Багатопартійність і демократизація суспільства в Україні

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Тернопільський національний економічний університет

Факультет економіки та управління

Кафедра

ІНДЗ з дисципліни Політологія та тему:

« Багатопартійність  і демократизація суспільства в  Україні»

Виконала:

 ст. гр. УПЕП-22

Козак Світлана

Перевірив:

Чигур Руслан Юрійович

Тернопіль – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………..…………………..3

1. Партії та партійні  системи…………………………………………….………….4

2. Становлення та особливості багатопартійності в Україні……………………...7

3. Демократизація українського  суспільства……………………………………..11

ВИСНОВОК………………………………………………………………………...16

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….…17 

ВСТУП

Актуальність. Важливим аспектом демократизації суспільного життя в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили істотний внесок у формування засад демократії. Оскільки процес демократизації суспільства в Україні розпочався нещодавно, то існує ряд спірних питань та проблем, щодо ролі та значення багатопартійності у встановленні демократії, які потрібно вивчити та з’ясувати.

Мета – дослідити багатопартійність і демократизацію суспільства в Україні.

Відповідно до поставленої мети визначимо основні завдання, спрямовані на її досягнення:

1.  Розкрити суть партії та особливості партійних систем;

2. Дослідити становлення та особливості багатопартійності в Україні;

3. Проаналізувати демократизаційні процеси в Україні.

Ступінь наукової розробленості теми. Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься в статті В. Ковальчука «Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій». Спроба інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю.Шведи. Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова,             О. Оксака, К. Ващенка, В. Кремення, А. Білоуса, А. Базова, В. Швеця,              О. Антонової.

1. Партії і партійні  системи

Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Виникнення партій не є  випадковим явищем. Їхня поява зумовлена  об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації  політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демок-ратії, громадянського суспільтва, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з  одною. Для позначення способу цього  взаємозв'язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Партійну систему можна визначати як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні  традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує  реєстрацію і діяльність партій, президентська  або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча  система [3, с. 242 - 245].

Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи).

Залежно від кількості  партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем:

• Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва.
• «Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій.
• Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія).
• Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією (Німеччина).
• Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру  суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності [5].

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

2. Становлення  та особливості багатопартійності  в Україні

Багатопартійна система  в Україні — явище не нове. Вона виникла на початку ХХ ст. й  інтенсивно функціонувала до 1921 р. Але  пізніший тривалий розвиток суспільства в умовах тоталітарної однопартійності практично зліквідував будь-які ознаки плюралізму в політико-ідеологічній сфері. Тому нині маємо говорити не так про відродження багатопартійності, як про її виникнення та становлення [6].

Багатопартійна система  затверджена Конституцією та іншими законами України, закріплена юридичними нормами, захищається правовими  інститутами держави.

Багатопартійна  система — це єдиний суспільний механізм зі своїми ознаками та соціальними функціями, який виробив певні закономірності своєї діяльності.

Cлід зазначити, що серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за «лінійною» схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися в більш численні й зорганізовані організації – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.

Іншу точку зору на генезу багатопартійності в Україні представляє М. Томенко. Політичні партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки «партійної ери» М. Томенко виводить з моменту організаційного утворення Народного Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації як політичної партії.

До  головних причин, що призвели до багатопартійності  в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності  в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Е. Вільсон та В. Якушик звертають  увагу на те, що в Україні функції  політичних партій протягом певного  періоду виконували організації, які  не визнавали себе політичними партіями. Це дає авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні взагалі, або зараховувати до їх числа більшість існуючих політичних об’єднань.

Таким чином, становлення  багатопартійності в Україні відбувається за традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак, у дані схеми вкладається певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного й соціально-політичного розвитку України [3, с. 251 - 253].

Значні розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.

До першої з цих груп належить віднести спроби періодизації, запропо-новані прихильниками так званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов’язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний. Наголос у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності.

Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українсь-кого партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні партії, що виникли на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося  місця в радянській політичній системі  і які носили альтернативний або  антисистемний характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало  створення політичної системи незалежної демократичної держави, що й відкрило для цих партій шлях до їх органічного включення в політичну систему Української держави, а відтак – і перспективу розбудови системи політичної багатопартійності в Україні шляхом створення нових партійних об’єднань.

Тому дана періодизація є  базовою, хоча й вона потребує подальшої  деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший рівень системного аналізу в координатах системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали розвиток процесу становлення багатопартійності в Україні.

Оригінальністю відзначається  запропонована О. Толпиго періодизація становлення багатопартійності  в Україні на основі ідеологічних критеріїв.

Однак у даному випадку  ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які вважають, що на перехідному етапі ідеологічні характеристики політичних об’єднань є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати як базові при класифікації політичних об’єднань.

Цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведи, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування «класичної» європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників «ефектом бумерангу».

В умовах подальшого загострення  соціально- економічної і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.

На  сучасному етапі можна виділити такі характерні риси розвитку багатопартійності  в Україні:

• мультипартійність;
• нечисельність партійних рядів;
• невизначеність соціальної бази;
• більшість партій створювалося не на основі консолідації навколо ідеї;
• локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності;
• недостатня поширеність партійних структур у провінції;
• порівняно чітка географічна зорієнтованістьпартій.

Як не прикро, але, очевидно, можна погодитися з висновком  експертів Національного інституту стратегічних досліджень: «Політичні партії України, як і раніше, лишаються, по суті, малочисельними угрупованнями, позбавленими підтримки населення, як і раніше, існує багатопартійність, однак багатопартійної системи немає» [4, с. 2].

Взагалі ж у становищі українських  партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;
• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
• вкрай слабкі ідеологічні засади;
• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;
• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;
• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

На 1 січня 2005 року кількість політичних партій в Україні склала 104 партії.

Станом на 8 вересня 2008 року в Україні зареєстровано 151 політична  партія.

Згідно з інформацією  Міністерства юстиції України на листопад 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 185 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Вочевидь це максимальна кількість політичних партій в одній країні на даний час в світі [7].

3. Демократизація  українського суспільства

Перехід до демократії великої  кількості країн – найбільш масштабний та вражаючий  процес  ХХ століття.

Демократія — це створені тривалим перебігом розвитку цивілізації спосіб і умова діалогу, компромісного узгодження, взаємного обмеження суперечливих і конфліктних інтересів, посягань і переконань різних суб'єктів соціального процесу. Це спосіб організації політичних та інших суспільних відносин і діяльності людей, що забезпечують інтеграцію суспільства на основі загальних інтересів, які виражають нормальну та оптимальну активність усіх його суб'єктів. Вона охоплює всі досягнення людства — не тільки культурні явища людського духу, а й матеріальне життя, економіку, соціальну сферу.

Сьогодні демократія є  найзатребуванішою формою політичного  устрою суспільства, що дає можливість людям не тільки обирати керівника, а й контрулювати владу. Незважаючи на всі проблеми, що постають у рамках демократичної форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, саме влада народу найкраще справляєця з викликами сучасності.

Сучасному стану демократичних  перетворень в Україні властиве те, що, з одного боку, народовладдя є символом жаданого майбутнього, а з другого – суспільні інститути та ЗМІ, практика участі населення у виборах співіснують із розчаруванням у демократичному реформуванні. Суперечності проявляються також у поєднанні інерції влади і постійного намагання наслідувати західні стандарти, де визначення основних тенденцій формування нових ціннісних орієнтирів є базою для прогнозування подальшого розвитку, а надбання нової якості є надзвичайно важливим для адекватнішого розуміння особливостей політичної системи та змісту політичних процесів, що відбуваються в суспільстві.

Відомий вислів Уїнстона Черчілля: «Повсюди доводиться чути, що демократія - найгірший спосіб керівництва державою, однак усі інші способи, що колись були випробувані людьми, є ще гіршими » .

В Основному законі України за значено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна , правова держава».

Ми можемо казати ,що наша демократія недосконала, модифікована, однак немає сумніву в тому, що Україна – демократична країна в контексті тих процесів, за якими ми її оцінюємо. Демократія є змістом руху нашої країни вперед, її існування.

На основі аналізу історичного  матеріалу Хантігтон виокремлює такі хвилі демократизації: І, довготривала,  - 1828 - 1926 рр.,; І хвиля відкату – 1922 – 1942 рр.,; ІІ, коротка, - 1943 - 1962 рр.,; ІІ хвиля відкату – 1958 -1975 рр.,; ІІІ хвиля демократизації – з 1997 року.

За класифікацією Хантінгтона, демократія в Україні належить до «нових демократій», які виникають  у контексті третьої світової хвилі [2, с. 13 ]

Існують певні особливості  українського варіанта демократії, на які звертають увагу вітчизняні політологи. Поведінці більшої частини української владної еліти властиві риси, що не належать до демократичних. Це непуб-лічність, непрозорість, зорієнтованість переважно на особисті (сімейні, кланові, групові), а не на суспільні інтереси. Як інструмент регулювання суспільних відносин інститути державної влади в Україні досить слабкі. Основними перешкодами консолідації демократії в Україні, як і в інших країнах колиш-нього СРСР, є слабкість політичних інститутів, недемократична поведінка еліти, недостатньо активна участь населення в політичному житті країни.

Проблема демократії для  нашої країни — це проблема формування такої соціальної і політичної системи, яка забезпечувала б керованість суспільством при участі народу, припускала б можливість заміни влади без насильства, гарантувала б дотримання і захист прав і свобод людини.

Ознаки  демократії в Україні:

1. Принцип народного суверенітету;

2. Громадянський консенсус,  тобто згода громадян дотримуватися  встановлених правових норм;

3. Правління більшості  передбачає ще один принцип  демократії – дотримання та  охорону прав меншості;

4. Участь народу в здійснені  державної влади;

5. Принцип рівності і  свободи. Межею свободи будь-якої  людини є свобода інших людей;

6. Політичний та ідейний  плюралізм, наявність багатопартійності;

7. Політичне суперництво,  наявність та офіційне визнання  опозиції до влади.

Нині Україна перебуває  на шляху демократичних перетворень  – удосконалення наявних та запровадження  нових основ демократії. Розвиток демократії  стикається із загрозами  і викликами, пов’язаними із глобалізацією суспільства, поширенням терористичної загрози, етнічними конфліктами, що призводить до серйозних змін у функціонування сталих демократичних інститутів.

Створення демократичних  політичних інститутів та практик у  сучасній Україні супроводжується  гострими суперечками про їхню доцільність  і можливість застосування в українському політичному процесі.

Однією з головних економічних  перешкод демократичного розвитку сьогодні є відсутність середнього прошарку суспільства, малозабезпеченість більшої  частини населення. А майбутнє демократії в країні, як відомо пов’язане з розвитком її економіки [2, с. 14].

Утвердження демократичних  засад в суспільстві гальмують  такі чинники:

• висока забюрократизованість апаратів і управлінських процедур у державній владі й самоуправлінні на тлі ще низької політичної й управлінської культури чиновництва;
• низька законослухняність на всіх рівнях влади, навіть на вищих щаблях політичного управління. Через це дедалі більше громадян України, не знаходячи захисту в Україні, звертаються до Європейського суду;
• корупція не тільки у верхніх ешелонах влади, а й на низовому рівні, так звана побутова корупція стає звичним стилем повсякденного життя для багатьох верств населення;
• недостатньо висока політична й правова культура громадян, які не можуть внаслідок цього відстояти свої права й свободи, потрапляють в неправову залежність від чиновника, правоохоронця, підприємця й просто нахабного правопорушника;

високий рівень конфліктності в суспільстві та серед політичної еліти

Ці та інші чинники показують наявність комплексу проблем у перетворенні нашої держави на справді демократичну, правову [8].

Визначальним чинником демократизму держави є встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами. Досягнення рівноваги в українському суспільстві потребує розв’язання на державному рівні проблеми відносин більшості і меншості.

Для України як однієї з держав, що недавно стали  на шлях демократичних перетворень, першочерговим задля здійснення демократизації суспільства, є виконання  таких умов:

- розвиток громадянського суспільства, зниження віддаленості влади і громадян;

- сприйняття демократії  як цінності більшістю громадян;

- формування політичної  еліти;

- досягнення консенсусу  між різними політичними силами;

- високий соціально-економічний рівень розвитку держави;

-  економічна стабільність, переважання середнього классу;

- збереження чесних змагальних  та регулярних виборів;

- захист прав меншості;

- активна життява позиція  молоді;

- гідний лідер-керівник держави;

- формування сприятливого  зовнішнього оточення  [2, с. 15].

Сьогодні після кількох десятиліть дискридитації теорія соціальнодемократичних основ демократії зазнала інтенсивного відродження. Рівень економічного розвитку має визначальний вплив на збереження демократії. Низький рівень доходу на душу населення становить значну загрозу для збереженя демократії. Відповідно до результатів дослідження А.Пшеворського бідні демократії , в яких річний прибуток на душу населення становить 1000 американських доларів, є надзвичайно крихкими (див. табл. 1).

Таблиця 1

Вплив річного прибутку на душу населення на міцність демократії

Нині головною проблемою є питання ролі економічного фактору в процесі редемократизаії – руйнації демократичного режиму. Не зважаючи на те, що більшість дослідників схиляються до визнаня того факту, що без-посередньою причиною редемократизації є провал демократичного лідерства, економічний фактор може відіграти в цьому процесі свою вирішальну роль. Економічні кризи породжують соціальні конфлікти, політичну поляризацію та стимул для різних владних груп відмовитися від демократичної орієнтації. Окрім того, в кризових умовах завжди з’являється можливість прив’язати економічні труднощі до природи політичного режиму. Питання полягає в тому, чому одні молоді демократії успішно долають економічну кризу, а інші під тягарем труднощів повертаються до авторитарних форм праління? Отже, економічні фактори здійснюють значний вплив на долю демократичних режимів. Цей вплив опосередковується стратегічною взаємодією головних політичних гравців, оскільки економічні умови визна-чають їхні інтереси, ресурси та стратегії поведінки. Економічні умови впли-вають не лише на характер демократизаційного процесу, а й на політичний процес посттранзитного періоду.

Підсумовуючи викладене, варто зауважити, що сьогодні принципове значення має дослідження впливу економічних криз на збереження демократичного режиму, яке дасть відповіді на питання , які політичні рішення у вмовах кризи можуть підтримати стабільність демократії в Україні, а які дії можуть стати фатальними у процесі редемократизації [1, с. 183 -185].

ВИСНОВКИ

В ході написання роботи ми вияснили, що:

• виникнення партій не є випадковим явищем;

- багатопартійна система в Україні встановлювалася протягом певних етапів;

- серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства;