Державне регулювання цін

Міністерство промислової політики україни

державний інститут підготовки кадрів

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни               

тема              

Студентки заочного відділення

______________________________

                  ^{(прізвище, ім’я, по батькові)}

група      

спеціальність __________________

Викладач                   

Київ 2012

Зміст

Вступ 3

1. Необхідність та методи державного регулювання цін 5

2. Наслідки державного регулювання цін 13

Висновки 16

Список використаної літератури 17

Вступ

Одним із головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка і структура цін відбивають стан економіки. У той же час самі ціни сильно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, усталеність національних валют.

Класична економічна теорія розглядає вільне ринкове ціноутворення як основний елемент підтримки рівноваги між попитом і пропозицією. Однак ідеальної загальної та повної свободи ціноутворення ніколи не існувало та й не може бути. По-перше, в будь-якій економіці діють об'єктивні економічні закони, що обмежують ціни: з одного боку, будь-який виробник не може запровадити ціну на свій товар, яка буде нижчою за його витрати; з іншого — суб'єкти ринку не можуть встановлювати ціну, що перевищуватиме попит. По-друге, в умовах ринкової економіки діє система саморегулювання цін. Так, виробник не зацікавлений встановлювати надто високі ціни, тому що це об'єктивно зменшує обсяги реалізації його продукції та отриманий прибуток. По-третє, в будь-якій країні державні органи влади впливають на процеси ціноутворення.

Як свідчить досвід розвитку країн з ринковою економікою, ще в XIX столітті деякі держави намагались регулювати ціни. За останні 150 років  уряди багатьох держав вдавалися  до різних заходів з метою регулювання  цін, і на сьогодні заходи впливу на ціноутворення стали невід'ємною складовою системи державного регулювання економіки. Проблема ж полягає у визначенні ступеня та форм обмеження вільного ціноутворення. Особливості державного регулювання ринкового ціноутворення в різних країнах світу розглянемо далі. Зараз визначимось із пріоритетами державного регулювання цін в Україні.

Державне регулювання цін являє собою діяльність держави, спрямовану на встановлення і збереження такого рівня цін, який забезпечував би рентабельну діяльність суб'єктів господарювання, паритет цін різних галузей народного господарства, реальність заробітної плати, стійкість валюти та інші економічні параметри в державі. Державне регулювання цін — це не разовий акт встановлення рівня цін, їх динаміки і співвідношення, а комплекс заходів щодо активізації всіх ціноутворюючих факторів.

Перехід будь-якої економіки  до ринкових відносин у кінцевому  підсумку сприяє розвитку економіки. Однак  при цьому збільшується кількість  кризових ситуацій, тому держава повинна  втручатися в економічні процеси з метою пом'якшення наслідків негативних явищ, адже, впливаючи на ціни, держава намагається зменшити циклічні коливання процесів виробництва та реалізації, а також перерозподілити фінансові ресурси між галузями та підприємствами. Загалом такий вплив має антикризовий характер.

1. НЕОБХІДНІСТЬ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО  РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН

Ціна є одним  з найбільш важливих інструментів регулювання  економіки, її регулюючий вплив на економіку  охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив  вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у  тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання  в Україні регламентується спеціальним  законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової  політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення  спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару

тощо.

Певну роботу в  галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох  основних формах: обмеження рівня  ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).

Рис. 1. Форми  й методи державного регулювання цін

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі  створення ринку, коли його регулюючі  здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, датування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають  на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання  цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші межи регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).

П'ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом  з такої ситуації є запровадження  державного регулювання цін і  тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що займають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо.

Здійснення  державної цінової політики неможливе  без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних  інспекцій, право контролю за дотриманням  порядку застосування цін і тарифів  мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.

Контроль за цінами із застосуванням економічних  санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів  господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та іншу комерційну діяльність.

2. НАСЛІДКИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН

В більшості розвинених країн ринки регулюються державою. Однією із форм державного регулювання  є контроль над цінами. Для покупця ціна товару оцінюється ним як його витрати. Тому покупці вважають підвищення цін несправедливим. Для виробників, власників економічних ресурсів ціна обумовлює величину їх доходу. Зниження ціни вони оцінюють як загрозу своєму добробуту. Тому і перші, і другі часто прагнуть заставити уряд не допускати таких змін. Крім того, ринкова економіка не здатна забезпечити виробництво суспільних благ в необхідній кількості, "продукує" негативні зовнішні ефекти (забруднення навколишнього середовища тощо), розвивається циклічно з притаманними економічному циклу інфляцією чи дефляцією. В таких випадках з мстою послаблення негативних наслідків функціонування ринку держава вдається до регулювання механізму ринкового ціноутворення шляхом встановлення максимальної і нижньої межі ціни.

Максимальна межа ціни - це законодавчо встановлена максимальна ціна, по якій продавець може продати свій товар. Причинами встановлення максимальної ціни є бажання уряду забезпечити необхідний рівень споживання товарів першої необхідності для більшості населення, яке не змогло би придбати ці товари і послуги по ринковій ціні (наприклад, ціни на хліб, тарифи на комунальні послуги), а також необхідність зниження інфляції, якщо остання має місце. Максимальна ціна, таким чином, є нижчою за ринкову ціну. На перший погляд здається, що слід очікувати лише позитивних наслідків від встановлення такої максимальної ціни. Проте негативними наслідками максимальної межі ціни є виникнення дефіциту такого товару чи послуги.

Проявами наслідків  встановлення максимальної ціни є пусті полиці в магазинах, черги, "чорний" ринок. Наслідком встановлення максимальної межі ціни є і зміни у ренті, яку одержують виробники і споживачі.

Як бачимо, державна політика встановлення максимальної ціни має  і негативний результат: виникає стійкий дефіцит продукту, зменшується загальна рента виробника і споживача на величину загальних втрат. Разом з тим існують і випадки, коли державне втручання в механізм ринкового ціноутворення може збільшити добробут споживачів і виробників. Перш за все, цс відноситься до стану економіки, якій притаманна інфляція. Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів. Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.

У зв'язку з виникненням  стійкого дефіциту товару в умовах встановлення максимальної ціни перед урядом виникають проблеми з його розподілом. Як розподілити цей товар: в порядку "живої" черги? Хто більше захопить? Кому пощастить? По знайомству, за суспільним положенням? Для розв'язання проблеми справедливого розподілу дефіцитного товару уряди багатьох країн вдаються до його нормування, а також стимулюють збільшення виробництва, здійснюють пряме фінансування його випуску, стимулюють імпорт дефіцитного продукту, або здійснюють його імпорт за державні кошти.

Нижній рівень ціни - це мінімальна ціна, встановлена державою, яка перевищує ринкову ціну. До таких цін уряд вдається тоді, коли ринкова ціна не дозволяє забезпечити необхідний рівень доходів виробникам і постачальникам економічних ресурсів. Прикладом такої ціни може бути законодавчо встановлена мінімальна зарплата, ціни на сільгосппродукцію тощо.

Негативним наслідком  встановлення мінімальної ціни є  надвиробництво продукції, недовикористання економічних ресурсів (зокрема, виникнення безробіття), зміни у вигодах (ренті) споживачів та виробників.

Слід зазначити, що за умови встановлення вищої від  ринкової ціни, кожний виробник прагне виробити більше продукції, сподіваючись повністю ЇЇ реалізувати. Тому встановлення мінімальної ціни викликає надвиробництво продукту. За таких обставин завданням уряду є зменшення цього надлишку. З цією мстою уряди багатьох країн проводять програми обмеження виробництва продукту, стимулюють збільшення попиту на надлишкову продукцію та її експорт, закуповують ці надлишки, що вимагає збільшення бюджетних витрат. В деяких країнах мали місце і випадки знищення надлишкової продукції.

Висновки::

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава  в усі часи тією чи іншою мірою  була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику "дорогих" або "дешевих" грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва.

Таким чином, встановлення урядом максимальної і мінімальної  межі ціни позбавляє ринкову економіку механізму саморегуляції попиту і пропозиції, узгодження інтересів покупців і виробників. Держава повинна взяти на себе розв'язання проблеми надвиробництва чи нормування. Державне регулювання має суперечливі наслідки. Тому очікувані вигоди від введення максимальних і мінімальних цін слід завжди порівнювати з втратами, які у зв'язку з цим виникають.

Список  використаної літератури:

1. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2005 – 528с.
2. Кириленко В., Кириленко Г. «Теорія ціни та сучасне ціноутворення в Україні» // Економ. України – 2002 - №8 – с.56-62
3. Литвиненко Я.В. / Сучасна політика ціноутворення: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003 – 240с.
4. Основи економічної теорії / За ред. Предборського В.А. – Київ. – Кондор. – 2002 – 621с.
5. Парижак Н.В. «Державне регулювання ціноутворення в Україні» // Фінанси України – 2000 - №4 – с.31-36
6. Тормоса Ю.Г. / Ціни та цінова політика: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2003 – 91с.