Моделювання ризиків діяльності банку

ВСТУП

Ринкова трансформація економіки країни супроводжується глибокою фінансово-економічною кризою, яка проявляється в спаді виробництва, зростанні безробіття і державного боргу, наявності бюджетного дефіциту і платіжної кризи тощо. Саме тому побудова динамічної, гнучкої, заснованої на різних формах власності системи фінансово-кредитних установ, зорієнтованої на комерційний успіх, на отримання прибутку, є запорукою відтворення повномасштабних ринкових економічних відносин. В останні роки умови і становище комерційних банків істотно змінюються. Відносна стабілізація курсу національної грошової одиниці, зниження інфляції спонукають банки забезпечувати прибутковість за рахунок розширення обсягу банківських операцій та послуг. Разом з тим вони не мають можливості ефективно вкладати кредитні ресурси у сферу реального виробництва у зв’язку з його низькою рентабельністю. Тому банківська діяльність стає все більш ризикованою.

Забезпечення фінансової стійкості банків – необхідна умова ефективного функціонування економіки України. Але банк, як комерційне підприємство, заінтересований у найбільш прибутковому вкладенні наявних грошових ресурсів. Прагнення до максимізації прибутків зумовлює вкладення коштів в операції, що мають підвищений ступінь ризику. Отже, комерційний банк, здійснюючи певні операції, може зазнати ризику втрат та банкрутства. Класичне поняття про банківську систему виходить з існування трьох головних критеріїв, які слід враховувати комерційним банкам, розглядаючи проблему ризику. Це – ліквідність, рентабельність та безпечність.

Зважаючи на це, проблеми ефективного управління банківською  діяльністю необхідно досліджувати з позицій можливості досягнення комерційними банками динамічного  стану фінансової стійкості та підтримання  оптимальної позиції на шкалі  «прибуток–ризик». Такий підхід не є традиційним для вітчизняної школи фінансового управління комерційним банком, у розвинутих країнах він також недостатньо відпрацьований.

Аналізу основних аспектів забезпечення фінансової стійкості  фінансово-кредитних інституцій, зокрема  банків, та їх ролі у ринковій економічній  системі присвячені праці багатьох провідних вітчизняних та зарубіжних учених. У процесі дослідження  були вивчені та узагальнені результати праць, авторами яких є українські вчені: М.Д. Алексеєнко, В.В. Вітлінський, О.Д.Василик, О.Д. Заруба, С.Ф. Голов, Б.С. Івасів, Т.Т. Ковальчук, І.М. Лазепко, В.П. Малюков, М.І. Мирун, А.М. Мороз, А.А. Пересада, Д.В. Полозенко, Л.О. Примостка, М.І. Савлук, Р.І. Тиркало, В.М. Федосов, О.Л. Устенко, В.А. Ющенко, О.І. Ястремський; російські вчені: Л.Г. Батракова, В.В. Іванов, О.І. Лаврушин, Ю.С. Масленченков, Г.С. Панова, О.С. Стоянова, Є.Б. Ширинська, В. Е. Черкасов.

На сьогодні загальний  капітал банківської системи  країни, за нашими розрахунками, становить 4,9% офіційного валового внутрішнього продукту (для порівняння: у країнах  Центральної та Східної Європи цей  показник становить близько 40%). Загальні депозити на душу населення в Україні  дорівнюють лише 48 дол. США (в Росії  – 306, Естонії – 796, Польщі – 1318, Чехії – 3198 дол. США). Лише приблизно 75% комерційних банків функціонують у відносно нормальному режимі, спостерігається стійка тенденція до зниження прибутковості робочих активів у цілому по банківській системі. Питома вага проблемних кредитів і сьогодні залишається дуже високою, а темпи абсолютного зростання проблемних кредитів перевищують темпи формування банками резервів під кредитні ризики.

У цій ситуації особливої  актуальності набувають дослідження  забезпечення фінансової стійкості  комерційного банку, глибинних причин її порушення та механізму виникнення фінансової кризи. Конструктивна роль таких досліджень полягає у їх спрямованості на розроблення цілісного  підходу до оптимізації фінансового  управління банками в умовах нестабільності і ризику, пошуку можливих шляхів досягнення динамічного стану фінансової стійкості  та виходу на траєкторію стабільного  зростання.

Комерційному банку в  процесі діяльності постійно потрібно вирішувати дилему «прибутковість – ліквідність», від успішного вирішення якої багато в чому залежить його функціонування. Існування цієї проблеми зумовлене ризикованим характером здійснення багатьох банківських операцій. Суб’єктивні та об’єктивні чинники ринкового механізму суттєво впливають на банківську сферу, здійснюючи прямий чи непрямий вплив як на самі банківські установи, так і на клієнтів банку та його ділових партнерів. Надзвичайно високе значення банків в ефективно функціонуючій ринковій системі зумовлює такий стан справ, коли суспільство не ставитиме під сумнів платоспроможність та стабільність банківської системи, а депоненти та акціонери повинні мати повну впевненість у фінансовій стійкості свого банку.

Однак, незважаючи на значний  обсяг вагомих наукових робіт  з досліджуваних питань, можна  констатувати, що саме цей напрям не знайшов достатнього висвітлення  в теорії та практичних розробках. Методологічне  та прикладне значення вказаної проблеми, а також необхідність вирішення  ряду практичних питань обумовили вибір  теми даної роботи, її цільову спрямованість  та методи дослідження.

Мета і завдання даного дослідження – розробка економіко-математичних моделе ризиків у діяльності банку.

Для досягнення поставленої мети при виконанні роботи були визначені ряд завдань: вивчити праці провідних вітчизняних та зарубіжних науковців з досліджуваної теми; узагальнити основні нормативно-правові документи України, провести аналіз основних показників діяльності об’єкту дослідження, а також його організаційно-правовий статус; розробити економіко-математичну модель економічного процесу розвитку підприємства.

Робота виконана по матеріалах Закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», викладена на 100 аркушах, список використаних джерел складається з 104 найменувань. Робота містить 13 таблиць, 2 рисунки, 19 додатків. 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНОГО МОДЕЛЮВАННЯ РИЗИКІВ У ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

1.1. Комерційні  банки: роль та місце в ринковій  економіці

Банківська система –  одна з найважливіших і невід’ємних  структур ринкової економіки. Розвиток банків, товарного виробництва й  обігу історично відбувався паралельно і тісно переплітався. При цьому  банки, як посередники в перерозподілі  капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва.

Комерційні банки належать до особливої категорії ділових  підприємств, що дістали назву фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження населення й інші кошти, які вивільняються в процесі  господарської діяльності, і надають  їх у тимчасове користування іншим  економічним суб’єктам, які мають  потребу у додатковому капіталі. Банки створюють нові вимоги і  зобов’язання, що стають товаром на грошовому ринку. Так, приймаючи  внески клієнтів, комерційний банк створює нові зобов’язання – депозити, а видаючи позички – нові вимоги до позичальників. Цей процес створення  нових зобов’язань та вимог становить  сутність фінансового посередництва. Така трансформація дає змогу  перебороти труднощі прямого контакту кредиторів і позичальників, що виникають  через розбіжність запропонованих і необхідних сум, їхніх термінів, прибутковості.

Масштаби фінансового  посередництва в сучасній економіці  досить значні. Уявлення про це дає  схема грошових потоків (рис. 1.1). У  цій схемі господарство розділене  на ряд секторів: домашні господарства, ділові підприємства, державні установи, фінансово-кредитні інституції, зарубіжний сектор.

У країнах із розвинутою ринковою економікою сектор домашніх господарств слугує, як правило, постачальником капіталу для інших секторів. Сектор ділових підприємств в умовах нормальної економічної кон’юнктури  відчуває дефіцит коштів. Державний сектор звичайно дефіцитний, тому держава є позичальником на ринку позичкових капіталів. Зарубіжний сектор може мати як дефіцит, так і надлишок коштів залежно від стану платіжного балансу країни за поточними операціями.

Рис. 1.1. Перерозподіл грошових коштів у ринковій економіці

Сучасні системи фінансового  посередництва мають складну, багаторівневу  структуру. Якщо за основу класифікації взяти характер операцій і послуг, то можна виділити три найважливіші її елементи:

• центральний емісійний банк;
• комерційні банки (банки другого рівня);
• спеціалізовані фінансові установи (інвестиційні, страхові, іпотечні та ін.).

Комерційні банки –  це багатофункціональні установи, що оперують у різних секторах ринку  позичкового капіталу. Універсальні комерційні банки надають клієнтам повний спектр послуг, включаючи видачу кредитів, прийом депозитів, проведення розрахунків та ін. Комерційні банки традиційно відіграють роль базової ланки кредитної системи.

Переплетіння  функцій різних видів кредитних установ і популярність універсального типу банку створює відомі труднощі для визначення понять «комерційний банк» і «банківська діяльність». Частіше за все головною ознакою банківської діяльності вважається приймання депозитів, надання кредитів і здійснення розрахунків між клієнтами [75,93].

У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою якого є одержання максимального прибутку [75, 129]. Зазначене тлумачення комерційного банку характерне для банківського законодавства таких розвинутих країн, як США, Німеччина. У широкому ж розумінні комерційний банк – це банк, який функціонує на другому рівні банківської системи [75, 129]. Таке трактування комерційного банку характерне для банківського законодавства України. Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» банки – це «юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності наступні банківські операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб» [13].

Існують два принципи побудови комерційних банків: принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним сектором фінансового ринку  чи видом здійснюваних операцій; принцип  універсальності, коли немає обмежень на діяльність комерційних банків [45, 130].

Принцип сегментування, наприклад, застосовується у банківському законодавстві  США, де комерційним банкам фактично заборонено здійснювати операції з  корпоративними цінними паперами, з  нерухомістю, а також деякі інші. На цей принцип спирається переважно  і банківське законодавство України [12]. Між тим у більшості країн Західної та Східної Європи такі обмеження зняті, і банки другого рівня можуть надавати достатньо широкий спектр фінансових послуг.

Але незалежно від принципів, на яких базується банківське законодавство, діяльність банків у кожній країні суттєво різниться за набором  і характером операцій та послуг, що надаються. Так, банки, які виконують широке коло операцій на різних сегментах фінансового ринку заведено відносити до універсальних. Банки, які обслуговують певні галузі економіки, здійснюючи окремі операції, відносять до спеціалізованих. За своїм характером спеціалізація може бути функціональною (коли банки виконують окремі операції, наприклад розрахункові, іпотечні, інвестиційні тощо) та галузевою (наприклад ощадні, банки). Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» комерційний банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо більше 50% його активів є активами одного типу, і спеціалізованого ощадного банку, якщо більше 50% його пасивів є вкладами населення [13]. Таким чином, залежно від побудови до складу банківської системи входять як універсальні, так і спеціалізовані банки. Наприклад, у США, поряд з універсальними, функціонує певна кількість спеціалізованих банків, на які припадає понад 50% усіх активів фінансових установ країни (до них належать взаємоощадні банки, позичково-ощадні товариства, кредитні спілки) [45, 62]. У Німеччині більше 90% усіх банків другого рівня належать до категорії універсальних, на них припадає біля 75% усіх банківських депозитів. Разом з тим у Німеччині функціонує група спеціалізованих банків – іпотечних, інвестиційних, кредитних товариств тощо [55, 70]. Більшість комерційних банків України відносять до категорії універсальних.

В умовах досить значних  темпів інфляції, які в останні  роки становили 10% і більше, навіть ті українські банки, що функціонували  як спеціалізовані, були змушені поступово  розширити спектр своїх операцій та послуг і в такий спосіб перетворитися  в універсальні банківські установи. Статус спеціалізованих за цих умов залишився у таких банків, як Ощадбанк та Укрексімбанк (державні за формою власності).

З урахуванням світового  досвіду всі універсальні банки  можна об’єднати в три групи: комерційні банки, кооперативні та ощадні банки, які різняться між собою  правовою формою, клієнтською базою  та напрямом діяльності.

Комерційні банки обслуговують підприємства різних секторів народного  господарства країни, а також фізичних осіб. За формою організації вони створюються переважно як акціонерні товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю.

Термін «комерційний банк»  виник на ранніх етапах розвитку банківської  справи, коли банки обслуговували  переважно торгівлю, товарообмінні  операції і платежі. Їх основною клієнтурою були комерсанти. Банки кредитували  транспортування, збереження й інші операції, пов’язані з товарообміном. З розвитком промислового виробництва  з’явилися операції з короткострокового  кредитування виробничого циклу: позички  на поповнення оборотного капіталу, створення  запасів сировини, виплату зарплати та ін. Терміни кредитів поступово  збільшувалися, частина банківських  ресурсів почала використовуватися  для вкладень в основний капітал, цінні папери. У зв’язку з цим  термін «комерційний банк» утратив  свій зміст. Він позначає «діловий»  характер банку, його орієнтованість на обслуговування всіх господарських  суб’єктів незалежно від роду їхньої діяльності.

Сучасний комерційний  банк здатний запропонувати клієнту  до 300 видів різноманітних банківських  продуктів і послуг. Досить широка диверсифікація операцій дає змогу  банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть за умови дуже несприятливої господарської кон’юнктури. Слід враховувати, що далеко не всі  банківські операції використовуються в практиці конкретної банківської  установи (наприклад, виконання міжнародних  розрахунків або дилінгові операції). Але є певний базовий набір, без  якого банк не може існувати і нормально  функціонувати. До таких операцій, як уже зазначалося, відносять:

• здійснення грошових платежів і розрахунків;
• залучення депозитів;
• видачу кредитів.

Виконання зазначених операцій і створює той фундамент, на якому  ґрунтується робота банку. Так, банки  мають унікальну спроможність створювати засоби платежу, що використовуються в  господарстві для організації товарного обігу і розрахунків. Мова йде про відкриття і ведення поточних, чекових, карткових та інших рахунків, які слугують основою безготівкового обороту. Господарство не може існувати і розвиватися без добре налагодженої системи грошових розрахунків. Звідси велике значення банків як організаторів цих розрахунків.

Створення платіжних засобів  тісно пов’язано з депозитною діяльністю. Депозит може виникнути  двома шляхами: у результаті внесення клієнтом готівки в банк чи перерахуванням коштів на рахунок або ж у процесі  банківського кредитування. Ці операції по-різному впливають на розмір грошової маси в країні. Спроможність комерційних  банків збільшувати і зменшувати депозити і грошову масу широко використовується центральним банком під час проведення грошово-кредитної політики.

Третя функціональна  сфера діяльності банків – посередництво  в кредиті. Комерційні банки, як зазначалося, виконують роль посередників між  господарськими суб’єктами, що накопичують  грошові кошти, і тими, що мають  потребу у цих коштах. Вони надають  власникам вільних капіталів  зручну форму збереження грошей у  вигляді різноманітних депозитів, що забезпечує збереження коштів і  задовольняє потребу клієнтів у  ліквідних засобах. Для багатьох клієнтів така форма збереження грошей є кращою, ніж вкладення коштів у цінні папери. Банківський кредит – теж дуже зручна й у багатьох випадках незамінна форма фінансових послуг, що дає змогу гнучко враховувати  потреби конкретного позичальника і пристосувати до них умови одержання  позички (на відміну від ринку  цінних паперів, де терміни й інші умови стандартизовані). Крім виконання  базових операцій, банки пропонують клієнтам велику кількість інших  фінансових послуг. Наприклад, банки  здійснюють різного роду довірчі  операції для корпорацій і приватних  осіб, пов’язаних із передаванням майна  в управління банку на довірчій основі, купівлею для клієнтів цінних паперів, управлінням нерухомістю, виконанням гарантійних операцій та ін.

Значна частина комерційних  банків України організована у формі  акціонерних компаній. Корпоративна форма дає змогу раціонально розподіляти повноваження, що істотно підвищує ефективність управління.

Загальні збори акціонерів – головний функціональний орган  управління. Такі загальні збори мають  повноваження затверджувати статут, вибирати спостережну раду і правління  банку, затверджувати баланси й  звіти, напрямок і цілі політики банку  та ін. Основні питання діяльності вирішуються спостережною радою  банку, що є представницьким органом  співвласників банку, його акціонерів. Спостережна рада банку формує органи управління, які проводять свою діяльність відповідно до рекомендацій і вказівок ради. Згідно з Законом України  «Про банки і банківську діяльність»  спостережна рада банку здійснює такі функції:

• призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;
• контролює діяльність правління (ради директорів) банку;
• визначає зовнішнього аудитора;
• установлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
• приймає рішення щодо покриття збитків, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку;
• приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;
• затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання працівників банку;
• готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників [13].

Наступним важливим функціональним органом управління є правління  банку, що здійснює керівництво й  управління поточною діяльністю банку. Склад правління банку затверджується спостережною радою банку, членами  якої є керівники структурних  підрозділів.

У кожному комерційному банку  найважливішою є роль службовців, відповідальних за управління. До них  належать насамперед голова правління, заступники голови правління, головний бухгалтер. До компетенції голови правління  входить розроблення банківської  політики, планування і зв’язок  із громадськістю. Він не здійснює безпосереднього  керівництва банківськими операціями, хоча і може брати участь у співбесідах  із клієнтами, зокрема у разі надання  особливо великих позичок, та в іншій  роботі.

В організації діяльності банку велике значення має його структура. Кожний банк у побудові своїх органів  управління відтворює практично  ту саму схему, яка відбиває сукупність виконуваних ним операцій. Ще в 1914 р. Б. Бухвальд відзначав, що, за деяким винятком, розподіл робіт у більшості  банків майже той самий: каса, каса купонів й іноземних монет, вексельний відділ, біржовий відділ, відділ цінних паперів, відділ кореспонденції, бухгалтерія. При великих банках є ще особливі відділи, які не здійснюють банківських  операцій, а виконують допоміжні функції.

У роботі В. М. Усоскіна докладно описані кілька принципових схем побудови банку [96, 81–84]. Однак найвищий ступінь спеціалізації, на нашу думку, може бути досягнутий за допомогою організації холдинг-компанії, що володіє одним або кількома банками, або контролює їх діяльність. Холдинг-компанія надає своєму банку (банкам) певні послуги, такі як: проведення контрольно-ревізійних операцій, консультування з питань інвестування коштів, упровадження нових технологій, страхування, дослідження методів і форм здійснення операцій, навчання персоналу, реклама, консалтингові послуги та ін. Надання таких послуг певною мірою сприяє спеціалізації персоналу як самої компанії, так і банку, поліпшує якість його роботи, знижує витрати. Сучасну холдинг-компанію можна подати у вигляді супермаркету фінансових послуг.

Розрізняючись за місцем розташування і розмірами, комерційні банки обслуговують багатьох клієнтів, надають їм різні  послуги. Наші дослідження показують, що великі банки платять вищий  відсоток за ощадними вкладами і стягують нижчий відсоток за кредитами. Це пояснюється тим, що надання відносно великих кредитів великими банками підприємницьким структурам пов’язано з меншим ризиком і вимагає менше управлінських витрат, ніж надання дрібних кредитів невеликими банками. Таким чином, ефективність операцій банку прямо пов’язана з його розміром. У зв’язку з цим професор Е. Белтенспергер відзначає, що «ефект масштабу в умовах невизначеності є у певному розумінні основою буття для банків» [92, 467]. Великі банки мають можливість поглибити спеціалізацію, диверсифікувати активи й у такий спосіб розосередити ризики.

Слід також відзначити, що система універсальних банків має істотні переваги перед системою спеціалізованих банків. Прагнення  максимально задовольнити запити клієнтів веде до створення великого числа  банківських філій. При цьому  відбувається розподіл потужностей  банку, що допомагає йому уникнути зайвих витрат. В остаточному підсумку різноманітний  асортимент послуг знижує ступінь ризику шляхом його рівного розподілу. Збитки від одних угод покриваються прибутками від інших, вигідніших. При цьому  слід враховувати, що розвиток системи  банківських філій – це процес складний і дорогий. Управління роботою  філій являє собою серйозну проблему для банку. Управління філіями може бути або централізованим, або децентралізованим. В. М. Усоскін вважає, що «як централізована модель управління, так і децентралізована мають свої переваги і недоліки» [96, 86 – 87]. Вибір моделі банківської організації залежить насамперед від стратегічних завдань банку і загального підходу до проблеми управління. Не можна не погодитися з думкою І. О. Спіцина і Я. О. Спіцина, що «структура банку – це рухливий елемент із цілями організації» [95, 603]. Слід виділити п’ять елементів структури організації: стратегічну вершину, середню лінію, техноструктуру, допоміжний персонал, робоче ядро (рис. 1.2).

Стратегічна вершина  складається з вищого керівництва  організації (для банків – це правління  і вища виконавча ланка керівництва). Середня лінія – це середня ланка керівництва банком на рівні регіональних управлінь, філій і відділень. Техноструктура виконує функції контролю за роботою персоналу, за навчанням, плануванням тощо.

Рис. 1.2. Елементи організаційної структури

Допоміжний персонал включає фахівців із виробничих і  суспільних зв’язків. І, нарешті, робоче ядро, що є основою організації, складається  з економістів, операторів та ін. На нашу думку, в організації завжди існує напруженість, тому що зазначені  п’ять елементів мають різні  цілі. Так, стратегічна вершина прагне до централізації, середня лінія  намагається вибудовувати «імперію»  навколо себе, техноструктура прагне до стандартизації, допоміжний персонал – до співробітництва з фахівцями  відповідного профілю в інших  організаціях, робоче ядро – до автономії. Оскільки ці устремління можуть у  сукупності негативно впливати на організацію, то завдання полягає в пошуку шляхів управління такими процесами. Відтак необхідність удосконалення організаційної структури  може бути викликана такими чинниками:

• виникненням інформаційного розриву між головною конторою і філіями;
• затримкою в прийнятті рішень унаслідок перевантаження органів управління головної контори;
• недостатньою підготовленістю персоналу, викликаною відсутністю у структурі банку навчального центру і програм перепідготовки.

На наш погляд, одне з  головних напрямків удосконалення  організаційної структури – це створення  регіональних управлінь, що мають значні повноваження під час проведення операцій і контролю. Нижнім же рівнем є широка мережа відділень банку, що спеціалізуються на наданні всього спектра найсучасніших банківських послуг. При цьому досягається підвищення самостійності відділень, їхньої відповідальності й ініціативності. Триступенева організаційна структура сучасного комерційного банку зображена на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Триступенева організаційна  структура сучасного комерційного банку

Банки складаються  з великої кількості різних служб. Як справедливо відзначають фахівці, «кількість банківських відділів залежить від розміру і характеру діяльності банку» [61, 82].

Поділ на відділи  дає змогу об’єднати подібні  види робіт і проводити їх поглиблену спеціалізацію. Це сприяє поліпшенню якості роботи, розширенню спектра наданих  послуг, підвищенню кваліфікації персоналу  і зниженню витрат. У структурі  банку виділяють два типи відділів: лінійні і штабні. До лінійних відносять  відділи, зайняті безпосереднім  виконанням операційної роботи. До них належать кредитний, депозитний, інвестиційний та інші відділи. При цьому лінійні функції пов’язують один рівень з іншим по вертикалі. Штабні відділи обслуговують лінійні.

До них належать відділи: кадрів, юридичний, статистики, навчальний центр та ін. На нашу думку, важливим елементом організаційної структури банку є навчальний центр. Таким чином, перехід на сучасну  триступеневу організаційну структуру  в сполученні зі створенням навчального  центру відкриває нові можливості і  висуває нові завдання щодо вдосконалення  управління сучасним комерційним банком.

Приклад організаційної структури  та системи управління сучасного  комерційного банку наведено на рис. 1.4.

Другу групу універсальних банків становлять кооперативні банки (кредитні товариства тощо). До них відносять  кооперативні ощадні інституції, які  організовані групами приватних  осіб, об’єднаних спільними економічними інтересами або профспілками.

Згідно з Законом України  «Про банки і банківську діяльність»  кооперативні банки створюються  за принципом територіальності і  підрозділяються на місцеві та центральний  кооперативні банки [13]. У країнах з розвинутою ринковою економікою це широко розгалужена мережа кредитних інституцій з великою кількістю окремих установ. Так, у США існує приблизно 12 тис. комерційних банків і більше 15 тис. кредитних спілок, у ФРН з 4,5 тис. банків кооперативні установи становлять 3,4 тис. або 75,5% [75, 289].

В Україні перше кредитне товариство було організоване в  
XIX ст. у м. Гадячі, і до жовтневого перевороту їх налічувалося вже понад 3000. Членами кредитних товариств були 2 млн осіб.

Зараз у країні розпочався процес відродження кредитних спілок, створена Національна асоціація  кредитних спілок України. Основна  мета діяльності кредитних спілок полягає  у наданні кредитів своїм членам водночас із забезпеченням їхніх  заощаджень.

Найвищим органом кредитної  спілки є збори, на яких кожний член спілки володіє одним голосом  незалежно від внесеної суми. Члени  спілки обирають правління, кредитний  і ревізійний комітети.

Рис. 1.4. Організаційна структура  та система управління сучасного  комерційного банку

Правління організовує роботу кредитної  спілки відповідно до чинного законодавства і в разі необхідності наймає виконавчого директора та спеціалістів із напрямків діяльності спілки.

У діяльності кредитної спілки можна  виділити такі фінансові потоки. Члени  кредитної спілки вносять грошові  кошти у кредитну спілку. Спілка надає позички своїм членам, які  потім погашають позички і  сплачують відсотки за ними. На завершальному  етапі кредитна спілка сплачує відсотки своїм членам. В умовах тривалого  спаду суспільного виробництва, високого рівня інфляції, нестійкості  грошово-кредитної системи країни вельми актуальними стають питання  формування і розвитку системи кредитних  спілок.

Ощадні банки  – це фінансові посередники, діяльність яких базується на залученні вкладів  від населення. Вони по-різному називаються  і класифікуються в різних країнах. Так, в Англії, досить розвинута мережа ощадних банків, що утворює банківську групу «TSB – Lloyd». США мають дві  групи ощадних банків: взаємоощадні банки і позичково-ощадні товариства. А в Німеччині ощадні банки  виділяються в окрему групу під  назвою «ощадні банки», які виконують  традиційні для комерційних банків функції.

Таке поняття, як «ощадні банки», виникло в Європі в середині XVIII ст. Банківські системи, що існували в  той час, підійшли до одного з основних етапів свого розвитку, тоді було поставлено питання про те, що банки у своїй  діяльності повинні керуватися почуттям відповідальності перед суспільством. Таку вимогу поставило саме суспільство  в особі своїх державних структур, оскільки банкіри в погоні за прибутками керуються винятково своїми особистими інтересами, часто жертвуючи при  цьому інтересами вкладників (як приватних, так і державних). Суспільство  також вимагало гарантії безпеки  для своїх вкладень.