Державне регулювання економіки. 2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА……………………………………………………4

Державне регулювання  сільського господарства та АПК…………………...4-9

Прогнозування і планування регіонального розвитку…………………….10-13

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА……………………………………………………………...14

Задача 1 …………………………………………………………………………..14

Висновок………………………………………………………………………….15

Література………………………………………………………………………..16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Державне регулювання  економіки покликане забезпечити  її рівновагу і сталий розвиток. Конкретні напрямки, форми та масштаби державного регулювання економіки визначаються характером і гостротою економічних, політичних, соціальних, екологічних та інших проблем у будь-якій країні певного періоду.

Державне регулювання соціально-економічного розвитку країни є істотною ознакою сучасної ринкової економіки змішаного типу. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає можливість реалізовувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку, забезпечувати соціальну справедливість.

Трансформація економічної  системи України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави. Актуальною в цьому сенсі є ідея німецького економіста Фрідріха Ліста, висловлена ще у середині XIX століття, про те, що У країн, які долею історії опинилися у становищі тих, котрі доганяють, немає іншого способу швидко забезпечити високі темпи економічного розвитку і зайняти належне місце у світі, як спертися на силу і міць держави.

 Про активну, цілеспрямовану  роль держави у реформуванні  національної економіки, здатної  забезпечити високу результативність  цього процесу, свідчать численні  приклади зі світового Досвіду. Так, післявоєнне ефективне реформування Японії та Німеччини, а також кардинальні зміни в економічному розвитку Ряду країн Південно-Східної Азії й Південної Америки відбувалися саме за активної свідомої участі держави.

 Забезпечити трансформацію одержавленої економіки в ринкову, уникнувши хаосу і стихійних руйнівних процесів, що відкидають країни далеко назад, може тільки держава. Саме вона, маючи чітку стратегію і програму реформування та використовуючи весь арсенал засобів, що є в її розпорядженні, здатна у відносно короткі строки і з меншими втратами створити умови для становлення цивілізованих соціально-економічних відносин і найповнішого задоволення потреб суспільства.

 Перед економікою  України стоять складні й важливі  проблеми, від вирішення яких залежить майбутнє держави: які функції повинна виконувати держава у трансформаційній економіці, які форми і методи регулювання вона має для цього застосовувати, якою має бути специфіка управління розвитком соціально-економічних процесів в окремих сферах і секторах економіки.

 

 

 

 

 

 

 

ТЕОРЕТИЧНА  ЧАСТИНА

Державне регулювання  сільського господарства та АПК

 

Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось  кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи - по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони диференціювались по цінових зонах.

Зональна ціна встановлювалась  на основі даних про середню багаторічну  собівартість продукції. До неї додавався  прибуток, достатній для того, щоб  забезпечити запланові темпи  розширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав приблизно 45-50%.

В 1970 році джерела розширеного  відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.

Зональні ціни забезпечували  розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протирічило інтересам  переважного розвитку виробництва  там, де для цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.

Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились  ціни колгоспного ринку. При продажу  продукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.

В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва  того чи іншого виду сільськогосподарської  продукції і встановлюють крім базисних мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку - закупівлю його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.

Якщо об’єм закупок  перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг  виробництва.  Таким чином держава  контролює обсяг виробництва  сільськогосподарської продукції,  не допускає криз надвиробництва. При  цьому зберігається ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.

В 1991 році частка державних  субсидій (безпосередні виплати, підтримання  твердих цін і надання дешевих  кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку 49%, США - 30%, Канаді - 45%, Швеції - 59%, Японії - 66%, Фінляндії - 71%, Норвегії - 77% та Швейцарії - 80%.

Аналогічно регулюються  ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах, сплативши за рахунок цього  борг і отримуючи виторг.

В останній час в зв’язку  з необхідністтю  підвищити конкурентноздатність сільськогосподарської продукції  США адміністрація обмежує дотації  для фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи  скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.

Указ Президента України  “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України  на 1998-2000 роки”  (прийнятий 29.04.1998  р.) передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для організацій Державного акціонерного селянського  іпотечного банку, а також створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловому комплексі.

“Зелені плани” - форма  державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.

Основна мета “зелених планів” - стимулювання підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, науково-технічного прогресу і концентрації виробництва, підвищення конкурентоздатності великих господарств, покращення аграрної структури. Соціальна мета “зелених планів” - досягнення паритету, тобто рівності доходів, соціальних та інших привілеїв для зайнятих в сільському господарстві та інших галузях економіки.

Вони - засіб індустріально-економічної перебудови сільського господарства. Вони включають законодавчі акти окремих країн, які визначають умови, норми і характер державного втручання в сільське господарство, а також довгострокові плани його розвитку.

“Основний сільськогосподарський закон” ФРН передбачає:

1. поліпшення аграрної  структури: проведення комплексу  державних заходів по модернізації  сільського господарства і якісному  перетворенню його продуктивних  сил (укрупнення господарств,  ліквідація їх роздробленості  та ін.);

2. переселення у міста тих  селян, які припиняють свою  участь в сільськогосподарському  виробництві; 

3. скорочення безробіття і неповної  зайнятості в сільській місцевості  шляхом створення тут промислових  підприємств; 

4. допомога рентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і картоплю;

5. підвищення доходів працівників,  що зайняті в сільському господарстві, до рівня зарплати промислового  робітника відповідної кваліфікації.

“Зелені плани” конкретизуються  в довгострокових і річних планах, в яких визначаються суми державних асигнувань на сільське господарство, їх розподіл по видах, конкретні форми державного втручання і впливу на сільськогосподарське виробництво: податкові пільги, дотації на придбання палива, сільськогосподарських машин та добрив.

Кооперація.   Згідно оцінок, у  світі діє близько 1 млн. кооперативних  організацій більш як 120 видів  і різновидів, які об’єднують біля 600 млн. чоловік. На протязі останніх 50 років кооперативним рухом були охоплені 100% сільських господарів в  Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах та Японії. В ФРН та Франції кооперативи об’єднують 80% всіх сільськогосподарських підприємств, в США, Італії, Великобританії - 25-30% фермерських господарств. Дуже часто фермери приймають участь у 2-3, або навіть в 4-5 кооперативах різної спеціалізації.

Сільськогосподарська кооперація включає об’єднання по переробці  і реалізації сільськогосподарської  продукції, постачанню засобами виробництва, кредитуванню, виробничому обслуговуванню, а також  виробничі кооперативи. В сучасних умовах в одній кооперативній організації часто суміщаються різні функції по обслуговуванню фермерів.

Індустріалізація сільського господарства стимулювала розвиток кооперативного виробничого обслуговування фермерських  господарств: обробку грунту, меліоративні роботи, внесення добрив, збирання врожаю, заготівлю кормів. Техніка, яка використовується для проведення таких робіт, може знаходитись як в індивідуальній, так і в колективній власності членів кооперативу, і застосовуватись по черзі фермерами або за допомогою власників машин.

Кооперативи надають послуги по матеріально-технічному обслуговуванню техніки, забезпеченню електрикою та зв’язком, консультаційно-інформаційного плану  та ін. Діють об’єднання по водопостачанню, обслуговуванню теплиць  з постачанням необхідного посадкового матеріалу, по покращенню і використанню пасовищ.

Виробнича кооперація на Заході значного розповсюдження не має. Виробничі кооперативи  звичайно об’єднують невелику кількість  ферм, які належать близьким родичам. Існують  об’єднання типу “часткової інтеграції”: сумісне використання будівель, приміщень для худоби, обладнання тощо, які знаходяться, як правило, в груповій власності. Звичайно  в груповій власності знаходиться новітнє обладнання, яке обслуговується найманими робітниками. Члени кооперативу в цьому випадку виступають як акціонери.

Національне законодавство про  кооперативи базується на принципах, рекомендованих Міжнародним кооперативним  альянсом: відкритого членства, демократичного характеру управління, недопустимості збагачення  одного члена кооперативу за рахунок інших, суворого обмеження процента нарахувань на капітал у випадку розподілу прибутку за паями, активного  співробітництва кооператорів, проведення виховної та просвітницької роботи серед своїх членів.

Статути кооперативних організацій  визначають мінімальну кількість членів, географію діяльності, умови виходу з кооперативу. Щоб утруднити  розпад кооперативів з-за виходу з них, встановлюють мінімальні строки членства (від 2 до 20 років); в ряді випадків не можна вийти з кооперативу до виконання прийнятих на себе зобов’язань (наприклад, постачання продукції на переробку). В інших випадках фермер зобов’язаний  відшкодувати втрати, які понесе кооператив в разі виходу фермера з нього. Кооператив може затримати повернення пайового внеску (на строк від 2 до 10 років в різних країнах), якщо негайна виплата його нанесе збитки кооперативу.

Держава сприяє кооперативам пільгами по оподаткуванню, пільговими кредитами на придбання техніки  та ін. Становлення кооперативів відбувається нерідко за допомогою субсидій та кредитів держави. 

Сільськогосподарська  кооперація в Україні організується  у відповідності з Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” (прийнятий 17.07.1997 року). За цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін., і створюються для надання відповідних послуг; вони не ставлять за мету отримання прибутку.

Правові основі створення та діяльності виробничих сільськогосподарських кооперативів визначає Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (прийнятий 14.02.1992 року).

Закон України “Про споживчу кооперацію” прийнятий 10.04.1992 р. Споживча кооперація в Україні - добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Вона здійснює торгівельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участі у міжнародному кооперативному русі.

Споживчі товариства мають право:

1. створювати (ліквідовувати,  реорганізовувати) для здійснення  своїх статутних вимог будь-які  підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об’єкти;

2. виступати як засновники  або учасники до господарських  товариств, спільних підприємств,  асоціацій та інших об’єднань  для розв’язання господарських  і соціальних завдань;

3. придбавати майно  державних підприємств та підприємств,  заснованих на інших формах  власності, а також інше майно  і майнові права; 

4. одержувати у встановленому  порядку земельні ділянки у  володіння та користування.

 

 

Прогнозування і планування регіонального розвитку

Стратегічне планування регіонального розвитку

Основні завдання регіонального  планування полягають у забезпеченні оптимального розвитку господарства регіонів в єдиному господарському комплексі  держави; вдосконаленні, спеціалізації територій; установленні оптимальних пропорцій; ефективному використанні трудових і природних ресурсів та виробничих потужностей; раціоналізації розміщення продуктивних сил. Стратегічне планування регіонального розвитку включає такі стадії: — розробка концепції регіонального розвитку;

— обґрунтування важливих пропорцій;

— формування системи  цільових програм.

Основною метою стратегії  соціально-економічного розвитку регіону  е орієнтація на діяльність в напрямі  стабілізації та підвищення якості життя  населення на основі підвищення ефективності економіки і забезпечення додаткових надходжень в бюджети всіх рівнів за рахунок активізації інноваційних й інвестиційних процесів.

Стратегія соціально-економічного розвитку регіону визначає зміст  основних напрямів діяльності органів місцевого самоврядування:

— управління соціально-економічним  розвитком;

— управління бюджетом і  фінансами;

— управління економікою і підприємництвом;

— управління майном і  землею;

— управління зовнішньоекономічною діяльністю;

— охорона навколишнього середовища.

Концепція соціально-економічного розвитку регіону — це цілеспрямований  комплексний документ, який включає  систему найважливішої політики розвитку регіону в стратегічній перспективі на основі необхідної і  достатньої економічної самостійності (стратегічні пріоритети, цілі, пропорції і механізми).

Структура концепції  розвитку регіону має містити  такі розділи:

— соціальна, екологічна, структурна, аграрна політика;

— регіональна науково-інноваційна  політика, політика розвитку важливих комплексів спеціалізації і розвитку продуктивних сил, політика розвитку системи розселення, підготовки трудових ресурсів і зайнятості;

— політика розвитку виробничої інфраструктури, ринкової інфраструктури, інвестиційна та зовнішньоекономічна  політика;

— антимонопольна, фінансово-бюджетна і податкова, регіонально-кредитна політика і розвиток банківської системи;

— політика розвитку відносин власності.

Отже, концепція регіонального  розвитку визначає важливі структурні зміни в процесах соціально-економічного розвитку у формі важливих пріоритетів, цілей і забезпечує їх реалізацію за допомогою економічних і організаційно-правових механізмів. На основі концепції регіону формується стратегічна комплексна програма соціально-економічного розвитку, яка включає систему взаємопов'язаних цільових програм. Процес формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів є одним із найважливіших напрямів діяльності виконавчих і законодавчих органів влади на всіх рівнях.

Прогнозування регіонального розвитку

Важливою складовою механізму державної регіональної економічної політики є прогнозування як ланка між теоретичними розробками та господарською практикою.

Прогноз — це науково  обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу  чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Хоча його розробка спирається на систему кількісних і якісних показників, він має імовірнісний характер. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому.

Регіональне прогнозування за останні 3О—40 років досягло неймовірних масштабів. Складаються прогнози і програми розвитку регіонів як на національному (у межах країни), так і на міжнародному рівні (СЕЗ, єврорегіони та ін.) із залученням іноземного капіталу. На макрорівні прогнози розробляються для країни в цілому. Вони можуть бути галузевими, проблемними, комплексними.

Відповідно до Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" (2000 р.), в усіх адміністративно-територіальних одиницях розробляються прогнози соціально-економічного розвитку терміном на 5 років та програми економічного і соціального розвитку терміном на 1 рік.

У прогнозі економічного та соціального розвитку регіонів ві Зображаються:

1. Аналіз та оцінка  соціально-економічного розвитку  регіону за попередній період, визначення тенденцій і проблем  розвитку економіки і соціальної сфери.

2. Стан використання  економічного потенціалу регіону,  екологічна ситуація.

3. Прогноз кон'юнктури  на регіональних ринках основних  видів товарів і послуг.

4. Напрями вирішення  проблем соціально-економічного  розвитку регіону.

5. Цілі та пріоритети регіонального розвитку, заходи з їх досягнення.

6. Основні показники  соціально-економічного розвитку.

7. Висновки щодо тенденцій  розвитку економіки регіону на  середньотерміновий період [9, 380].

Базою прогнозування  соціально-економічного розвитку регіону є система досягнутих макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи забезпеченості населення, національно-етнічні особливості регіону, характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних інвесторів та інвестиційна привабливість регіону.

Регіональне прогнозування  базується на таких принципах:

— системності, багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань;

— єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу;

— оптимального поєднання  різних підходів і методів, ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань;

— агрегованості основних індикаторів і показників регіонального  прогнозу залежно від прогнозного  періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.

Розробка системи прогнозів  розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів. На першому етапі  здійснюються комплексний аналіз і  систематизація регіональних та міжрегіональних  проблем розвитку: підвищення рівня  життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі  здійснюється побудова "дерева цілей", яке ґрунтується на їхньому чіткому ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. Виокремлюються часткові цілі із найбільш загальних. Таке "дерево цілей" забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі  формулюються обмеження і критерії, які й визначають межі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених  цілей. У першу чергу реалізуються цілі та проекти, які не потребують значних капітальних вкладень.

На четвертому етапі відпрацьовуються можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій — це загальна модель, яка описує не тільки очікувані результати певних перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Задача

Розрахувати прогноз  ВВП на 2008 р. методом ковзної середньої.

Таблиця 1. Вихідні дані.

Показник	Роки
ВВП, млн. грн.	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007
	564	478	498	476	456	435	421

 

Розв’язання

Використовуючи метод ковзаючої середньої, визначаємо згладжений числовий ряд. Вважаємо, що Р = 3, тоді

 

 

 

 

Таблиця 2.Динаміка ВВП  за 2001-2007 рр.

Показник	Роки
	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008 (прогноз)
ВВП,  млн. грн. фактичний	564	478	498	476	456	435	421	-
ВВП,   млн. грн. зглажений	564	478	498	513	484	477	456	437

 

Відповідь: прогнозований обсяг валового випуску у 2008 році дослідження в регіоні складе 437 млн. грн. .

 

 

 

 

 

Висновок

 

Державне прогнозування  економічного і соціального розвитку, являє собою науково обґрунтоване передбачення напрямків розвитку країни, окремих галузей економіки або  окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Державна програма економічного і соціального розвитку розробляється, щорічно взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету на відповідний рік. У ній конкретизуються заходи, передбачені в програмі діяльності Кабінету Міністрів, і завдання, визначені в щорічному посланні Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище країни.

Ця програма має містити: аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки і характеристику головних проблем  розвитку економіки і соціальної сфери; вплив очікуваних змін зовнішньополітичної  та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни; цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в наступному році; системи заходів щодо реалізації державної політики з визначення термінів виконання та виконавців; основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету; показники розвитку державного сектора економіки.

Література

 

1. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2004. – 213 с.
2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін.— К.: КНЕУ, 2000. — 316 с.
3. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва. Київ: Вища школа,  2003, 719 с.