Основні напрямки реформування АПК

      Зміст.

      Вступ……………………………………….………………………………….....4

1. Сучасний стан і проблеми розвитку АПК України……………….……….5
1. Загальна характеристика АПК України  в сучасних умовах………….5
2. Аспекти формування ринкових відносин АПК………………………..10
2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки………………………………………………………..…………...15

      2.1 Закономірності розвитку та об’єктивна  необхідність організації нових  господарських формувань в АПК……………………………………….…15

      2.2 Реформування виробничих відносин  у сільському господарстві…....22

      2.3  Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК………………………………………………………………………….26

      3. Перспективи розвитку АПК України……………………………………….27

            3.1. Шляхи подолання  кризових явищ та напрямки  розвитку агропромислового комплексу  України…………………………………………..27

      Висновки…………………………………………………………………….…..30

      Список  використаної літератури……………………………………………….32

       Вступ

      Важливу роль у виробництві сільськогосподарської  продукції відіграють АПК, що єдиною цілісною виробничо-системою, яка охопила  цілий ряд галузей народного господарства спеціалізованих на виробництві продовольства.

      Головне завдання, що стоїть перед галузями АПК – це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською  сировиною, об’єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок.

      Подолання глибокої економічної кризи зокрема  в АПК України пов’язане з  переходом до ринкових відносин, з  усуненням державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в усіх сферах АПК. Для обґрунтованого здійснення цього процесу необхідно в певній мірі використовувати позитивний історичний досвід, оскільки сьогоднішня ситуація  економічних перетворень столипінської реформи сільського господарства, яка здійснювалась на початку 20 ст. і передбачена запровадженням приватної власності на землю та передові досягнення сучасного стану розвитку сільського господарства.

      Важливою  умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури виробництва.

            Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній  кризі, що негативно впливає на хід  реформ, особливо в АПК.

            В основу ринкових перетворень  в АПК покладена програма роздержавлення і приватизація, а для сільськогосподарських підприємств-створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю.

      Причиною  низької результативності аграрної реформи є недооцінка її здійснення, як єдиної багато аспектної системи. Подолання дестабілізації виробництва сільського господарства можливе шляхом реформування.

      Реформування  економіки, проходження процесів приватизації та роздержавлення вимагає вивчення досвіду функціонування господарських  структур з різними формами власності. В основному завершена приватизація майна підприємств АПК.

      Проте пошук ефективних шляхів реформування АПК України триває. У зв’язку  із змінами, які почали відбуватись  в сільськогосподарському виробництві  в контексті аграрної реформи  життя орієнтує на нові підходи дослідження даної теми.

      Реформування  агропромислового виробництва здійснювались  на науково обґрунтованих методологічних і методичних основах, що базуються на відповідних законодавчих нормативах держави (Законах: „Про власність”, „Про підприємство”, „Земельний кодекс”, „Державна програма приватизації майна АПК”, „Про селянське господарство”, „Про колективне сільськогосподарське підприємство” та інші).

      Метою роботи є вивчення і визначення на основі теоретичного обґрунтування  процесів реформування відносин власності, закономірностей розвитку нових господарських формування в період становлення ринкових стосунків АПК. Також метою є обґрунтування механізму організації і ефективного функціонування різних форм господарювання та ринкових відносин АПК.

      Також метою є обґрунтування механізму організації і ефективного функціонування різних форм господарювання та ринкових відносин в АПК. Багатогранність поставленої мети визначає необхідність вирішення таких завдань:

• уточнення методики і алгоритму організації різних форм господарювання АПК;
• характеристика природноекономічних умов і встановлення рівня їх впливу на результати агропромислового виробництва;
• економічна оцінка розвитку матеріально-технічної бази обслуговування і допоміжних виробництв та рівня використання;
• удосконалення системи агросервісу і економічних взаємовідносин АПК.

       РОЗДІЛ І. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ АПК УКРАЇНИ.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АПК УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ.

      Сучасний  аграрно-промисловий комплекс є  важливим сектором економіки України. У ньому зосереджено майже третина основних виробничих фондів, працює четверта частина населення зайнятого у народному господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообігу. Виробничий потенціал аграрної сфери на 2004 рік налічує 41,8% млн. га сільськогосподарських угідь, з них 32,3 млн. га ріллі.

      Сільське  господарство є однією з основних галузей економіки України на яку припадає близько 20% загального обсягу валового продукту. У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії – майже 7%, Грузії – більше половини, Вірменії, Киргистані та Узбекистані – близько третини. Але економічні можливості аграрного сектора України використовуються неповністю. Економічні реформи проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

      Обсяги  виробництва продукції, інвестиції та технологічний рівень сільського господарства знижується. Сподівання на те, що ринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, не підтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою. Якщо в цілому в країнах СНД в 2003 р. обсяг валової продукції становив близько 63% від рівня 1997 р., то в Україні – 61%. Сумарне виробництво валової  продукції  сільського господарства в 2004 році  дорівнювало 47,4 млрд.грн. [6, ст.1-7].

      Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів  після реорганізації земельних  і виробничих відносин адаптувались до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудомістких впроваджуються високоефективні технології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто. Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важливо також ринкова орієнтація приватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення.

      Це  призводить до того що втрати сільськогосподарської  продукції щорічно складають  близько 40% вирощеного урожаю. Сьогодні сільське господарство поряд з іншими галузями знаходиться у стані  економічної кризи. За 2002-2004 роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі. Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тварин. Висока розораність угідь, яка досягла 80%, не завжди обґрунтоване застосування мінеральних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агро ландшафту: посилюється деградація грунтів, знизилася їх родючість.

      Значної шкоди сільському господарству завдала  аварія на Чорнобильській АЕС. Вона призвела до забруднення радіонуклідами 3,5 млн. га угідь, з яких 70 тис. га виведено з сільськогосподарського використання .

      Великі  проблеми виникли із використанням  природних ресурсів. Якість навколишнього  середовища, його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшуєтьсь з нарощуванням масштабів ресурсо використання і обсягів забруднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не пов’язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природних ресурсів вимагають концептуального визначення ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей.

      З розвитком продуктивних сил суспільства  великого значення у збільшенні виробництва  продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень  науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково  обґрунтованих систем ведення сільського господарства, спеці досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.

      До  складу АПК входять: сільське господарство, харчова, м'ясомолочна, борошномельнокруп'яна, комбікормова, мікробіологічна промисловості, а також ряд обслуговуючих підрозділів машинобудування, виробництво мінеральних добрив і хімікатів, сільське будівництво та допоміжні галузі, котрі забезпечують спорудження об'єктів, транспортування, зберігання й реалізацію сільськогосподарської продукції.

      За  сучасних умов для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються  нові форми організації агропромислового виробництва - агропромислові об'єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі й науково-виробничі системи.

      Сьогодні  в окремих областях України створені і успішно діють агропромислові об'єднання. До їх складу входять на добровільних засадах радгоспи, міжгосподарські підприємства, підприємства й організації по обслуговуванню сільськогосподарського виробництва і переробці сировини, а також підприємства торгівлі, які реалізують вироблену об'єднанням продукцію. При цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність і юридичні права.

      Агропромислові  комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в об'єднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів. Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозв'язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.

      Конструктивно новою формою організації  агропромислового виробництва є агрофірми. Вони забезпечують виробництво, зберігання,  проектування і будівництво об'єктів виробничого та_ соціального призначення, виступають як єдиний організаційно-економічний комплекс [ст. 3, 99].

      За  сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки  й виробництва на базі створення науково-виробничих систем.

      Виходячи  з неоднакових економічних і природнокліматичних умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву м'яса і м'ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових буряків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперативи орендарів по виробництву сільськогосподарської продукції і наданню різних послуг.

      Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК  є перехід на шлях інтенсивного розвитку. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукції й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення Продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

      У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, Спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять провадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.

      Розвиток  сільськогосподарського виробництва  повинен супроводжуватися зниженням  затрат ^сивої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої :сили.

      Агропромисловий комплекс України складна виробничо-економічна система ,яка становить групу технологічно й економічно взаємозв'язаних галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка АПК - сільське господарство.

      Визначальною  проблемою для України нині є  відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Проблема формування стратегії і тактики надто об'ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародних стандартів та поглядів, а ще гірше - копіюванням неадаптованих механізмів. Слід зауважити ,що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних і тактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу - важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.

      Спад  валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення - найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.

      Штучно  прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику  через перехідні стадії - спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і (губна для розвитку експортно-імпортних відносин.

      _І ⁷

      1.2 АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ  РИНКОВИХ ВІДНОСИН  В АПК.

      Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

      Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в  народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

      Проблема  ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб'єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого, - потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

      Гнучкі  зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу  вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар'єрів, які відокремлювали село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із міною умов господарювання, держава об'єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

      Перехід аграрної сфери до ринку не можна  розглядати ізольовано від загальних  соціально-ккономічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку Суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху (товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія - ринок - є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

      Економічна  суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання

      Не  можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття "ринок" і "торгівля". Ринок під розглядати як особливу ланку відтворення, як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю - як галузь економіки. Тому реальний стан ринку визначається, передусім, умовами його функціонування, специфікою економічної системи країни.

      Ринкова економіка ґрунтується на економічній  свободі та рівності усіх господарюючих  об’єктів незалежно від форм власності  й економічного їх заохочення до раціонального  господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва а ринку в інтересах соціально - економічного прогресу, створює оптимальну систему заохочення о ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у загальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство, можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон'юнктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.

      Слід  визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово ^сформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У реформаційні роки (1985 -1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш сильними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Підвищилась самоокупність сільського господарства, повернення кредитів, частка власних засобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спосіб вільної господарської діяльності і сприяли його позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Не викликали сумніву, як і нині, основні його регулятори - попит і пропозиції та рушійна сила - конкуренція.

      Ми  не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне - з'ясувати причини виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

      Прискореного  освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниження реальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.

      Викладеним  вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти. На тому  етапі  до ключових проблем політики були, насамперед,   віднесені:  перше - роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій  основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге надання суб'єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації, а визначенні цін; трете - лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій  ; четверте - лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; п’яте -  формування приватного сектора сільському господарстві.

      Протягом 1991 - 1992 рр. було прийнято 10 законодавчих та інших нормативно-правових іктів, які регламентували і регулювали процеси приватизації майна. Найважливішими з них є Закони України "Про власність" (7.02.1991 р.), "Про підприємництво" (7.02.1991 р.),"Про цінні папери і фондову біржу" (18.06.1991 р.), "Про господарські товариства" (19.09.1991 р.), "Про Приватизацію майна державних підприємств" (4.03.1992 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (6.03.1992 р), "Про приватизаційні папери" &.03.1992 р.), "Про пріоритетний розвиток села" (15.05.1992р.), "Про внесення змін і доповнень до закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (22.06.1993р.), Декрет Кабінету Міністрів України "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" ( 17.05.1993 р.) та інші.

      Крім  того, було прийнято низку відомчих нормативно-методичних документів про  порядок і механізм приватизації. Приватизація майна колективних сільськогосподарських підприємств регулюється Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" ( 14.02.1992р. змінами і доповненнями від 14.10.1993р., 14.10.1992р., 3.05.1993р., 4.05.1993р. ). Визначена також схема приватизації майна. Основні питання земельних відносин урегульовані Земельним Кодексом України . Щодо приватизації землі, то цей процес регулюється Постановою Верховної ради Української РСР "Про земельну реформу " (18.12.1990р.), Земельним Кодексом України [3.02.1992 р.) та іншими законами і нормативно-правовими актами, загалом 41 документом.

      Питання діяльності суб'єктів господарських  структур, крім вищеназваних документів, регулюють закони України: "Про банки і банківську діяльність" (1991р.), "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про зовнішньоекономічну діяльність" (16.04.1991 р), "Про захист іноземних інвестицій на Україні" (10.09.1991р.), "Про іноземні інвестиції" (13.03.1992р.), "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" (17.07.1997р., набрав чинності ).10.1997р.), Декрет Кабінету Міністрів "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності" (05.1993р.), Указ Президента України "Про особливості застосування тарифних обмежень (порту сільськогосподарських товарів відповідно до норм і принципів системи ГАТТ / СОТ" 3.05.1997р.) та іншими законодавчими актами ї указами міністерств і відомств, які реєструються Мінюстом України . На підставі цих правових актів та економічних заходів Уряду відбувається перехід від централізованої планово-розподільної системи народного господарства України до яткової економіки.

      Спрощене  розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується  на вільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово-директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб'єкта ринку.

      Позначається  і застарілий підхід до формування структури суб'єктів ринку. Стверджувалось, ю на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник - приватний, колективний, кооперативний, державний. Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення про реалізацію продукції та визначити ціни на неї.

      Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не тільки інституційні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень фактично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації [6. с.136].