Державне та регіональне управління

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ                        

    НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

            

                                                              

                                                                              Кафедра прикладної економіки

 

 

 

 

                                КОНТРОЛЬНА РОБОТА

              з дисципліни «Державне та регіональне управління»

                                           Варіант 6

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав: студент

IIІ курсу, 1 групи

заочної форми навчання

напрямку 6.030601 «Менеджмент»

Шкуропацький О.Ю.

 

 

 

                                        

 

 

 

                                     КИЇВ НУХТ 2012

 

                                                 Зміст                                                                 стор.

1. Державне управління: поняття, система, класифікація, категорії.            3

2. Органи та посадові особи регіонального самоврядування.                        6

3. Особливості правового статусу районних та обласних рад.                      11

 

Список використаних джерел                                                                        16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Державне управління: поняття, система, класифікація, категорії.

 

Державне управління — функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, виконуючи функції державного управління, діють виключно від імені держави. Рішення, які вони приймають, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій та формувань. Складається ця система з двох компонентів:

а) державних органів, тобто належних державі (наприклад, міністерство, обласна державна адміністрація);

б) недержавних (не мають статусу державних) органів, тобто державі не належних.

Першим у цій системі  належить головне і провідне місце, їх сукупність є складовою частиною апарату держави. У цих органах на сплатній основі працюють державні службовці.

Другі можуть здійснювати  державне управління лише в тому разі, якщо держава делегує їм відповідні повноваження. Так, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. недержавним структурам — виконавчим комітетам рад — делеговано значний обсяг повноважень щодо реалізації функцій державної виконавчої влади, зокрема такі: статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території; здійснення згідно з законом контролю за додержанням цін і тарифів; погодження у встановленому порядку кандидатур для призначення на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, які перебувають у державній власності; здійснення контролю за додержанням законодавства щодо захисту прав споживачів; облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у порядку, встановленому законодавством; вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування; забезпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян, здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності; вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку; розгляд справ про адміністративні правопорушення, які віднесені законом до їх відання; утворення адміністративних комісій та комісій з питань боротьби зі злочинністю, спрямування їх діяльності; вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану; здійснення у встановленому порядку державної реєстрації підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності, розташованих на відповідній території, а також положень про організації орендарів і т. ін.

Державне управління, як частина соціального публічного управління, зберігає характеристики останнього. Водночас воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дають можливість детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості виявляються  в основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, управлінському впливі) та інтегративних властивостях, що притаманні йому як системному управлінню.

Головна особливість  суб'єкта — це те, що ним є держава  у цілому. В управлінському процесі  вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливості цих органів, як безпосередніх суб'єктів державного управління, такі: по-перше, вони формуються державою (з волі держави); по-друге, наділені державно-владними повноваженнями; по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість  об'єкта — це те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальними особливостями  управлінського впливу є притаманний йому державно-владний характер (він містить веління держави, обов'язкове до виконання), що виявляється у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (системі норм, системі актів, пов'язаних з їх застосуванням, сукупності повноважень учасників управлінського процесу), та має безперервний характер.

Головна інтегративна якість системи — реалізація у повному  обсязі загальнодержавних інтересів  у сфері соціального управління.

Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі.

У теорії адміністративного  права досить інтенсивно досліджується проблема ознак державного управління, які часто називають його рисами.

Найчастіше виділяють  п'ять ознак: 1) виконавчо-розпорядчий  характер; 2) під законність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер.

Розглянемо кожну з  них.

Виконавчо-розпорядчий  характер державного управління охоплює два взаємопов'язані напрями — виконавчу і розпорядчу діяльність.

Органи, які здійснюють державне управління, — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять цю ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплюється у нормативному порядку. Так, у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України зазначено, що воно є органом виконавчої влади.

Існують органи державного управління, які такого статусу не мають. Однак аналіз компетенції цих органів дає змогу однозначно кваліфікувати їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймає законодавча влада.

Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто дістають від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій чи іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у прийнятті загальнообов'язкових приписів (вони закріплюються в указах, постановах, положеннях, розпорядженнях, інструкціях, протоколах тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів і, по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують як заходи переконання, так і державного примусу, тобто діють як державно-владні утворення.

У зв'язку з цим постає питання: як можна поєднати владність управлінського впливу і виконавство? Суть проблеми полягає в тому, що управління різними сферами життя держави і суспільства не є виключною функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади.

При цьому головний зміст  управлінського впливу полягає не стільки  У прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.

Певна річ, і законодавець вживає тих чи інших заходів для забезпечення виконання прийнятих ним норм. Однак він не може взяти на себе виконання цієї функції у повному обсязі, по-перше, внаслідок різноманітності відносин, які потребують регулювання, а по-друге, через неприпустимість з позицій демократизму самому виконувати закони. Тому й виникає необхідність в існуванні спеціалізованої управлінської ланки, що здійснює вплив у виконавчо-розпорядчому варіанті. Отже, виконання і є безпосередньою державно-управлінською діяльністю. Звідси й повна сумісність управлінського впливу з виконавством.

Підзаконність державного управління означає, що його найважливіші цілі, сфери, форми і методи впливу встановлюються на законодавчому рівні Вся виконавчо-розпорядча діяльність ґрунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійснення державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування.

Підзаконність, як риса державного управління, виявляється повсякденно, оскільки суб'єкти функціонують безперервно.

При цьому органи державного управління виконують певні дії, зміст яких — реалізація прямих приписів закону, обов'язкових до виконання. Ці органи на підставі законодавства, тобто без звернення до суду, можуть притягати правопорушників до юридичної відповідальності, застосовувати до них адміністративні стягнення. Безперечно, такого роду діяльність має здійснюватись у рамках законності.

Виявом масштабності та універсальності державного управління є здійснення державою управлінської діяльності, впливу на всі сфери соціального життя через вищезазначені органи.

Ієрархічність державного управління — це наявність у органів, які його здійснюють, системи нижчих, підпорядкованих їм інстанцій.

Безпосередньо організуючий характер державно-управлінської діяльності полягає в організації спільної діяльності людей у процесі виконання і розпорядництва на різних рівнях.

Таким чином, під державним  управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають, на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Органи та посадові особи регіонального самоврядування

 

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому  самоврядуванні за належністю до відповідних  територіальних громад, причому забороняються будь-які дискримінаційні обмеження права громадян на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками (ст. 3 Закону від 9 квітня 1999 р. № 586-XІV «Про місцеве самоврядування в Україні»). Закріплюючи поняття місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування наголошує, що це право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Місцеве самоврядування – це право  територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Характерні риси місцевого самоврядування такі: воно займає особливе місце у механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою механізму державної влади; місцеве самоврядування займається питаннями місцевого значення, перелік яких вирішується законодавством; одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада; самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Критерії місцевого самоврядування:

1) правова оформленість, наявність  постійної правової основи діяльності, яка дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування, компетенція його органів, межі його здійснення в Україні визначаються законодавчо, а правовою основою діяльності постають: українське законодавство – Конституція України, закони України: 15 липня 1997 р. № 452 «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування», від 9 квітня 1999 р. № 586-XІV «Про місцеве самоврядування в Україні», від 7 червня 2001 № 2493-ІІІ «Про службу в органах місцевого самоврядування», від 15 січня 1999 р. № 401-XІV «Про столицю України – місто-герой Київ» та ін.; Міжнародні правові акти «Всесвітня декларація місцевого самоврядування», «Європейська декларація прав міст», прийнята Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Ради Європи 18 березня 1992 р., «Європейська хартія міст», прийнята 17-19 березня 1992 р. у Страсбурзі, «Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи», ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 14 січня 1994 р.; локальне законодавство – статути територіальних громад, регламенти місцевих рад, положення про символіку територіальної громади та інші акти, які ухвалюються органами і посадовими особами місцевого самоврядування;

2) наявність власних ресурсів, матеріально-фінансової  основи у вигляді місцевого бюджету, комунальної власності, чіткого розмежування державної й комунальної власності. Умовою існування місцевого само­вря­ду­вання є також узгодження місцевих інтересів із регіональними і загально­дер­жав­ними. Цей баланс в Україні забезпечується законодавчим закріплен­ням кола місцевих питань, поєднанням власних і делегованих повноважень, координаційною діяльністю обласних і районних рад, поєднанням у системі місцевого самоврядування безпосередньої та представницької демократії;

3) наявність кваліфікованих кадрів, які можуть професійно реалізовувати функції управління, тобто муніципальної служби, що отримала останнім часом досить детальне законодавче врегулювання.

У цілому ОМС виконують власні та делеговані повноваження. Власні повноваження місцевого самоврядування – це ті права і обов’язки, які визнає за суб’єктами місцевого самоврядування держава і які забезпечують само­стійне вирішення населенням питань місцевого значення. Делеговані повноваження місцевого самоврядування – це повноваження органів виконавчої влади, надані ОМС з одночасною передачею необхідних матеріальних і фінансових ресурсів, реалізація яких підконтрольна органам державної виконавчої влади.

Першим рівнем місцевого самоврядування є територіальна громада, яка  поєднує в собі одночасно як функції низової адміністративно-територіальної одиниці, так і функції носія місцевого самоврядування, інституту місцевої влади. Вона виконує важливі суспільні функції з метою задоволення колективних потреб і захисту законних прав та інтересів громадян.

Другий рівень складають ОМС  – сільські, селищні, міські, районні  у містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи, а також  районні й обласні ради та сільський, селищний, міський голова.

До третього рівня належать органи самоорганізації населення.

Територіальні громади сіл, селищ  і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної  власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи й служби.

Від імені та в інтересах  територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Обласні та районні  ради затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні й обласні бюджети, які формуються з коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів і з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних про­грам, та контролюють їх виконання; розв’язують інші пита­ння, віднесені законом до їхньої компетенції.

Відповідно до ч. 3 ст. 143 Конституції органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. В такому разі держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету.

У свою чергу місцеві ради (обласні та районні) можуть делегувати частину своїх повноважень відповідно обласним та районним державним адміністраціям і контролювати реалізацію цих повноважень.

Враховуючи той факт, що відповідно до діючого законодавства  районні та обласні ради не мають власних виконавчих органів, делегування ними виконавчих повноважень відповідним обласним і районним державним адміністраціям є заходом вимушеним та в умовах сьогодення безальтернативним. Зазначений недолік має бути усунутий шляхом внесення змін до Основного Закону шляхом розмежування повноважень місцевих державних і самоврядних органів. Обласні та районні ради мають отримати право формувати власні виконавчі органи.

ОМС у межах повноважень, визначених законом, ухвалюють рішення, обов’язкові до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України).

Все це дозволяє вважати, що ОМС мають  риси, які наближають їх до органів  виконавчої влади, з якими вони тісно  взаємодіють під час вирішення  питань місцевого значення.

З питань здійснення повноважень органів виконавчої влади ОМС підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Правові акти ОМС, прийняті з порушенням Конституції та законодавства України, можуть бути зупинені до розв’язання питання про їх законність у судовому порядку. Шкода, завдана в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності ОМС, відшкодовується ними в повному обсязі за рахунок власних коштів.

Місцеві ради підконтрольні  також Верховній Раді України, територіальним громадам. Відповідно до Закону України  від 9 квітня 1999 р. № 586-XІV «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження місцевої ради можуть бути достроково припинені за рішенням місцевого референдуму в разі, якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції та інших законів України, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень відповідно до закону, а також якщо сесії ради не проводять без поважних причин у встановлені законом строки або рада не вирішує питань, віднесених до її відання.

У сільських радах, що представляють територіальні громади, які нараховують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчі комітети можуть не створювати. У цих випадках виконавчо-розпорядчі функції (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює голова ради одноособово.

Виконавчий комітет  ради попередньо розглядає проекти  місцевих програм соціального, економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого  бюджету, проекти рішень, які виносяться на розгляд відповідної ради; координує діяльність відділів, управлінь та інших вико­нав­чих органів ради, підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників; має право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, а також їх посадових осіб. Виконавчий комітет здійснює також окремі повноваження, делеговані йому державою.

Перераховані повноваження належать до загальних повноважень  виконавчого комітету. Крім них він  має широке коло спеціальних повноважень  в окремих напрямках своєї  діяльності – в галузі планування й обліку, бюджету та фінансів, управління комунальною власністю, розвитку місцевого господарства, охорони навколишнього природного середовища, будівництва, житлового господарства, транспорту, зв’язку, соціального обслуговування тощо. Так, виконавчий комітет розробляє й подає на затвердження Ради бюджет і звіт про його виконання; забезпечує виконання затверджених Радою планів приватизації об’єктів комунальної власності; припиняє або обмежує господарську діяльність підприємств (об’єднань), організацій і установ різних форм власності в разі порушення ними законодавства про охорону природного середовища; організовує місцеві ринки, сприяє розвиткові всіх форм торгівлі; управляє підприємствами й організаціями транспорту та зв’язку, що належать до комунальної власності; реєструє право власності, право користування землею, підприємства, організації та установи, громадські формування; звертається до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших ОМС тощо.

Значними повноваженнями чинне законодавство наділяє  голів сіл, селищ і міст. Їх обирає відповідна територіальна громада строком на чотири роки. Вони очолюють раду та її виконавчий комітет, є головною посадовою особою територіальної громади з представницьким мандатом.

Сільський, селищний, міський  голова забезпечує здійснення наданих  законом повноважень органів виконавчої вла­ди на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів органів виконавчої влади; організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету, призначає на посаду та звільняє з посади керівників відділів, управлінь та інших структурних підрозділів ради, підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності та відповідних територіальних громад; скликає загальні збори громадян за місцем проживання; представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з іншими державними й недержавними органами; звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших ОМС, місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до законо­давства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подає їх на затвердження відповідної ради; веде особистий прийом громадян тощо.

Рада в межах своїх  повноважень ухвалює нормативні та інші акти у формі рішень. Акти такої форми ухвалюють і виконавчі  комітети Ради. Рішення Ради ухвалюють  на її пленарному засіданні після обговорення більшістю голосів депутатів від загального складу Ради (крім деяких випадків, передбачених чинним законодавством). Рішення Ради нормативно-правового характеру набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо Радою не встановлено пізніший строк уведення цих рішень у дію.

Рішення виконавчого  комітету ухвалюють на його засіданні  більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету й підписують сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті Ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної рад у межах своїх повноважень видає розпорядження. Акти органів і посадових осіб міс­це­вого самоврядування доводять до відома населення.

До складу сільської, селищної, міської рад входять  депутати, яких обирають жителі села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки (ст. 141 Конституції України).

Сільські, селищні, міські ради та ради районів міста мають  свої виконавчі органи – виконавчі комітети. Виконавчий комітет є юридичною особою. Його утворює Рада на строк своїх повноважень у складі голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів Ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад за посадою входить також секретар відповідної Ради. Кількісний і персональний склад виконавчого комітету визначає відповідна Рада за поданням її голови. Структурними підрозділами виконкому є відділи й управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Особливості  правового статусу районних та  обласних рад.

 

Районні та обласні ради — це органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Районні та обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рів­ного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Районна, обласна рада вважається правомочною за умови  обрання не менше ніж двох третин депутатів від загального складу ради та обирається строком на чотири роки.

Президія (колегія) ради є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції та рекомендації з питань, що їх передбачається внести на розгляд ради, та може приймати рішення, які мають дорадчий характер.

Виконавчий апарат ради утворюється відповідною радою, ним здійснюється організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів, сприяє здійсненню відповідною радою взаємодії та зв’язків із територіальними громадами, місцевими органами виконавчої влади, органами та посадовими особами місцевого самоврядування. Структура й чисельність, витрати на утримання виконавчого апарату ради встановлюються радою за поданням її голови. Очолює апарат голова ради.

Стаття 34 Закону України  «Про місцеві державні адміністрації» регламентує, що делегування районними, обласними радами повноважень місцевим державним адміністраціям супроводжується  передачею фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення. Місцеві державні адміністрації є підзвітними та підконтрольними відповідним радам у частині делегованих повноважень.