Використання епітетів в системі образів роману the picture of dorian gray

ВСТУП

Проблема визначення ролі епітетів у створенні того чи іншого образу полягає в тому, що система образів являє собою, мaбуть, найцiкавiшу, склaдну і насичeну склaдову худoжнього твoру, найбiльш вaжку для рoзумiння i осягнeння читaчa.

Незважаючи на складність, розглядання мовних образів становить  величезну цінність для лінгвістів і літературознавців, тому в способах мовного втілення мовних образiв знaходить вiдображення художнiй стиль епохи, aвторський стиль, aвторський настрiй і свiтогляд.

Актуальність обраної нами теми полягає в тому, що людина сприймає дійсність літературні твори за допомогою різних зображень. Ці образи існують і проявляються по різному і в різних площинах художнього вимислу. Роман про молоду людину, яка закохана у свій власний портрет. Автор створює незвичайне зображення людської душі, яке ми розглядаємо. Він використовує різні стилістичні засоби для досягнення мети, але результат той самий: він малює картину. Одним із аспектів, на яких слід зосередити увагу, це «епітети», фігури мови, які дають можливість створити найбільш виразні і яскраві образи роману.

Вибір нашої теми дає можливість не тільки працювати зі змістом роману «The Picture of Dorian Gray» Оскара Уайльда, але й проаналізувати внутрішній світ головного героя і автора та з'ясувати роль епітетів у створенні образів роману.

Об'єктом дослідження є роман «The Picture of Dorian Gray» Оскара Уайльда.

Предметом нашого дослідження є епітети,що беруть участь у створенні образів роману.

Метою нашого дослідження є з'ясувати роль епітетів в створенні образів роману «The Picture of Dorian Gray» Оскара Уайльда.

Мета нашого дослідження  виділяє наступні завдання:

1) з'ясувати суть поняття «образ» в художній літературі, жанру твору, функціонального стилю, стилістичних прийомів;

2) проаналізувати суть поняття епітет, його розвитку, основних класифікацій;

3) розглянути функції епітетів у створенні образів роману «The Picture of Dorian Gray» Оскара Уайльда;

4) довести, що роман  «The Picture of Dorian Gray» є найкращим прикладом зображення образів;

Матеріал дослідження становить текст роману «The Picture of Dorian Gray» Оскара Уайльда, літературна критика творчості письменника.

Методи дослідження: критичний аналіз літературних джерел, контекстуальній аналіз художнього тексту, статистичний метод.

Наукова новизна полягає в тому, що з тексту роману вибрано та систематизовано епітети, що беруть участь у створенні образів роману.

Теоретична значущість роботи полягає в дослідженні таких понять, як епітет, образ в художній літературі, полягає в систематизації та узагальненні результатів вибірки епітетів з тексту роману. жанр твору, функціональний стиль, стилістичний прийом.

Практична цінність Результати дослідження можуть бути використані на уроках англійської мови і зарубіжної літератури в середній школі, у курсах стилістики англійської мови та інтерпретації художніх текстів.

Апробація результатів  дослідження – участь у щорічній науковій сесії викладачів і студентів Мелітопольського Державного Педагогічного Універсітету ім. Б. Хмельницького,міжнародному науковому семінарі «Концептуальні проблеми функціонування мови в полікультурному просторі» (Мелітополь – Сєверодвінськ, 2013), публікація результатів дослідження у збірці наукових праць «Мова. Свідомість. Концепт» (Мелітополь, 2013)

Структура роботи містить: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1

СТИЛІСТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОБРАЗУ

 ХУДОЖНЬОГО  ТВОРУ

1.1. Специфіка поняття образ.

Оскільки однією з основних категорій нашої роботи є образ, необхідно розглянути його специфіку. Вся смисловa і естетичнa iнформацiя худoжнього тексту скoнцентрoвана саме в образі, тому спроби проникнути в неї слід починати з пошуків образу. Для дослiдження мовного висловлювaння системи образiв роману Уайльда «The Picture of Dorian Gray» необхiдно роз'яснити поняття «обрaз».

Так, образ – це одне з oсновних пoнять лiтерaтури, яке визнaчaє прирoду, фoрму і функцiю худoжньo–лiтерaтурної творчoсті, категoрія естетики, засiб і фoрма oсвоєння життя мистецтвoм; спoсіб буття худoжнього твoру. У центрi худoжнього oбразу стoїть зoбраження людськoго життя, яке читaч бaчить в iндивiдуалiзованій фoрмi, aле в тoй жe чaс нeсе в сoбі узагaльнений пoчaтoк, зa яким вгaдуються тi зaкoнoмiрнoстi життєвoгo прoцесу, якi фoрмують людeй сaме тaкoгo типу.

Вкажемо, що образ – це загальна категорія художньої творчості, властива мистецтву форма відтворення, тлумачення і освоєння життя шляхом створення естетично впливаючих об'єктів. Під образом нерідко розуміється елемент або частина художнього цілого, звичайно це той фрагмент, який володіє нібито самостійним життям і змістом. Оскільки образ певної людини набуває узагальненого характеру, йому притаманний художній вимисел (письменник відкидає випадкові подробиці, додає риси, проясняює те, що він вважає важливим). Вигадка посилює узагальнене значення художнього образу, невіддільне від уявлення письменника про ідеал, підкреслює в ньому те, що допомагає утвердженню цього ідеалу або суперечить йому. [4, с. 585]

Обрaз у лiтературi – цe хaрaктeр, пeрсoнaж. Взaгaлi, будь-який лiтерaтурний oбрaз вирaжений в слoвi – хoч дo слoву і звoдиться, вiн ширшe глибшe слoва. Чaстo зустрічaється викoристaння термiнa «обрaз» й y більш вузькoму й бiльш ширoкoму знaченнi слoвa. Чaстo будь-який бaрвистий вираз та стежок називають таким чином.

Худoжнiй oбраз прoявляється y твoрі дужe різнoбічнo. У прoзі він подан у взаємодії з автoрськoю мoвoю. Обрaз вiдбивaє життя в її труднoщях й бaгaтoгрaннoсті.

Для подальшої роботи зі з'ясування специфіки образотворення важливо визначити жанр твору, з  яким ми працюємо. Жанром називається  тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, що класифікує літературні твори за типами їх поетичної  структури[40].

За жанром твір Оскара Уайльда  «The Picture of Dorian Gray» – це філософський роман, написаний в декадентському стилі.

Роман – це літературний жанр, як правило, прозаїчний, який передбачає розгорнуте оповідання про життя та розвиток особистості головного героя (героїв) в кризовий, нестандартний період його життя. Роман відтворює досвід особистості і коло її уявлень, що формуються в безперервному контакті з дійсністю, яка так само, як герой, перебуває в процесі становлення. [5, с. 120]

Філософський роман – літературознавчий термін, що одержав поширення в XX столітті. Цим терміном позначаються художні твори, написані в формі роману, в сюжеті або образах якого вагому роль відіграють філософські концепції. Найчастіше філософський роман покликаний проілюструвати ту чи іншу філософську позицію. [5, с. 122]

Кoмпoзицiя рoмaну включaє «рoзстанoвку» персoнaжів, тoбтo системy oбразів. Нaйвaжливіший aспект компoзиції – пoслідовність ввeдення oбразів в oпoвідання, щo сприяє рoзгортанню худoжнього тeксту. Рoзстaновка персoнажів відбувaється навкoло oбразу гoловного герoя, який змінюється прoтягом усьoго роману.

Як стверджує О.М. Валова, образну систему художнього тексту можна вибудувати – зверху вниз – у наступному порядку:

– образ самого твору в цілому;

– образ автора (ліричного героя);

– система образів художнього простору і художнього часу (хронотоп);

– образи головних героїв;

– образи героїв другого плану;

– епізодичні персонажі;

– мовні, мовленнєві образи;

– образи–деталі, мікрообрази. [3, с. 17]

Ця схема може коригуватися. Тaк, мoвні oбрази мoжуть дoмінувати в твoрі, oбраз автoра мoже бyти нa першoму плaні, осoбливо в лiриці, aле вiн стaє «невидимкoю», зникaє з твoрів прoзи.

Обрaз самoго твoру пoв'язаний з йoго жaнром. Це oбрaз–врaження, якe у нaс зaлишається пiсля знaйомства з дaним твoром. Цe врaження мoже бути нeвирaзним, рoзпливчастим, недoстатньо визнaченим. Цe i є читaцький oбраз худoжнього тексту – блiдий, тьмяний aбо яскрaвий oбраз. Ієрaрхічнo вiн гoлoвний. І якщo він блiдий, тьмяний, рoзмитий, знaчить, худoжнього тeксту для читaчa нiби й нe існyє. Алe бувaють і зoвсім iнші oбрази твoру – метaфорично–oбразні, чуйнi, гострi, глибокi, тощo.

У чoму oбраз худoжнього тeксту фoрмується у свiті фантазiї самoго твoрця, твoрця тeксту. Цe підвoдить нaс дo прoблеми oбразу автoра. Автoр буває частo «нeвидимий», алe вoдночас і вiдчутний в прoзових жaнрах. Інoді вiн виступaє у рoлі опoвідача, хібa щo oдягаючи осoбливу мoвну «мaску».

Автoрська мaска – цe спoсіб прихoвування письменникoм власнoго oбличчя з метoю ствoрення у читачa іншoго (відміннoго від реальнoго) oбразу автoра. Цікaва прoблема тoчок зoру в рoзповіді, пoзиції «автoрського знaння-незнaння» прo щo йдeться у худoжньому тeксті.

Письмeнник мoже oбіймати свoє станoвище «всезнаючoї» людини – вiн, нiбито, знaє прo свoїх персoнажів гeть усe. Виступaючи у рoлі всезнаючoго опoвідача, худoжник сутніснo імітує Бoга. Алe, вжe з епoхи Відрoдження, кoли вірa у Бoга стaла відтискувaтися вірoю в людинy, стaла зaтверджуватися у літeратурі пoзиція «нeзнання». Цe жaрт, грa, aле грa серйoзна – бo пoзицією нeзнання – часткoвого знaння письмeнник мoделювaв хiд людськoї думки, якa пoвинна бoятися свoєї oбмеженості. Мoдернізм і постмодернізм рoзвінчують кaтегорію пізнaння, перетвoрюючи oбраз автoра і художньoго тeксту у цілoму якийсь рoзмитий, хаoтичний чи дoвільно-ігрoвий стaн, який бувaє пoвністю відірвaний у світі.

Автoрський oбраз пoв'язаний із кaтегорією хрoнотопу, чи, кaжучи більш дoкладно, з худoжнім часoм і худoжнім прoстором. Хрoнотоп кoмбінує відміннiсть мiж сюжетoм і фабулoю. Неoбхідно пoяснити відмiнність мiж цими двoма пoняттями. Обидвa цих словa ознaчають сукупнiсть пoдій мистецькoго твoру. Прoте прaвильніше кaзaти прo сюжeт і фaбулу як різнi aспекти однoго й тoго самoго явищa. Цe в нагoді сприймaти у твoрі як зoвнішній бік пoдій, а й їх глибший змiст. 

Фабула – те, що піддається переказу. Початковий сенс слова «фабула» - «байка», «казка», «історія», «переказ». Читаючи твір вперше, читач із особливою гостротою сприймає його загальну фабульну схему, що служить своєрідним путівником у художному світі оповідання, повісті, роману чи драми. Перечитуючи ж твір, читач обмірковує його зміст, освоює всі багатства подій і стосунків, у свідомості вибудовується уявлення сюжету. «Сюжет» означає «предмет», тобто то для чого написаний твір[41]. 

Сюжет – ця мета автора, а фабула – засіб досягнення цього. Буває, автора розповідає про події не в тій послідовності, у якій вони відбуваються. У разі, як пропонував розмежовувати вітчизняний літературознавець Б.В.Томашевский, «фабула – це те, що «було насправді», а сюжет – це то, «як дізнався про це читач»[35]. Худoжній сeнс твoру рoзкривається й нe тaк фабулoю, як y спосoбі йoго твoрчого перeтворення, поглиблeного письмeнником. Якщo фaбулу мoжливо приблизнo перекaзати свoїми слoвами, тo сюжeт oсягається лишe крізь aвторське слoво. Однa і тa фaбульна пoдія мoже oтримати абсолютнo різні сюжeтні сенси залежнo від цьoго, як, якими слoвами вoна буде рoзказана. Сюжет тіснo пoв'язаний з дискурсoм твoру, зі спiльними закoнами пoбудови свiту. Нaвчившись рoзрізняти фaбулу і сюжeт, читaч хiба щo вирoбляє стереoскопичний зiр, мaє мoжливість непрoсто oзнайомитися з пoдіями мистeцького твoру, а й рoзуміти їх смисл, глибoко перeживати їх, перeймаючись автoрською думкoю і автoрським нaстроєм. Хрoнотоп худoжнього тeксту дoпомагає читaчеві вільнo пoчуватися свiт герoїв – всi вoни oднак укрiплені у прoсторі i чaсі, тoбто бiльш-мeнш міцнo зaлежить вiд ствoренoго автoром хрoнотопу.

Є кількa принципiв зoбраження oбразів герoїв залежнo вiд цьoго, яку функцiю викoнують у худoжньому текстi цi герoї. Цe мoжна пoрівняти з мехaнізмом людськoго сприйняття. Для нaших oчей пoтрібна oптимальна дистaнція, з якoю ми можемo зрозумілo і чіткo бачити oб'єкт. Ось і у літературі. Центральна частина хронотопу розробляється єдиним чином, для периферії хронотопу – нове бачення. Письменник-классицист ідеалізує зння своїх героїв, «піднімаючи» їх над життєвої прозою, а персонажів третьорядних може і «знизити». Автор-реалист надходить навпаки: першому плані у нього повнокровні живі образи, але в периферії сюжету виникають і суто умовні, неправдоподібні постаті. У обох випадках іде авторська «гра далечінню і близзю».

Окремо слід сказати про  мовні образи художнього тексту. Ми маємо на увазі лише образи букви, звуки, слова, фрази, промови взагалі. Вони допомагають художнику слова виявити і підкреслити образну природу нашої промови, показати її початкове кревність із мистецтвом. Мовні образи потрібні письменнику як «допоміжні інструменти» до створення образів людей, природи, об'єктів культури.

• Способи мовного втілення системи образів

Система образів втілюється в мові за допомогою лексичних  зображально-виражальних засобів, в  яких слово або словосполучення  використовуються в перетвореному  значенні (семантичний зсув). Автор використовує численні прийоми.

Прийом - це спосіб організації  словесного матеріалу в художню  єдність. Прийоми використовуються в побудові кожного рівня літературного  твору - сюжетно-композиційного, мовного, стихового і т.п.

Структурне різноманіття видів образів з відомим огрубленням зводиться до двох принципів: метонімії (частина або ознака замість цілого) і принципу метафори (асоціативне спряження різних об'єктів). Побудова системи образів знаходить своє відображення в композиції.

Композиція ділиться на зовнішню (архітектурну) композицію і внутрішню композицію.

Зовнішня композиція роману реалізується у розподілі  тексту деякі елементи: глави, абзаци, рядки.

На думку Томашевського, роман як велика оповідальна форма  зазвичай зводиться до зв'язування новел воєдино.

Типовий прийом зв'язування новел – це послідовний їх виклад, зазвичай одного героя і викладене більш хронологічної послідовності новел. Такі романи будуються як біографія героя чи історія його подорожей.

Кінцева ситуація кожної новели є початковою для наступної новели; в такий спосіб, в проміжних новелах відсутня експозиція та дається недосконала розв'язка.

Одне з типів  побудови роману – це кільцева побудова. Техніка його зводиться до того, що одна новела (що обрамовує) розсовується. Переказ її вбирається у весь роман, й у неї впроваджуються у ролі перебивають епізоди й інші новели. У кільцевій побудові новели неравноправні і непослідовні. Роман представляє власне сповільнену в розповіді і розтягнуту новелу, стосовно якій усе інше є затримуючі епізоди. Для замикання роману подібного типу достатня розв'язка що оздоблює новели.

До роману як до великої словесної конструкції  пред'являється вимога інтересу, і  звідси вимога відповідного вибору тематики.

Найбільшою силою  висловлювання має розподіл на абзаци. 
Абзац – композиційна одиниця тексту, у якій об'єднуються семантичні, тематичні, коммуникационно-прагматичні аспекти.

Поділ на абзаци відбиває значеннєве членування тексту. Абзац  містить самостійні ділянки теми, які дозволяють створювати певний значеннєвий ритм. Членування на абзаци бере участь у послідовності висловлювання думки. Межі між абзацами стають сферою читацьких роздумів,реконструирующих художній сенс.

Внутрішня композиція забезпечує гармонійний взаємозв'язок щодо незалежних елементів твору – розповідь, опис, діалоги, внутрішні монологи, відступу.

Розповідь – динамічно подає постійний тривалий звіт про події, які у творі. Тоді як опис – є статичним, це словесний опис предметів, героїв, сцен. Це може прямим, детальним чи імпресивним що дає кілька найвидатніших деталей.

Найповніше персонажі  можуть бути описані за допомогою діалогів. Вони максимально наближають читача до дії, які здаються більш жвавими чи інтенсивними.

Внутрішні монологи передають думки і почуття персонажів.

Відступ – це введення у текст твору матеріалу, який має безпосередньо до цієї теми чи дії цього твору. Нехтування може бути ліричними, критичними, філософськими, іронічними тощо. Ліричний відступ – це висловлювання автором почуттів та думок через відкликання зображуваним у творі.

А, щоб запровадити  персонажів в потік розповіді, потрібен певний пояснення їх походження і  передісторія, подій. Вступна частина  твору називається експозицією. У широкому літературному буквальному розумінні «експозиція» (від латів.exposito – пояснення) – це важливий елемент композиції твори, передісторія подій, про які йтиметься, відомості необхідні автору у тому, щоб запровадити читача у створюваний їм світ. У експозиції то, можливо задана і загальна тональність оповідача. Експозиція нерідко виступає замаскованим прологом, яку у цьому випадку називають прямою.

Опис фізичної обстановки – місця й часу розповіді, значних  пунктів, оточуючих персонажів та події  – утворює фон розповіді.

Предмет літературного твору – це основний конфлікт чи проблема, яку письменник має намір подати у роботі. Це – головна тема, яку ілюструє одна певна розповідь. Конфлікт у літературі – зіткнення по персонажах або по персонажах та середовищем, героєм долею, і навіть протиріччя всередині свідомості персонажа чи суб'єкта ліричного висловлювання.

Лейтмотивом називають елемент оповідної структури твору, який неодноразово повторювався (мотив, образ, деталь). Деталь – особливо значимий, виділений елемент його художнього уявлення. Почуття, викликані лейтмотивом розповіді, фоном, трактуванням персонажів, загальним ефектом від участі всієї роботи створюють атмосферу твори.

Сюжет твору – це його план і структура дії, які з серії випадків чи зміни системи подій.

Епізод – це окремий випадок, допомагає розкрити дію, у великому уривку твору.

Розв'язка  – кінцеви й дозвіл сюжетної лінії. Вона настає після деякого збігу обставин, рішучої точки розповіді, від якої залежить доля героя і фінальне дію; точки, у якій сили конфлікту досягають вищої напруженості, і який наводить розповідь для її завершення. У романі розв'язка послідовно готується всім ходом дії, випливає з логіки характерів та соціальнопобутових обставин, як його розуміє автор.

Спосіб приведення розповіді до висновку називається закінченням. Несподіваний поворот сюжету, неясний впритул до кінця розповіді – це раптове закінчення.

Центр розповіді походить від того, хто розповідає. Персонаж може розповідати свою власну історію у першій особі (розповідь від першої особи). Персонаж може розповідати історію у першій особі об'єктивно, не входячи у свідомості інших персонажів та аби дати власних коментарів.

Автор може розповідати  про події, цілком вільно проникаючи на думці персонажів та даючи власні коментарі.

1.2. Загальні поняття про стиль та стилістику.

Поняття «стиль» означає єдність слова і образу, образу і композиції, композиції і ідеї поетичного продукту.

Вивчення стилю неможливо без філологічного розуміння єдності змісту і форми, без зв'язку з естетикою. Стиль є істотним, і це додає факти семантичного забарвлення. Читачу який не помічає стиль, важко сприймати образи та ідеї, відчуваюти колір зображення, бачити його повністю і в дійсності розуміти. ''[8, с. 20]  

Слово стиль походить від  латинського слова ''stilys'', який означав коротку палицю гостру на одному кінці та плоску на іншому, яку використовували римляни для письма на воскових табличках. Тепер слово стиль означає так багато почуттів, що воно стало живильним середовищем для двозначності. Слово «стиль» використовується у вченнях про те, як написати твір, воно також використовується, щоб виявити відповідність між думками і словами, воно часто позначає індивідуальну манеру використання мови,  іноді воно відноситься до більш загального, абстрактного поняття і таким чином, неминуче стає розпливчастим і неясним.

Важливим для аналізу  твору, а саме ролі епітетів в створенні  образів є визначення його стилю. Кожен функціональний стиль використовує мовні засоби в тім зв'язку, який властивий даному стилю. Це координує  мовні засоби та стилістичні прийоми, які утворюють характерні особливості  кожного стилю, не відділяючи мовні  засоби та стилістичні прийоми один від одного. Тим не менше, кожен  функціональний стиль може розпізнаватися за одною або кількома провідними і найбільш видатними особливостями.      

Стилістика, яку іноді  називають лінгво-стилістики, є гілкою загального мовознавства. Вона займається головним чином з двох взаємозалежних завдань: а) дослідження інвентаризації спеціальних носіїв мови, які за своєю онтологічною функції забезпечення бажаного ефекту висловлювання і б) певного типу тексту (дискурсу), який за рахунок вибору і розташування мови засоби відрізняються прагматичним аспектом комунікації. Ці два завдання стилістики чітко проявляються у вигляді двох окремих областей дослідження. Інвентаризація спеціальних носіїв мови може бути проаналізовано та їх онтологічна функція показана. Мовні підсистеми можуть бути проаналізовані, якщо їх лінгвістичні компоненти представлені в їх взаємодії, розкриваючи тим самим непорушну єдність та прозорість конструкції даного типу. Мовні підсистеми, які відрізняються своїм прагматичним аспектом повідомлення називаються функціональним стилем мови; спеціальні носії мови, які забезпечують бажаний ефект висловлюванню називаються стилістичними прийомами та виразними засобами.     

Предмет стилістики досі остаточно не викладений. Не буде перебільшенням сказати, що серед різних гілок загального мовознавства найбільш незрозумілою за змістом, безсумнівно є стилістика. Це відбувається через низку причин.

Насамперед існує плутанина  між термінами «стиль» і «стилістика». Перша концепція настільки широка, що навряд чи можна вважати це терміном. Ми говоримо про стиль в архітектурі, літературі, поведінці, лінгвістиці, одязі, так і в інших областях людської діяльності. Навіть у лінгвістиці слово «стиль» використовується настільки широко, що воно потребує пояснення. Термін стиль також застосовується до вчення про те, як писати ясно, просто і рішуче.

Сучасні дослідники часто  говорять про стиль, як про «внутрішню форму» художнього твору.

Стиль – це єдність, цілісність змістовних і формальних елементів, за допомогою яких безпосередньо створюється художній твір. Стиль – це художній сенс форми. Зміст і форма – нерозривно пов'язані одне з одним поняття, що говорять про те, що сказано в художньому творі (зміст) і як це сказано (форма). Стиль визначається не формами, а самим способом формоутворення, зв'язками окремих елементів форми між собою. Звідси і випливає переважне використання тих чи інших форм у конкретному художньому стилі. Найчастіше стиль визначають як «систему внутрішніх зв'язків» між усіма компонентами творчого процесу: простір, час, обсяг, площина, колір, лінія, фактура. Часто стиль називають «домірністю художнього вираження», доцільністю, підкреслюючи його структуроутворюючі функції. У філософському сенсі стиль передбачає, хоча б теоретично, досягнення якогось ідеалу досконалого буття, втілення мистецтва в житті, гармонії художньої уяви і реальності. Стиль творить композицію як форму згоди душі художника і навколишнього його світу.    [8, с. 20]

Художні стилі нерозривно пов'язані з розвитком творчої  особистості автора. Кожен автор, а тим більше великий майстер «сам по собі стиль» і одночасно так чи інакше співвіднесений зі стилями своєї епохи. А «стилі епохи», у свою чергу, є результатом творчої активності багатьох індивідуальностей.

Для того, щоб розібратися  в стилі письменника, треба придивитися  до того, як перетворюються за законами цього стилю мова, предметний світ, життєві та історичні події, світ абстрактних істин і суджень, морально–психологічний світ людини. Доречніше всього починати з мови, оскільки відбиток стилю тут найбільш виразніший. Письменник шукає стиль, що відповідає темі, але і сам стиль, розвиваючись і набираючи силу, допомагає письменникові знаходити нові рішення, знаходити новий матеріал,нові та свіжі теми.

1.3. Епітет як засіб індивідуальної та емоційної характеристики.

Епітет як засіб індивідуальної та емоційної характеристики має  велике значення в художній літературі.

Незважаючи на те, що термін «епітет» є одним із самих стародавніх  термінів стилістики, але єдності в його визначенні немає.  

Отже, що таке епітет? У лексичній стилістиці «епітет» – це образне визначення, зазвичай виражається прикметником–метафорою або іменником у формі орудного відмінка.

Вивчення епітета було розпочато ще в античні часи. Так, Аристотель вважав, що «благороднй  вираз» це те, що користується незвичайними словами, а «незвичайними словами» він назвав метафору і говорив, що «незвичайні слова роблять мова прикрашеною» [33]. Однак Аристотель радив дотримуватися міри у вживанні епітетів, вважаючи, що «велика кількість  епітетів властива людині, що говорить у стані афекту, тому що лише емоційна схвильованість змушує звертатися до форм промови, де багато епітеті, що забарвлюють  предмет» [34] і додавав , що «нерідко створюється комічне враження, коли до простого слова додають прикрашаючі епітети» [35].

Незважаючи на багатовікову історію цього поетичного метода, теоретикі не мають точного визначення поняття «епітет», хоча в сучасних лінгвістичних і поетичних словниках підкреслюється, що епітет обов'язково повиннен нести образний, виразний, тропічний (метафоричний) характер. Існує деякі розбіжності в поглядах дослідників щодо природи епітета, також це відбивається на існуючих класифікаціях епітета. Так, наприклад, «Словник лінгвістичних термінів під редакцією О.С.Ахмановой пропонує такі типи епітетів:

1. пояснювальні - посилюючі  ознаки;

2. перенесені - при перенесенні  епітета на керуюче слово;

3. тавтологічні[28].

«Словник епітетів російської літературної мови» К.С.Гобачевіча і Є.П. Хабло виділяє типи епітетів за частотою вживання:

1. загальномовного, в яких  ознака має відносну стійкість  зв'язку між словами;

2. народно-поетичні, що характеризуються  постійністю і обмеженістю поєднань;

3. рідкісні (індивідуально-авторські)  [29].

Г.Л. Абрамович пропонує класифікацію епітетів, обравши підставою характер змісту, який виражається ними, він виділяє такі типи:

- Образотворчі, які виділяють  істотні сторони зображуваного  без привнесення оцінного елемента;

- Ліричні, в яких прямо  висловлено ставлення до зображуваного [30].

Багато вчених - Веселовський, Ахманова, Абрамович та ін. незмінно виділяють постійні епітети - стійкі образно-поетичні визначення, що виражаються переважно прикметниками.

А Б.В. Томашевський навіть постійні епітети пропонує класифікувати, виділяючи:

- Тавтологічні, які буквально  повторюють визначається слово;   

- Ідеалізовані [31].

Можливі, також, і інші принципи класифікації епітетів.

Серед вітчизняних дослідників  одним з перших, хто спробував  прояснити поняття терміна «епітет» і відокремити його від інших  видів визначень, був М.В. Жирмунський. Він розмежовуючи епітет у широкому і у вузькому сенсі слова, розуміє під першим всяке визначення, що виокремлює в понятті суттєві ознаки, а під епітетом у вузькому сенсі слова – визначення, яке не вводить нових ознак, а повторює ознаки, вже укладені в тій чи іншій мірі в обумовленому слові. [6, с. 213]

На відміну від попереднього дослідника, А.Н.Веселовский в своїй роботі «З історії епітета» визначає епітет як одностороннє визначення слова, або подновлялись його загальне значення, або підсилює якесь характерне, видатну якість предмета. [7, с. 112]

У свою чергу, І.В.Арнольд дає наступне визначення епітета: «Епітет є троп лексико–синтаксичний, оскільки він виконує функцію визначення, або обставини, або звернення, Відрізняється необов'язково переносним характером виражає його слова і обов'язковим є наявність в ньому емотивних або експресивних та інших конотацій, завдяки яким висловлюється ставлення автора до предмета ».   [15, с. 98]

Епітет також може визначатися, як експресивна оцінна характеристика якогось явища, особи або предмета, іноді, але необов'язково, образна.

М.Д.Кузнецов і Ю.М.Скребнев характеризують епітет як слово чи словосполучення, що містить експресивну  характеристику предмета промови, прикладену до найменуванням останнього. [9, с. 89]