Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

ПВНЗ «Міжнародний Слов’янський університет. Харків»

Факультет «Міжнародні відносини»

Спеціальність «Міжнародні економічні відносини»

Випускна робота

на тему Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

Виконав: студент 4 курсу, групи 4МЕВ,

Керівник:    _______

Рецензент: _______________________

ХАРКІВ – 2013

ЗМІСТ

Вступ

1. Українсько-турецькі політичні  відносини: становлення і перспективи  розвитку

1.1 Концептуально-теоретичні засади  і джерельна база дослідження

1.2 Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу

1.3 Українсько-турецькі відносини (1990 – 2008 роки)

1.4 Роль і місце України в  зовнішньополітичних концепціях  Туреччини. Ставлення Туреччини  до проекту Спільноти демократичного  вибору

2. Військова співпраця України  з Туреччиною та участь двох  держав у міжнародних організаціях — як об’єднавчий фактор

2.1 Військове партнерство між  Україною і Турецькою Республікою  як складова регіональної безпеки

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпека Чорноморського регіону

2.3 Україна та Туреччина на  шляху до ЄС: основні проблеми  євро-інтеграційного процесу та  перспективи їх подолання

2.4 Співпраця України і Туреччини  в рамках ОЧЕС

2.5 Україна і Туреччина в контексті  геополітичних трансформацій в  басейні Чорного моря

2.6 Українсько-турецьке співробітництво  в контексті проблем безпеки  в Чорноморсько-Каспійському регіон.

2.7 Україна і Туреччина в контексті  американсько-російського суперництва в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

2.8 Стан і перспективи військово-технічної  співпраці між Україною і Туреччиною

3. Україно-турецька економічна  співпраця

3.1 Туреччина як енергетичний  союзник України

3.2 Інвестиційна політика України  та Туреччини

3.3 Стратегія розвитку українсько-турецьких  відносин у контексті пріоритетних  завдань української держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, котрий зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецькі відносини співробітництва висуваються на першорядні позиції. Перспективи і наслідки такої взаємодії настільки важливі, що роблять Україну бажаним політичним і економічним партнером для будь-якої держави — учасника міжнародного співтовариства.

Крім того, національні інтереси України і Туреччини суттєво співпадають у формуванні оптимального балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина — ключова держава для України у розвиткові взаємин із країнами Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Зустрічний рух України і Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є одним із найперспективніших партнером України.

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвиткові економічних зв’язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Мета бакалаврської роботи полягає у з’ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

• з’ясувати концептуально-теоретичні засади дослідження;
• розкрити становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу;
• проаналізувати військове партнерство Україна-Туреччина, як складову регіональної безпеки;
• визначити проблемні питання україно-турецьких відносин і безпеки Чорноморського регіону;
• дослідити участь України та Туреччини в міжнародних організаціях — як об¢єднавчого фактору двосторонніх зв’язків;
• охарактеризувати україно-турецькі відносини 1990-2008 рр.;
• зазначити роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини;
• з¢ясувати україно-турецьку економічну співпрацю, а саме: інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку україно-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави.

Об’єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Методи дослідження. Методологічною основою бакалаврської роботи є загальнонауові принципи об’єктивності, практичної доцільності та прогнозування, що передбачають усебічне висвітлення і комплексний аналіз політичних та суспільних процесів на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. У роботі використані загальнонаукові та міждисциплінарні методи дослідження – системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу.

Наукова новизна дослідження визначається, передусім, міжнародно-політичним підходом а до аналізу формування і розвитку партнерських стосунків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі.

Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою в рамках загального розроблення категорії міждержавного співробітництва.

Практичне значення. Можна виділити такі аспекти практичного значення бакалаврської роботи:

• прикладний – у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України при розробленні практичних питань двостороннього співробітництва регіональної та глобальної безпеки; при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головних зовнішньополітичних цілей України – інтеграції до ЄС і НАТО;
• навчальний – у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з міжнародних відносин, проблем безпеки, регіонознавства і країнознавства; результати дослідження й концептуальні матеріали дисертації можуть бути використані, зокрема, при написанні курсів лекцій, навчальних посібників і підручників з дисциплін „Міжнародні відносини та зовнішня політика”, „Країнознавство”, „Зовнішня політика України”, „Геополітика України”, „Зовнішня політика країн Азії” тощо.

Структура бакалаврської роботи відповідає характеру визначених цілей, завдань і предмета дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, 15 параграфів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Бібліографія складає 27 найменувань.

1.Українсько-турецькі політичні  відносини: становлення і перспективи розвитку

1.1 Концептуально-теоретичні засади  і джерельна база дослідження

Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й безпекового виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з’ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та документи. [1]

До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням у джерельній базі дослідження є блок матеріалів періодичної преси. [1], [7], [12]

Помітне значення для наукового розроблення проблематики дисертації мав вихід у 2001 р. колективної монографії Національного інституту стратегічних досліджень [23], автори котрої (Б.Парахонський, М.Гончар, В.Кузнєцов, В.Маляров, О.Маначинський і О.Москалець) зосередилися на з’ясуванні геостратегічного значення регіону, особливостях його геополітичного ландшафту, основних напрямках регіонального економічного співробітництва та чинниках конфліктогенності в Причорномор’ї. Загалом же на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу. [2], [3], [4]

На жаль, українсько-турецьке політичне зближення й інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор’ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.

Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, — І.Долгова, О.Моцика та І.Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В.Побережного. [7], [26] З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.

Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С.Василенко [5] і ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю.Кочубей [12], а також провідні вітчизняні сходознавці Ю.Скороход [19] і Н.Пророченко. [18]

Але, незважаючи на накопичений протягом останніх півтора десятиліття багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до котрих відноситься і „конструктивне партнерство” між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.

Такий стан наукового вивчення проблеми обумовив необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства.

1.2 Становлення партнерських відносин  між Україною і Туреччиною  та розвиток політичного діалогу

На сьогодні склалася справжня історична традиція порозуміння між українським і турецьким народами, що має глибоке коріння й спирається на тривкі геополітичні інтереси обох країн у Чорноморському регіоні.

Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності (за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства проти спільної загрози” – спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. – проти Московського царства. [26, 84]

Тож коли на початку 90-х рр. ХХ ст. відбувався інтенсивний процес формування міжнародно-правової бази двосторонніх відносин за принципом їхнього „встановлення” заново, фактично, в науковому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати про „відновлення” партнерських українсько-турецьких взаємин на якісно вищому рівні – рівноправному міждержавному.

Становлення українсько-турецьких відносин „конструктивного партнерства” відбувалося в три етапи. Перший почався з офіційного візиту до Києва 13-14 березня 1991 р. Президента Турецької Республіки Т.Озала (щоправда, в рамках його перебування у колишньому СРСР) й підписання Декларації про принципи та цілі відносин між УРСР та Турецькою Республікою, міжурядових Угоди про торговельне, економічне і науково-технічне співробітництво, Угоди про культурне співробітництво і Протоколу про наміри щодо співробітництва в галузі телекомунікацій. А кульмінаційним пунктом початкового періоду напрацювання договірної бази українсько-турецького партнерства став перший в історії двосторонніх відносин офіційний візит Президента України Л.Кравчука до Турецької Республіки 3-4 травня 1992 р., в ході котрого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. [26, 86]

Другий етап поглиблення українсько-турецького партнерства, що тривав від офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Туреччини 26-28 листопада 1996 р. й до початку ХХІ ст., позначився практичною реалізацією нової концепції міжнародної політики України, яка випливала з принципів “економізації зовнішньої політики” та надання, в системі принципів захисту національної безпеки України, першочергового пріоритету відстоюванню економічних інтересів по всім азимутам зовнішньополітичної діяльності держави. Водночас активно відбувалося договірно-правове наповнення військової складової двосторонньої співпраці. [26, 88]

Навіть тимчасова пауза 2001-2002 рр. у зустрічах на вищому рівні, зумовлена „касетним” і „кольчужним” скандалами в Україні, не загальмувала процес розширення договірно-правової бази українсько-турецького співробітництва. Третій етап його формалізації позначений підписанням, передусім, Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва (2 квітня 2001 р., за участю Болгарії, Грузії, Румунії, Росії, Туреччини й України) і Спільного плану дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва (Київ, 2 квітня 2004 р.).

Як офіційний кандидат на вступ до ЄС, Туреччина зобов’язалася сприяти євроінтеграційній стратегії України, розглядаючи „Нову політику Сусідства” Євросоюзу і План дій Україна — ЄС в якості „інструменту бажаного покращення у відносинах між Україною та ЄС”.

Київ і Анкара погодилися обмінюватися відповідним досвідом стосовно ЄС за допомогою новоствореного механізму двосторонніх консультацій між міністерствами закордонних справ. Рівночасно Україна й Туреччина висловили готовність до посилення двостороннього діалогу в рамках діяльності НАТО, включаючи Партнерство заради миру та заходи щодо забезпечення безпеки і стабільності у конфліктних регіонах.

Анкара також продовжуватиме підтримувати прагнення й зусилля України щодо досягнення повноправного членства в НАТО й надаватиме належну допомогу для виконання Києвом зобов’язань з цією метою.

Отже, чинна договірно-правова база міждержавних відносин України з Турецькою Республікою, що на 1 січня 2005 р. налічувала 60 угод (за цим кількісним показником на сайті Верховної Ради України Туреччина увійшла в першу десятку з-посеред 193-х держав, самоврядних територій і міжнародних організацій), цілком відповідає рівневі конструктивного партнерства. Якщо ж взяти до уваги такі головні критерії й параметри стратегічного партнерства як наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами, однакове розуміння сторонами змісту партнерських відносин, наявність попередньої (історичної) практики координації дій на міжнародній арені, поступальність відносин співпраці, наявність чітких механізмів реалізації й координації стратегічних інтересів у рамках партнерства та їхнє закріплення в окремих міждержавних документах, то сучасні українсько-турецькі відносини мають стійку тенденцію до переростання в найближчій перспективі у стратегічно-партнерські. [26, 91]

Концептуальний підхід турецького керівництва до вибудови лінії поведінки в Чорноморському регіоні полягав у тому, що політика балансування між Росією й Україною може бути відхилена в бік Києва, якщо й українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Україна переконливо продемонструвала своє прагнення підтримувати мир і безпеку не лише в державі, а й у всьому регіоні, засвідчила більшу, ніж Росія, прогнозованість своєї зовнішньої політики, що в цілому відповідає національним інтересам Турецької Республіки.

„Чорноморська орієнтація” України залишиться актуальною й у перспективі, жодним чином не вступаючи в суперечність з євроінтеграційним та євроатлантичним курсом нашої держави. Разом із Туреччиною Україна зможе гарантувати безпеку в Чорноморському регіоні, стабілізуючим чином впливаючи на весь Близький Схід, для чого обидві держави обов’язково мають брати діяльну участь у створенні загальноєвропейської системи колективної безпеки. Орієнтація на вісь „Північ – Південь” (Балтика – Середземномор’я) здатна допомогти Україні не лише у позитивному розв’язанні питання диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, а й, за виваженого підходу, урегулювати проблему конкуренції нафтопроводів.

3. Українсько-турецькі відносини (1990 – 2008 роки)

Протягом останніх років між нашими країнами підтримується постійний діалог на найвищому рівні. З моменту набуття незалежності нашою державою Президенти України шість разів відвідували Анкару з офіційними візитами (в травні 1992 року (Л.Кравчук), листопаді 1996 та листопаді 2000 року (Л.Кучма), червні 2005 року (В.Ющенко)). Президенти Туреччини чотири рази здійснювали офіційні подорожі до Києва (березень 1991 року – Тургут Озал; травень-червень 1996, а також травень 1998 років – Сулейман Демірель; листопад 2000 та червень 2003 років – Ахмет Сезер). Постійний контакт підтримується також на рівні прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, спікерів Парламентів, а також експертів двох держав незалежно від змін влади, що неодноразово відбувалася в наших країнах. [27, 51]

Серед заходів початкового періоду міждержавних відносин особливо привертає до себе увагу урочисте святкування 70-річчя Договору про дружбу та братство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 року. Слід зазначити, що дві країни досить швидко побудували правовий базис для реалізації двостороннього співробітництва в майже усіх сферах. Вже через три місяці після встановлення дипломатичних відносин, 4 травня 1992 року, було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою терміном на 10 років з подальшим автоматичним подовженням кожні п'ять років. Цей договір набув сили 1 червня 1994 року. Того ж дня, 4 травня 1992 року, було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельно-економічне співробітництво. Перелік двосторонніх Угод не обмежується співробітництвом в таких галузях, як енергетика, комунікації, сільське господарство, інвестиції, туризм, морське співробітництво та розподіл економічних зон у Чорному морі, а також дипломатичними та консульськими питаннями. З двосторонніх заяв слід окремо виділити Спільне Комюніке від 28 листопада 1998 року, в якому президенти України і Турецької Республіки Леонід Кучма та Сулейман Демірель засудили ті політичні сили в Росії, які на той час висували претензії щодо статусу міста Севастополь. В Спільному українсько-турецькому комюніке від 13 лютого 1998 року висловлювалось задоволення станом двосторонніх відносин. [23, 4-6]

Країни співпрацюють не тільки на двосторонньому рівні, а й в межах міжнародних установ, таких як Організація Об'єднаних Націй, Рада Європи, ОБСЄ, та організацій регіонального співробітництва (ОЧЕС, BLACKSEAFOR). Співробітництво в воєнній галузі підтримується як на двосторонньому рівні, так і в рамках Комісії Україна-НАТО та програми Партнерство заради миру. Угоду про військово-технічне співробітництво між двома країнами було підписано в 1994 році. Продовжується інтенсивна співпраця між Національною академією МВС України та Поліцейською академією Туреччини. Розвиток співробітництва в галузі безпеки об’єктивно необхідний у зв'язку з наростанням неврегульованої міграції з азійських країн через Україну, організованої злочинності та наркобізнесу. Що стосується спільної боротьби проти міжнородного тероризму, між міністерствами внутрішніх справ двох країн було досягнуто домовленості щодо налагодження співробітництва та обміну досвідом у цій галузі. [23, 7]

Саме тема відносин Україна-НАТО стала порядком денним зустрічей, що відбулись під час Стамбульського саміту НАТО в 2004 році. Як підкреслив міністр закордонних справ Туреччини Абдулла Гюль: „Україна зі своїм географічним розташуванням, історичним, культурним багатством, великим потенціалом для розвитку є особливим партнером для Туреччини та НАТО. В рамках досягнень України на сьогодні ми віримо, що Україну найближчим часом очікують великі успіхи й протягом найкоротшого терміну вона досягне своєї мети – повної інтеграції в євроатлантичні структури. Туреччина всіляко співпрацюватиме з Україною і допомагатиме їй в цьому процесі” [1]. Слід також зазначити, що обидві країни прагнуть стати членами Європейського Союзу. Зокрема переговори про вступ до цієї організації Туреччини було офіційно розпочато в жовтні 2005 року.

Під час візиту до України прем'єр-міністра Ердогана в квітні 2004 року між урядами двох держав було підписано „Спільний план дій про посилене співробітництво”, який наголошує на співпраці в сферах посилення миру, безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, спільній боротьбі проти тероризму та організованої злочинності, посиленні економічного виміру двосторонніх відносин, покращенні транзитного потенціалу обох країн, Європейської та євроатлантичної інтеграції, науки та технології, розвитку гуманітарних справ, екології та морських питань [1].

Що стосується співробітництва між двома країнами в економічній сфері, сьогодні Туреччина посідає четверте місце серед усіх торговельних партнерів України, поступаючись за цим показником лише Росії, Німеччині та Туркменістану. Саме з Турецькою Республікою наша держава зберігає найбільше серед усіх іноземних партнерів позитивне сальдо у двосторонній торгівлі. Україна ж знаходиться на 16-му місці серед основних торговельних партнерів Туреччини. У товарній структурі українського експорту переважають металопродукція та продукція чорної металургії, хімічні вироби, пластмаса, каучук, мінеральні продукти, деревина [7, 5]. Як бачимо, слід розширювати частку високотехнологічної продукції в структурі експорту нашої держави. Також привертає до себе увагу діяльність двосторонньої Міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва, третє засідання якої відбулося 29-31 січня 2002 року в Анкарі, четверте – 25-26 лютого 2004 року в Києві. Станом на кінець 2003 року в Україну надійшло 46,02 млн. доларів США прямих турецькіх інвестицій, більшість з яких переважно до підприємств хімічної промисловості. [8, 47]

Під час свого візиту до Турецької Республіки 6-8 червня 2005 року, Президент Віктор Ющенко говорив про необхідність збільшення взаємного товарообігу та пропонував збільшити втричі нинішні три мільярди доларів на рік: „Це відповідає стратегічним інтересам України. Було б логічним поставити завдання до 2010 року збільшити товарообіг до 10 мільярдів. Необхідно створити групу високого рівня і план дій на п'ять років” [1].

На переговорах в Анкарі турецька сторона запропонувала Україні план запровадження двостороннього режиму вільної торгівлі. Нажаль, для реалізації цього проекту слід зачекати, поки наша держава стане членом Світової Організації Торгівлі. Як відомо, Туреччина входить до СОТ, і ми сподіваємось на подальшу підтримку нашим чорноморським партнером курсу України на повноправне членство в цій авторитетній організації.

Ще однією важливою галузю співробітництва стала енергетика. Обидві країни прагнуть диверсіфікувати можливості отримання нафти та природного газу, насамперед з регіону Близького Сходу та країн Каспійського басейну. В червні 2005 року в Анкарі, українська сторона висловила зацікавленість у спільному використанні нафтопроводу Джейхан-Самсун. Як підкреслив міністр палива та енергетики Іван Плачков: „Згідно з домовленістю президентів буде створено робочу групу, котра має розробити техніко-економічне обгрунтування маршруту Джейхан-Супса та можливості його використання з подальшою поставкою нафти до Одеси, а також використання нафтопроводу Одеса-Броди в прямому напрямі” [1]. Слід зазначити, що близько 80% російського природного газу потрапляє до Туреччини через територію України.

Особливо актуальним сьогодні є розвиток співробітництва в сфері охорони навколишнього середовища. Обидві країни беруть активну участь в діяльності Комісії із захисту Чорного моря від забруднення. Зокрема українськими вченими було розроблено технологію, що дозволяє збирати сірководень, що призводить до загибелі фауни в Чорному морі.

Дедалі більше інтенсіфікується діалог між обастями та провінціями України і Турецької Республіки. На завершальному етапі знаходиться проект налагодження співробітництва між АР Крим та провінцією Анталья. Між двома сторонами було досягнуто домовленості про відкриття в столиці Туреччини так званого парку Києва.

Взагалі, слід відзначити, що з моменту отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало істотних суперечок. Лише випадкові інциденти в українських територіальних водах, пов'язані з правовим врегулюванням рибальства в цих місцях, час від часу створювали деяку напруженість. Питанням, успадкованим ще від Радянського Союзу, є повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину. Туреччина надає значну підтримку в питанні влаштування кримських татар – „народу, який за цивілізаційним та історичним статусом приречений виконувати функції мосту між Україною і Туреччиною” [1]. За словами міністра закордонних справ Абдулли Гюля: „Крим – це найближча до Туреччини частина України. Туреччина сприймає кримських татар як вірних громадян України та спільноту, що забезпечить свій внесок у дружбу між двома країнами. З метою посилення стабільності України та регіону Туреччина нині стала країною-донором, що допомагає Криму. Сума допомоги, яку ми надали на сьогодні в рамках цього, сягнула 4 мільйонів доларів” [1].

Українським центром соціологічних досліджень „Взаємодія” і Атлантичною Радою України в Херсонській області України було проведене соціологічне опитування, яке дає розуміння сприйняття Туреччини і турків населенням південної частини України. Згідно з ним, майже 66% респондентів підтримують подальший розвиток співробітництва і партнерських стосунків з Туреччиною, приблизно 77% очікують зростання економічного розвитку між нашими двома країнами [1]. За словами українського дослідника Рустема Жангожи, Туреччина спроможна відігравати в Центральній Азії й на Кавказі ту ж роль для нашої держави, що і Польща в Європі [1].

Геополітично Україна і Турецька Республіка знаходяться на перехресті цивілізаційних струмів та комунікацій між Сходом і Заходом. Будучи двома сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує між собою Європу й Азію в єдину магістральну систему субконтиненту, вони зацікавлені одна в одній. Що важливо, наші дві країни мають плідні двосторонні відносини, що базуються на засадах рівноправ'я та вирізняються своєю гнучкістю. Отже, можна із впевненістю стверджувати, що Туреччина є найважливішим партнером для нашої держави на південному напрямі. Національним інтересам України і Турецької Республіки в Чорномор'ї відповідає його перетворення в зону миру, безпеки і співробітництва та вирішення проблем, які можливо вирішити лише за допомогою спільних зусиль.