«Березневі статті» та їх значення в історії України. Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, причини та наслідки

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту

Одеський  національний університет імені І. І. Мечнікова

Економіко-правовий факультет 
 
 
 
 
 

Кафедра

загально  правових дисциплін 

та міжнародного права 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

з предмету: 

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 
 
 
 

Студентка 3 курсу

заочного  відділення – 2в 

група 1

Мала  Любов Євгеніївна 
 
 
 

Одеса - 2011 р. 
 

1. «Березневі статті»  та їх значення  в історії України 

   На  початку визвольної війни Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи активні  дипломатичні зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Коли наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в’їхав до Києва, він зустрівся з вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що необхідно звернутися до московського царя з проханням надати військову та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах з царем. З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

   Однак, незважаючи на велике бажання Московії взяти реванш над Польщею за втрати земель після Деулінського перемир’я (1654) і Поляновського миру (1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з Б. Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

   Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не йдучи  на рішучий розрив із Польщею і  не надаючи військової допомоги Б. Хмельницькому, царський уряд все ж відвів свого війська від кордонів з Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю та почав дипломатичний тиск на польський уряд.

   Коли  стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийняти”. До України спорядили велике  посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

   Стольники Р. Стрешнєв  і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея.

   31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна  прибуло до Переяслава, де на  нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час  перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула генеральна старшина.

   Відбулися перші переговори між гетьманом  і старшиною і посольством. Посли  пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими жителями.   

   Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і зібрати  генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б . Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були одностайні: “Волим під царя московського православного”.

   Гетьман і старшина відправились до “польського  дому”, де відбувалася їх аудієнція  з посольством В. Бутурліна. Посли  вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави делегацій обмінялися делегаціями.

   Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельни-

цький із козаками готовий був присягати  на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від  імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги категорично  відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали  тільки піддані. Після кількох запевнянь  В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме  і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ.

   Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

   Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив’янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.

   Та  все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов’язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак    В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви  “бити чолом “ про свої “прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.

   Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником  Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

   Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: “Березневі статті”, “Московські статті”, “Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах.         

   Властиво  кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський  договір 1654 р. Був складений так  неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму “договору”. Річ в тому, що в оригіналі договір, складений у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей, оригінальний текст вважали  статті  в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому як “статті Богдана Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й  опублікований аж  по його смерті в 1659 р. (“Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в 1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж “статті Б.Хмельницького ” можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці(“О статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М. Петровський.

   Та  найбільшу розбіжність викликала  оцінка самої суті договору  1654 р. і його історично-юридична кваліфікація .Відомий  російський історик державного права В. Сергєєвич  уважав договір 1654  за персональну унію, себто  об'єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це  об'єднання  мусило існувати доти, поки існуватиме династія  Олексія Михайловича. До погляду  Сергеєвича прилучився й другий російский історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав у договорі 1954 р. випадок “реальної”  унії коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В Макотін й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько вбачали в договорі 1654 р.  ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт неповної  інкорпорації України Москвою. Професор В  Матін у своїй новішій праці “Переяславскый договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена  не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація  України Москвою,  з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації  й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом залишився зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу  у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттєвими вже  в часі їх затвердження. Професор А. Яковлів уважає, що хоч  московський цар іменував себе  царем “Малыя Россіи”  але це була лише буква  без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Б. Хмельницького була  цілком незалежна від Московщини держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю.

   В. Липинський виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України  з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький  заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липенський указує на те, що  треба емансипуватися від  “переяславської легенди” , яку створила стара історіографія, і твердив, що “ідеологічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й легальна емансипація від Польської  Речі Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів”.

   Оцінюючи  переяславську  умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі --- головно ті , що в її пунктах  ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й “добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди”. Він підкреслював, що  “ як порівняти ті права, які вимовили собі козаки  у царя  московського, з тим безправ”ям, яке було в царстві московськім, то все-таки не можна  не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія”.

   Та  як б не кваліфікувати  й не оцінювати  форму відносин, які утворилися в  наслідок переяславських і московських  переговорів, не можна забувати одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих  відносин. Згодившися прийняти Україну “ під  високу царську руку”, в Москві з перших  же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу  в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо  ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу  нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так  робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим  втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р. 

2. Голодомор 1932 –  1933 рр. в Україні,  причини та наслідки 

      Сьогодні  в Україні відзначається День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій.

      Після десятиліть заборони на публічне згадування В.Щер- бицький у грудні 1987 року змушений був визнати наявність такої  прикрої сторінки у глорифікованій історії радянської України, як голод 1933 року. Відтоді в суспільстві триває полеміка навколо інтерпретації Голодомору.

      Увага науковців зосереджувалася на відтворенні  реальної картини подій. Тепер ми знаємо в деталях те, що відбулося. Щоб відповісти, чому це відбулося і як, треба виявити причинно- наслідкові зв'язки у двох групах подій. Перша з них пов'язана з кризою, що наростала у ході створення штучного соціально- економічного ладу, а друга —- з реакцією на цю кризу в Україні.

      Ті, хто стверджує, що Голодомор-33 був  геноцидом, спираються на факти. Влада створювала для українських селян несумісні з життям умови. Опоненти не можуть пояснити величезної кількості жертв голоду. Але заперечують твердження, що радянська влада могла знищувати людей (цілими верствами!), не дивлячись їм у вічі. Закордонним опонентам теорії геноциду не треба пояснювати, чому младотурки винищували вірмен, а нацисти — євреїв. Та й вони не можуть уявити, щоб власний уряд знищував не політичних противників, а мільйони далеких від політики дітей, жінок і старих.

      Всім  відомий вислів «суто англійське вбивство». Скориставшись аналогією, можу сказати: Голодомор-33 — це суто радянське народовбивство. Підкреслюю: не російське, а радянське. Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків веде до «Квітневих тез» В.Леніна, вперше опублікованих 1917 р. У цьому документі формулювалися стратегічні завдання більшовиків після захоплення влади. Конкретно йшлося про: 1) побудову «держави-комуни»; 2) зосередження в її руках контролю за фінансами, виробництвом і розподілом усієї народногосподарської продукції; 3) націоналізацію землі і перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи); 4) перейменування більшовицької партії в комуністичну і прийняття на її з'їзді комуністичної за змістом програми; 5) створення Комуністичного Інтернаціоналу для керівництва «світовою революцією».

      Коли  проголошувалися «Квітневі тези», в Росії вирували два не змішувані  один з одним революційні потоки — демократичний і радянський. Демократичний прийшов із попередніх революцій, а радянський став наслідком наявного в Росії соціального протистояння, загостреного світовою війною. Згуртовані самими умовами виробництва робітники і вперше об'єднані війною селяни у солдатських мундирах створили ради, які вимагали знищити великих власників. Це гасло віддалило їх від демократичного табору і привернуло до більшовиків — ворогів будь-якої приватної власності. Щоб пробратися в ради зсередини, більшовики тимчасово відмовилися від своїх стратегічних завдань і взяли на озброєння радянські гасла, з якими й перемогли.

      «Демократичний  потік у революції вичерпався з розгоном Установчих зборів у січні 1918 р. Радянський за кілька місяців  після більшовицького перевороту прибрали до рук чекісти. Партія більшовиків  не знищила рад. Компартійні комітети стали носіями всеохопної, але не позначеної в конституції диктатури. Виконкоми рад — від сільрад до Раднаркому — зайнялися управлінням. Намертво скріплене з компартійною диктатурою, радянське народовладдя ледь животіло. Але і в партії більшовиків ніхто не відчував себе диктатором. Завдяки підпорядкованості її нижчих щаблів вищим диктаторська влада над партією і країною зосередилася в політбюро ЦК. Так сформувався двоєдиний компартійно- радянський режим, названий радянською владою.

      Переворот, здійснений у листопаді 1917 року, більшовики оголосили народною революцією, яка нібито й розпочала реалізацію висунутих у «Квітневих тезах» стратегічних завдань партії. Однак насправді більшовики розпочали з весни 1918 року власну революцію. Комуністичні перетворення спрямовувалися на створення ладу, який надавав їм повний контроль за виробництвом та розподілом продукції. Політична диктатура доповнювалася економічною.

      Два десятиліття комуністичної революції  поділяються на три періоди: ленінський штурм 1918—1920 рр., нову економічну політику 1921—1928 рр. і сталінський штурм 1929—1938 рр. Під час першого штурму більшовикам вдалося побудувати основи командної економіки. Спроба перетворити поміщицькі маєтки на радгоспи зазнала невдачі. Провалилася і спроба об'єднати селян у комуни. НЕП підготував новий штурм і збігся в часі з боротьбою за владу в політбюро ЦК ВКП(б). И.Сталін переміг суперників і з 1929 року розпочав новий штурм.

      Новий вождь мав намір зробити те, чого бажав, але не зробив Ленін: загнати дрібних товаровиробників у комуни. Але на початку 1930 року став назрівати соціальний вибух. Сталін змушений був відмовитися від комун і обмежитися артілями, дозволивши селянам мати присадибні ділянки. Сподіваючись, що колгоспники задовольняться продукцією з присадибного господарства, він почав забирати з села майже весь урожай зернових. Селяни не мали права на хліб до виконання плану заготівель, на практиці — безрозмірного. Хліб, який знаходили у селі, вважався прихованим від обліку або розкраденим. Коли ж Сталін переконувався в тому, що весь урожай вже вилучено, він починав повертати його невеликими порціями в голодуюче село, щоб забезпечити посівну кампанію.

      Трирічна (1930—1932) продрозкладка викликала  дедалі сильніший опір. Селяни відмовлялися працювати в колгоспах безплатно, держава звинувачувала їх у саботажі. Криза колгоспного ладу загрожувала перетворитися в економічний колапс. У січні 1933 р. уряд був змушений перейти від безрозмірних заготівель до фіксованих державних закупівель зерна на податковій основі. Це означало, що держава визнала право власності колгоспів і колгоспників на вирощений урожай. Новий закон докорінно змінював відносини між містом та селом.

      Роберт  Девіс, визнаний у світі фахівець у галузі історії радянського суспільства з Бірмінгемського університету, передав мені написану у співавторстві зі своїм учнем Стефеном Віткроф- том книжку «Роки голоду (радянське сільське господарство в 1931—1933 рр.)», яка побачила світ 2004 р. Ще в рукописі він ознайомив зі змістом книжки Роберта Конквеста і домігся від нього відмови від твердження про голод-геноцид в Україні. Девіс і Віткрофт опублікували десятки таблиць, із яких випливало, що з лютого по липень 1933 року держава надала селянам УСРР і Північного Кавказу 265 тис. тонн продовольчої допомоги, тоді як решта регіонів, разом узятих, отримали такої допомоги всього 55 тис. тонн. Цей факт вони вважали переконливим доказом відсутності геноциду.

      Погоджуюсь  із Девісом: сталінські хлібозаготівлі не є ознакою геноциду в тому вузькому розумінні терміна, який закладений у Конвенції ООН. Вони були причиною голоду з багатьма смертними випадками в усіх хліборобних регіонах СРСР. Та не хлібозаготівлі стали причиною Голодомору в УСРР і на Кубані у першій половині 1933 року...

      У січні 1918 р. ІІІ Всеросійський з'їзд  рад оголосив утворену більшовиками радянську республіку вільним союзом націй. В.Ленін запевнив делегатів, що навколо Росії гуртуватимуться нові й нові народи, і ця федерація зростатиме цілком добровільно, без брехні й заліза.

      Конституційні конструкції держави радянського  типу нічого не важили для Кремля, бо за ними ховалася не відбита в Основному Законі диктатура жорстко централізованої партії. Ця особливість дозволяла як завгодно вибудовувати національну радянську державність. Контрольована більшовиками країна залишалася централізованою навіть тоді, коли не мала назви і складалася з дев'яти формально незалежних держав.

      В.Ленін  тричі посилав збройні сили Росії в Україну, а наприкінці 1920 р. зосередив у життєво важливій для Кремля республіці понад мільйон червоноармійців. Разом із чекістами та міліцією вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі ЦК РКП(б). Та все ж Ленін уклав договір між Російською Федерацією і радянською Україною, в якому кожна сторона визнавала незалежність і суверенність іншої.

      Коли  хворого Леніна поставили перед  фактом утворення єдиної держави  шляхом «автономізації» національних республік, він вніс у конституційну конструкцію принципові поправки. Утворювався федеративний союз держав, до якого «разом і нарівні» входили як Російська Федерація, так і інші незалежні республіки. У конституціях республік, як і в загальносоюзній, зазначалося, що кожна республіка має право вийти з Радянського Союзу, коли цього побажає.

      Річард  Пайпс, авторитетний фахівець з історії  Росії, стверджує, що національна радянська державність була фікцією, тому що за нею приховувалася жорстко централізована диктатура з центром у Москві. Це твердження потребує уточнень, без яких ми не зрозуміємо ні українського Голодомору, ні руйнівного для долі СРСР протистояння Б.Єльцина і М.Горбачова у 1990—1991 роках.

      Радянська державність — це непросте поняття як у первинному, тобто російському вимірі, так і у вторинному, національному. Підпорядковані диктатурі кремлівських вождів ради мали цілком реальну владу. Завдяки цій владі партія більшовиків перетворювалася на державну структуру. Двоєдина конструкція влади — геніальний у своїй підступності витвір Леніна. Але вона не була безпечною для центру, який я назвав би не Москвою, а Кремлем. Москва — це столиця Росії — тоді найбільш обділеної у правах республіки. Вожді більшовиків перетворили всеросійський ЦК РКП(б) на всесоюзний орган. Хоч Росія залишалася держа- воутворюючою республікою, Кремль не прагнув ні ототожнювати себе з нею (цьому заважала конституційна конструкція СРСР), ні створювати конкурентний центр влади.

      Попри свої переваги, конструкція національної радянської державності теж становила для Кремля загрозу. Найбільша загроза йшла від України — республіки з міцними традиціями національного державотворення, яка, за економічним і людським потенціалом, дорівнювала іншим республікам, разом узятим. Багато важило й те, що Україна лежала на кордоні з Європою. Мільйони українців перебували у Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії. Мільйони українців, за Всесоюзним переписом 1926 р., перебували й за межами східних кордонів УСРР — у Центрально- Чорноземній області та на Північному Кавказі.

      Після утворення СРСР Кремль почав розгортати в національних республіках кампанію коренізації — укорінення радянської влади в неросійському середовищі. В Україні коренізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Після Всесоюзного перепису 1926 р. українські керівники ставили перед політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання до республіки територій Російської Федерації, на яких українці становили більшість населення. Загальна кількість українців на прилеглих до українсько-російського кордону територіях із більшістю українського населення (Кубанський і Таганрозький округи, райони ЦЧО) налічувала 2733 тисячі осіб.

      Клопотання  відкинули, але керівництву УСРР вдалося добитися згоди Кремля на українізацію тих районів поза межами республіки, в яких українці становили більшість. На Кубані завдяки активній підтримці населення на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, ЗМІ. У Кремлі на ці успіхи дивилися з подивом і стурбованістю. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УСРР, тобто нарощувати її й так великий людський потенціал в СРСР.

      Ми  пам'ятаємо Радянський Союз таким, яким він став після Голодомору 1933 року і Великого терору 1937 року. Це був союз республік, що контролювалися центром через три вертикалі влади — партійну, чекістську і радянську. Основну частину об'єктів управління вже було переведено у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Однак до терористичних акцій СРСР був союзом держав. Поширення радянської державності на національні окраїни допомогло більшовикам реставрувати імперію, але прищепило їй внутрішню нестабільність. Створена в Росії тоталітарна «держа- ва-комуна» з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури увібрала в себе національні держави, наділені реальною управлінською владою. Щоб відвернути загрозу повторного розпаду імперії, Кремль готовий був вдатися до будь-яких засобів терору.

      Сталін  не був відвертим навіть із найближчим оточенням. Але 11 серпня 1932 року він написав дуже відвертий лист із Сочі в Кремль Кагановичу. Суть листа — у двох абзацах:

      «Самое  главное сейчас Украина. Дела на Украине  из рук вон плохи. Плохо по партийной  линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить райкомами, ^осиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу (Станіслав Реденс до січня 1933 року працював головою ДПУ УСРР. — С.К.) не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

      Если  не возьмемся теперь же за выправление  положения на Украине, Украину можем  потерять. Имейте в виду, что в  Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может».

      Вивчаючи  становище в СРСР у другій половині 1932 р. за радянськими газетами, ми побачимо лише рапорти про введення в дію новобудов першої п'ятирічки. Рапорти ДПУ, на які посилався Сталін у цьому листі до Кагановича, малюють іншу картину. Місто голодувало, голодувало й село. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії наростало обурення діями влади.