня 2004 року зазначені країни стали повноправними членами Європейського Союзу. В 1999 році РП, УР і ЧР були прийняті до НАТО. Словаччина стала повноправним членом Північноатлантичного альянсу в 2004 році. Слід особливо наголосити, що саме вишеградська солідарність та взаємна підтримка зіграли надзвичайно важливу роль у здійсненні стратегічних євроатлантичних інтеграційних планів держав-учасниць Вишеградського блоку. Постійні консультації, погодження позицій і координація кроків на міжнародній арені забезпечили, наприклад, одночасний вступ РП, СР, УР і ЧР до ЄС. А для СР солідарна цілеспрямована підтримка з боку вишеградських партнерів-членів НАТО взагалі стала майже визначальною у прискореному вступі країни в трансатлантичний блок.

Трансформаційний процес в країнах Вишеградського блоку відбувався паралельно з підготовкою до вступу в Європейський Союз. Інтеграційний блок не перетворився на економічний центр, а залишився насамперед політичним міжнародним регіональним об’єднанням. Проникнення транснаціональних корпорацій до країн Центральної Європи посилило взаємозв’язок між регіоналізацією та глобалізацією господарства.

Країни Вишеградського блоку в стратегічному сенсі були об’єднані спільними потребами, інтересами та метою. Вони насамперед були зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення умов для трансформації внутрішнього становища та зміцнення свого міжнародного середовища .

У 1999 р. Чехія, Угорщина й Польща ввійшли у структури НАТО. Словаччина булла прийнята у 2004-му. До 1 травня 2004 р. всі країни, що входять до складу Вишеградської групи, стали членами Європейського Союзу.

Після оформлення Словаччини в якості суверенного політичного суб'єкта розвиток її політичної системи характеризувалося процесами перегрупування й поляризації сил. Початковий період політичної історії Словацької Республіки пов'язаний з ім'ям прем'єр-міністра Володимира Меч`яра. У період першого строку перебування в посаді прем'єр-міністра (січень 1993 р. – березень 1994 р.) Меч`яр выступал за поступовість у проведенні приватизації. Крім того, займаючи двічі пост прем'єр-міністра, а також важливі економічні пости в уряді, Меч`яр дуже впливав на зовнішню політику, що привело до загострення відносин з Угорщиною. Йозеф Моравчик, що був раніше міністром закордонних справ в уряді Меч`яра, виступив з обвинуваченнями на його адресу й на початку березня 1994 р. Меч`яр не одержав підтримку в Словацькій національній раді під час обговорення питання про вотум довіри. Меч`яр залишався при владі з 1994 р. до 1998 р.

В період головування в уряді Словаччини В.Мечьяра можна виділити наступні основні етапи розвитку міждержавної співпраці:

Перший – становлення системи міждержавних відносин і практичного формування структур і механізмів співпраці, який охоплював 1993-1994 роки.

Другий – ускладнення чесько-словацьких, угорсько-словацьких та польсько-словацьких стосунків у період з кінця 1994 року до парламентських виборів у Словацькій Республіці восени 1998 року, в основному через недемократичний характер внутрішньополітичних процесів у Словаччині.

Далі відбувався перехід до тісної координації зовнішньополітичної діяльності на двосторонніх і багатосторонніх основах з акцентом на практичне надання Чехією, Угорщиною та Польщею допомоги Словаччині в підготовці до вступу в ЄС і НАТО. Цей період охоплював період з кінця 1998 року до кінця 2002 року.

В 1993-1994 роках державне керівництво Словацької Республіки концентрувало першочергову увагу на процесі дипломатичного визнання нової незалежної країни Словаччини світовою спільнотою, одночасного її вступу до ООН та інших міжнародних організацій. В період 1994-1998 років Словаччина обрала курс на розбудовуі незалежної державності на національному принципі та утриманні нейтрального статусу. Натоміть інші члени Вишеградської четвірки віддали перевагу системним політичним та економічним реформам, поглибленню демократії і формуванню громадянського суспільства, а також на прискорену інтеграцію до євроатлантичних структур. З 1998 року інтереси Чехії, Угорщини, Польщі і Словацької Республіки на міжнародній арені, внаслідок передусім перемоги демократичних сил на парламентських виборах у Словаччині знову зблизилися в напрямку трансатлантичної та загальноєвропейської інтеграції.

В 1990-ті роки Чехія з реформно орієнтованими прозахідними силами, очолюваними правоцентристською ГДП, консолідованою демократією та достатнім рівнем внутрішньополітичної стабільності більш послідовно проводила лінію на розвиток взаємовигідних двосторонніх стосунків. Таким же шляхом пішли Польща і Угорщина. Словаччина в період прем’єрства В.Меч`яра 1994-1998 років, навпаки, внаслідок внутрішньополітичного протистояння та конфліктів, міжнародної ізоляції з боку Заходу була недостатньо стабільним партнером для чеської, польської та угорської сторін. Після демократичної зміни правлячих сил у Словацькій Республіці в 1998 році у чесько-словацьких, угорсько-словацьких та польсько-словацьких стосунках відбулися кардинальні позитивні зрушення. Наприклад, впродовж 1998-2006 років у Чехії і Словаччині при владі знаходилися ідейно протилежні політичні сили, відповідно, лівоцентристи і правоцентристи. Але це зовсім не завадило їм спільно розробити і реалізувати нову стратегію поглиблення чесько-словацьких міждержавних відносин та загальний курс участі в трансатлантичній і європейській інтеграції. Це ще раз підтверджує відому закономірність сучасних міжнародних відносин – найбільш ефективне тісне співробітництво можливе лише між демократичними державами, а недемократичні, авторитарні режими є джерелом міжнародної напруги та конфліктів.

2.      Еволюція відносин Словаччини з країнами Вишеграду в умовах підготовки до вступу в ЄС (1999-2004р.)

Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини – західноєвропейські держави й трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЭСР-ОЕСО). В 1999 р. Словаччина включена до складу 11 країн-кандидатів на повноцінне членство в ЄС. 15 лютого 2000 р. у Брюсселі відбулася офіційна церемонія початку переговірного процесу про вступ Словаччини в Європейський союз. При цьому лідери країни виходять із того, що одержання повноправного членства в ЄС неможливо без «парасольки» НАТО. У свою чергу, керівництво цього блоку вважало обов'язковою модернізацію й реструктуризацію словацької армії, що вимагало значних фінансових коштів. 1 червня 2001 на зустрічі в Кракові прем'єр-міністрів країн Вишеградской групи було підкреслено, що інші члени Вишеградської групи – Полоща, Угорщина та Чехія, будуть виступати за прийом Словаччини в НАТО. Прем'єр-міністр Словаччини не преминув помітити, що створення «вишеградской армії» буде сприяти ефективності даного блоку.

На початку нового тисячоріччя, із досягненням практично всіх основних цілей Вишеградської групи, розгорнулася дискусія про доцільність продовження співробітництва держав у рамках Вишеградської групи. У червні 2002 р. в угорському місті Остжихом відбулася важлива зустріч, на якій, між іншим, було збільшено суму членських внесків V4 до Міжнародного Вишеградського Фонду, а також прийнято документ про визначення ролі головування у Вишеградській групі. Новий шлях співробітництва держав V4 мала намітити серія чергових конференцій, метою яких також було створення простору для пожвавлення ідеї співпраці країн V4 [51, 48].

Перша конференція відбулася 31 жовтня 2002 р., а її назва говорить сама за себе: «Вишеградська група і Європейський Союз». Обговорювали передусім обмін досвідом щодо комунікаційних стратегій, пов'язаних із вступом до ЄС, шляхи подальшого співробітництва держав V4 після входження до Унії, а також можливості просування спільних інтересів у межах Євросоюзу. Того самого року 6–7 грудня зібрався неформальний з'їзд керівників урядів держав V4. До головних тем розмови належала можливість співробітництва V4 у сфері політики безпеки, промоушен Вишеградської групи серед інших європейських країн [51, 50].

Прем'єр-міністри держав V4 висловилися за продовження співробітництва в рамках Вишеградської групи і погодилися, що у зв’язку зі вступом до ЄС настав час розробити стратегію подальшого функціонування V4.

Друга конференція була скликана 6 лютого 2003 р. і мала назву «Охорона спільного простору держав Вишеградської групи». Обговорювалося активне співробітництво, яке б гарантувало безпеку в регіоні й одночасне дотримання угод Шенгену, обмеження впливу організованої злочинності та тероризму, боротьбу з нелегальною імміграцією і торгівлею, а також дистрибуцією наркотиків [54].

Третя конференція, організована 29 квітня 2003 р., стосувалася освітніх систем країн V4. Її метою було насамперед порівняння досвіду і обмін поглядами на стан, реформу, фінансування й майбутнє освітніх систем окремих держав V4 та налагодження можливого співробітництва.

Після тієї серії конференцій мали місце чергові зустрічі різного характеру. Приміром, на початку листопада 2003 р. президенти V4 зустрілися в Будапешті й знову підтвердили висновок, що співробітництво держав має тривати і після вступу до ЄС, однак воно повинно набути іншого характеру, такого, наприклад, як CEFTA.

У березні 2004 р., напередодні вступу країн V4 до ЄС, голови урядів зустрілися у Чехії, щоб визначити роль Вишеградської групи в межах Євросоюзу, насамперед у контексті Європейської Конституції. На тому ж тижні в Кошицах зустрілися голови держав V4.

Перша зустріч V4 після набуття членства в ЄС мала місце 12 травня 2004 р. в Кромежижу. Прем'єр-міністри знову вирішили, що співробітництво між державами V4 триватиме й надалі. Вишеградська группа буде насамперед орієнтуватися на співробітництво ЄС із державами Східної Європи, надаючи підтримку для України, Білорусі, Болгарії, Румунії й Хорватії. Очільники урядів висловили переконання, що із входженням держав V4 у структури Унії взаємне співробітництво щодо конкретних проектів покращиться. Відмовилися також від розширення V4 за рахунок інших країн, таких як Австрія або Словенія.

У жовтні 2004 р. співпраця V4 набула нового виміру: Краків прийняв перший Форум Регіонів країн Вишеградської четвірки, які підписали декларацію про кооперацію з партнерами з Польщі, Чеської Республіки, Угорщини і Словаччини.

Щороку у Вишеградській групі по черзі головує одна з країн-учасників. Далі наведені приклади головних цілей під час головування окремих держав V4 від 2000 року. В контексті дослідження зовнішніх зв`язків Словаччини з країнами-партнерами Вишеградської групи ці цілі відіграють неабияку роль у вісітлені міждержавних відносин у період підготовки до вступу до ЄС.

Процес удосконалення діяльності країн Вишеградської четвірки та їх взаємних двосторонніх та багатосторонніх стосунків у багатьох галузях співробітництва триває. Водночас практична перевірка механізмів координації та партнерства довела свою ефективність.

3. Характер, принципи і особливості відносин Словаччини з сусідніми державами після вступу до ЄС ( з 1 травня 2004р.)

Зараз Словацька Республіка – повноправний член Північноатлантичного альянсу і ЄС. Тому, цілком обґрунтовано можна стверджувати, що словацькі відносини з країнами-сусідами після вступу до

ЄС здійснили своєрідну еволюцію до якісно вищого кола інтеграції в рамках Європейської і Трансатлантичної Спільноти.

У 2005–2006рр. багатосторонній політичний діалог Словенії з країнами-сусідками реалізовувався через зустрічі прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ та їх представників. Зустрічі також проходили в розширеному форматі Вишеградської четвірки, до участі в яких у різний час запрошувалися міністри з України, Албанії, Боснії і Герцеговини, Хорватії, Македонії, Сербії і Чорногорії. У грудні 2005 р. у Брюсселі відбулася зустріч прем’єр-міністрів Вишеградської групи та Бенілюксу. Представники парламентів підтримували регулярні контакти, опікуючись поточними європейськими проблемами .

Сучасний інтеграційний або постінтеграційний етап співробітництва Словацької Респубіки з країнами-сусідками після розширення Євросоюзу характеризується розгортанням міждержавного співробітництва в 2004-2005 роках на нових засадах і принципах. На міжнародній арені Словаччина реалізує спільну зовнішню і безпекову політику ЄС. Вона погоджено інтегруюється до спільного внутрішнього ринку, торговельного і митного союзу ЄС. Також, Словацька Республіка в цей час разом з сусідніми державами готувалася до вступу в єврозону та введення євро замість національних грошових одиниць. Тобто, на перший план виступає словацька міждержавна співпраця в реалізації інтеграційних інтересів та завдань.

Готуючись до вступу до Шенгенської зони, Словаччина здійснила низку реформ, спрямованих на полегшення транскордонного руху людей. Реформи передбачали адаптацію дорожніх, повітряних та морських інфраструктур, приєднання національних інформаційних мереж до Шенгенської інформаційної системи та застосування механізмів захисту особистих даних.

З кінця жовтня 2008 р. основною проблемою словацької зовнішньої політики став черговий виток напруженості у стосунках із сусідньою Угорщиною. Так, словацька та угорська сторони протягом останнього часу взаємно звинувачували одна одну в порушенні прав національних меншин.

Як відомо, словацько-угорські стосунки різко погіршилися після сформування нового уряду в Словацькій Республіці, до складу якого увійшла Словацька націоналістична партія, лідер якої (Ян Миколай) відомий своїми антиугорськими висловлюваннями. Разом із тим некоректні висловлювання словацьких націоналістів знаходили непряму підтримку нинішнього словацького керівництва. Реакцією на таку політику стали неодноразові випадки відміни керівництвом Угорської Республіки запланованих візитів до Словаччини. Останню зустріч прем’єрів двох держав було зірвано наприкінці серпня 2008 р .

Приводом до загострення двосторонніх стосунків стала реакція Партії угорської коаліції на втілювану реформу в галузі освіти. Зокрема, занепокоєння депутатів від угорської меншини в Словаччині викликав намір Міністерства освіти Словаччини, очолюваного представником Словацької націоналістичної партії (СНП) Я. Міколаєм, запровадити нові підручники для шкіл з угорською мовою навчання, в яких місцеві географічні назви подавалися виключно у словацькому звучанні. Крім того, критика висловлювалась також з приводу блокування вищезазначеним Міністерством надходження фінансової допомоги з єврофондів на адресу угорськомовних шкіл Південної Словаччини. Після тенденційного висвітлення цієї проблеми у ЗМІ Угорщини націонал-екстремістськими силами Угорської Республіки (було організовано ряд акцій протесту біля Посольства СР. У ході їх проведення озвучувалися антисловацькі гасла, здійснювалися підпали державного прапора Словаччини.

Ще більше загострила ситуацію силова акція словацької поліції на початку листопада 2008 р. проти громадян Угорщини та словацьких угорців під час футбольного матчу, що проводився у місті з компактним проживанням угорської національної меншини Дунайська Стреда.

При цьому словацька сторона заявила, що силові структури діяли у межах наданих їм повноважень і були спрямовані на нейтралізацію масових заворушень та провокацій, ініціаторами яких стали фанати з Угорської Республіки. Названі події спровокували чергові антисловацькі акції в Угорщині, у тому числі блокування 10 листопада 2008 р. угорськими націоналістами прикордонних переходів між Угорщиною та Словаччиною. Крім того, було вчинено провокації (здійснено антисловацькі написи на адміністративних спорудах та замальовано словацькі географічні назви) у населених пунктах Угорщини, де компактно проживають словаки.

Реакцією на вищеназване стали чисельні ноти протесту словацького МЗС. Невдовзі після того, як у черговий раз загострилися відносини між двома країнами, Парламентом Словацької Республіки було висловлено занепокоєння щодо використання угорським Парламентом Форуму угорських депутатів Карпатського басейну для втручання у внутрішні справи Словаччини. Разом із тим правлячими силами СР піддано осуду позицію щодо цього питання депутатів від опозиційної Словацької угорської коаліції, які стали радниками офіційного Будапешту в організації антисловацької кампанії та дискредитації своєї держави на міжнародному рівні.

В умовах активної пропаганди з боку правлячих сил Словаччини має місце і практичний розкол у середовищі опозиційної Словацької угорської коаліції. Так, якщо нинішнє її керівництво на чолі з П. Чакі продовжує підтримувати активні контакти з офіційним Будапештом, засуджувати політику урядового кабінету Р. Фіцо у сфері національних меншин, то прибічники позиції екс-голови коаліцій Б. Бугара зосередили свою діяльність на пошуку компромісних рішень між сторонами.

Крім того, словацькими правоохоронними органами у м. Кральовскі Хлмец було затримано групу з 28-ми громадян Угорщини, одягнених в уніформу Угорської національної гвардії, яких звинуватили в екстремістських діях та пропаганді міжнаціональної ворожнечі. Назване дозволило Словацькому МЗС висунути угорській стороні звинувачення у втручанні у внутрішні справи країни та заявити про намір підняти це питання на міжнародний рівень. Зокрема, Прем’єр-міністр СР Р. Фіцо висловив готовність поінформувати зацікавлені європейські інституції про факти екстремістських дій з боку громадян Угорщини. Так само наміри винести невигідні для Угорщини питання на обговорення Європарламенту задекларували депутати від словацьких партій СНП, ХДР, СМЕР-СД та РзаДС-НП. До того ж лідери словацьких націоналістів закликали держави –країни ЦСЄ, на території яких проживають угорці (зокрема Сербія та Румунія), об’єднати зусилля проти екстремістських дій вказаної меншини, що має на меті сприяти розвитку ситуації за косівським взірцем [55].

За таких обставин офіційний Будапешт, незважаючи на те, що до цього часу займав виключно наступальну позицію, був вимушений осудити подібні кроки своїх співвітчизників та дистанціюватися від такого роду діяльності.

У результаті, сторони, попри попередню «затяжну дипломатичну війну» (із часу формування у Словаччині урядової коаліції за участі Словацької націоналістичної партії не відбулося жодної із запланованих зустрічей на найвищому рівні), прийшли до необхідності започаткувати діалог на найвищому рівні. Зокрема, 12 листопада 2008 р. у м. Комарно (СР) пройшли консультації парламентських комітетів обох держав із питань європейської політики. А 15 листопада 2008 р. відбулася зустріч прем’єр-міністрів Словаччини та Угорщини Р. Фіцо та Ф. Дюрчані. Про наміри продовжити започаткований діалог заявили і Президенти названих держав І. Гашпарович та Л. Шойом.

У ході переговорного процесу словацька сторона наполягає на необхідності законодавчого обмеження Угорщиною діяльності екстремістських угруповань. В якості прикладу та обґрунтування своєї позиції Міністерством внутрішніх справ СР у середині листопада 2008 р. було прийнято рішення про заборону і розпуск екстремістського громадянського об’єднання «Словацька посполитість» як такого, що розпалювало міжнаціональну, міжрелігійну та міжрасову ворожнечу. Натомість угорське керівництво основний акцент намагається зосередити на необхідності надання ширших повноважень угорській національній меншині у Словаччині.

У той же час зустріч у Брюсселі 7 вересня 2008 р., що відбулась безпосередньо перед самітом ЄС, обидві сторони використали для озвучення чергових звинувачень одна одній щодо порушення прав національних меншин, використання діаспори для досягнення тиску на внутрішньополітичні процеси у сусідній державі, некоректних дій однієї проти іншої.

Так, прем’єр-міністр Угорщини Ф. Дюрчані звинуватив словацького колегу у веденні політики, що призводить до формування антиугорських настроїв. Для цього ним було використано соціологічні дослідження Фундації відкритого суспільства (англ. – Open Society Foundation (NOS-OSF) та неурядової організації Центру дослідження етносів та культури (слов. абр. CVEK), згідно з яким близько 40 % словацької молоді негативно ставиться до угорської та ромської націй. За оцінкою угорської сторони така ситуація є наслідком інформаційної кампанії у словацьких мас-медіа.

Хоча словацький Прем’єр під час переговорів і заявив, що дистанціюється від некоректних висловлювань окремих словацьких політиків (з числа урядовців-націоналістів) на адресу угорської національної меншини Словаччини, проте все ж виявив намір лояльного ставлення до подібного роду висловлювань своїх соратників. На його думку, така міжнаціональна політика є реакцією на агресивні дії Угорщини по відношенню до СР, намагання використати угорську меншину у Східній Словаччині для тиску на керівництво держави, спроби застосування для досягнення своїх цілей таких радикальних заходів, як рейди на територію СР представників воєнізованої «напів фашистської» організації «Угорська гвардія».

Аналіз вищезазначеної зустрічі, на думку експертів, показав, що обидві сторони на даному етапі не готові до конструктивних взаємовідносин і вбачають пріоритетом двосторонньої співпраці насамперед такі «чутливі питання», як: підтримка своїх національних меншин на території іншої держави, більш масштабне її використання для досягнення зовнішньополітичних цілей; боротьба з проявами національної нетерпимості по відношенню до нацменшин тощо.

За оцінкою експертів, здійснюючи тиск на офіційний Будапешт словацьке керівництво, насамперед, переслідує за мету створити враження, що правляча коаліція є єдиною політичною силою, яка оберігає співгромадян від існуючої небезпеки з боку Угорщини. У такий спосіб значно послаблюється позиція опозиції. Загалом, відповідно до наведеного аналізу, політика словацького правлячого кабінету на даному етапі базується на конфронтації та пошуках ворогів. При цьому невиважені антиугорські висловлювання керівництва урядової Словацької націоналістичної партії часто обмежують можливості словацької дипломатії, навіть за обставин, коли доречним були б більш активні зовнішньополітичні кроки.

Аналіз вищезазначеного свідчить, що у другій половині 2008 р. словацьке МЗС та вище керівництво держави при відстоюванні зовнішньополітичних інтересів країни намагалися застосовувати більш агресивні методи. Зокрема, як показує перебіг словацько-угорського протистояння, правлячі сили СР об’єднують зусилля на протидію угорському впливу на розвиток внутрішньополітичної ситуації. Фактично підтримуючи агресивну антиугорську налаштованість СНП, правлячі сили декларують намір лобіювати свої інтереси на міжнародному рівні, у тому числі як через своїх представників у загальноєвропейських структурах, так і шляхом проведення піар-кампанії у ЗМІ по дискредитації угорської позиції у спірних питаннях. При цьому, на перспективу не виключається, що зацікавлені політичні сили Словацької Республіки намагатимуться шукати потенційних союзників серед країн, де представлена угорська національна меншина, у тому числі й на Україні.

Таким чином, на кінець 2008 р. в словацько-угорських відносинах зберігається напруження, а переговори лідерів обох держав здебільшого носили лише формальний, декларативний характер і продемонстрували відсутність бажання сторін іти на поступки одна одній, вживати дієвих, радикальних заходів, які посприяли б усуненню існуючої напруги у двосторонніх стосунках. Таким чином, можна припустити, що започаткований словацько-угорський діалог на найвищому рівні відбувся з ініціативи чи під тиском ЄС, який зацікавлений у нормалізації двосторонніх стосунків двох держав, які є його складовими.