Держава та право у німецькій класичній філософії

Зміст:

Тема 6. Держава та право  у німецькій класичній філософії

Вступ

1.І. Кант як засновник  сучасної концепції «правової  держави».

2.Концепція Гегеля про  державу та право.

 Висновок

 Перелік використаних джерел

Вступ.

Темою цієї роботи є поняття «правової держави» за поглядами Імануіла Канта. Неможливо охопити всю тему в межах однієї роботи, тому я зупиняюсь на висвітленні природного та позитивного права. А саме їх поняттях та співвідношенні.

Фундаментальні ідеї І. Канта  про право й правовій політиці, здобувають особливу актуальність у  сучасних умовах інтенсивного розвитку загальноєвропейського й світового процесу в напрямку до повсюдного визнання й поступовому твердженню ідей панування права, принципів волі, рівності й самостійності людської особистості. Судження І. Канта по цьому колу проблем і сьогодні продовжують відігравати величезну роль у визначенні того, де ми перебуваємо й куди повинні рухатися в пошуку вірного шляху .

А також  розглянемо питання  концепцію Гегеля про державу  та право

І. Кант як засновник сучасної концепції «правової держави».

По визначенню Канта, право - це сукупність умов, при яких сваволя  одного особи сполучимо зі сваволею іншого з погляду загального закону волі. До таких умов ставляться: наявність  примусова здійснюваних законів, гарантований статус власності й особистих  прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку. У практико ідеологічному плані дане визначення співзвучне ідеології раннього лібералізму, що виходила з того, що вільні й незалежні друг від друга індивіди здатні самі, по взаємній згоді врегулювати відносини, що виникають між ними, і бідують лише в тому, щоб ці відносини одержали надійний захист.

Під природнім правом Кант має на увазі природні, природжені права особистості. Кант, не зупиняючись на досягнутому в правовій думці, далі розбудовував природно-правову інтерпретацію прав людини. Він порушує питання про підставу домагань людину на визнання своїх прав. Природні права людини до Канта просто декларувалися, виходячи з факту самого людського існування.

Кант розрізняє три правові категорії: перша - природне право, тобто сукупність моральних норм, або принципи, продиктовані практичним розумом; друга - позитивне право, засноване на волі законодавця, яке повинне відповідати природному праву, тобто вимогам категоричного імперативу, і плюс сила примусу; третя - справедливість, тобто сукупність домагань індивіда, не забезпечених примусом. "Воля (незалежність від сваволі, що примушує, іншого), оскільки вона сумісна з волею кожного іншого, згідної із загальним законом, - затверджує Кант, - і є це єдине первісне право, властиве кожній людині в силу його приналежності до людського роду. - Природжена рівність, тобто незалежність, що полягає в тому, що інші не можуть зобов'язати кого-небудь до більшого, ніж те, до чого він зі своєї сторони може їх зобов'язати".

Суб'єктивне право він ділить на "природжене, яке належить кожному від природи незалежно від якого б то ні було правового акту, і придбане, для якого потрібен правовий акт". Позитивне право повинне відповідати природженому. "Природному праву в стані цивільного обладнання (тобто тому праву, яке можна для такого обладнання вивести з апріорних принципів), - відзначає Кант, - не можуть завдати шкоди статуарні закони цивільного обладнання й, таким чином, залишається в силі правовий принцип: "той, хто надходить згідно з максимою, по якій стає неможливо мати предмет моєї сваволі моїм, наносить мені ущерб"; насправді , тільки цивільне обладнання є правовий стан, завдяки якому кожному своє лише гарантується, але в сутності не встановлюється й не визначається".

Проблема співвідношення природного та позитивного права

Ідея взаємодії природного й позитивного права втілилася в концепції "правової держави", яка до Канта залишалася досить хибкою, незважаючи на розроблені доктрини поділу влади, народного суверенітету, природжених прав. Теоретично довести необхідність обмеження влади цими засобами виявилося не можливо: зазначені вчення не могли зруйнувати центрального пункту доктрини абсолютної держави - природи влади як джерела права, тому що залишали незмінним образ людини, що потребує в опіці ззовні: "якщо люди, істоти егоїстичні, з'єднуються в суспільства для безпеки й охорони, то головною скріпою служить влада. Право, із цього погляду , представляється продуктом тих суперечок і зіткнень, які роблять для людини нестерпним природній стан і змушує його бігти під охорону влади. Звідси прямий висновок - право є приписання влади".

За традицією І.Кант вважається справжнім засновником концепції правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю методів керування, а із самою істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної гідності. кант право

Ліберальне обґрунтування природи правової держави пов'язане з розумінням людської волі як "свавілля": людей у принципі здатний до довільного (випадкового) вольового акту. Напрямок сваволі задається "максимой", яку Кант визначав як "субъективний принцип воління". Сваволя може "прийнять у себе" ту або іншу максиму, а може й відвернути.

Примусова влада втручається, якщо поведінка індивіда порушує вимоги категоричного імперативу; у такий спосіб Кант обґрунтовує найважливіший принцип правової держави - презумпцію невинності. Внутрішній стан індивіда непідконтрольний влади, принципова здатність людину знати, у чому його благо, відрізняти добро від зла, не повинна ставитися під сумнів. Категоричний імператив забороняє розглядати людину як потенційного злочинця й піддавати превентивним репресіям.

Поведінка, що узгодиться з вимогою категоричного імперативу, але здійснюється через егоїстичні, корисливі мотиви щастя й самозбереження, називається Кантом "легальною" (правовою), але не моральною. Це масова поведінка, яка описується автором у термінах ворожої йому телеологічної етики. Така поведінка розсудливо, але продиктована не повагою до розуму, а міркуваннями корисності. Невигідно зривати угоди, обманювати і т.д. , тобто порушувати рівність індивідів і чужу волю, тому що це може перешкодити здійсненню щастя. Таку поведінка, коли дотримання розумних норм викликане сторонніми розуму мотивами й підлеглим їм, Кант називає "гетерономним" (чужезаконим), тобто правовим. Сукупність засобів що реалізують гетерономну мотивацію бездоганної поведінки, мислитель назвав "строгим", або позитивним правом. Як і природне право, воно припускає волю волі, "сваволя". Для І.Канта це - "зовнішнє" право, оскільки сваволя підкоряється гетерономному приписанню - прагненню всіх до користі й самозбереженню. Він писав: "воно ґрунтується, щоправда, на усвідомленні обов'язковості кожного по закону, але для того, щоб визначити відповідно до цієї сваволі, строге право, щоб бути чистим, не повинне й не може посилатися на це усвідомлення як на мотив". Страх і користь можуть бути гарантами легально бездоганної поведінки, яка цілком може обійтися й без морального індивіда. На думку Канта, саме тут Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальне (правомірна поведінка). Корелятом людини як "тварини" є "пан", тобто загальна воля всіх, сама, що носить у собі тваринний початок і із труднощами, що підкоряється праву спільний антагонізм стає причиною "закономірного порядку" ". Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальна (правомірна поведінка).

2. Вчення Гегеля про державу і право

 Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) - один із найбільш відомих представників німецької класичної філософії. Його праці, зокрема «Конституція Німеччини», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», мали великий вплив на розвиток політичної думки. У них містилися геніальні для свого часу, хоч іноді непослідовні и суперечливі, ідеї та концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, право тощо.

Гегелева філософія дуже складна, і необхідно визнати, що він-найважчий для розуміння з усіх видатних філософів. Тому перш ніж докладно пояснювати його систему, вельми корисною може видатися її загальна характеристика.

Система філософії мислителя  побудована на його основному положенні  про тотожність мислення та буття, яке  виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула  породжувала ту різноманітність  думок, які викликали непорозуміння  навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий  спосіб виправдовує будь-який державний  режим, закликає до релігійного смирення.

Можна також сказати, що у  формулі: «що розумне, те дійсне, а  що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про  те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у  практичній діяльності являє собою  здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю  людського розуму і відображенням  буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Гегелем, усе буття розглядається  як діяльність якогось розумного  мислячого начала, яке він називав  абсолютним. Природа, суспільство людей  та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього  абсолютного начала, яке тому й  називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття.

Об´єктивний дух - це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої  історії), коли свобода вперше набуває  форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб´єктивності, пізнає та об´єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об´єктивність духу входить у свої права.

Найскладнішим питанням для  Гегеля було питання про конечність та безконечність процесу розвитку ідеї взагалі та державної ідеї зокрема. Безконечний розвиток він заперечував, називав «нерозумною безконечністю». Ідея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свій рух  і впертися в якусь вищу непорушну  точку, в досконалу істоту чи Бога, у світовому масштабі, в досконалу  державу - в масштабі політичному. Гегель вважав, що найвищого розвитку ідея держави досягла у прусській  становій монархії початку XIX ст.

У «Філософії права» Гегель висвітлив форми виявлення об´єктивного духу у вигляді здійснення суспільства, права, моралі та моральності, з´ясовуючи при цьому предмет філософії  історії.

Людська свобода - результат  тривалої роботи духу. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську та німецьку. Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Можна було б сподіватися, що демократію буде проголошено найкращою формою правління, коли всі користуються свободою, але насправді цього не сталося. І демократія, аристократія належать до тих форм держави, в яких свободою користуються не всі, а тільки декотрі, за деспотизму має свободу один, а за монархії вільні всі. Це пов´язано з тим, що слову «свобода» Гегель надавав незвичайного значення. Для нього не було свободи без закону; проте, він намагався перевернути це твердження й виголошував, що там, де закон, там і свобода. Отже, свобода для нього означала не більше, ніж право коритися закону.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто суб´єктивному значенні, тобто  як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього  завжди повинен стати реальністю.

Але перш ніж перейти до з´ясування основних формоутворень  вільної волі, зупинімося на гегелівському  понятті права взагалі.

Право мислитель розумів  як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому  йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право»  вживалося в його філософії права  в таких основних значеннях: 1) право  як свобода («ідея права»), 2) право  як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне  право). На ступені об´єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю  свободи, «свобода і право» виражають  єдиний сенс.

Система права як царство  здійсненої свободи являє собою  ієрархію «особливих прав», даних історично  і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині  ієрархії «особливих прав» стоїть право  держави.

Гегель розрізняв право  і закон, але водночас прагнув  у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння  розцінював філософ перетворення відміни  природного або філософського права  від позитивного у протилежність  і суперечність між ними. Мислитель  визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону, є  правом, оскільки лише закономірне  в позитивному праві - законне  і правомірне.

У гегелівському вченні трьома головними формоутвореннями вільної  волі та відповідно трьома основними  ступенями розвитку поняття права  є: абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право виступає лише як абстрактна і гола можливість усіх наступних більш конкретних визначень права і свободи. Відзначмо  два вузлові його моменти. По-перше, основною заповіддю абстрактного права, що являє собою сукупність відносин індивідів як приватних власників, Гегель оголосив заклик: «Будь собою  і поважай інших як осіб». Легко  вловити антифеодальний сенс цього  заклику, що утверджував гідність людської особи, яка нехтувалася в умовах кріпосних порядків. По-друге, свою реалізацію свобода абстрактної  особи знаходить, вважав мислитель, у праві приватної власності. Власність, в якій він убачав тільки ставлення людей до речей, породжена необхідністю для окремого індивіда виявити свою свободу в зовнішньому світі. Завдяки власності людина стає особою. «Лише у власності особа є як розум». На думку Гегеля, свобода приватної власності - видатне завоювання нового часу. Водночас вимога майнової рівності розцінювалася ним як нерозумна позиція, пусте і поверхове розумування.

Як необхідний момент у  здійсненні розуму Гегель трактував  договір, що є згодою вільних людей, які володіють власністю і  визнають її один за одним. Предметом  договору може бути лише якась одинична зовнішня річ, що тільки й може бути довільно відчужена її власником. Саме тому мислитель відкидав договірну  теорію держави.

Наступний момент вчення про  абстрактне право - гегелівські міркування про неправду (обман, примус, злочин). Одним із видів неправди є злочин. Злочин - це свідоме порушення права, що вимагає його відновлення через  покарання. З погляду філософа, сам  злочинець повинен вимагати собі покарання. Гегель твердив, що покарання - це право злочинця, оскільки воно є  актом його власної волі, яка заперечує  право, що тягне заперечення, тобто  поновлення права через покарання.

Абстрактне право торкається зовнішніх вчинків людини. У ньому  вільні індивіди взаємодіють один з  одним як особи, що керуються у  своїй поведінці заборонами і  веліннями юридичних норм. Суб´єктивна  сторона поведінки тут до уваги  не береться і не досліджується. Але  на другій стадії розвитку об´єктивного духу, у сфері моралі, вона набуває  вирішального значення. На цій стадії, коли особа абстрактного права стає моральним суб´єктом, вперше набувають  значення мотиви і цілі вчинків суб´єктів.

У своєму вченні Гегель характеризував мораль як суб´єктивне розуміння  добра і зла. Але щоб суб´єктивне  розуміння не перетворилося в  голий суб´єктивізм, йому потрібна об´єктивна основа. Так намічається  перехід об´єктивного руху в третю, вищу стадію свого розвитку - моральність.

Моральність має три ступені  розвитку. У своєму початковому вигляді  природної єдності це - сім´я. Розшарування сім´ї та утворення багатьох сімей  ведуть до громадянського суспільства, як взаємодії самостійних індивідів. Вища єдність, закінчена та яка примирює всі суперечності, дається в державі. Отже, об´єктивізацією свободи в  історії є також і держава. Вона - предмет, в якому свобода  набуває і переживає свою об´єктивність. «Із усіх утворень об´єктивного духу держава - найуніверсальніше творіння: в ній єдність правового змісту і морального переконання досягає  своєї найвищої форми».

Гегеля можна віднести до прихильників органічної теорії держави. Він просто називав державу організмом, будівничим якої є історія. Як й інші прихильники цієї теорії, філософ  відкидав договірне походження держави.

Державний механізм - організм духовний, втілення об´єктивного духу, в якому знайшла свій вираз  моральність, що піднялася від суб´єктивного  її стану в окремій душі до об´єктивного існування політичних установ. Не в  суб´єктивній самосвідомості окремої  людини, а в об´єктивних установах  держави вбачав Гегель ту сферу, де повинно бути орієнтовано поняття  добра і зла, правди і неправди. Ось чому свої етичні погляди філософ  викладав у «Філософії права», а  вищим ступенем цієї філософії вважав вчення про державу.

Свою філософію держави  Гегель виклав у «Філософії історії» та «Філософії права». У «Філософії історії» сказано, що «держава - це справді  втілене і здійснене моральне життя» і що всю духовну реальність, притаманну людині, дано їй тільки через  державу. «Адже духовна реальність людини полягає в тому, що її власну сутність - розум - об´єктивно дано їй, що ця сутність має для неї безпосереднє об´єктивне існування... Адже істина - це єдність загальної та суб´єктивної воль, а загальне виявляється в  державі та її законах, в її загальних  і розумних установах. «Держава - це земна форма існування божественної ідеї». І знову «Держава - це втілення розумної свободи, що реалізує і усвідомлює себе в об´єктивній формі... Держава - це ідея духу в зовнішніх виявах волі та свободи людини».

«Філософія права» в розділі  про державу подає цю саму теорію трохи повніше. Держава, вважав Гегель,- це реальність моральної ідеї, моральний  дух, як видима субстанціональна воля, очевидна сама собі, що мислить про  себе і виконує те, що пізнає, мірою  того, як пізнає. Держава - це розумне  в собі та для себе. Якби держава  існувала лише задля інтересів індивіда (як вважають ліберали), то індивід міг  би бути або й не бути членом держави. Проте стосунок держави до індивіда зовсім інший: оскільки держава - це об´єктивний  дух, індивід має об´єктивність, істину, мораль тільки тоді, коли він  є членом держави, правдивий зміст  і мета якої - єдність як така. Філософ  припускав, що можуть бути погані держави, але вони просто існують і не мають  справжньої реальності, тоді як розумна  держава - це безконечне в самому собі.

У Гегеля ми не знаходимо  жодного філософського принципу, який визначав би міждержавні відносини. Він гадав, що в зовнішніх зносинах держава є індивідом і вона незалежна від усіх інших держав. Оскільки в цій незалежності виявляється  буття для себе реального духу, держава є першою свободою і найвищою честю народу. Звідси мислитель заперечував  будь-яке об´єднання на кшталт Ліги націй, яке могло б обмежити незалежність окремих держав. Міжнародні конфлікти  може розв´язати тільки війна; держави  одна щодо одної перебувають у  природному стані, їхні зносини не визначає закон або мораль; їхні права виявляються  в їхніх конкретних прагненнях, інтерес  кожної держави - її найвищий закон. Не існує ніяких суперечностей між  політикою та мораллю, оскільки держави  не підлягають звичайним моральним  законам.

Отже, держава, за вченням  Гегеля,- це ідея розуму і дійсність  конкретної свободи, моральний дух, найвища честь народу. Ці високі, хоч і не зовсім зрозумілі за смислом  слова, означають, що в державі, її установах  філософ побачив утілення добра, чим здійснив перехід від етичного індивідуалізму європейської етики XVII-XVIII ст. до етики давньогрецького духу з її абсолютизацією держави як носія  вищих моральних цінностей.

Здійснивши цей перехід, Гегель, однак, не вважав, що окрема особа  цілком розчиняється в суспільному  цілому, як це ми бачили у Платона. Він  критикував Платона за те, що той односторонньо вирізнив момент загальності та не взяв до уваги самостійну людину з усіма її конкретними означеннями (приватна власність, індивідуальна сім´я і т. ін.). Справжня держава, на його думку, містить обидва ці протилежні моменти. «Суспільство існує не завдяки простій солідарності його членів, а завдяки поєднанню двох протилежних начал - інтересів цілого та інтересів окремих осіб».

Наведене вище твердження Гегеля не дає, однак, відповіді на питання, що є метою, а що засобом, тобто  чи громадяни існують задля держави, чи держава задля громадян. Гегель дотримувався першого погляду, ліберальна філософія, яка йде від Локка,-другого.

Ідея держави у Гегеля внутрішньо пов´язана з поняттям громадянського суспільства, як елемент, неуявленний окремо від державної  ідеї. Філософ із великою проникливістю  описав основні риси громадянського суспільства як особливої соціальної системи, що виникла з об´єктивних  потреб маси окремих осіб і утворила якийсь об´єктивний соціальний порядок, закони якого вивчаються особливою  наукою, політичною економією, яка надає  перевагу думці, оскільки вона в масі випадковостей прагне віднайти загальну закону відповідність.

Гегель вважав, що між  державою та громадянським суспільством існує особлива природа взаємин. Сутність цих взаємин від самого початку - контраст і залежність. Держава, як її уявляв мислитель, не є утилітаристською інституцією, зайнятою буденною справою  надання громадянських послуг, втілення в життя закону, виконання поліційних обов´язків і погодження економічних  інтересів. Усі ці функції, як уже  було сказано, належать до громадянського суспільства. Держава й справді  може спрямовувати й регулювати ці функції мірою виникнення в цьому  потреби, але сама їх не виконує. Громадянське суспільство залежить від держави  у справі розумного нагляду і  моральної значимості. Але й держава  залежить від громадянського суспільства  в засобах здійснення моральних  завдань, втіленням яких вона є. Однак  ці дві інституції, хоч і взаємно  залежні, стоять на різних діалектичних рівнях. Держава - засіб, а не мета. Вона представляє раціональну ідею в розвитку та як істинно духовний складник цивілізації. Вона ж як така створює і використовує громадянське суспільство для досягнення власних цілей.

Держава - це божественна  воля в тому розумінні, що вона - дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації  світу. Якщо громадянське суспільство  є царством сліпої схильності й причинної  необхідності, то держава - абсолютна  раціональність, божество, що само знає і хоче, вічне і необхідне буття  духу, хода Господа в світі. Втім, моральна вищість, приписувана таким  чином державі, не мала в собі ніякої зневаги до громадянського суспільства. Навпаки, відносини між ними, як розумів  їх Гегель, були взаємними, хоча були це відносини вищого і нижчого, а влада держави була абсолютною.

Наявність ідеї держави Гегель констатував лише стосовно до розвинутих європейських держав сучасної йому епохи, в яких реалізовано християнську ідею свободи, досягнуто особистої  незалежності й рівності всіх перед  законом, встановлено представництво й конституційне правління. У  соціально-політичному аспекті під  гегелівською ідеєю держави слід розуміти конституційно оформлену  державу. Водночас мислитель вважав, що не можна будь-якому суспільству  накинути абстрактну конституцію. «Кожен народ має ту конституцію, на яку  він заслуговує». Визнання цієї істини не завадило, однак, Гегелеві сформулювати загальну ідею конституційної держави  як політичний взірець. Цей взірець  виявився сколком із прусського державного устрою початку XIX ст.

Конституційна монархія в  його тлумаченні - це ідея розуму і дійсність  конкретної свободи в її розвинутому  вигляді. На думку Гегеля, перетворення держави в конституційну монархію є справою новітньої людської історії, коли абсолютна ідея знайшла, врешті, втілення в історичній дійсності. Завдяки цьому конституційна  монархія містить усю «глибину конкретної розумності», якою не володіють інші політичні форми, придатні тільки для  нижчих, недосконалих ступенів історичного  розвитку. Конституційна монархія не є штучним поєднанням монархічного, аристократичного і демократичного начал - ні, вона є вищою цілісністю цих начал, їх справжньою єдністю.

Справжня держава, як усяке  явище абсолютної ідеї, має містити  три моменти: 1) момент, що визначає і  встановлює загальне (законодавча влада), 2) момент для підведення особливих  сфер і окремих випадків під загальне (виконавча влада), 3) момент цілісної особи (князівська влада). Саме в князівській  владі всі інші влади сходяться  в індивідуальну єдність, яка, отже, є вершиною та початком конституційної монархії. Далі Гегель у хитромудрих  філософських визначеннях намагався  виразити значення кожного з цих  моментів у житті держави.

Абсолютно необхідно, щоб  у державі був такий елемент, який своїм останнім «хочу» ставив крапку над «і». Це не означає, за Гегелем, що монарх владарює необмежено свавільно. Він мусить спиратися на закон, який має в собі момент розумності, саме він має поважати індивіда як вільну суб´єктивність і розуміти цих індивідів. А коли в державі є міцна  конституція, то правителеві часто  нічого робити, крім як давати свій підпис. Але цей підпис - важливий, він  символізує очолення, вище якого не можна піднятися. Оце й є основою  принципу єдиновладдя. Тому мислитель  відкидав усякі можливі аргументи  проти начала єдиновладдя. Монарх необхідний для того, щоб доходити до остаточних рішень у випадках, що автоматично  не випливають з приписів і законів, на які спирається діяльність державної  адміністрації.

Законодавча влада, за вченням  Гегеля, повинна виражати не інтереси народу, який сам не знає, чого хоче, а інтереси станів. Сама ж законодавча  установа повинна представляти стани, а не народ. Вона складається з  двох палат, до яких входять представники вищих станів, окрім представників  від народу. Отже, Гегель був прихильником організації станово-професійного представництва в державі.

Особливе місце в державі  має посідати і другий елемент - виконавчої та урядової влади. Виконавча влада  здійснюється монархом і чиновниками. Досконала держава, вважав філософ, вимагає, щоб громадянське суспільство  було залучено до управління державою. З нього держава повинна вибрати найбільш здібних і талановитих, які утворюють особливий клас слуг держави. Гегель називав цей клас «середнім станом», в якому втілено освіченість і народну правосвідомість. Середній стан є переважно носієм державної самосвідомості, тому він ніби складає головну опору держави. Твердження про те, що кожен зокрема повинен бути закликаний до виявлення своєї думки в державних справах, мислитель називав «демократизмом, позбавленим будь-якої розумної форми».

Висновки

По визначенню Канта, право - це сукупність умов, при яких сваволя  одного особи сполучимо зі сваволею іншого з погляду загального закону волі. До таких умов ставляться: наявність  примусова здійснюваних законів, гарантований статус власності й особистих  прав індивіда, рівність членів суспільства  перед законом, а також вирішення  спорів у судовому порядку.

Ідея взаємодії природного й позитивного права втілилася  в концепції "правової держави", яка до Канта залишалася досить хибкою, незважаючи на розроблені доктрини поділу влади, народного суверенітету, природжених  прав.

За традицією І.Кант уважається справжнім засновником концепції  правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю  методів керування, а із самою  істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної  гідності.

Ось таке у стислім викладі  філософсько-правове вчення Гегеля. Попри деякі небезспірні положення, воно справило значний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Філософія  Гегеля, як і вся німецька класична філософія, являє собою значний  внесок у культурну спадщину людства.

Перелік використаних джерел:

1. Кант І. Ідея загальної історії у всесвітньо- цивільнім праві // Кант І. Твору на німецькому й російському мовах. М., 1994. Т.1. С.91.