Зіставний аналіз фонетичних транскрипцій

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………3

1. Фонетична транскрипція української мови…………………………………8

2. Зіставний аналіз фонетичних транскрипцій………………………………..11

Висновки…………………………………………………………………………...14

Список  використаної літератури……………………………………………….16

Вступ

Фоне́тика (грец. φωνηεντικός — звуковий) —  це розділ мовознавства, в якому  вивчають звуковий склад мови. Об'єктом  вивчення фонетики є звуки, їх властивості  і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.

Розділи фонетики

Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

Щодо  часу виділяють:

• історичну (діахронічну) фонетику , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи
• описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.

Стосовно  мов виокремлюють:

• загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови
• конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови
• зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

• фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)
• діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)
• фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики)

Відповідно  до методів вивчення говорять про  теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні  методи дослідження (безпосереднє спостереження  й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).

Стосовно  практичного застосування фонетичних знань визначають нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах  лінгвістичних дисциплін, і прикладну  фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають  широкого практичного застосування в суспільстві.

Предмет фонетики

Особливості вивчення фонетичних проблем у різних напрямках мовознавства розділили  фонетику на фонетику у вузькому розумінні, або субстанційну фонетику, та фонологію (функціональну фонетику). Предметом  фонетики у вузькому її розумінні  є звукова субстанція мовлення. До вивчення звукового потоку підходять  багатоаспектно, адже звук генерується, передається і сприймається. Відповідно науку про звукову субстанцію формує артикуляційна фонетика, акустична  фонетика та перцептивна фонетика. Фонологія досліджує особливості  й закономірності функціонування звукової матерії лінгвосистеми.

Артикуляційна фонетика

Артикуляційна фонетика займається проблемами генерації (творення) звуків. Через те предметом  артикуляційної фонетики є мовленнєвий  апарат людини. Артикуляційна фонетика досліджує енергетичний відділ, що складається з дихального апарату  людини (легені, бронхи, трахеї), і покликаний забезпечити необхідний струмінь повітря;генераторний відділ, що позначає гортанний апарат (гортань і голосові зв'язки), і  покликаний генерувати фонаційне (голосове) звучання як провідне джерело звуку; резонаторний відділ, тобто надгортанний апарат (ротова, носова і глоткова порожнини), що забезпечує артикулювання необхідного  звуку.

Джерела виникнення звуку:

• фонаційне джерело, тобто коливання голосових зв'язок, що забезпечує утворення голосних, сонорних і дзвінких приголосних;
• шумове джерело. Шумні звуки можуть утворюватися двома шляхами — турбулентним й імпульсним. Турбулентний шум, тобто турбулентне завихрення повітряного потоку, з'являється у звуженнях ар тикуляційного тракту і забезпечує утворення глухих щілинних. Імпульсний, або вибуховий, шум твориться в наслідок різкої зміни тиску повітря при явищах зімкнення і розмикання, як наслідок, утворюються глухі проривні;
• фонаційно-імпульсне джерело. Синкретичний спосіб утворення звуків (поєднує особливості фонаційного й імпульсного джерел). Таким способом творяться дзвінкі проривні.

Прийоми артикуляційної фонетики:

• самоспостереження (інтроспекція)
• палатографування;
• лінгвографування;
• одонтографування;
• фотографування;
• кінозйомка;
• рентгенографування;
• кінотензоосцилографування;
• міографування
• Акустична фонетика (фоноакустика)

Акустична фонетика розглядає фізичний аспект звука. Тому об'єктом акустичної фонетики є фізичне середовище, в якому  відбувається мовлення. Для звучання в цілому потрібне пружне середовище, в якому воно (звучання) передається  коливаннями. Отже, звукове коливання  стає предметом акустичної фонетики. З точки зору акустики, звук мовлення — це явище фізичне, що існує як коливання пружного середовища, яким є повітря. Звукове коливання  характеризується величинами, серед  яких найважливішими є:

• Частота — кількість коливань за одиницю часу, вимірюється в Герцах (Гц). Діапазон мовленнєвих частот людини — від 50 до 10 000 Гц;
• Інтенсивність — амплітуда коливання, тобто розмах коливання, вимірюється дециБелами (дБ);
• Час — тривалість звука, вимірюється в мілісекундах (мс).

Функцією  часу є такі величини, як швидкість  і прискорення. Інші величини: період, фаза, відхилення. Акустична модель звукотворення Найперша акустична  модель звукотворення належала Кратценштейну (1779). Класична ж теорія акустичної фонетики спирається на праці Г.Фанта (1964). За теорією Фанта, людина породжує звук певної частоти — основний тон. Проте, рухаючись у мовленнєвому тракті, хвиля резонується і набирає  додаткових тонів (гармонік). Водночас хвиля фільтрується: одні тони стають сильніші, інші, навпаки, слабшають  — залежно від артикуляційних рухів. Відтак кожен звук набуває  свого частотного складу — спектра. Прийоми в акустичній фонетиці:

• осцилографування (зображення форми звукової хвилі);
• спектрографування (зображення частотного сектру звука. Виділяють загальну спектрограму — у площині частота-рівень інтенсивності, а також сонограму — у площині частота-час);
• інтонографування (зображення контура інтенсивності звука);
• тонографування (зображення контура частоти основного тону).

Перцептивна фонетика

Перцептивна фонетика досліджує сприйняття, засвоєння  і вплив окремих звуків і мовлення загалом.

Людина  сприймає звукові коливання в  певних частотних межах — від 16 до 20000 Гц. Найкраще сприймається звук у частотному діапазоні від 2000 до 3000 Гц. Низькочастотні звукові хвилі, тобто такі, що мають частоту, меншу  за 16 Гц, називаються інфразвуком. Хвилі, що мають частоту, більшу за 20000 Гц, називаються ультразвуком. Найменша зміна сили звука, що сприймає людина, дорівнює зміні інтенсивності в 1 дБ.

Слухова система людини охоплює:

• Периферійний відділ (зовнішнє, середнє і внутрішнє вухо, де повітряні коливання перетворюються на нервові імпульси);
• Центральний слуховий шлях, де нервові імпульси передаються в слухову зону кори головного мозку;
• Слухову зону кори головного мозку, що опрацьовує нервові імпульси.

Людина, сприймаючи частоту основного тону, говорить про висоту голосу (низький  голос/високий голос, або бас, баритон, тенор, альт, контральто, сопрано), сприймаючи інтенсивність звука, говорить про  силу(гучний, або сильний/ тихий, або  слабкий голос), сприймаючи час звучання мовленнєвого сигналу, говорить про  тривалість і швидкість мовлення (довго/недовго, швидко/повільно). Сприймаючи гармоніки, говорить про тембр голосу.

• Методи перцептивної фонетики:
• слуховий аналіз;
• аудиторський аналіз.

1. Фонетична транскрипція української мови

Транскрипція  — наукова система запису мови, що вживається в мовознавстві і має  на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна ортографічна система.

Види  транскрипції

Фонологічна

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує  фонеми. Для цієї транскрипції української  мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, е, я, ю, щ; замість  в може вживатися ў. Ідеально кожна  фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які ть, дь … також  пишуть як т’, д’…, а дз, дж позначають спеціальними лігатурами. Також широко вживається транскрипція латинськими  літерами (за порядком колонок згаданих табл.): i e y u o a, p b m й(v) f v t d s z c dz l n š ž  č dž r t' d' s' z' c' l' r' n' j k g x(ch) (dz і dz теж часто  позначають спеціальними лігатурами). Наприклад, суди, сюди, що передаватимуться як судú, с'удú, шчо, або sudý, s'udý, ščo.

Фонетична

Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене в, и — як [еи] чи [ие]: [неису], і  варіанти фонеми [е]: [v, w] [voda/woda] (де v, w подібні  до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота  звука позначається [:] і наголос ['], наприклад, [роз:у'ти] /роззути/. (Фонологічну  транскрипцію часто подають між  скісними дужками / /, а фонетичну  транскрипцію — між квадратовими [ ]). Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими  знаками побудовано міжнародний  фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

Морфологічна

Рідше вживана  морфологічна транскрипція (позначувана { } або < >) використовується, щоб  виділити морфеми, ігноруючи ті чергування звуків, що відбуваються автоматично, наприклад, основа слова палець — пальця транслітерується як <пал'≠ц' — >, бо е з'являється автоматично, коли після ц’ нема голосного, а пом'якшення л зникає автоматично перед е.

Практичні аспекти

Передача  українських імен іноземними мовами

Для написання  в іншомовних виданнях латинськими  літерами українських слів вживається міжнародна наукова система транскрипції, або правильніше, транслітерації, що складається з відповідників  до українських літер (а не фонем; за порядком української абетки): a b v h g d e je ž z y i i ji k l m n o p r s t u f x(ch) c č š  šč ju ja '(ь); український апостроф інколи передасться в цій системі  подвійним апострофом чи лапками: ". Мінусом цієї системи є незвичність  для західного читача форми літер  ž, š, č і вимови деяких інших (напр., j для англійського чи французького читача асоціюється з /дж/ або /ж/, а  не з /й/; тому існують ще «популярні»  або «літературні» системи, що вживаються часто в не-мовознавчих виданнях. Так, вживаються системи, що відрізняється  від міжнародної такими літерами: zh (ж), ї (ї), kh (х), ts (ц), ch (ч), sh (ш), shch (щ); на початку слова уе (є), у (й), уи (ю), уа (я), а в середині та кінці слова  відповідно іе, і, іи, іа. Конгресова Бібліотека (США) вживає ie, iu, ia (з «дашками») та i («коротке») також і на початку  слів, тоді як у багатьох виданнях для  ширшого читача та у деяких академічних  виданнях уе, у, уи, уа вживається у всіх позиціях. Хиби «популярних» систем —  у певному браку однозначности (у = и, й, або і = і, й; zh = зг, ж; наприклад zhadaty може бути згадати або жадати). «Популярна» транслітерація в інших  західних мовах має відповідні специфічні риси, наприклад, у французькій ou (у), і (ж), tch (ч), ch (ш), chtch (щ); у нім. sh (ж), ch (х), z (ц), s (з), ss (c), tsch (ч), sch (ш), schtsch (щ), je (є), j (й), ju (ю), ja (я).

Передача іноземних  назв українською мовою

Передача  іншомовних слів українською абеткою  має елементи як транслітерації, так  і дуже сильні елементи фонологічної транскрипції: наприклад, іспанське Juan = Хуан; якщо ж транскрипція вібувається  через посередництво третьої мови, це може спричинити непослідовність та перекручення; наприклад, іспанське Juan через французьку (і російську) = Жуан; в Україні через російську мову запозичено польське Gierek = Герек (замість Ґєрек), або з протилежною помилкою тим самим шляхом з сербської Београд (з твердим б) — Бєлград.

Для деяких мов розроблені правила транскриції  або транслітерації:

• англійська мова
• китайська мова
• корейська мова
• фінська мова
• японська мова

2. Зіставний аналіз фонетичних транскрипцій

Фонетична транскрипція.

Як вже  було з’ясовано, під фонетичною транскрипцією  розуміють так зване звукове  письмо, яке позначає на письмі звукові  одиниці в усьому багатстві фізіологічних  властивостей.

        Користуючись фонетичною транскрипціє, треба домогтися, аби певному  звукові відповідав тільки один  знак, який, у свою чергу, позначав  би один звук.

Для фонетичного  запису українських текстів здебільшого  використовують букви українського алфавіту.

Ознаки  фонетичної транскрипції:

• транскрибування у квадратних дужках
• не вживання великої літери
• транскрибування службових слів разом із повноцінними
• застосування діакритичних знаків (словесний наголос, наближення ненаголошених голосних, і-подібність, нескладотворчість, лабіалізація, назалізація, палаталізація, напівмя’кість)

Аналіз транскрипцій 

Різні мовознавці при фіксуванні звукових одиниць  застосовують можуть користуватися  одним й тим же методом транскрибування, але з певними відмінностями. 
 У 1886 році була створена Міжнародна фонетична асоціація (МФА), яка 1888 виробила  принципи фонетичної транскрипції і відомий як міжнародний фонетичний алфавіт (МФА). Алфавіт базувався на латиниці. Безліч разів доповнювався різноманітними діакритичними записами, аби надати йому універсального характеру. 
 Нині уживають у працях різні системи фонетичного транскрибування. Навіть у тих працях, які базовані на МФА є суттєві розходження. На даний момент сучасні українські мовознавці користуються при транскрибування як латинським алфавітом, за традицією МФА, так і алфавітом української мови з певними діакритичними відмінностями. 
 Отже, мета даної роботи є порівняння, визначення спільних і відмінних рис фонетичних транскрипцій трьох науковців: М. Ф. Наконечного, Л. А. Булаховського і П. П. Коструби. 
 Отже, аби аналіз носив більш системний характер, подамо його у вигляді порівняльної таблиці: 

Висновки

Графічні  й орфографічні системи, якими користають в наш час розвинені літературні  мови з давньою писемною традицією, значно розходяться яз фонологічними  системами. Якщо, наприклад  фонологічна  система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних  фонем, то для їх вираження в українській  мові існує 32 букви – 10 для голосних і 21 для приголосних. Як уже зазначалося, немає в ньому окремих літер  для позначення м’яких приголосних  фонем, окрім [й], і для кількох  твердих. По-різному передаються  в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох і трьох знаків; різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д. 
 Подібне становище спостерігається і в інших мовах. Тому в таких випадках, коли необхідно в письмовій формі більш менш точно передати звуковий склад слів чи більших текстів, застосовують спеціальний спосіб запису – фонетична транскрипція. Завдання фонетичної транскрипції – по змозі як найточніше передати всі відтінки вимови звуків у записуваному тексті.  Але з появою і розвитком фонології як науки про функціональні одиниці звукової системи мови виникли потреби також у новому типі наукової транскрипції , який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях.  Під впливом цієї потреби виник фонологічний або фонематичний спосіб транскрибування. 
 Коли фонетична транскрипція повинна з максимально можливою досконалістю графічно фіксувати мовні звуки як  реальні факти, явища акустично-артикуляційної реакції, доступні для спостереження і дослідження, то фонематична транскрипція має на меті позначання фонеми – структурної одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.

Отже, можемо сказати, що науковці частіше користуються для транскрибування кириличні  графеми з вкрапленнями латиниці. Що стосується діакритичних позначок, то лише за Кострубою в точній транскрипції присутні більшість із знаків. Можна би було зробити висновок, що місцями способи транскрибування, представлені авторами, дещо нагадують фонематичні, але враховуючи вказуванні ними наближення ненаголошених голосних, то можемо сказати, що транскрипція все ж відображає певні відтінки мовленнєвого потоку. Отже, маємо право сказати, що найбільш точною транскрипцією можна вважати фіксовані звукові одиниці за Кострубою. 
 

Список  використаної літератури

1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
3. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. К. 1969.
4. The Principles of the International Phonetic Association. Лондон 1949.
5. Journal of the International Phonetic Association. Лондон 1971.
6. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005, стор. 102–159.
7. Maksym O. Vakulenko. Acoustic Invariant Approach to Speech Sound Analysis for Brand New Speech Recognition Systems (Ukrainian and English). Computing, 2007, Vol. 6, Issue 3, 79-8.
8. М. Ф. Наконечний, «КСУЛМ» за ред. Л. А. Булаховського.
9. М. А. Жовтобрюх, «КСУЛМ».
10. П. П. Наконечний, «СУЛМ: Фонетика».
11. «СУЛМ: Вступ. Фонетика» за загал. ред. І. К. Білодіда
12. «СУЛМ» за ред. М. Я. Плюща, 3-тє видання