Зовнішня політика Святослава Ігоревича
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля
Інститут Юриспруденції та Міжнародного права
РЕФЕРАТ
За темою:
«Зовнішня політика Святослава Ігоревича»
Вступ-------------------------
Особистість князя Святослава--------------------
Східний напрямок політики
Святослава (964-966 рр..)-------------------------
Русько-хозаро-візантійські відносини в середині X ст----------------4
Знищення Святославом Хазарського
каганату----------------------
Зовнішня політика Святослава у 966-968 рр.------------5
Ситуація в Північному Причорномор'ї
та Болгарії у 966-967 рр.---------------------------
Місія Калокіра----------------------
Захоплення Святославом Подунав'я та його вимушений
відхід звідти------------------------
Зовнішня Політика
Святослава у 969-971 рр. ------------------------------
Вторинний захоплення Подунав'я
Святославом-------------------
Війна з Візантією (970-971рр). ------------------------------
Русько-візантійський договір
971 р ------------------------------
Висновок----------------------
Вступ
У IX-XI ст. Русь являла собою ранню феодальну монархію з великим київським князем на чолі. При ньому склалася рада з найбільш знатних і могутніх феодалів, а також діяв апарат з дружинників. У міста призначалися князівські представники (посадники і воєводи). У васальній залежності від великого князя знаходилися його родичі - удільні князі -, бояри - власники великих земельних масивів - і більш дрібні феодали.
Зовнішня політика великих київських князів повністю була підпорядкована завданню зміцнення Русі і об'єднанню племен східних слов'ян під егідою Києва. У X ст. Київська Русь ще тільки складалася як держава. У неї вливалися все нові і нові племена східних слов'ян: древляни, радимичі, вятичі та ін. Київські князі Олег, Ігор, Святослав, Володимир Святославич послідовно проводили політику приєднання сусідніх земель. До початку XI ст. майже всі східнослов'янські землі були включені до складу Київської Русі.
Регулярні набіги кочових племен - печенігів, хозар, половців - представляли загрозу молодій державі, підриваючи його економіку і політичну єдність слов'янських земель. Тому можна виділити в зовнішній політиці ще одну, і при тому важливу, завдання - оборона кордонів та їх розширення за рахунок підпорядкування сусідніх народів.
Князь Святослав (964 - 972) доклав багато сил для забезпечення безпеки руських земель і зміцнення міжнародного авторитету молодої давньоруської держави. Він завдав поразки Волзькій Булгарії, розгромив Хозарський каганат. Святослав також вів успішні війни з печенігами, дунайськими болгарами, Візантійською імперією.
Особистість князя Святослава Ігоревича.
Київський князь Святослав Ігоревич був сином князя Ігоря і княгині Ольги. Лев Диякон залишив нам опис його зовнішнього вигляду: «... помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вуса). Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся - ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співмірні. Виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього було просунута золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами.
Вбрання його було білим і відрізнялося від одягу інших (руських веслярів) тільки чистотою ».
Святослав рано змужнів. Його мати намагалася привернути увагу сина до християнства, але думки Святослава були далекі від цього. Змужнівши, Святослав став збирати собі дружину, причому князю було неважливо, ким за національністю будуть його дружинники: головне, щоб вони були хорошими воїнами. Йдучи в похід, він не возив із собою обозу, а забезпечував швидкість пересування («лег'ходя, аки пардус»), харчувався разом з простими війнами кониною або м'ясом вбитих при нагоді звірів, спав на голій землі, підстеливши «под'клад» і поклавши сідло в головах.
Назавжди в історію увійшли слова Святослава Ігоревича: «Хочу на ви іти».
З цією людиною і довелося боротися грекам, хозарам і печенігів.
Східний напрямок політики Святослава
(964-966 рр..)
Русько-хозаро-візантійські відносини в середині X ст.
У X ст. руси неодноразово проникали в район Закавказзя, проте до середини X ст. закріпитися там так і не змогли. Причини невдачі наступні: віддаленість захоплених ними в Прикаспії територій, ворожість місцевого мусульманського населення, ворожість Хазарського каганату, закривала водний шлях по Дону і Волзі. У 912 р. руси просили хозар пропустити їх тури, а на зворотному шляху велика їх частина була перебита хозарами, волзькими булгарами і буртасів. Враховуючи таке ставлення до них хазар, наступний похід 945 р. руси здійснили в обхід каганату та її союзників на Волзі й Оці, тобто посуху через Північний Кавказ.
Крім вищеописаного постало питання про звільнення східнослов'янських земель з-під впливу хозар і закріплення над ними влади Києва. Першу спробу тут зробив Олег, який у 885 р. направив посольство до сиділи по берегах річки Сож радимичам, звелівши їм не давати данини хозарам, а давати йому по шеляг з плуга або з сохи.
Візантія здавна мала вплив у Північному Причорномор'ї. Каганат вона використовувала як провідник своєї політики. Не обходилося, звичайно, без конфліктів і зіткнень, але в цілому політичні устремління імперії і каганату збігалися. Не випадково в 834 р. грецькі інженери збудували на нижньому Дону фортецю Саркел (Білу Вежу). Греки передбачали піднесення Русі і прагнули випередити її експансію.
Протe Русь почала діяти перша.
Знищення Святославом Хазарського каганату.
Ліквідація Хазарського каганату мала для Київської Русі велике зовнішньополітичне значення. По-перше, знімалася загроза збройного нападу зі сходу. По-друге, зруйновані були міста і фортеці, замикаючі торгові шляхи: Русь отримала можливість вести широку торгівлю зі Сходом, відкриті були водні шляхи по Дону і Волзі. По-третє, племена, що знаходилися раніше в залежності від Хазарського каганату, потрапили тепер під вплив Київської Русі, або були зовсім до неї приєднані.
Похід на хозар Святослав почав з того, що в 964 р. увійшов до землі в'ятичів. Швидше за все, ніяких військових дій між русами і вятичами не було: Святослав був зацікавлений в доброзичливому тилу на період походу в землі хазар. На користь цієї точки зору говорить і літопис, де немає згадки про війну з вятичами: «І іде (Святослав) на Оку річку і на Волгу, і налазячи в'ятичі, і рече вятічем':" Кому данину даєте? "Вони ж сказали:" Козаром' по щьлягу від рала даем' "». Святослав провів у вятичских землях близько року, зрозуміло, покладеної данини хазари не отримали.
У наступному році Святослав обрушився на землі давніх союзників Хазарії - волзьких булгар та буртасів. Розгромивши їх, він ударив тепер власне по каганату: «Іде Святослав на козарьі. Почувши ж козарьі, изидоша противу с'князем своїм Каганом, і с'ступішася битися, і бувши брані, здолавши Святослав козарьі і град їх і Білу Вежю взя. І яси переможи і касогів ». Слідом за Ітіль, який, швидше за все, згадується в літописі як «град їх», і Саркел (Біла Вежа) військо русів взяло Самкерц на Таманському півострові і Семендер на Тереку.
Арабський літописець Ібн-Хаукаль розповідає, що жителі Поволжя й Приазов'я просили, щоб з ними уклали договір, і вони б підкорилися русів. Цей факт говорить про те, що підкорення Хазарії не було простим набігом з метою збагачення. Святослав Ігорович прагнув оформити відносини з верхівкою поваленої Хазарії і Булгарії, визначити характер влади на цих землях і за допомогою договору затвердити залежність даного регіону від Київської Русі.
У своїй «Історії» Лев Диякон згадує Боспор Кіммерійський (район сучасної Керчі) як «вітчизна» русів, що належало їм вже при Ігоря. Якщо взяти до уваги цей факт, а також те, що після підкорення Хазарії Святослав заснував князівство Тмутаракань (на п-ові Тамань), стає очевидним головна мета походу проти каганату. Вплив Києва в районі Північного Причорномор'я стал все більше зростати. Землі Русі вже впритул підійшли до візантійських володінь.
Завершив кампанію Святослав там, де вона і була почата, - в землях в'ятичів. Під 966 р. літописець повідомляє: «В'ятичі переможи Святослав, і данину на них вьзложи». Саме тепер, коли хазари були підкорені і необхідність в дружньому тилу відпала, Святослав остаточно захопив владу в в'ятицького землі і обклав даниною в'ятичів.
Зовнішня політика 966-968 рр..
Ситуація в Північному Причорномор'ї та Болгарії в 966-967 рр..
Після поразки Хазарії та посилення впливу Києва в Північному Причорномор'ї землі Русі впритул підступили до кордонів Візантії. Виникла реальна загроза пануванню імперії в Криму. Якщо ми звернемося до праць арабського хроніста Яхьі Антіохійського, то знайдемо там згадка про те, що візантійський імператор виступив у похід на болгар «і бив їх, і уклав мир з руссамі - а були вони у війні з ним - і домовився з ними воювати болгар і напасти на них ». Відкритий розрив мирних відносин Болгарії та Візантії стався в 966 р. Приблизно в цей же час імператор Никифор II Фока рушив до болгарського кордону і опанував прикордонними містами. Але про яку війну з руссами говорить Яхья Антиохійський? Швидше за все, мав місце конфлікт у Криму, і військо русів загрожувало Херсонесу. Імператор Никифор II Фока (963 - 969) ніяк не міг допустити втрати Херсонеса, житниці імперії, а також головного постачальника сушеної риби - основної їжі константинопольської бідноти. Необхідний був строковий світ з Руссю, більше того удар, спрямований на Херсонес, потрібно було терміново перенацілити.
Місія Калокіра.
Війна між імперією і болгарами знову спалахнула в 966 р. Після смерті царя Симеона, якого змінив на троні його син Петро (927-969), Болгарія похитнулася, правлячі кола розкололися на дві партії: антивізантійська і провізантійська. Цим-то й скористався імператор Никифор, розв'язавши війну з Болгарією. Одночасно Візантія почала підготовку дипломатичної місії в Київ. У 967 р. така місія була відправлена.
Посольство очолив Калокір, син херсонеського стратега. Ця людина повинна був чудово знати ситуацію в Криму і в Північному Причорномор'ї, що ще раз свідчить: російсько-візантійський конфлікт в Криму, який погрожував Херсонесу, все-таки мав місце. У столиці Калокіра було присвоєно високе звання патрикія та видано 15 кентинаріїв (близько 450 кг.) золота для передачі руссам. Йому було доручено укласти союз зі Святославом для загальних бойових дій проти болгар.
Таким чином імперія відразу вирішувала цілий ряд проблем. По-перше, знімалася загроза Криму та Херсонесу. По-друге, Болгарію, виснажені війною зі Святославом, легше буде привести до покори.
Калокір домігся того, чого чекали від нього в Константинополі. Підтверджено були умови договору 944 р. Святослав відмовився від домагань на Крим, замість цього він повів своє військо на Дунай. Захоплення руссамі Подунав'я влаштовував усіх, крім болгар, зрозуміло. Русь, відносини якої з Болгарією зіпсувалися в 30-60 рр.. X ст. (Досить навести такий факт: під час походу Ігоря на Візантію в 943 р. болгари прислали гінців до Константинополя попередити, що йдуть руси і найняті ними печеніги), брала під контроль важливі торгові шляхи на Балкани і до Західної Європи. Візантія позбавлялася від загрози Криму та Херсонесу. Зрозуміло, Никифор II вважав присутність русів на Дунаї мірою вимушеною, тимчасовою. Не мав ніяких ілюзій з цього приводу і Святослав.
Було, щоправда, одне «але», яке Фока недогледів. У Києві Калокір запропонував Святославу союз: великий князь допоможе патрикію зійти на престол Візантії, а той у свою чергу залишить за ним всі завойовані землі і видасть величезну суму з імперської скарбниці. Святослав знав про те, як греки виконують умови договору (та ще з «варварами»), знав, що боротьби з імперією не уникнути, і тому уклав таємну угоду з патрикієм.
Захоплення Святославом Подунав'я та його вимушений відхід звідти.
Восени 967 р. (або 968 р., як вважають деякі історики) військо Святослава з'явилося на Дунаї. «Іде Святослав' на Дунай на Болгари. І бівшем'ся обоім', здолавши Святослав' болгаром', і взя місто 80 по Дунаеви, і седее княжа ту в'Переяславці, емля дань на грьцех ». Навряд чи російський князь переслідував суто економічні цілі, захоплюючи Подунав'ї. Головним його завданням було максимально послабити Візантію і змусити Болгарію, в якій у 30-60 рр.. X ст. правил провізантійська налаштований цар Петро і була сильна антиросійська партія, змінити свою зовнішню політику, зробити Болгарію союзницею Русі в боротьбі з імперією, а вже потім витягти з усього цього економічні вигоди.
Слід, однак, відзначити, що Святослав зовсім не збирався в 967-968 рр.. завойовувати Болгарію. Захопивши Переяславець і інші 80 міст, він залишився на Нижньому Дунаї, не роблячи ніяких військових дій проти болгар. У всякому разі літописи не містять будь-яких відомостей на цей рахунок.
Поява русів на Дунаї не могло не турбувати імператора Никифора. Візантія почала підготовку до можливої війни з Руссю. Першим кроком імперії було посольство Никифора Еротика і єпископа Євхаїтському до наляканим появою Святослава болгарам. Влітку 968 р. у відповідь посольство з пошаною було прийнято в Константинополі. Проте формально імперія зберігала мир із русами. Про це свідчать руськіі торгові кораблі, які влітку 968 р. ще стояли в гавані Константинополя.
З літа - осені 967 по літо 968 рр.. Святослав перебував в Переяславці. У літописах немає повідомлень про воєнні дії русичів з болгарами або візантійцями, так що можна припустити: Святослав вважав мету свого походу на Дунай досягнутою. Греки справно виплачували йому данину («емля дань на грьцех»), обумовлену в мирному договорі 944 р.
У 968 р. Київ, столицю Русі, вперше взяли в облогу печеніги. Мимоволі виникає запитання: а чи не стояв за спиною степових кочівників імператор Никифор II? Досить часто Візантія вдавалася до подібної тактики - прибрати з дороги сильного ворога за допомогою посередників. Тим більше що в той момент в імперії не було іншого засобу видалити київського князя з берегів Дунаю. Так чи інакше, але Святослав мав поспішати на допомогу столиці, де засіли його мати і малолітні сини. Вирушаючи на Русь, він, однак, залишив у Переяславці сильний загін, яким командував вірний князеві воєвода Вовк. Це говорить про те, що, тимчасово залишаючи Подунав'ї, великий князь аж ніяк не збирався віддавати цей важливий регіон ні Візантії, ні Болгарії.
Зовнішня політика Святослава у 969-971 рр..
Вторинний захоплення Подунав'я Святославом.
Отримавши тривожне послання з Русі, Святослав відійшов виручати Київ. Печеніги були відігнані, після чого великий князь уклав з ними мир. Святослав хотів відразу ж повертатися на Дунай, але тут втрутилася його постаріла мати: «Видиш мя болнн сущю; камо хочеш від мене ити?». Святославу довелося дочекатися смерті Ольги, після чого він розділив російську землю між синами (Ярополку віддав Київ, Олегові - древлянську землю, Володимиру - Новгород) і, набравши поповнення, рушив на Балкани.
Восени 969 р. Святослав знову з'явився на Дунаї. Становище в регіоні в цей період не могло порадувати його. Мир з Болгарією був порушений. У 969 р. помер цар Петро, і візантійці поспішили звести на престол його сина Бориса, відомого під ім'ям Борис II (969-972). Борис проводив політику, подібну з політикою Петра: правив він, спираючись на провізантійську партію, і в усьому підтримував імперію. Руські гарнізони були вибиті з дунайських фортець. Болгари обложили Переяславець, деякі городяни вступили з ними в змову (про це повідомляє нам Татіщев), що й змусило Воєводу Вовка залишити місто. На зворотному шляху з Києва Святослав зустрів воєводу і його загін у гирлі Дністра.
Святослав був налаштований рішуче: віддавати завойовані міста він не мав наміру. Тому, вдруге захопивши Переяславець, князь стратив зрадників, знісши з болгарами. Цей факт вказує на те, що він оцінював Переяславець і Подунав'ї як територію, яка належить Київській Русі, тому і карав городян за зраду.
Після Переяславця Святослав рушив своє військо до Східної Болгарію. Захищати столицю було нікому, візантійці не поспішали на допомогу своєму союзнику - і Преслава опинилася в руках русів. Цар Борис також був захоплений, але йому залишили його сан і царські регалії (коли візантійці відбили Преславу, вони знайшли Бориса не під вартою у палаці, а передмісті, і при тому в розкішному царському вбранні). Святослав не хотів завойовувати Болгарію. Він хотів, спираючись на антивізантійську налаштовану знати, повернути Болгарію до політики часів Симеона. Той факт, що в 969-971 рр.. Святослав не робив жодних ворожих дій до уряду «комітопулов», зміцнилася в Західній Болгарії, теж говорить на користь цього.
Після того як Святослав укріпився в ряді Дунайських фортець, він відправив імператору Іоанну Цимісхію (969-976 рр..), Що прийшов до влади в результаті палацового перевороту, послання: «Хочю на ви ити і взяти град вашь, яко і донині». Русь пригадала імперії і напад печенігів на Київ, і антиросійський союз з Болгарією, і всілякі спроби видалити Святослава з Дунаю. Це було оголошенням війни.
Війна з Візантією (970-971).
Святослав вибрав зручний момент для війни. Візантія зіткнулася з великими внутрішніми і зовнішніми труднощами. Араби спробували відвоювати Антіохію, в самій імперії до 970 р. загострився тяжкий голод, три роки терзати країну, нарешті, під час військових дій спалахнув заколот Варди Фоки. Інтелігенція Західно-Болгарського царства з антивізантійським урядом на чолі також була в змові із Святославом.
У цих умовах Цимісхій спробував залагодити справу миром, і до Святослава було відправлено посольство. Воно, як повідомляє Лев Диякон, зобов'язалося виплатити Святославу «нагороду», обіцяну Никифором Фокою, натомість догляду русів з Болгарії. Святослав, у свою чергу, зажадав або величезного викупу, або відходу візантійців з Європи. Переговори зірвалися.
Зима 969-970 рр.. пройшла в прикордонних набігах русів на імперію. Широкі військові дії ще не велися. Святослав займався тим, що посилював свої полки загонами союзних болгар і легкої печенізькою і угорською кіннотою. Іоанн Цимісхій також готувався до війни. Він провів реорганізацію армії, створив загін «безсмертних», після чого наказав двом своїм кращим полководцям - магістру Варде Скліру і патрикію Петру - відправлятися в прикордонну з Болгарією область і там охороняти землі імперії від руських набігів.
У 970 р. руси вторглися в Македонію і Фракію. Пали грецькі міста Філіппополь (Пловдив) і Адріанополь (Едірне). Але під Аркадіополем, на ближніх підступах до столиці, Варда Склір відкинув союзних русів болгар, угрів, печенігів і примусив Святослава відступити.
Жодна сторона влітку 970 р. не добилася вирішальної переваги. Поразка під Аркадіополем змусила Святослава прийняти посольство Цимісхія і погодитися взяти данину і за живих, і за мертвих, «глаголя, яко« Рід його візьме ». Руси відступили на Дунай. Святослав повернувся в Переяславець, у Преславi при Борисі II перебував воєвода Свенелд (Сфенекл).
Армія Цимісхія йшла на північ за полками Святослава. Впала Преслава, в руки візантійцям потрапив цар Борис II, якого Іоанн невдовзі позбавив титулу. Свенельду з невеликим загоном вдалося врятуватися і прилучитися до Святослава. Слідом за Преславою греки оволоділи містом Плиска і вийшли на Дунай до Доростола. Святослав з військом замкнувся в місті. 23 квітня 971 р. почалася облога.
Ряди русів порідшали («многи загинули на полицю»), відносини з печенігами зіпсувалися («печенезі з нами ратьні»), військові успіхи Візантії викликали зменшення прихильників Святослава серед болгар. Крім того, греки, викопали навколо Доростола рів і насипали земляний вал, отримували підкріплення і продовольство і мали у своєму розпорядженні різноманітні метальні машини. Незабаром підійшов імперський флот з грецьким вогнем на борту і блокували місто з Дунаю.
Давши візантійцям кілька битв, Святослав послав до їхнього табору парламентарів з пропозицією про мир. Імперія втомилася від воєн, тому Іоанн з радістю вхопився за цю можливість.
Русько-візантійський договір 971 г .
Русько-візантійський договір, укладений між Руссю і імперією в таборі під Доростолом, ніби підводить риску під всією зовнішньополітичною діяльністю Святослава Ігоревича. У ньому відображені як зовнішньополітичні перемоги Русі, так і її невдачі.
Посли Святослава прибули в табір Цимісхія з пропозицією про «мир і любов», після чого імператор направив своїх послів з дарами в Доростол. Лев Диякон повідомляє нам, що руські посли в таборі Іоанна Цимісхія погодилися укласти з греками мир на наступних умовах: руси передають грекам Доростол, звільняють полонених і йдуть з Болгарії до своєї вітчизни. Греки ж зі свого боку зобов'язалися пропустити тури русів з Доростола і не атакувати їх на вогнеметних судах, дозволити русів привозити до себе хліб, руських купців у Візантії вважати як і раніше друзями, надати на дорогу по дві міри хліба на кожного русина. Проте це були ще не переговори про мир, а лише перемир'я, необхідне для укладення власне миру. Ці Взаємозобов'язання були умовами для припинення військових дій, і тому не були зазначені в тексті договору, записаному переписувачем на «харатью» у таборі Цимісхія.
Переговори почалися в Доростолі. З боку русів у них брали участь Святослав й Свенельд, з боку візантійців - єпископ Феофіл Евхаитский. Потім руські посли знову вирушили в табір Святослава, де текст договору, вироблений у таборі русів за участю грецьких послів («писано при Фефели сінкеле і до Івана, кличеться Цемьскію»), був продиктований Цимісхію і остаточно відредагований. Ось основний його зміст:
Святослав урочисто присягався не зазіхати ні на землі самої імперії, ні на Херсонес (цей пункт був вже в договорі 944 р., тому повторення в договорі 971 р. можна вважати як його посилення), ні на Болгарію. Русь і імперія підтвердили дію не тільки одного якогось договору, але всіх російсько-візантійських угод, а перш за все угоди 907 р., в якому було сформульовано умову про сплату Візантією данини Русі. Святослав не тільки відмовився від агресії по відношенню до імперії своїми силами або силами союзників, він також підтвердив пункт договору 944 р. про надання військової допомоги Візантії на прохання останньої.
Дипломатичні праці закінчилися особистою зустріччю князя і імператора на Дунаї. Іоанн Цимісхій приїхав до розкішних обладунках в оточенні охоронців. Святослав приплив у човні, гребе веслом нарівні з простими воїнами.
Таким чином, можна говорити про договір 971 р. як про новий рівень російсько-візантійських дипломатичних відносин. Однак це не було повною поразкою російської зовнішньої політики. Так, Святослав програв війну в Болгарії і змушений був відмовитися від цього регіону (в усякому разі, поки і формально). Однак той факт, що, покинувши Подунав'ї, руси залишилися зимувати на Білобережжі, ясно говорить наступне: обмеження, накладені Візантією на Русь, яка програла кампанію 970-971 рр.., Стосувалися тільки території самої імперії і Болгарії. У Північному Причорномор'ї, в Приазов'ї та Нижньому Поволжі результати російського завоювання були закріплені дипломатично. У договорі немає ні слова про ці території, а це означає, що імперія не мала на них ніяких посягань.
Російсько-візантійський договір 971 р. в повній мірі відображав нові політичні моменти стосовно двох держав. Старі зобов'язання були в ньому підтверджені («Яко ж клях'ся до царем гречьскім', і зі мною боляри і Русь вся, та схранім' права с'вещанья»), а нові відображені в повній мірі. Цей договір є результатом дев'ятирічної зовнішньополітичної діяльності Святослава Ігоревича, його праць і старань на благо молодого російського держави.
Висновок.
Восени 971 р. Святослав залишив Болгарію. За домовленістю з Візантією греки зобов'язані були забезпечити безпечний прохід русів через дніпровські пороги. Не можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що саме греки підмовили кочівників до нападу на Святослава, сплативши його золотом. Імператор відправив у кочовища єпископа Феофіла, який повідомив печенігів про повернення російського князя і попросив про пропуск його на батьківщину. Печеніги відмовилися пропустити русів, але Святославу про це повідомлено не було. До того ж переяславці, а, напевно, все ж антиросійські настрої частина населення, яка взяла гору в місті після відходу русів, сповістили печенігів про повернення Святослава з багатими дарами і великим полоном.
Коли військо Святослава на човнах підійшло до порогів, дорогу йому заступили печеніги. Воєвода Свенельд, відправлений великим князем у Київ за підкріпленням, перед відходом умовляв його обійти пороги на конях. Святослав не послухався воєводу і відійшов зимувати в Білобережжя. Чому князь, який програв війну і з малими силами повертався додому, не скористався можливістю обійти ворога? Швидше за все, Святослав Ігорович розраховував згодом взяти реванш, тому й залишився чекати на допомогу.
Зима 971-972 рр.. видалася сувора. Був сильний голод, такий, що кінську голову продавали за півгривні. Навесні російське військо, мабуть, вже не маючи коней, знову підійшло до порогів. Печенізький князь Куря напав на русів. Святослав був убитий, а з черепа його була виготовлена чаша для пиття.
Так загинув великий руський князь, все життя провів у походах. Зовнішня політика Святослава Ігоревича стала закономірним продовженням політики Олега та Ігоря з посилення позицій Київської Русі у Північному Причорномор'ї, на східних торговельних шляхах, на Балканах. Стараннями Святослава був знищений небезпечний супротивник Русі у Північному Причорномор'ї - Хазарський каганат. А договір з мешканцями відвойованих у Хазарії територій ще більше зміцнив позиції Русі тут.
Створивши загрозу Херсонесу, Святослав змусив Візантію піти на укладення з ним таємного договору 967 р. Але він вів не просту гру. Опинившись в Нижньому Подунав'ї, Святослав Ігорович спробував закріпитися в цьому регіоні і використати антиросійські настрої в Болгарію на власну користь. Коли ж російсько-візантійські відносини ще більше загострилися, київський князь пішов на рішучий крок - відкриту війну з імперією з метою поставити її в залежне становище від Русі. Цю кампанію Святослав програв. Русь втратила завоювання на Балканах, однак змогла зберегти дуже важливе для себе Північне Причорномор'я. Візантія визнала завоювання Русі в цьому регіоні.
Список використаних джерел:
1. Соловйов С.М. Історія Росії з найдавніших часів, Т. I, Москва, 1959.
2. Гудзь-Марков А.В. Домонгольської Русь у літописних зводах V-XIII ст., Москва, 2005;
3. Сахаров О.Н. Дипломатія Святослава, Москва, 1982;
4. Рамбо А. Історія давньої і нової Росії, Смоленськ, 2000;
5. Повість временних літ / Підготовка тексту, переклад, статті та коментарі Д. С. Лихачова; під ред. В. П. Адріанова-Перетц. - М., 2007.
- Зовнішня політика Словаччини
- Зовнішня політика України
- Зовнішня політика України. Її сучасні пріоритети
- Зовнішня політика України. Її сучасні пріоритети
- Зовнішня політика України на сучасному етапі
- Зовнішня політика УНР 1917 – 1921
- Зовнішня реклама
- Зовнішньоторговельна операція
- Зовнішня і внутрішня мотивація на лікування. Терапія яка закріплює мотивацію
- Зовнішня і внутрішня політика Шарля де Голя
- Зовнішня політика
- Зовнішня політика Аргентини
- Зовнішня політика Богдана Хмельницького
- Зовнішня політика Київської Русі
