Формування політичної культури молоді

Формування політичної культури молоді

План

Вступ ………………………………………………………………………….

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження політичної

                                     культури молоді

1.1. Політична культура в українському суспільстві: стан та перспективи її

       демократизації………………………………………………………………..

1.2. Формування політичної культури молоді на сучасному етапі та її

       психологічні аспекти……………………………………………………….

1.3. Національна ідея та її значення у формуванні політичної культури

       молодих  громадян………………………………………………………….

Розділ ІІ. Процес соціалізації української молоді як об’єкт

                                          політологічного аналізу

2.1. Сутність та особливості соціалізації української молоді…………………

2.2. Формування політичної культури молоді у навчально-виховному

       процесі……………………………………………………………………….

2.3. Особливості формування політичної культури української молоді в

       умовах нестабільного суспільства та шляхи її реформування…………..

Висновки………………………………………………………………………..

Список використаної літератури……………………………………………

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. Зростання ролі політичної культури – загальна закономірність розвитку сучасної цивілізації. Воно особливо помітне на зламі тисячоліть, коли людство перебуває у стані суперечливих пошуків нової стратегії цивілізаційного розвитку, нових світоглядних і соціокультурних парадигм. Процеси децентралізації владних повноважень, розвитку партійних систем, оформлення механізмів захисту групових інтересів висувають на перший план проблеми культури спілкування, пошук оптимальних моделей сумісності, знаходження консенсусу.

Саме категорія політичної культури найближче підводить нас до розуміння атмосфери політичного життя, специфічної і неповторної у кожній країні і навіть у різних її частинах. Без неї неможливо збагнути, чому певна кількість індивідів обирає ту чи іншу політичну орієнтацію, форму політичної поведінки, чому однотипні політичні інституції по-різному діють і по-різному сприймаються у різних країнах?

Без піднесення рівня політичної активності громадян (зокрема молоді) ні вивести економіку із кризи, ні закласти основи правової держави і громадянського суспільства неможливо. Без сприйняття молоддю демократичних ідеалів не може бути й мови про становлення в її середовищі нового типу політичної культури, орієнтованої на створення демократичного суспільства в незалежній Україні.

Звернення до проблеми політичної культури молоді та її психологічних чинників зумовлене низкою важливих обставин. По-перше, сучасний етап розвитку українського суспільства, який характеризується продовженням трансформаційних процесів у сфері суспільних цінностей та ідеалів, викликає модифікації глибинних взаємовідносин людини з державою, владою, політикою і призводить до значних змін у перебігу та формах становлення політичної культури особистості.

По-друге, у молодіжному середовищі останнім часом спостерігається переоцінка суспільних та культурних цінностей попередніх поколінь, переривання послідовності у передачі соціокультурного та політичного досвіду, що призводить до загальної ціннісно-нормативної кризи та ідеологічного вакууму. Все це висуває підвищені вимоги до молодої людини як суб'єкта соціально-політичного буття, тому виникає необхідність у створенні нових моделей політичної поведінки та власної системи цінностей.

По-третє, у сучасних умовах різноманітності політичного спектра суспільного житгя, в умовах багатопартійності проблема формування цілеспрямованої дійової позиції молоді в розбудові політичних інституцій набуває особливого значення. У молодому віці відбувається трансформація емоційно-оцінного та когнітивно-оиосередкованого ставлення до політичного життя суспільства у його дійово-практичну реалізацію, а також усвідомлення змістовних аспектів політичної діяльності суспільних інститутів зі спробою визначення власної політичної позиції стосовно них.

Актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної культури молоді в суспільстві перехідного типу, яким сьогодні є українське суспільство, не викликає сумнівів, оскільки йдеться про історичний вибір шляху розвитку. Цей вибір робить підростаюче покоління.

Недостатній рівень засвоєння демократичної політичної культури є однією з причин відчуження молоді від суспільно-політичних процесів в українській державі. Суспільство не може бути громадянським, а держава – соціальною і правовою, якщо одна із соціальних груп цього суспільства виключена з системи політико-владних відносин.

Утвердження нового типу соціокультурних відносин, у тому числі і політичних, передбачає не тільки опанування молоддю усіма формами людської життєдіяльності, які сформувались у період її соціалізації, але й творення нових, які найбільшою мірою відповідають потребам часу.

Метою дипломної роботи є аналіз процесу становлення політичної культури молоді в умовах демократизації сучасного українського суспільства, а також з’ясування ролі освіти, в тому числі вищої освіти, як соціального інституту в процесі формування політичної культури студентської молоді, специфічної соціально-демографічної групи.

Для досягнення поставленої мети у дисертації визначені такі завдання:

- проаналізувати  проблеми становлення політичної  культури в умовах переходу  до демократичних політичних  інститутів та впровадження демократичних  процедур;

- розглянути  теоретичні підходи до вивчення феномена політичної культури;

- окреслити  найсуттєвіші риси сучасної політичної  культури громадян України, та  особливо молоді;

- узагальнити  дані емпіричних соціологічних  досліджень політичної культури  сучасної молоді України;

- здійснити аналіз існуючих концептуальних підходів до визначення змісту та психологічних компонентів політичної культури особистості.

- дослідити механізм та специфіку політичної соціалізації сучасної української молоді, визначити основні чинники, канали формування політичних знань, форм політичної участі;

- визначити  соціально-педагогічні умови ефективності  формування політичної культури  у навчально-виховному процесі.

Об’єктом дослідження є політична культура сучасної молоді – специфічної соціальної спільноти й учасника суспільно-політичних процесів.

Предметом дослідження є процес становлення та розвитку політичної культури молоді в умовах демократизації українського суспільства.

Аналіз джерельної бази. Незважаючи на значну кількість напрямів і підходів, які пояснюють зміст, сутність та особливості прояву політичної культури особистості, розробка цієї проблеми є недостатньою і потребує переосмислення дослідженого раніше та поглибленого розгляду окремих аспектів цієї проблеми. Попри розлогу традицію досліджень тут і дотепер немає єдності поглядів.

Наукове опрацювання проблеми формування політичної культури проводиться вченими різних галузей знань. Методологічні проблеми вивчення феномена політичної культури розглядаються в працях зарубіжних та вітчизняних вчених: А.Алмонда, С.Верби [1], Дж.Пауелла [2], А.Демідова [35-37], В.Ребкала [88-89], О.Рудакевича [91-92], С.Рябова [94,95], О.Кокорської [47] , В.Матусевич [57] та ін. Різні аспекти питань політичної культури досліджуються в працях В.Андрущенка[5] , В.Бебика [9,10,11,12], В.Горбатенка [32], В.Лісового [49], М.Михальченка [59,60], М.Остапенко [69, 70,71], Ф.Рудича [93], Ю.Кравченко [48], М.Пірен [74,75], О.Проскуріної [87] та інших.

У своїх роботах автори звертаються до вже запропонованих класифікацій трактування поняття політичної культури, але розглядають її з різних аспектів політичної системи та суспільних взаємовідносинах, що дає змогу розкрити і побачити її, як ще більш ширше та невизначене явище. Наприклад, В.Ребкало у докторській дисертації “Політична культура особистості: теоретико-методологічні засади дослідження і формування” найбільш повно і послідовно розгорнув концепт “політична культура - якісна характеристика політичного життя” у теоретичну систему. На думку дослідника, “політична культура як якісна характеристика політичного життя суспільства функціонує й реалізується у вигляді політичного виробництва”, останнє ж “функціонує як соціально-практичний і концептуально-теоретичний механізм політичного життя” [88]. М.Головатий у статті “Проблеми формування політичної культури молоді в контексті трансформаційних процесів українського суспільства” наголошує, що для підвищення розвитку демократії в суспільстві багато уваги потрібно приділяти саме молодому поколінню, потрібні практичні дії в напрямі заохочення участі молоді в розвитку державних процесів, відповідальна молодіжна політика, яка б враховувала її інтереси, визначала шляхи розв’язання проблем, що її хвилюють [27]. У кандидатській дисертації “Формування політичної культури українського суспільства: проблеми і перспективи розвитку” О.Проскуріна намагається показати, що політична культура як частина духовної культури суспільства це ціла система: від стійких переконань до зразків поведінки, вона впорядковує політичний досвід і регулює політичну взаємодію індивідів, суспільства й органів влади [87]. Ж.Деркач у дисертації “Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави” розглядає політичну культуру в контексті державотворчого процесу, намагається показати його залежність від рівня розвитку культури [38]. Ю.Кравченко у роботі “Політична культура та політична свідомість як детермінанти розвитку демократично-орієнтованої держави” намагається визначити поняття демократії за допомогою таких категорій, як “політична культура” та “політична свідомість”. Наголошує, що необхідно розглядати політичну культуру та політичну свідомість не просто як показники чи індикатори наявного рівня демократії в суспільстві, а й як чинники та детермінанти процесу її становлення [48]. Значна кількість робіт з вивчення та аналізу політичної культури українського суспільства та політико-владної еліти представлена М.Пірен у підручниках, статтях та монографіях [73,74,75].

Політична культура під кутом зору узагальнюючих політико-психологічних характеристик індивіда, ступеня його політичної розвиненості, вміння реалізувати власні політичні знання у межах функціонуючої політичної системи розглядається у працях Є.Головахи [29], М.Головатого [25-28]; акцент на національній культурі, національному характері та менталітеті робиться у дослідженнях О.Рудакевича [91,92], Л.Нагорної [66], О. Стегній [99], С. Вовканич [20]; акцент на дослідженні власне психологічних чинників процесу формування політичної культури особистості через аналіз процесу її політичної соціалізації, політичної ідентичності зроблено у роботах Н.Гедікової [23], Н.Дембицької [34], В.Москаленко [65]; розгляд політичної культури особистості через комплексні дослідження масової політичної свідомості та політичної поведінки здійснено у роботах Д.Ольшанського [68], О.Шестопал [104] та ін.

Виходячи з актуальності зазначеної проблеми, аналіз феномена політичної культури в сучасних умовах становлення особистості має на меті поєднання вихідних принципів зазначених концептуальних підходів у цілісне наукове уявлення про психологічні детермінанти прояву політичної культури, політичного рівня свідомості молоді та його реалізації у певному виді політичної поведінки.

Соціальним проблемам освіти та виховання присвячені праці В.Андрущенка [5] , В.Пічи [76] , А.Карнаух [40-42], М.Михальченко [59] та багатьох інших.

Різноманітні аспекти ролі молоді України в сучасних суспільних процесах досліджують В.Головенько [30], І.Мартинюк [52], О.Балакірєвої., Л.Волинець[61], А. Старинець [98] та ін.

Соціально-психологічним проблемам життєдіяльності особистості в умовах сьогодення присвячені праці В. Барабаш [6] , А. Ваторопіна [13], О. Вашутіна [14], В. Вовка [19], Л. Лепіхова [51] та ін.

Крім того, зазначена проблема висвітлюється в збірниках доповідей науково-практичних конференцій. Разом з тим, ступінь дослідження політичної культури ще є недостатнім і потребує подальшого аналізу, зокрема ступінь наукового опрацювання проблем формування політичної культури молоді, особливо в контексті трансформаційних процесів українського суспільства та реформування навчального процесу України.

Аналіз робіт сучасних науковців розкриває широкій простір для наступних досліджень феномену політичної культури як такої, а й особливо в різних сферах суспільного та політичного життя.

Теоретико-практичне значення одержаних результатів полягає у створенні бази для подальшої наукової розробки проблеми становлення демократичної політичної культури молоді в Україні та можливості окреслення перспектив подальшого дослідження цієї проблематики.

Висновки наукового дослідження можуть бути використані різними суб’єктами політики у повсякденній практиці політичного життя. На основі дипломної роботи можлива підготовка навчальних курсів з політології і спеціальних курсів з проблем політичної культури.

Структура та обсяг роботи. Мета і завдання дослідження, його концептуальна основа і зміст визначили структуру дипломної роботи, що складається зі вступу, двох розділів, зокрема, у першому розділі – три підрозділи, у другому – три підрозділи, висновків та списку використаних джерел (106 позицій). Обсяг роботи – сторінок, основна частина дипломної роботи – сторінок.

У Вступі обґрунтовані актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, мета й завдання дипломної роботи, її теоретичне і практичне значення, апробація результатів.

Першому розділ – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження політичної культури молоді” – що складається з трьох підрозділів, присвячений розкриттю теоретичного розгляду аналізу дитячого дозвілля, розгляду гри як феномену дитячого дозвілля та його еволюції.

У першому підрозділі “Політична культура в українському суспільстві: стан та перспективи її демократизації” подається концептуальний аналіз основних визначень політичної культури. Розмаїття типологій політичної культури дає уявлення про її якісний характер.

У другому підрозділі “Формування політичної культури молоді на сучасному етапі та її психологічні аспекти ” розглядаються різноманітні судження, точки зору, аргументи з приводу феномена „молодь”, перш за все, вікових меж молоді. Окрема увага приділяється з’ясуванню такого важливого поняття, як молодіжні проблеми.

Третій підрозділ “Національна ідея та її значення у формуванні політичної культури молодих громадян”

У другому розділі – “Процес соціалізації української молоді як об’єкт політологічного аналізу” – визначає сутнісні особливості політичної соціалізації молоді, зокрема намагається з’ясувати специфіку соціалізаційного процесу, визначившись, перш за все, із загальним трактуванням соціалізації в науці.

У першому підрозділі “Сутність та особливості соціалізації української молоді ” змістовим ядром дослідження є аналіз процесу політичної соціалізації молоді, однак оскільки він містить базові характеристики загальносоціалізаційного процесу, значна увага приділяється розгляду загального процесу соціалізації.

У другому підрозділі “Формування політичної культури молоді у навчально-виховному процесі” зазначається, що демократична політична освіта має бути спрямована на виховання громадянина, який цінує власні права, готовий відстоювати ідеали свободи, демократичні цінності, володіє відповідними практичними навичками.

У третьому підрозділі “Особливості формування політичної культури української молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її реформування ”

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження 

                       політичної культури молоді

1. Політична культура в українському суспільстві: стан та

                                 перспективи її демократизації. 

Останнім часом у світі спостерігається підвищення інтересу суспільствознавців, політиків, журналістів і широкої громадськості до проблем політичної культури. Це пов’язано:

·       по-перше, із змінами в менталітеті населення західних країн, де відбулися суттєві зміни в структурі політичних цінностей та орієнтацій населення;

·       по-друге, з необхідністю осмислення результатів соціально-політичних перетворень у країнах пострадянського простору та потребою прогнозування їх майбутнього розвитку.

У країнах пострадянського простору з’явилась своєрідна “мода” на вивчення політичної культури. Розвиток держави дослідники в цілій низці робіт пов’язують саме з розвитком політичної культури, тобто цей термін визнається одним з двигунів історії.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань моралі, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Перші знання про політику та їхнє використання на практиці виникли ще в античній Греції, саме їх можна вже розглядати як зародження політичної культури. Сам термін “політична культура” був вперше вжитий ще в XVIII ст. німецьким філософом Іоганом Гердером (1744-1803 рр.). Він не вкладав нинішнього змісту в цей термін і навіть не припускав, що концепція політичної культури може так сильно вплинути на політичну науку та практику. Згодом, особливо в кінці XIX - початку XX ст. дане поняття використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі й радянськими вченими: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

У сучасній політичній науці не має загальноприйнятого розуміння політичної культури. Виділяють дві основні концепції політичної культури. Перша була розроблена Г.Алмондом у 1956 р., надрукована у статті “Порівняльні політичні дослідження”, де політична культура розглянута як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, що відбиває особливості кожної політичної системи. Американське розуміння цього феномену (яке ґрунтується в основному на принципі “петтернів” - зразків поведінки) пізніше було розвинуто у класичній політологічній праці Г.Алмонда і С.Верби “Громадянська культура” (1963 р). Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури й політичної свідомості. Прибічники так званої всеосяжної інтерпретації включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Цю концепцію пізніше тією чи іншою мірою підтримали у своїх роботах А.Браун, Д.Елазар, Х.Доменігер, Л.Пай, С.Хантінгтон та ін. Навіть у 90-х рр. дослідники часто вдавалися тільки до такого розуміння, що політична культура “це термін, який належить до таких диспозиційних орієнтацій, які настільки поширені серед членів політичної системи, що можуть бути використані для характеристики даної системи як такої. Політична культура складається зі ставлень, вірувань і почуттів, а також знання й інформації про політичні об’єкти” [16, с. 32].

Розглядаючи наступну концепцію політичної культури, можна відзначити, що вона більш широка, ніж перша, це помітно за рахунок того, що тут політична культура включає в своє розуміння ще й діяльнісний аспект, тобто зразки політичної поведінки відповідно до набутого знання, системи оцінок тощо. Наприклад, У.Розенбаум розуміє під політичною культурою концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Так само, на думку Е.Баталова, явище політичної культури - це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва [2]. Таке бачення теж формується на основі так званих “зразків поведінки”, нібито виключаючи індивідуальний моральнісний аспект. Тобто дослідники виходять з того, що кожна людина живе в суспільстві, проходить етапи соціалізації, тому має оперувати у своїй діяльності вже готовими алгоритмами та правилами. Однак те, що важливо і прийнятно у другій концепції політичної культури, індивід не обов’язково повинен діяти за вивченими правилами - він зазнає впливу інших чинників (знання, релігії, керівництва тощо), тому його політична поведінка часто є певною мірою автономною й не прогнозованою.

Можна поглянути на політичну культуру як на більш загальне явище, яке містить у собі: знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті, фінансові зв’язки тощо. Виходячи з цього можна погодитись з М.Фуко, який припускає, що “політична культура”, як і влада, присутня в будь-якому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції.

Слід розрізняти політичну культуру особистості та політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо додати усвідомлення її суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства - інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної та наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів як великих, так і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

При вивченні політичної культури відкривається можливість зрозуміти її функції в суспільстві. Однією з важливих є прогностична, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона - найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві.

Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину у сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність у суспільному розвитку.

Важливо відзначити, що політична культура є найбільш циклічним і водночас незмінним елементом політичної системи, тобто реакцію суспільства на ті чи інші речі можна передбачити залежно від обставин. Однак стабiлiзацiя політичного процесу, наприклад в Україні, багато в чому залежатиме від демократизації в полiтико-культурній сфері.

Якщо спробувати структурувати політичну культуру, то можна побачити, що також немає її однозначного розуміння. Наприклад, У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані “компоненти ядра”, тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Такі компоненти він розбив на три основні групи:

·       орієнтація щодо урядових структур - ставлення суб’єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;

·       політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до “політичних одиниць” - нації, держави, міста; політична довіра і “правила гри” (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);

·       політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи “політична компетентність” і “політична ефективність” (відчуття можливості вплинути на політичний процес) [17].

Існує й інше бачення структури політичної культури. У її рамках дослідники часто виділяють лише два складники: когнітивні орієнтації та афективні орієнтації людей. До когнітивних орієнтацій можна віднести знання про політичну сферу й поінформованість про політичні події. Когнітивний складник політичної культури людини формується як на пасивній основі (у процесі соціалізації), так і на активній (коли людина самостійно, свідомо й цілеспрямовано цікавиться політичним життям). Рівень поінформованості громадян може розглядатися як один із показників ефективної діяльності державних органів, що соціалізують, а також як передумова свідомої активної громадянської позиції.

Що стосується афективних орієнтацій, то тут можна побачити, що вони конструюються на основі почуттів і емоцій, викликаних різними політичними суб’єктами. Люди, як правило, оцінюють те, що відбувається в політиці, із суб’єктивної точки зору (за шкалою “добре - погано для мене особисто”), і на основі цих оцінок формується ставлення до політичної події. Афективний складник політичної культури в сучасному суспільстві, звичайно, часто може займати домінантне становище, тим більше, коли йдеться про культуру електоральну, так звані біфуркації якої відбуваються під час виборчих кампаній, інформаційних сплесків, агітаційної кампанії.

Взагалі політична культура, особливо якщо її розглядати в процесі демократизації, є дуже багатогранним і нечітко відокремлюваним предметом дослідження. Її не можна вважати конкретним явищем, оскільки в результаті можна отримати софістичний парадокс: Україна не може стати демократичною, бо в ній погана політична культура, а політична культура в державі погана, бо відсутня демократія. Саме тому поняття політичної культури і не входить у виборчі законодавства. А головним є те, що не можна до кінця покладатися на світові розробки теорії політичної культури, оскільки їхньою основою стали зовсім інші суспільства.

Щодо українських дослідників, погляди яких орієнтовані на вітчизняну політичну культуру, вони також звертаються до західної класифікації, хоча й виокремлюють деякі інші аспекти. Наприклад, В.Лісовий, кажучи про політичну культуру, зводить її до таких складників: 1) політична свідомість - уявлення, погляди, ідеї про суспільство та державу; 2) політична поведінка - поведінка, пов’язана з використанням влади або з намаганням вплинути на державу; 3) політичні інститути - тобто їх вплив на попередні два елементи (наприклад законодавство сильно коригує і свідомість, і поведінку) [6, с. 117].

При розгляді структури політичної культури слід згадати класичну класифікацію типів політичної культури, виведену згаданими вченими Алмондом і Вербою. Вона й досі панує в науковому середовищі, хоча з часом було виокремлено додаткові типи культури, все ж таки основоположними вважають три таких “чистих” типи політичної культури: патріархальна, підданська й активістська.

Патріархальна політична культура зорієнтована на локальні цінності (цінності клану, племені, роду) і може виявлятися у формі місцевого патріотизму, поваги до сім’ї, сюди ж можна віднести явище корупції та появу політичної “клановості”, що є актуальним і для України.

Підданський тип політичної культури передбачає, що індивід, громадянин є пасивним і віддаленим від політичної системи й рішень. Такий тип політичної культури притаманний тоталітарним країнам, де громадяни підкоряються владі, очікуючи від неї різноманітних благ та побоюються її.

Активістська культура (“учасницька”), вже по назві цієї культури можна зрозуміти про те, що громадяни беруть активну участь у політичних рішеннях. Вони прагнуть раціонально впливати на владу, спрямовувати її діяльність за допомогою законних засобів впливу, до яких можна віднести громадянську непокору, вибори, плебісцити [1].

Такі ідеальні типи політичної культури в чистому вигляді в жодній країні світу не зустрічаються. В реальному політичному житті відбувається поєднання цих типів, в результаті чого виникають ще три типи, але вже змішаних політичних культур: патріархально-підданська культура, піддансько-активістська та патріархально-активістська. При цьому оптимальний варіант змішаного типу політичної культури, який більш характерний для демократичних країн Заходу, Алмон і Верба запропонували назвати “громадянська культура, рисою якої є раціонально-активна поведінка громадян. Її зміст можна охарактеризувати в таких твердженнях: загалом позитивна оцінка діяльності уряду, високий рівень інтересу в діяльності уряду, почуття гордості за політичні інститути країни, бажання обговорювати питання політики, відкритий і лояльний прояв опозиційних настроїв, участь у політичних кампаніях, розвинуте почуття політичного обов’язку, віра в необхідність демократії для розвитку країни і т.ін.

Виходячи з розглянутих класифікацій українську політичну культуру скоріше за все можна віднести до підданського або до піддансько-патріархального типу політичної культури. Хоча в Україні і проголошений курс, орієнтований на “активістську” культуру, проте виходячи з відношення громадян до влади, і навпаки, реальних результатів та поступального руху до цього ще не видно. Хоч нині в Україні декларується інтеграційна політична культура, проте насправді має місце функціонування культури фрагментарної, такої, що не відображає цілісної картини політичної дійсності, реальності динамічних змін у всіх сферах суспільного життя, що засвідчують про демократизацію. Можна назвати в даному контексті тільки свободу слова і яскраві гасла до змін, але вони не виконуються.

Розв’язання завдань трансформації українського суспільства неможливе без цілісної, конструктивної роботи у сфері політичної культури. Ігнорування цієї сфери владною елітою може призвести до накопичення проблем, посилення суперечностей, і навіть до загострення проблеми, які уже гальмують процеси інтеграції України до ЄС. Причому подолання такої інерції вимагає чіткого аналізу існуючих труднощів та інтегративного плану дій для ефективних відповідей на виклики часу.

Слід зауважити, що характер і стан політичної культури суттєво впливають на формування політичної системи, яку з березня 2003 р. політики прагнуть реформувати, але “заговорили” її. Якщо ж Україна і далі триматиме курс щодо вступу до Європейського Союзу, важливо розглядати політичну культуру не просто як показник рівня демократії в суспільстві, а й як чинник та детермінанту її становлення, оскільки демократія найбільшою мірою сприяє становленню демократичних норм і принципів політичної культури.