Зовнішня політика України на сучасному етапі

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

з курсу: Міжнародні відносини

на тему: «Зовнішня політика України  на сучасному етапі»

Виконала:

Студентка ФСУ

групи 7.131212-1

Цибряк О.Ю.

Запоріжжя 2012

ВСТУП

Україна займає певне місце у  системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні акценти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформульовані у Акті незалежності України, у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави.

Україна проводить відкриту, чесну  та принципову зовнішню політику, засновану  на принципах та нормах міжнародного права.

У Декларації про державний суверенітет України записано, що:

♦ Україна, як суб'єкт міжнародного права, здійснює безпосередні відносини  з іншими державами, укладає з  ними договори, бере участь у діяльності міжнародних організацій у обсязі, який є необхідним для ефективного  забезпечення національних інтересів  Республіки у політичній, економічній, інформаційній та інших сферах;

♦ Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру та міжнародної безпеки, безпосередньо  бере участь у загальноєвропейському  процесі та європейських структурах;

♦ Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет  загальновизнаних норм міжнародного права  перед нормами державного права;

♦ Україна урочисто проголошує про  свій намір стати у майбутньому  постійно нейтральною державою, яка  не бере участі у військових блоках та дотримується трьох без'ядерних  принципів: не використовувати, не виробляти  та не купувати ядерної зброї. (Див. Декларація про державний суверенітет України, липень 1990 р.).

Основні напрямки зовнішньої політики України були доповнені у Зверненні Верховної Ради України "До парламентів та народів світу" (грудень 1991 р.). У ньому говориться: "Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами".

Геополітичні акценти зовнішньої політики України:

♦ Україна - європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати  всебічні зв'язки, відносини із державами  Європи.

♦ Україна - колишня республіка колишнього СРСР, була тісно пов'язана з усіма  його колишніми республіками, що потребує збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.

♦ Україна - морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин із країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.

♦ Україна не може забезпечити  себе власними сировинними ресурсами (нафта, вугілля, золото, діаманти та ін.). Це примушує закуповувати їх за кордоном - у Росії, Туркменії, Ірані та ін.

Протягом існування незалежної України напрямок міжнародної політики змінювався в залежності від правлячої  влади. Після так званої "помаранчевої" революції 2004 р. у зовнішній політиці та міжнародних відносинах  був  обраний  головний стратегічний курс на євроінтеграцію, що спрямовує державу  на вступ до Євросоюзу (ЄС) та військово-атлантичного блоку (НАТО). Але з моменту приходу  до влади В.Януковича та його уряду відбулися кардинальній зміни як у зовнішній політиці, так і у механізмах її імплементації.

У 2010 році відбулася кардинальна  корекція зовнішньополітичного курсу  України. На законодавчому рівні  закріплений позаблоковий статус держави, знята перспектива вступу до організації Північноатлантичного договору, домінуючим у зовнішній політиці став російський вектор. При цьому, українсько-російські відносини набули явно асиметричного, диспаритетного характеру: Україна пішла на стратегічні геополітичні поступки РФ (перебування Чорноморського флоту у Криму), дедалі більше підпадаючи під російський вплив. Це створює загрозу поступового перетворення європейської інтеграції на другорядний рівень.

Негативні тенденції спостерігаються  в організації процесу розробки і здійснення зовнішньої політики держави. Так, фактично усунутий від розробки та реалізації зовнішньої політики Парламент. Центр формування і здійснення зовнішньої політики та відповідальності за її ефективність перемістився з Міністерства законодавчих справ до Адміністрації Президента. Фактично не має громадського контролю над діями владних інституцій, продуктивного діалогу влади з громадськістю та експертними колами.

Не сприяють ефективному здійсненню зовнішньої політики (ЗП) внутрішні проблеми. Спостерігаються ознаки формування авторитарної системи управління, адміністративно-силового домінування однієї політичної сили, гальмування демократичних процесів, вибіркового застосування правосуддя.

ІНСТИТУЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

До головних заходів, здійснених новою  владною командою у сфері інституційного забезпечення зовнішньополітичної  діяльності, слід віднести насамперед прийняття Закону “Про засади внутрішньої  і зовнішньої політики”, а також  внесення змін до Закону “Про дипломатичну службу” та видання указів Президента України, якими вносилися зміни  в механізми і процеси здійснення зовнішньої політики.

Закон “Про засади внутрішньої і  зовнішньої політики”. У Законі, що набув чинності 20 липня 2010р., зафіксоване  “дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у  військово-політичних союзах…” (ст.11), і передбачено вилучення із Закону “Про основи національної безпеки  України” (2003р.) положення про перспективу  членства в НАТО.

Водночас, досі немає жодних розрахунків  вартості зміни попередньої моделі забезпечення національної безпеки (приєднання до Організації Північноатлантичного договору) на позаблокову модель, яка  передбачає принципово інші підходи  до розвитку сектору безпеки в  цілому. Це залишає відкритим питання  ресурсного забезпечення національної безпеки. Сьогодні Збройні Сили України  не мають належного фінансування, сучасного озброєння та військової техніки, відтак – оборонні можливості, які у змінених умовах мають нарощуватися, насправді деградують, відповідно –  збільшується дефіцит безпеки.

Крім того, очевидно, що проголошений позаблоковий статус не сприяє зміцненню  національної безпеки без реальних зовнішніх гарантій Україні з  боку зацікавлених суб’єктів –  ЄС, США, РФ, НАТО. Але надання таких  гарантій (запровадження механізмів їх реалізації) в нинішній геополітичній  ситуації “перезавантаження” відносин виглядає малоймовірним. Таким чином, Закон, по суті, закріпив ситуацію невизначеності у сфері національної безпеки, залишаючи  Україну без можливостей самостійного забезпечення захисту власної незалежності та територіальної цілісності, так і без надійних зовнішніх гарантій безпеки.

У цілому, прийняття нової редакції Закону “Про засади внутрішньої і  зовнішньої політики” виглядає як певний “політичний реванш” нової  влади, що створює в очах світового  співтовариства образ України як непередбачуваної держави, зовнішньополітичний курс якої залежить від внутрішньополітичної кон’юнктури. 1 червня 2010р. Верховна Рада ухвалила Закон “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про дипломатичну службу”. Однак, 24 червня Президент повернув Закон разом із своїми пропозиціями до нього до Верховної Ради для повторного розгляду. Пропозиції були враховані й остаточна версія Закону ухвалена 11 січня 2011р. Зміни, внесені до Закону під час повторного розгляду, знижують як його політичний ефект, так і можливості підвищення соціального престижу дипломатичної служби, оскільки з нього було вилучено ряд важливих положень:

• про обов’язкові консультації у профільних комітетах Верховної  Ради під час призначення послів, представників України при міжнародних  організаціях;

• про відповідність оплати праці  дипломатів рівню оплати праці службовців відповідного рангу в інших міністерствах  і відомствах та про новий механізм нарахування пенсій особам, які мають  вищі дипломатичні ранги;

• про надання статусу ветеранів  війни дипломатам, які працювали  в країнах, де відбувалися бойові дії.

Таким чином, Законом у його останній редакції, по-перше, ліквідовано парламентський контроль над призначенням глав дипломатичних  місій і невиправдано розширено  президентські повноваження в дипломатичній  сфері, по-друге – обмежено можливості підвищення соціальної престижності дипломатичної  служби.

Потенціал зовнішньоекономічного  співробітництва належно не використовується насамперед через брак ефективних соціально-економічних  і демократичних реформ всередині України. І за нової влади залишаються невирішеними проблеми корупції, захисту прав іноземних інвесторів, корозії судової системи, ефективності податкової системи, безпеки бізнесу, надмірної зарегульованості ринку, використання заходів адміністративного управління економічними процесами.

Зокрема, 13 січня 2011р. представники Європейської бізнес-асоціації під час зустрічі з комісаром ЄС з питань розширення та європейської політики сусідства  Ш.Фюле визначили сім проблем для ведення бізнесу в Україні:

• корупція

• система судочинства

• земельна система

• відшкодування ПДВ

• валютне регулювання

• митне регулювання

• технічні бар’єри в торгівлі

• брак постійного конструктивного  діалогу влади та бізнесу.

Така ситуація стримує діяльність як європейських, так і американських  ділових кіл в Україні. Крім того, для європейських та американських  інвесторів має значення такий ціннісний  аспект співпраці, як рівень забезпечення в державах-партнерах демократичних  прав і свобод громадян, незалежності ЗМІ тощо. Тому ознаки згортання  демократичних процесів в Україні, які з’явились останнім часом, матимуть дедалі більш негативний вплив на її можливості поглиблювати торговельно-економічну співпрацю з розвинутими країнами-партнерами.

Слід констатувати, що нова влада  зробила ряд кроків у напрямі  вдосконалення механізмів реалізації зовнішньої політики держави, проте  вони не мали комплексного, системного характеру, а тому не призвели до формування цілісної, ефективної і збалансованої  системи інституційно-правового  забезпечення політико-дипломатичної  діяльності на світовій арені.

ЗОВНІШНІ ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОМУ НАПРЯМАХ

Очевидно, що розвиток партнерства  з ЄС і США є пріоритетними  напрямами зовнішньої політики України. З ЄС – оскільки залишається незмінним  законодавчо визначений євроінтеграційний  курс держави; із США – з огляду на ту роль, яку ця країна відіграє у  глобальних політико-економічних, інформаційно-технологічних  процесах, у сфері безпеки, у світових фінансових інституціях. Безумовно  важливим, з точки зору зміцнення  національної безпеки, залишається  партнерство з Організацією Північноатлантичного договору.

1. Європейський Союз

Попри численні декларації про пріоритетність євроінтеграційного курсу України, рух до ЄС відбувається досить повільно. Переговорний процес Україна - ЄС з ключових питань співробітництва ускладнюється політичними чинниками. Це і не повне виконання плану безвізового режиму для короткострокових поїздок; розрізненість окремих заяв українських високопосадовців, які дезорієнтують європейських партнерів та ускладнюють переговорний процес; існують труднощі у виконанні Порядку Денного Асоціації. Із внутрішніх проблем слід назвати неефективність соціально-економічних реформ, боротьби з корупцією, корозію судової системи, відчуження влади від суспільства, брак інституційного, кадрового та ресурсного забезпечення політики на європейському напрямі, погіршенням ситуації щодо свободи слова та свободи преси, згортання демократичних процесів. Останній фактор найбільш критично позначається на відносинах з ЄС. Імідж України в Європі і світі погіршується, що може негативно вплинути не лише на інвестиційні потоки, але й на реалістичність шансів країни ввійти до кола демократичних заможних країни ЄС.

2. Відносини із США

Протягом першого року діяльності нової влади відбулися ряд  українсько-американських зустрічей на різних рівнях, два засідання Комісії зі стратегічного партнерства Україна - США, тривав політико-дипломатичний діалог. Ефективне використання потенціалу розвитку двосторонніх відносин виглядає досить проблематичним. Відмовившись від євроатлантичної інтеграції (приєднання до НАТО), Україна звузила власні можливості з отримання політико-дипломатичної підтримки США на міжнародній арені. Невиразною виглядає і перспектива співпраці в енергетичній галузі (з огляду на активність Росії щодо кооперації з Україною у сфері атомної енергетики), у сфері транзиту енергоносіїв, енергозбереження тощо. Помітним є зростання російського впливу на Україну, певна орієнтація української зовнішньої політики на геополітичні інтереси РФ. Україна узгоджуватиме свою співпрацю із США з відносинами з Росією, що може знизити зміст і вагу відносин Україна - США на користь відносин Росія - США.

У цілому, дії нової владної команди  на американському напрямі не вивели двосторонні відносини на якісно новий рівень. Діалог помітно ускладнюється  політичними та соціально-економічними проблемами в Україні, найбільш чутливими  з яких є для США проблеми у  сфері демократії. Водночас, спостерігається  помітне зменшення інтересу Сполучених Штатів до України – через зміни  їх геополітичних пріоритетів і  зміщення геостратегічних інтересів  з європейського континенту на інші регіони світу. Це ускладнює розвиток українсько-американських відносин.

Головною подією у відносинах України  з НАТО стала її відмова від  намірів набуття членства в Альянсі. Відповідно до Закону “Про засади внутрішньої  і зовнішньої політики”, формат відносин з Альянсом визначений як “продовження конструктивного партнерства... з  усіх питань, що становлять взаємний інтерес”. Зміна генерального курсу супроводжувалася також відповідними організаційними  заходами, спрямованими на скорочення кадрового та інституційного потенціалу відносин з Альянсом21. При цьому, Указом Президента “Про забезпечення продовження конструктивного партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору” (№1039 від 18 листопада 2010р.) визначена система внутрішньо державної координації співробітництва з НАТО, зокрема провідна роль у координації заходів співробітництва з Альянсом та виконання Річних національних програм покладена на МЗС, а при Президентові України в якості дорадчого органу створена Комісія з питань партнерства України з Альянсом.

У цілому, слід зазначити, що Україна:

• залишається єдиною державою-партнером, що бере участь у всіх основних поточних миротворчих місіях під проводом НАТО (крім антипіратської операції “Океанський щит”);

• зберігає друге місце після  РФ за кількістю проектів у рамках Програми НАТО “Наука заради миру та безпеки”;

• у 2010р. першою з країн-партнерів  розпочала співробітництво в  галузі кіберзахисту; створена Робоча група Україна-НАТО з питань кібернетичного захисту.

Отже, результати першого року “конструктивного партнерства” заслуговують на переважно  позитивні оцінки – з огляду на кількість і зміст виконаних  заходів. Певною мірою це зумовлено  інерцією рішень, підготовлених та ухвалених ще до президентських виборів, а також ослабленням активного  спротиву з боку противників євроатлантичної  інтеграції, які стали партією  влади. Водночас, попри збереження інтенсивності  контактів і співробітництва, стратегічна  невизначеність стосовно майбутнього  відносин України з НАТО залишається.

3. Відносини з Російською Федерацією

З приходом нової влади відбулася  активізація українсько-російських відносин на всіх рівнях. Відновлено контакти на вищому рівні: за 2010р. відбулося 10 зустрічей  президентів, серія зустрічей глав урядів, тривали контакти на рівні  керівників міністерств і відомств, зокрема проводилися постійні політичні  консультації між зовнішньополітичними відомствами. Розблоковано повномасштабну роботу головного інструмента міждержавних відносин – Українсько-Російської міждержавної комісії (у 2010р. відбулося два її засідання – 17 травня і 26 листопада). Підписано серію міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод у різних сферах. Є підстави констатувати, що період конфліктності на рівні керівництва країн завершено, змінилися характер і тональність як політико-дипломатичного діалогу, так і інформаційного супроводу двосторонніх відносин.

За масштабами, стратегічною значимістю, довгостроковими наслідками для  країни події у відносинах з РФ на кілька порядків переважають, або  загалом не спів ставні з результатами дій нинішньої влади на всіх інших  зовнішньополітичних напрямах. Російський вектор є виразно домінуючим у  нинішній зовнішній політиці України. Це загрожує нівелюванням і переведення  у другорядний формат як євроінтеграції, так і співробітництва з іншими стратегічними партнерами України. Водночас, досягнуті домовленості та укладені угоди створюють ряд  загроз для України. По-перше, Угода, що передбачає пролонгацію перебування  ЧФ РФ у Криму на 25 років (до 2042р.), є безпрецедентним, асиметричним політико-економічним  бартером – обміном умовних економічних  преференцій РФ на стратегічні геополітичні поступки з боку України. Угода закладає міну уповільненої дії під стратегічне  партнерство Україна-Росія в майбутньому32. Слід додати, що при цьому укладення  “харківських угод” не призвело до реальних цінових переваг для  українських споживачів, порівняно  зі споживачами країн ЄС. По-друге, укладення комплексу угод у сферах енергетики, літакобудування, суднобудування тощо створюють небезпеку порушення  балансу інтересів, з огляду на різні  “вагові категорії” сторін, тобто  встановлення російського контролю (поглинання) у ключових секторах національної економіки України. По-третє, залишається відкритим питання делімітації Азово-Керченської акваторії. Посилюється загроза відходу України від власних переговорних позицій і передачі Керч - Єнікальського каналу у спільне користування. Отже, Україна може втратити контроль над виходом в Азовське море, що завдасть їй значної економічної шкоди.

Таким чином, Україна поступово  підпадає під російський вплив, обмежуючи власні дії некритичним реагуванням на російські ініціативи. Натомість Росія здійснює скоординовану, жорстку, наступальну політику, активно використовуючи важелі політико-дипломатичного, “енергетичного” тиску, проросійські настрої серед значної частини політичної еліти і громадян України. В політико-дипломатичному діалозі російська сторона наполегливо висуває пропозиції щодо вступу України до Митного союзу та її приєднання до ОДКБ. Водночас, здійснюється масштабна гуманітарна експансія, зокрема через проект “Русский мир” і посилення впливу Російської православної церкви на церковно-релігійну ситуацію в Україні. Мета такої політики: вплив на зовнішньополітичний курс України, зміцнення “проросійської складової” в її внутрішньополітичних процесах та загалом – утримання України у сфері “привілейованих інтересів” РФ.

Узагальнюючи, слід констатувати, що “оптимізація” взаємовідносин була досягнута ціною однобічних поступок української сторони – офіційної  відмови Києва від перспектив вступу до НАТО, зміцнення присутності  та впливу РФ у ключових галузях  національної економіки, підтримки  зовнішньополітичних ініціатив  Кремля, відмови від власного трактування  ряду історичних подій тощо.

На цей час українсько-російські  відносини набули диспаритетного характеру. Непропорційні поступки та компроміси нинішньої влади, хоч і покращили  клімат персональних і корпоративних  відносин між керівництвом Росії  та України, але водночас – розбалансували зовнішню політику за стратегічними  напрямами. Відбувся обмін стратегічних інтересів України на економічні тактичні поступки з боку Росії.

ІНШІ ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ:КРАЇНИ АТР, ТУРЕЧЧИНА

Не викликає сумнів важливість і  пріоритетність розвитку відносин з  ЄС, НАТО, США, РФ. Однак, слід констатувати, що попередніми роками зовнішньополітична діяльність на інших важливих напрямах часто мала переважно другорядне значення та забезпечувалася за “залишковим” принципом. Це помітно послаблювало міжнародні позиції України, заважало активному просуванню на цих напрямах політичних та економічних інтересів  держави. Зокрема, недостатньо ефективно  використовувався потенціал співробітництва  з країнами Азійсько-Тихоокеанського  регіону (АТР), насамперед з Китаєм, Японією, Південною Кореєю. Безумовний інтерес для України становить  розширення політико-дипломатичних, торговельно-економічних, науково-технічних контактів з  Японією для забезпечення імпорту  інноваційних технологій, інвестицій, модернізації національної економіки. Неефективно використовувалися  можливості співробітництва з Туреччиною (у т.ч. з проблем безпеки в  Чорноморському регіоні).

Отже, перед новим керівництвом України об’єктивно постало завдання активізації зовнішньополітичної  діяльності в тих регіонах світу, які становлять інтерес для вітчизняних  товаровиробників і відповідають потребам модернізації та реструктуризації української  економіки. За рік було зроблено ряд  кроків у цьому напрямі.

Китай. Знаковою подією став державний  візит Президента України до Китаю 2-5 вересня 2010р., в якому взяли участь вісім членів Уряду, Голова НБУ та понад 80 представників українських ділових кіл. Важливим є те, що вдалося відновити політичний діалог на вищому рівні, “заморожений” попередніми роками. Під час візиту відбулася серія переговорів з керівництвом КНР, підписано 13 документів з питань розвитку політичного, соціально-економічного співробітництва Зокрема, Президент України В.Янукович і Голова КНР Ху Дзінь Тао підписали Спільну заяву, в якій сторони зафіксували взаємну підтримку з питань, що стосуються державного суверенітету та територіальної цілісності, домовилися про розвиток співпраці в нафтогазовій, науково-технічній, інноваційній, гуманітарній сферах і сфері ядерної енергетики. В заяві задекларовано рішення про створення Комісії зі співробітництва між Україною і КНР, яку очолюватимуть співголови на рівні віце-прем’єр-міністрів двох країн. Також підписано “Основні напрями українсько-китайських відносин (Дорожня карта) на 2010-2012рр.”. За словами В.Януковича, “ті угоди, які підписані, за попередніми підрахунками, складають $4 млрд.”. Однак, на цей час досягнуті результати слід оцінювати переважно як декларацію про наміри, оскільки конкретне втілення узгоджених проектів та угод залежить насамперед від конкретних дій української сторони. Японія. 18 січня 2011р. відбувся візит Президента В.Януковича до Японії, результатом якого стало підписання Спільної заяви Президента України В.Януковича і Прем’єр-міністра Японії Н.Кана щодо українсько-японського глобального партнерства.

В документі узгоджуються геополітичні позиції країн, окреслено плани  роботи двосторонніх механізмів співробітництва  на 2011р., задекларовані наміри розвивати  контакти в різних сферах, передбачена  розробка Угоди щодо взаємного сприяння та захисту інвестицій, визначена  перспектива спрощення візового режиму для українців. Очевидним  є політичний ефект Заяви, але  документ має рамковий характер і  може бути охарактеризований як декларація про наміри, яка потребує наповнення конкретними програмами співробітництва.

Протягом року пожвавився політико-дипломатичний  діалог з Туреччиною. Відбулося дві зустрічі на вищому рівні (12 квітня 2010р. і 25 січня 2011р.). Тривали контакти на міжурядовому та міжвідомчому рівнях. 25 травня 2010р. відбулося VII засідання Міжурядової українсько-турецької комісії, під час якої обговорювалася реалізація спільних планів у сфері транспорту, торгівлі, будівництва, в енергетичній галузі та вугільній промисловості тощо. Помітним етапом у розвитку українсько-турецького партнерства стала зустріч Президента України В.Януковича і Прем’єр-міністра Турецької Республіки Р.Ердогана в січні 2011р. Було підписано шість документів зі співробітництва в різних сферах. Серед них – Спільна декларація про створення Стратегічної ради високого рівня між Україною та Турецькою Республікою, яку очолюватимуть Президент України і Прем’єр Туреччини. Декларація має на меті формалізувати вихід взаємин країн на рівень стратегічного партнерства і створення механізму реалізації нового формату відносин. Сторони також домовилися працювати над створенням транспортних коридорів Європа-Близький Схід, розвивати контакти в оборонно-промисловому комплексі, співпрацювати в аерокосмічній галузі. Зазначені домовленості створюють умови для виведення двосторонніх відносин на якісно новий рівень, що матиме позитивний ефект для України, зокрема, з огляду на важливу роль, що її відіграє Туреччина в Чорноморському регіоні.

ВИСНОВКИ

Нова влада, сформувавши скоординовану  систему управління на рівні Президент  – Парламент – Уряд, ліквідувала  протистояння державних інститутів, яке попередніми роками гальмувало здійснення консолідованої політики на світовій арені. Однак, зовнішня політика здійснюється в закритому, “ручному режимі”, залежно від кон’юнктурних  інтересів правлячої державно-політичної еліти. Бракує комплексних підходів у розробці та реалізації зовнішньополітичних  рішень. Дії влади з удосконалення  механізмів реалізації зовнішньої політики не мали комплексного, системного характеру  и не призвели до створення ефективної системи інституційно-правового  забезпечення політико-дипломатичної  діяльності. Закріплення на законодавчому  рівні позаблокового статусу, відмова  від перспективи вступу до НАТО, з огляду на відсутність відповідних  міжнародних гарантій, по суті, залишає  Україну в “сірій” зоні безпеки, створює ряд загроз і викликів. Не сталося суттєвих змін на краще  у відносинах з ЄС. Інтенсивність  контактів нової влади з керівництвом ЄС не переросла в нову якість політико-дипломатичного діалогу. Співробітництво Україна - ЄС розвивалося за порядком денним, сформованим попередніми роками. Низький рівень виконання ключових документів Україна - ЄС (Порядок денний асоціації), складні переговори щодо Угоди про асоціацію свідчать про досить повільний рух України в європейському напрямі. Викликають стурбованість у європейських партнерів і справляють негативний вплив на комплекс відносин Україна - ЄС внутрішньополітичні процеси в Україні. Результати першого року “конструктивного партнерства” з НАТО заслуговують на переважно позитивні оцінки – з огляду на кількість і зміст виконаних заходів. Водночас, попри високу інтенсивність співробітництва, залишається невизначеність перспектив відносин України з НАТО. Домінуючим у зовнішній політиці став російський вектор. Українсько-російські відносини набули явно асиметричного, диспаритетного характеру: Україна пішла на стратегічні геополітичні поступки РФ, підпадаючи під російський вплив. Непропорційні компроміси нинішньої влади на користь Росії, хоч і покращили клімат відносин між керівництвом двох країн, але водночас розбалансували українську зовнішню політику за стратегічними напрямами. Дії влади на американському напрямі поки не змінили на краще двосторонні відносини. Діалог Україна - США помітно ускладнюється політичними, соціально-економічними проблемами всередині України. Спостерігається помітне зменшення інтересу Сполучених Штатів до України – через зміни їх геополітичних пріоритетів і зміщення геостратегічних інтересів з європейського континенту на інші регіони світу. Вдалося активізувати контакти на важливих для країни зовнішньополітичних напрямах, яким приділялося недостатньо уваги попередньою владою – Китай, Японія, Туреччина. Розвиток торговельно-економічного співробітництва з цими країнами відповідає стратегічним інтересам України та закладає підвалини для поглиблення партнерства. Проте, дії влади на цих напрямах мають “відкладений ефект” і на цей час є скоріше демонстрацією намірів.