Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

План

Вступ

Розділ 1. Українська діаспора: своєрідність та основні етапи становлення.

1.1. Загальна характеристика основних підходів до визначення поняття «українська діаспора»

1.2. Основні етапи становлення української діаспори

1.3. Розвиток української культури в умовах діаспори

Розділ 2. Розвиток та збереження української  культури в українській діаспорі Канади.

2.1. Особливості української діаспори  в Канаді

2.2. Чинники збереження етнічної самосвідомості українців в Канаді

Розділ 3. Менеджмент культурної діяльності в українській діаспорі Канади

3.1. Організаційна структура українських громадських організацій в Канаді в 1991-2001 рр.

3.2. Роль і значення діяльності конгресу Українців Канади у збереженні української самобутності

Висновки

Список літератури

Вступ

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація  людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави  відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору - до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала  світові прагнення зберігати  й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури.

Історію української діаспори в  Канаді, де нині проживає понад мільйон осіб українського походження, результативну діяльність створених нею в чужомовному середовищі численних освітніх, культурних, наукових, релігійних, молодіжних організацій та інституцій з чітко окресленою національно-патріотичною ознакою, феномен незнищеності українського духу поза межами своєї Батьківщини активно досліджують представники різних галузей науки. Найбільш вагомими здобутками серед них є праці Н.Горбатюк, Ф.Заставного, В.Євтуха, О.Ковальчук, Б.Лановика, Л.Лещенка, В.Макара, Ю.Макара, С.Макарчука, О.Сича, П.Сороки, М.Тимошика, В.Трощинського, С.Федуняка, А.Шевченка, А.Шлепакова та ін.

Вивчення історії заснування та діяльності закордонних українських  громадських огранізацій та їх діяльності в сфері культури становить сьогодні важливу та актуальну наукову проблему. Громадські організації, утворені українцями в різних країнах, є невід'ємним компонентом загальносвітового історичного процесу - вони відіграють важливу роль не тільки у збереженні та вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про Україну, про життя та діяльність українців у країнах осідку ("Ukrainian-American community" - українську діаспору в США, "Ukrainian-Canadian community" - українську діаспору в Канаді та ін.).

Звертаючись до аналізу історіографічного  аспекту даної проблеми, слід відзначити, що історія заснування та діяльності українських громадських організацій за кордоном стала предметом дослідження українських істориків тільки впродовж останнього десятиліття, тобто після проголошення України суверенною і незалежною державою. Саме в цей період відбулося розсекречення "спецфондів" архівів і бібліотек, унаслідок чого дослідники отримали можливість опрацювати і проаналізувати величезний масив документальних матеріалів так званого "Празького українського архіву", ознайомитись з науковим доробком визначних представників української діаспори - монографіями, публікаціями у періодичних та серійних виданнях та ін. В українській зарубіжній історіографії ця тема хоч і знайшла відображення у низці праць, однак спеціальне зацікавлення дослідників почала викликати також лише останнім часом.

Характеризуючи усю сукупність праць, з даної проблеми, варто  наголосити на тому, що закордонні українські громадські організації досліджуються, з одного боку, істориками у контексті вивчення громадсько-політичної та культурної діяльності української діаспори у світі, а з іншого, архівознавцями і джерелознавцями з метою виявлення і вивчення всієї сукупності документальних джерел з історії українського народу, створення реєстру зарубіжної архівної україніки.

Актуальність і важливість проблеми, її недостатня дослідженість зумовили вибір теми дипломного дослідження “Збереження і розвиток  української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді”.

Об’єкт дослідження – збереження та розвиток культури за межами України.

Предмет дослідження – менеджмент культуротворчої діяльності і українській діаспорі Канади.

Мета дослідження – дослідити особливості розвитку та збереження української культури та національної свідомості за межами України, на прикладі української діаспори в Канаді.

Виходячи з мети дослідження  ми поставили наступні завдання:

1. Визначити поняття «діаспора».

2. Дати характеристику основних  етапів становлення української діаспори.

3. Зупинитися на особливостях  розвитку культури в умовах  діаспори.

4. Розказати про особливості  української діаспори в Канаді.

5. З’ясувати чинники збереження  етнічної самосвідомості українців  в Канаді.

6. Охарактеризувати менеджмент  культурної діяльності в українській діаспорі Канади.

Методи дослідження:  дослідження базується на використанні наступних методів:

- загальнонаукових: аналіз, синтез, структурно-аналітичний,  протиставлення, зіставлення, індукція  та дедукція;

- конкретнонаукових: опис, порівняння, визначення, історико-порівняльний метод.

Практичне значення роботи: позитивний досвід менеджменту культуротворчої діяльності в українській діаспорі Канади, що узагальнений в дипломній роботі,  може бути використаний в:

а) практичній сфері культуротворчої роботи в Укрїні;

б) виховній та пізнавальній площині.

Наша робота має наступну структуру:

1. Вступ, в якому наголошується  на актуальності обраної теми  та її практичному значенні,  сформульовані мета, завдання, об’єкт  та предмет дослідження.

2. Основна частина, яка складається  з трьох розділів. В ній виконуються  мета та завдання дослідження.

3. Висновки, в яких підводиться  підсумок проведеної роботи.

4. Список бібліографії з теми  дослідження.

Розділ 1. Українська діаспора: своєрідність та основні етапи становлення.

1.1. Загальна характеристика основних  підходів до визначення поняття  «українська діаспора»

Сучасна Україна не охоплює усіх теренів, на яких живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників  внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Відтак, мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України на освоєних ними землях.

Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції.

Термін «діаспора» в нашій державі  інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших — лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці», «україноканадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи —до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові — «українська діаспора».

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій  — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних  етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.

Сьогодні, розглядаючи поняття  «діаспора», ми, по-перше, виходимо з  того, що однією з її головних ознак  є перебування етнічної спільності людей за межами країни (території) їх походження в іноетнічному оточенні.

По-друге, діаспора – це не просто частина одного народу, який живе серед  іншого. Це така етнічна спільність, яка має основні характеристики національної самобутності свого народу, зберігає їх, підтримує та сприяє їх розвитку: мови, культури, свідомості. Не можна назвати діаспорою в цьому випадку групу осіб, яка хоча й представляє певний народ, але стала на шлях асиміляції, на шлях зникнення.

По-третє, діаспора має деякі організаційні форми свого функціонування, починаючи від такої, як земляцтво, і закінчуючи наявністю суспільних, національно-культурних та політичних рухів. Неможливо віднести до діаспори будь-яку групу осіб певної національності, якщо у них немає внутрішнього імпульсу, потреби в самозбереженні, що обов’язково передбачає певні організаційні функції.

Освідомлюючи власну тенденційність пропонуємо термін “Діаспора” визначити наступним чином: Діаспора, це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від “імміграції”), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.

Остання “дезідерата” запропонованого визначення діаспори – формування власних організаційних структур – може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність, і наголошує на відмінність української (і до речі єврейської) Діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають в країнах “нового світу”, але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна) і рішення провідників не обов’язково зобов’язують поодиноких членів Діаспори.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим  визначенням, відношення Діаспори до “материка” дуже посереднє. Діаспора живе своїм  життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території – материка. Основною прикметою кожного представника діаспори зокрема є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові (про це більше згодом).

Важливою інтегральною частиною історико-культурної спадщини українського народу є архівні, музейні та бібліотечні колекції, які виникли в результаті діяльності українських громадсько-політичних, наукових, культурно-освітніх та релігійних осередків у різних країнах світу. Згідно зі статистичними даними сьогодні у світі нараховується від 47 до 50 млн. українців, з яких в Україні (за даними перепису 1989 p.) мешкають трохи більше 37 млн., а за її межами - від 10 до 13 млн. . Сучасна наука розглядає українську діаспору "як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України", однак попри всі відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.

1.2. Основні етапи становлення  української діаспори

Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих  українців до інших країн. Цим  особливо відзначалися запорозькі козаки, коли, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу і брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти.

Переслідувана своїми численними противниками частина запорозьких козаків  змушена була шукати пристановища навіть за Дунаєм. Відома опера «Запорожець за Дунаєм» у художній формі відображає цю сторінку історії українського народу. Ряди цих вигнанців поповнилися після Полтавської битви 1709 року, коли рештки війська гетьмана Мазепи, що підтримувало шведського короля Карла XII, знайшли притулок в Бессарабії. Ця сторінка історії ще чекає свого неупередженого дослідження.

Небезпідставними є припущення про те, що особи українського походження з'явились у Північній Америці  ще в XVII столітті, тобто до початку  війни тамтешніх англійських  колоній за незалежність (1775— 1783 pp.). Найцікавіше полягає в тому, що спонукало цих людей залишити батьківщину не соціально-економічне становище, а релігійне переслідування.

Американський дослідник української  еміграції Леон Толопко пише, що «після воєн з Хмельницьким і шведами Польща видала наказ, щоб усі протестанти... або перейшли на католицизм, або покинули межі держави. Було це в 1658 p. В той час багато протестантів покинуло Польщу. Між ними мусило бути поважне число українців». На той час значні прошарки українського населення на північно-західних землях (Волинь, Прибужжя, Брест) не бажали приймати унію, тому польський сейм у Варшаві 10 липня 1658 p. видав розпорядження, щоб усі поляки, які не стануть католиками, залишили країну. Через те в другій половині XVII ст. багато іновірців з Польщі переїхали до Голландії, Німеччини понад Рейном, Англії та Франції. Окремі перебралися за океан аж до Пенсільванії. Серед них було чимало українців, в чому можна переконатися, ознайомившись з деякими іменами солдатів армії Джорджа Вашінгтона зі штату Пенсільванія — Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман, Давид Лата. Українські прізвища мали також окремі солдати зі штатів Джорджія та Вірджінія. Траплялися вони і в арміях Півночі та Півдня під час громадянської війни в США (1861-1865 pp.).

Визвольна боротьба народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів вабила волелюбних людей. Один з них, виходець з України, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький у 1824 p. прилучився до визвольної армії Симона Болівара в званні поручика, виявив мужність і героїзм, за що був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор». За наказом Болівара цей патріот увійшов до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим і Атлантичним океанами. Після повернення на батьківщину він як учасник антимонархічного руху та носій волелюбних ідей був відправлений за наказом царя Миколи І на заслання. Переслідування з боку царських властей прискорили його кончину в 1847 p.

Проте еміграція окремих, хай навіть яскравих осіб ще не робила процес переселення  масовим, в якому брала б участь значна кількість людей. Такий процес розпочався тільки в останній третині XIX ст. Серед представників інших слов'янських народів чільне місце в міграційному русі посіли українці. Саме українське селянство з національних окраїн Австро-Угорської імперії та царської Росії стало істотним джерелом, що живило потік еміграції.

Так, наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. почався цей справді  масовий рух з українських  земель, якому судилося відіграти  таку значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік.

Першим українським емігрантом до СІЛА вважається Андрій Гончаренко, походженням з Київщини, колишній чернець Києво-Печерської лаври, який брав участь в антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань з боку царських властей. 1 січня 1865 p. він прибув до Бостона, потім перебрався до Нью-Йорка, Сан-Франціско, видавав у 1868—1872 pp. двотижневик «Аляска Геральд» російською та англійською мовами. Він вміщував статті про українських козаків, які оселилися на Алеутських островах, приїхавши туди з Камчатки. Частина з них мала осісти і на Алясці. Після продажу в 1867 p. царським урядом Аляски Сполученим Штатам українські козаки одержали наказ повернутися на. Камчатку, проте не підкорилися цьому розпорядженню і залишилися на Алясці та Алеутських островах. На думку А. Гончаренка, їх могло бути близько 20 тисяч. Початком масової еміграції українців до США вважається 1877 рік.

Українська еміграція до Бразилії та інших країн Латинської Америки  розгорнулася у 80-ті роки XIX ст. Вже наприкінці століття в бразильському штаті Парана, в районі Прудентополіса, виникло чимало українських поселень, за ними навіть закріпилася назва «Паранська Україна».

Перші українські емігранти до Канади прибули, як вважав більшість дослідників, 7 вересня 1891 p. Ними були селяни з села Небилів Іван Пилипів і Василь Бленяк, які висадилися з пароплава «Орегон» у порту Галіфакс. Щоправда, є думка, що українці могли з'явитися в Канаді і раніше, разом з менонітами (протестантами голландського та німецького походження) — переселенцями з царської Росії, — або ж могли переїхати з території США. Проте вірогідних доказів цього не існує.

Будь-яке явище чи процес мають  свої витоки, живильне середовище, певні  соціальні верстви. Історичні дані свідчать про те, що на етапі «чистої» трудової еміграції в період першої хвилі переважало безземельне або малоземельне селянство з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії. Нерозвинутість економічних структур і промисловості, залишки феодалізму та кріпосництва, що виявлялись у великому поміщицькому землеволодінні, породжували надлишок робочої сили. Дрібні селянські господарства не могли забезпечити зайнятість зайвим робочим рукам. Надлишок сільського населення змушений був шукати виходу із становища і ставав джерелом масової еміграції.

Отже, у першій хвилі переселення  брали участь здебільшого пауперизовані  маси селянства, а також частина  міських ремісників і напівпролетарів. До цих категорій трудящих у другій хвилі додалися значні контингенти  службовців, інтелігентів та офіцерства, що емігрували з політичних мотивів. І в третьому періоді еміграції, причини якої можна вважати цілком політичними, брали участь найрізноманітніші верстви населення — робітники, селяни, службовці, інженери, вчителі тощо, тобто багато з тих, хто у вирі війни вже виявився відірваним від рідного краю і опинився після  її закінчення в таборах для переміщених осіб. Були серед них і ті, хто співробітничав з німецькою владою  на тимчасово окупованій фашистами території України, і депортовані та військовополонені, які небезпідставно побоювалися повертатися на батьківщину із західних зон Німеччини, щоб не бути запротореними до сталінських концтаборів.

Без сумніву, на масштабах і темпах масового переселення українців  до інших країн позначались істотні особливості як соціально-економічного, так і політичного характеру. При цьому слід мати на увазі, що сезонне заробітчанство українських селян, робітників і ремісників почало помітно зростати з середини XIX ст., Що стало певною предтечею саме масової еміграції. Сезонна еміграція спрямовувалася до Східної Пруссії, Бельгії, Франції та деяких інших країн.

Істотною особливістю, що позначилася  навіть на формах еміграції, була відсутність  української державності до першої світової війни і Жовтневої революції в Росії. Українські землі — основні постачальники злидарських мас переселенців — перебували під владою Австро-Угорської монархії або ж царської Росії. Оскільки офіційно еміграція не заохочувалася місцевими властями, вона набирала часто рис якихось протизаконних дій, власного ризику, що подекуди призводило до розорення і поневірянь у дорозі та в чужих краях. Частина емігрантів ставала жертвою зловживань та обману з боку агентів транспортних компаній, що закликали до виїзду за океан.

У міжвоєнний період українські землі також продовжували перебувати у складі різних держав. Історичні умови, що склалися в той період, не сприяли об'єднанню всіх територій, де більшість становили українці. Західна Україна залишалася в межах Польщі, Північна Буковина — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Така розпорошеність вносила істотні зміни в процес еміграції. Якщо з УРСР еміграція зовсім не відбувалась, то з решти названих територій вона відновилась у 20-х роках і тривала з тією чи іншою інтенсивністю аж до початку другої світової війни.

Періоди після возз'єднання всіх українських земель у 1939 p. та після  другої світової війни характеризувалися  зміною структури та причин еміграції.

  Мотивами до переселення  виступала низка  факторів, які  часто-густо перепліталися. Та  найголовнішими були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей залишати батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Деякі дослідники пояснювали розвиток переселенського руху бажанням просто побачити Новий Світ, спробувати застосувати в ньому свої сили або ж відповіддю на рекламні заклики транспортних компаній. Очевидно, що така аргументація небезпідставна, але визначали процес суворі економічні закони — надлишок робочої сили в одному місці, наприклад на Україні, стимулював її «перекачування» до інших країн, де існувала в ній потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, що особливо прискорився на рубежі XIX— XX століть.

Виїздили з України здебільшого  трудящі люди, незаможні, або ж  ті, що позбулися своїх статків, їм доводилося досить важко на нових землях, є цьому багато свідчень емігрантів як першої, піонерської, доби, так і пізніших часів. Бідність, як правило, супроводжувалася неписьменністю, що ускладнювало і утруднювало процес переїзду та адаптації до нових умов. У третій хвилі еміграції освітній та культурний рівень учасників був значно вищий, що пояснювалося самим характером цього переселення біженців та переміщених осіб.

Перша хвиля  української еміграції.

Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.

У 1900 p. українське населення в межах  Австро-Угорської імперії становило  приблизно 3 млн. галичан, 300 тис. буковинців, 400 тис. карпато-русинів. 17 млн. українців  мешкали на територіях, що входили до складу царської Росії. У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Як правило, в селянських родинах було багато дітей, а безземелля, що не давало змоги їх прогодувати, було постійним зашморгом на шиї незаможних землеробів. У Галичині в 1902 p. 42,7 процента селян мали земельні наділи лише до 2 га, а 37,2 процента — від 2 до 5 га. На Буковині 16 процентів селян взагалі не мали землі, а 42 проценти були власниками ділянок розміром до 2 га. На Закарпатті, де налічувалось до 400 тис. селян, на кожного хлібороба припадало лише 0,67 га.

Хоча в Австро-Угорщині кріпосництво було ліквідоване у 1848 році, цей значною мірою формальний акт мало що змінив у злидарському становищі більшості українських селян. Не володіючи землею в достатній кількості, вони, як і раніше, йшли в найми до поміщиків і сільських багатіїв. Селянин мусив мати 5,8 га землі, щоб, працюючи на цій ділянці, забезпечити собі та родині кошти для прожитку. А виходило, що понад 70 процентів господарств мали менше половини вказаного мінімального розміру і лише одне господарство з десяти перевищувало мінімально необхідний розмір наділу.

Навіть ті землі, що належали селянам, через брак коштів і сільськогосподарських  машин оброблялись і використовувались  недостатньо, внаслідок чого врожайність  залишалася дуже низькою. Канадський дослідник  Дж.-П. Гімка зазначає, що в 1907 p. врожайність пшениці з 1 га посівних площ становила у Східній Галичині всього 10,8 ц, а на Буковині — 13,6 ц (у той же час у Нижній Австрії цей показник дорівнював 15,5 ц, а в Данії — навіть 31 ц).

Вся система економічних відносин в Австро-Угорській монархії мала на меті висмоктування життєвих соків з національних окраїн на користь розвинутої метрополії. Така типово колоніальна практика зумовлювала зубожіння, розорення і занепад селянських господарств. За даними Дж.-П. Гімки, рівень життя українського населення становив лише 1/10 від загального рівня життя решти населення, смертність сягала 40— 48 на 1 тис. Кількість основних продуктів харчування, що вживалися в Галичині на одну особу, становила лише половину цієї кількості в Західній Європі. Як свідчать підрахунки, що їх наводить Я. Балан, 55 тис. галичан щорічно помирали від голоду та недоїдання.

Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне  подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу в містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. Турбота про майбутнє дітей підсвідомо підштовхувала до рішення про виїзд. Через те тисячі знедолених людей знімалися з обжитих рідних місць і вирушали в далекі мандри, назустріч невідомості.

Затиснуті в лещата економічних  і соціальних утисків сільські та міські трударі були ладні шукати виходу в еміграції. Проте вони не посунули широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. І поясненням цього була внутрішня політика царизму та його «пожежні заходи», спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Десятки тисяч селян, і не найбідніших, скористалися цією можливістю напередодні першої світової війни. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.