Державне регулювання екноміки

1. Проаналізуйте об’єктивну необхідність і сутність регулювання розвитку науки і техніки.

Державне регулювання соціально-економічного розвитку країни є істотною ознакою  ринкової економіки змішаного типу. Розумний симбіоз ринкових і державних  регуляторів дає можливість реалізовувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку, забезпечувати соціальну справедливість.

Трансформація економічної системи  України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави.

Саме держава, маючи чітку стратегію  і програму реформування і використовуючи весь арсенал засобів, які є в  його розпорядженні, здатне у відносно короткі терміни і з найменшими втратами створити умови для становлення цивілізованих соціально-економічних відносин і цілковитого задоволення потреб суспільства.

Перед економікою України стоять складні  та важливі проблеми, від вирішення  яких залежить майбутнє держави: які функції повинна виконувати держава в трансформаційній економіці, які форми і методи регулювання воно повинно для цього застосувати, якою повинна бути специфіка управління розвитку соціально-економічних процесів в окремих сферах і секторах економіки.

Незважаючи на різні трансформації  і потрясіння XX століття ознаменувалося структурними зрушеннями в економіці, які в основному забезпечили  прогрес розвитку цивілізації. Найважливішим  із цих зрушень було введення науки  в систему продуктивних сил. Поступово, але неухильно і закономірно науковий потенціал вже до середини століття став головним фактором розвитку, як в межах окремих країн або регіонів, так і в загальнолюдському масштабі. Зовнішньою ознакою нового положення науки в суспільстві стало зростання кількості параметрів її сфери. Науково-дослідні лабораторії були організовані на всіх значних промислових підприємствах, сформувався великий державний сектор досліджень і розробок, з'явилися державні органи управління наукою, державна науково-технічна політика та пр [5 , 80]

Особливістю цього моменту є  визнання об'єктивної тенденції світового  розвитку - наука стала провідним  фактором прогресу і перетворилася  в самостійну велику сучасну галузь суспільного життя з тисячами працівників, результати діяльності яких в масовому масштабі реалізуються на практиці в безпосередньо продуктивну силу матеріального і духовного виробництва.

Прогрес науки вимагає різних типів  кооперації, які відбуваються на міждержавному  і недержавному рівнях і між ними.

Формами кооперації науки є:

• § багатосторонні проекти, дослідницькі мережі, співпраця наукових товариств розвинених країн і країн, що розвиваються;
• § стипендії, гранти та стимулювання спільних досліджень;
• § програми сприяння обміну знаннями;
• § створення науково-дослідницьких центрів;
• § міжнародні угоди про спільне дії, оцінюванні та фінансуванні мегапроектів і організація широкого доступу для участі в них;
• § міжнародні комісії для наукового розгляду комплексних проблем та ін

У розвинених країнах історично  склалися різні структури, як державні, так і цивільні, які здійснюють наукові дослідження і розробки. Так у Німеччині - це, перш за все Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, в Нідерландах - Організація прикладних наукових досліджень (TNO), Організація наукових досліджень (NOW), Королівська академія мистецтв і наук (КНАВ) та ін крім того, значний обсяг робіт використовується в університетах.

В Україні ця підсистема репрезентована розгалуженою мережею наукових установ  різних типів, які в своїй сукупності покликані забезпечувати належний науково-технічний рівень як країни в цілому, так і кожної сфери національної економіки зокрема.

Основними типами наукових організацій  є:

• § конструкторські;
• § проектні та проектно-пошукові;
• § вищі навчальні заклади;

§ науково-дослідні та конструкторські підрозділи на промислових підприємствах.

Починаючи з 1991 р. в організаційній складовою наукового потенціалу України відбуваються зміни, які  стали особливо помітні в останні  роки.

Наукові та науково-технічні роботи в  Україні виконують 1505 організацій, серед яких спостерігається тенденція до зменшення кількості наукових і конструкторських установ в галузі технічних наук.

Приріст кількості організацій  за період з 1991 по 2004 р. був забезпечений переважно збільшенням числа  науково-дослідних установ від 502 до 818 вищих навчальних закладів від 146 до 159.

Кількість науково-дослідних організацій  галузевого сектору науки за роки незалежності України зросла від 804 до 870, що є результатом дроблення  наукових установ та промислових  підприємств у процесі корпоратизації та акціонування. Особливо негативно ці процеси вплинули на динаміку науково-дослідних установ заводського сектора науки, кількість яких на цей період зменшилося з 104 до 83, а питома вага - 7,7 до 5,5%. Це негативно відбилося на інноваційної діяльності промислових підприємств: можливості вчинення і впровадження нових розробок істотно скоротилися, що позначилося на динаміці створення зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, пристосувань і способів автоматизації, нових видів продукції.

Число наукових установ, які функціонують у вищих навчальних закладах, протягом певного періоду зросла з 146 до 168. Стабілізація їх питомої ваги в межах 10,7 - 11,0% засвідчила помірний характер інституційних змін в цьому секторі  науки. Далі по мірі розширення мережі науково-технологічних парків та центрів, де важливу роль мають відігравати університети та академічні інститути, трансформаційні процеси в академічному та вузівському секторах науки відбуватимуться активніше

. Кількість проектно-конструкторських і пошукових організацій протягом певного періоду зменшилося з 446 до 268 (з 33,1 до 18,0%), яке погіршило умови і можливості докази науково-дослідних робіт до їх наступної стадії проектно-конструкторських розробок.

Особливе занепокоєння викликає тенденція до скорочення в країні кадрового потенціалу наукових установ, який безпосередньо забезпечує здійснення наукових досліджень і розробок. Порівняно з 1990 р. він зменшився в 2,8 рази. Нині в наукових установах працюють майже 178 тис. осіб, зокрема 4 тис. докторів наук та близько 17 тис. кандидатів наук [5, 83].

Кадровий потенціал науки протягом багатьох років визначав місце України  серед провідних європейських держав: вчених - близько 0,54% від чисельності  економічно активного населення (в  тому числі дослідників - 0,41%). Насиченість науковими кадрами в Україні і зараз відповідає рівню таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, однак є вдвічі меншою за середнім значенням цього показника в країнах ЄС (1,2%) і майже в чотири рази менше, ніж в найбільш забезпеченої науковими кадрами серед європейських країн Фінляндії (2,0%).

За деякими науковими напрямками на рахунок кадрового потенціалу наша країна є однією з найсильніших. Так, маючи унікальний кадровий корпус у галузі інформаційних технологій, Україна може бути в цьому напрямку конкурентоспроможної на світовому ринку, проте цей потенціал не використовується не тільки в галузі програмування, а й для інтегрування країни у світовий інформаційний простір, тоді як західні країни створюють умови для залучення наших молодих фахівців саме цього напрямку.

На відміну від країн ЄС, де більшість вчених і інженерів, які  здійснюють дослідження і розробки, працюють в промисловості, в Україні  такі фахівці зосереджені переважно  в науково-дослідних установах. У  них працює 90,3% докторів і кандидатів наук. Решта є працівниками конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних і проектно-пошукових установ, вищих навчальних закладів.

Основною причиною скорочення чисельності  наукових структур і відтоку кваліфікованих працівників з наукової сфери і нині залишається брак у фінансуванні цієї сфери.

Характерною ознакою сучасної науки  і напрямки в майбутнє є гуманізація  досліджень і в зв'язку з цим  зростання капіталовкладень у людський фактор і дослідження його розвитку. Пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки до 2006 р. передбачені реалізацією спеціальних досліджень, присвячених людським потенціалом країни, її здоров'ю, культурі, освіті, умовам збереження і подальшого зростання. Значна роль у стратегічному розвитку науки буде належати соціально-гуманітарних дисциплін, збагачення духовних, політичних та морально-етичних знань вчених, а також дослідженням, результати яких повинні сприяти поліпшенню здоров'я людини і охорони середовища. Така тенденція повинна бути притаманна інноваційній економіці, яка приходить на зміну постіндустріальної. Вона повинна забезпечуватися відповідними інвестиціями в людський капітал.

Аналіз структури науково-технологічних  напрямків розробок показує, що частина  технологічного змісту їх як носіїв нових знань в загальній кількості на продовженні 1995-2004 рр.. різко зменшувалася. Багато з них стосуються інших напрямків наукових досліджень, спрямованих в цілому на створення нових видів продуктів, виробів і послуг.

Далеко не провідну роль в цих розробках займають нові технології, особливо винаходу як інновації, які, по суті, повинні бути грунтом революційних технологічних перетворень. За статистикою, кількість розробок у галузі нової техніки і технології зменшилася порівняно з 1991 р. майже в 4 рази.

Приблизно такими темпами відбувається і впровадження технологічних інновацій  у виробництво. Протягом декількох  років найнижчими темпами впроваджувалися  такі напрями науково-технічного розвитку, як маловідходні, ресурсозберігаючі  та безвідходні технології. Порівняно з 1991 р. майже в шість разів знизилися темпи впровадження роботизованою техніки, фінансування наукових та науково-технічних розробок.

Воно ще не набуло в нашій країні прогресивних програмно-цільових форм. Частина пріоритетних розробок, які реалізуються за науково-технічним цільовими програмами і зосереджують у собі найпрогресивніші знання, спрямовані на прорив у техніко-економічному розвитку виробництва, також зменшується.

Фактори, що визначають стан і основні  напрямки трансформації наукової системи:

• структура наукового комплексу (за формами, розподілу, секторами науки);
• кадрова складова (рівень підготовки кадрів з вищою освітою та наукових кадрів: кількість, структура, сфери використання);
• стан фінансового забезпечення (джерела фінансування, обсяги та питома вага у ВВП, структура інвестування НДДКР за джерелами надходжень і розподілів між секторами науки);
• рівень матеріально-технічного забезпечення наукової сфери (матеріальна і технічна озброєність досліджень і вчених);
• результативність науково-дослідної діяльності (кількість, ефективність і рівень впровадження їх і т.п.).

Розвиток науки - найважливіша складова економічної політики

Постійне вдосконалення способів і предметів праці, технології виробництва  і його організації є рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин гостро встановив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки. Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку. Відбувається це, насамперед через низький науково-технічного рівня, низької якості і великих витрат на виробництво вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділило достатньої уваги розвитку науково-технічного прогресу.

Практично зараз в Україні відбувається катастрофічне рушение науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. За роки реформ більш ніж у чотири рази скоротилася частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки.

В той же час в економіці промислово-розвинених країн вона становить 1,2-1,5%, в Південній  Кореї, де в останні роки відбувалося  швидке зростання виробництва, витрати  на науку зробили крок навіть 2% від ВВП. Зараз в Україні значно зріс рівень безробіття у сфері науки. За межі України виїхало 6000 науковців. Внаслідок цього 90% товарів, які виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.

Рушення науково-технічного потенціалу обумовлює і низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції дало можливість М. Портеру зробити висновок, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п'ять факторів: наука і технологія; капітал, робоча сила, інфраструктура, інформація. Всі вони безпосередньо пов'язані з рівнем розвитку освіти і науки [4, 157].

Підтримка національної науки і  освіти та їх подальший розвиток вимагають  термінового втручання з боку держави: треба розробити активну науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов економічний механізм, який з'єднував би державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин браку в такій політиці є нерозуміння багатьма правителями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку промисловості зокрема.

Всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики. Вплив держави має бути спрямована на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення реалізації науково-технічної політики, яка відповідає світовому рівню.

Це означає, що Україна повинна  вибрати такі напрямки розробки «високих»  технологій, для реалізації яких у  державі вже створено реальні  передумови та наявний науково-технічний  потенціал виходу на провідні позиції  світової науки і техніки. Механізм створення і розширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для всіх країн:

• § систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
• § різні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;
• § підтримку малого інноваційного підприємництва.

Як свідчить досвід розвинених країн, основними напрямками впливу урядових органів на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.

Формування фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційних технологій і підприємництва у сфері  науки і науково-технічної діяльності є найважливішим напрямком державного регулювання в інноваційній сфері. До стимулів державного регулювання в науковій і науково-технічній діяльності належать:

• кредити, податкові та амортизаційні пільги;
• коректування антимонопольного законодавства;
• зовнішньоекономічні преференції;
• інформаційно-консультативна підтримка;
• інші фінансові пільги.

До системи стимулів інноваційного  процесу належать комплексно-правові  законодавчі норми, а саме: промислове охоронне право приватної та інтелектуальної  власності, законодавче закріплення  інтелектуальної власності та правове  регулювання її використання.

Ефективною формою державного втручання  в інноваційну та наукову діяльність є створення за участю держави  вузівських-промислових дослідницьких  центрів. Завдання полягає в стимулюванні об'єднання фінансових ресурсів і  матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими кадрами вузів. Засобами такого стимулювання можуть бути фінансування початкових витрат вузівських-промислових центрів з коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безкоштовних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів

Закон України «Про науку і наукову  діяльність» та зміни і доповнення до інших законодавчих актів, які  мають забезпечити впровадження цього закону в життя, дають гарантії функціонування науки як сфери діяльності.

Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічний розробках.

Розвиток науки і техніки  є вирішальним чинником прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів. Цим обумовлена ​​потреба державної підтримки науки як джерела економічного зростання і складовою національної культури та освіти. Цілеспрямована політика у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки дає можливість повніше задовольнити соціальні, економічні, культурні та інші потреби суспільства [3, 328].

Закон засновує принципи переходу до базового і переважно цільовому  фінансуванню науки, чітко розмежовує функції Президента, Кабінету Міністрів, парламенту та інших структур у забезпеченні життєдіяльності науки.

На законодавчому рівні закріплена норма фінансування наукової і науково-технічної  діяльності цивільного призначення.

Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування умов, що сприяють для ефективного науково-технічного розвитку країни, зокрема цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній діяльності [1, 126].

Науково-технічна діяльність охоплює  фундаментальні та прикладні наукові  дослідження, а також доведення її результатів до стадії практичного використання. Держава покликана створювати сучасну інфраструктуру науки і готувати науково-технічні кадри, надавати державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Держава також веде статистику в науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, здійснює експертизу науково-технічних проектів, науково-технічне співробітництво з іншими державами.

Основою для вибору пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки є  комплексний прогноз соціально-економічного і науково-технічного розвитку України з обов'язковим аналізом різних його варіантів і використанням висновків державної експертизи, незалежних експертів і громадянського обговорення.

Верховна Рада України за поданням уряду постановляє перелік пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та національних науково-технічних програм з одночасним розглядом питань ресурсного забезпечення для їх реалізації.

Уряд України щодо кожного пріоритетного  напрямку розвитку науки і техніки  визначає державні органи та наукові установи, які розробляють концепцію напрямки з обрисом цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві внаслідок його реалізації та обгрунтовують необхідні для цього витрати. Концепція розглядається урядом, і після її схвалення є основою для формування державних науково-технічних програм по проведенню наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки і технології.

Національні науково-технічні програми формуються з урахуванням довгострокових інтересів розвитку матеріальної і духовної культури народу України і спрямовані на розв'язку суспільних проблем.

Основним способом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки є державні науково-технічні програми, які формуються і реалізовуються на основі цільових проектів і розробок.

Державна цільова програма являє  комплекс взаємопов'язаних завдань  і способів, які спрямовані на розв'язку найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки  або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюється з використанням коштів Державного бюджету України та узгодженні щодо термінів виконання, складу виконавців, ресурсного забезпечення.

За спрямованістю державні цільові  програми ділять на:

§ економічні, які спрямовані на розв'язку комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації;

§ наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природних, суспільних і  технічних наук;

§ науково-технічні, що розробляються  для розв'язки найважливіших науково-технічних  проблем, створення принципово нових  технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції;

Щодо кожної з державних науково-технічних  програм уряд країни призначає керівників, надає їм необхідні повноваження, зокрема право розпоряджатися ресурсами.

Україна не приймає участь в розробці і здійсненні міждержавних науково-технічних програм на основі багатосторонніх або двосторонніх договорів і угод, передбачаючи виділення для цієї мети бюджетних коштів [5, 169].

Статтею 7 закону України «Про пріоритетні  напрями розвитку науки і техніки» передбачені такі напрями їх розвитку на період до 2006 р.:

1) фундаментальні дослідження з  найважливіших проблем природних,  суспільних і гуманітарних наук;

2) проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу  та формування громадянського суспільства;

3) збереження навколишнього середовища;

4) новітні біотехнології, діагностика  і методи лікування найпоширеніших  хвороб;

5) нові комп'ютерні засоби та  технології інформатизації суспільства;

6) новітні технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексу;

7) нові речовини і матеріали.

Основними інноваційними проектами, які плануються найближчим часом, є:

§ проведення селекційної роботи з  мікроорганізмами - продуцентами харчових кормових продуктів і біологічно активних речовин для підтримки і поліпшення її біосинтетичних здібностей та пошук нових штамів мікроорганізмів з промисловими якостями;

§ розробка технології бетаїну - лікувально-профілактичний засіб і харчової добавки - з відходів спіртопроізводства;

§ розробка енергозберігаючої технології виробництва біопалива з рослинної сировини;

§ розробка технологій створення біологічно активних препаратів з морепродуктів.

Інновації нині стають основним засобом  збільшення прибутку суб'єктів господарювання за рахунок задоволення ринкового попиту і зниження виробничих витрат порівняно з конкурентами.

Щодо теорії управління інновації  є як адаптивної реакцією системи  на зміну умов зовнішнього середовища, так і способом підвищення ефективності використання внутрішніх резервів.

У загальноприйнятому значенні інновації - це результати наукових досліджень і розробок, здатні поліпшити технічні, економічні, споживчі характеристики наявної продукції, процесів, послуг або стати основою нової.

Інновації в об'єднанні з професійним  менеджментом в сучасній світовій економіці стають основою поліпшення конкурентоспроможності продукції, способів і механізмів управління технологічними, соціальними процесами. У промислово розвинених країнах, від 75% до 100% приросту промислового виробництва забезпечується за рахунок використання інновацій.

Нововведення - прогресивна новація, задіяна в динаміці, нове для організаційної системи, яка приймає і використовує його.

Слова інновація і нововведення по суті ідентичні, це - комплексний  процес створення, розширення та використання того нового, що сприяє розвитку і підвищенню ефективності роботи компаній. У той же час нововведення становлять не тільки продукт діяльності, а цей процес (впровадження), а новація - це об'єкт інноваційної діяльності, те, що потрібно запровадити і використовувати.

На початку ХХΙ ст. світова  економіка прагне сформувати нову парадигму  науково-технічного розвитку. Її складовими виступають:

- Тісний взаємозв'язок між ринками  капіталу і новими технологіями, посилення соціальної орієнтації  нових технологій;

- Глобальний характер створення  та використання знань, технологій, продуктів і послуг;

- Формування економіки знань.

У світових рейтингах конкурентоспроможності, які складає міжнародна організація  «Світовий економічний форум», Україна  знаходиться у восьмій десятці: у 2002 р. за загальним індексом конкурентоспроможності Україна займала 77 місце, за індексом технологій - 72, по субіндексів розвитку інформаційно-комунікаційних технологій - 67. У 2002 р. її позиції знизилися за загальним індексом на 9 пунктів порівняно з 2001 р., така ж тенденція спостерігалася і в 2003 р.

В результаті прискорення технологічного прогресу відбувається інформаційна революція, яка розширює масштаби революції  технологічною. Приблизно із ста  прогнозних технологій було відібрано 10 проривних, які прибувають на різних стадіях розробки і мають велике значення для розвитку економіки в найближче десятиліття і подальші періоди:

1) портативні інформаційні пристрої, які об'єднують можливості персонального  комп'ютера, доступу в Інтернет, отримання телевізійного зображення і телефонного зв'язку;

2) паливно-акумуляторні автомобілі, тобто автомобілі з «гібридними»  двигунами, для яких буде використовуватися  водно-кисневе паливо і електроенергія;

3) Торгівля за допомогою Інтернет.

4) виникнення стилю життя, пов'язаного з використанням способів інформатики та Інтернету в усіх його аспектах - роботі, навчанні, здійсненні закупівель;

5) поява «віртуальних секретарів»  - інтелектуальних комп'ютерних програм  високого рівня, які дають можливість вирішувати численні проблеми і орієнтуватися в безлічі інформації;

6) генетично змінені організми;

7) комп'ютеризоване медичне обслуговування;

8) альтернативні джерела енергії;

9) інтелектуальні, мобільні роботи. Наступне покоління промислових  роботів буде здатне сприймати зовнішнє середовище, приймати складні рішення і самонавчатися;

10) комп'ютеризоване управління  виробництвом зернових культур  з урахуванням земельних умов.

Пріоритетні напрями науково-технічного інноваційного розвитку України:

1) Створення і масове впровадження енерго-та ресурсозберігаючих технологій;

2) Використання перспективних інформаційних  та електронних технологій, засобів  інформатики та систем зв'язку;

3) Розробка нових біотехнологій  для сільського господарства, галузей  легкої та харчової промисловості, виробництво ліків;

4) Створення наукових основ охорони  здоров'я населення, розробка  нових методів профілактики, діагностики  та лікування захворювань;

5) Розвиток конкурентоспроможності  технологій в літакобудуванні,  ракетно-космічному комплексі, судно-і автомобілебудуванні, у виробництві військової техніки

Відмінною рисою нової інноваційної фази розвитку людства є підвищена  увага до знань, оскільки вони все  більше проявляють себе як безпосередня продуктивна сила. У соціальному  плані очікується, що наукомісткі технології будуть сприяти зміцненню демократичних процедур прийняття рішень, підвищення ефективності управління та безперервного навчання членів суспільства протягом усього життя.

Головним напрямком виявлення  політичної волі законодавства та виконавчої влади на поточну і середньострокову перспективу слід вважати розробку і реалізацію інноваційної політики як складової загальної економічної політики з пріоритетністю розвитку інноваційного середовища.

Забезпечення сталого економічного розвитку можливе лише за умови проведення активної інноваційної політики з урахуванням інтересів суб'єктів цього процесу і освідомлення ними відповідальності за долю держави і її місце у світовому співтоваристві.

Інноваційна діяльність буде ефективною лише тоді, коли буде враховуватися такий важливий фактор, як державне регулювання, яке доповнить дію ринкових регуляторів (попиту і пропозиції, конкуренції) в галузях науки і техніки, оскільки воно є фундаментом сучасних інновацій.