Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

1. Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Чинність закону про кримінальну  відповідальність у часі

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Злочинність і караність, а також  інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про  кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом  про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Зворотна дія закону про кримінальну  відповідальність у часі

Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує  кримінальну відповідальність або  іншим чином поліпшує становище  особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які  вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання  або відбули покарання, але мають  судимість.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище  особи, не має зворотної дії в  часі.

Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом'якшує кримінальну  відповідальність або іншим чином  поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище  особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує  кримінальну відповідальність або  іншим чином поліпшує становище  особи.

Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК, закон про кримінальну  відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той  закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище  особи.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України

Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК.

Злочин визнається вчиненим на території  України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території  України.

Злочин визнається вчиненим на території  України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних  держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість  яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах  судам України, в разі вчинення ними злочину на території України  вирішується дипломатичним шляхом.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами  без громадянства за межами України

Громадяни України та особи без  громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини  за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК, якщо інше не передбачено  міжнародними договорами України, згода  на обов'язковість яких надана Верховною  Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині  першій цієї статті, за вчинені злочини  зазнали кримінального покарання  за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили  передбачені КК тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і  свобод громадян України або інтересів  України.

Правові наслідки засудження особи  за межами України

Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили  злочин на території України.

Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте  покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні  покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

2. Поняття злочину. Класифікація злочинів. Відмежування злочину від проступку та діянь, що не являють собою суспільної небезпеки 

Поняття злочину

Поняття злочину залежить від соціально-економічних  відносин, що існують на певному  етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим. Визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності  цієї поведінки суспільному розвитку.

Кримінальний кодекс України (далі — КК) встановлює: “Злочином є  передбачене цим Кодексом суспільно  небезпечне, винне діяння (дія або  бездіяльність), вчинене суб`єктом  злочину” (ст. 11).

Кожна з ознак злочину відображає його різні істотні властивості  та має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна  ознака злочину означає, що діяння або  заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить  у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Оцінка суспільної небезпечності  діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне  суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну  небезпечність вчиненого конкретного  злочину.

Другою ознакою злочину, що відбиває його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці втілено найважливіший  принцип кримінального права  — принцип суб`єктивного інкримінування, тобто відповідальності тільки за наявності  вини, що випливає зі ст. 62 Конституції  України. Вина, відповідно до ст. 23 КК, —  це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина значною мірою визначає характер небезпечності діяння і ступінь  його тяжкості та є важливим критерієм  визнання його злочином.

Третьою обов`язковою, формальною ознакою  злочину є його протиправність —  злочин має бути передбачено в  кримінальному законі. Кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно  небезпечне діяння, яке передбачено  законом як злочин, оскільки кримінальний закон дає вичерпний перелік  злочинів.

З ознакою протиправності пов’язана  четверта обов`язкова ознака злочину  — його караність. Під нею розуміють  загрозу застосування за злочин покарання, що передбачено в кримінально-правових санкціях.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна  зробити висновок, що тільки наявність  сукупності розглянутих чотирьох ознак  — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння як злочин.

Класифікація злочинів

Під класифікацією злочинів розуміють  розподіл їх на групи залежно від  того чи іншого критерію. Наприклад, залежно  від форми вини злочини можна  поділити на умисні та необережні; залежно  від ступеня завершеності злочинної  діяльності — на закінчені та незакінчені  тощо.

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а  тому має і теоретичне, і практичне  значення. Класифікацію злочинів залежно  від їх тяжкості містить ст. 12 КК України: злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. В основу такої класифікації покладено матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Характер і ступінь суспільної небезпечності, що обумовлює ступінь тяжкості злочину, відображаються в його об’єктивних і суб’єктивних ознаках: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо.

Для злочинів невеликої тяжкості закон  передбачає як граничний критерій покарання  у вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років чи інше, більш  м’яке покарання; для злочинів середньої  тяжкості — позбавлення волі на строк не більш 5 років; для тяжких злочинів — позбавлення волі на строк не більше 10 років, а для  особливо тяжких — позбавлення волі понад 10 років або довічне позбавлення  волі.

Встановлена в ст. 12 КК класифікація (на чотири категорії злочинів) дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин КК. При цьому чітко простежується  позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які  вчинили злочин невеликої або  середньої тяжкості (наприклад, готування  до злочину невеликої тяжкості взагалі  не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від  кримінальної відповідальності пов’язується з вчиненням злочинів невеликої  або середньої тяжкості (ст.ст. 45–48). Звільнення від покарання також  можливо лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов’язує найсуворіші наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення  волі (ст. 64); призначення такого додаткового  покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й  особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найтриваліші строки давності, погашення судимості встановлено  саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (ст.ст. 49, 80, 89 КК) тощо.

Передбачену ст. 12 класифікацію злочинів відбито й у нормах Особливої  частини КК: у багатьох статтях  вчинення тяжкого чи особливо тяжкого  злочину є основною або кваліфікуючою  ознакою.

Відмежування злочину від проступку  і діянь, що не становлять суспільної небезпеки

Оскільки злочин не є єдиним видом  правопорушення, виникає питання  про місце злочину у відповідній  системі та його відмежування від  інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових.

Визначаючи вид відповідальності за ті чи інші правопорушення, законодавець враховує цілу низку обставин: ступінь  суспільної небезпечності (шкідливості) правопорушень, їх поширеність, реальну  можливість ефективної боротьби з ними, наявні в суспільстві традиції, звички, оцінку суспільством тих чи інших  діянь тощо.

Аналіз поняття злочину свідчить, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають його соціальну  сутність як виду правопорушення. Тобто  суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Специфіка злочину полягає саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень — у кількісній, а не в якісній характеристиці.

Важливим є відмежування злочинів від інших правопорушень у  випадках, коли однорідні суспільні  відносини регулюються різними  галузями права (наприклад, кримінальним і адміністративним, кримінальним і  цивільним).

Найчастіше виникає питання  про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень. Критеріями такого розмежування є:

розмір заподіяної шкоди;

вартість предмета правопорушення;

наслідки правопорушення;

ступінь суспільної небезпечності  вчинених дій.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України  про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) “адміністративним  правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає  на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом  передбачена адміністративна відповідальність”. Ч. 2 ст. 9 передбачає, що “адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного  законодавства кримінальної відповідальності”.

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподіяної шкоди. (Наприклад умисне знищення або  пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдано значної  шкоди потерпілому, а якщо шкода  не є значною, то винна особа несе лише цивільну відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять  ознак інших злочинів, наприклад  хуліганства).

3. Закінчений та незакінчений злочин. Готування до злочину. Замах на злочин. Добровільна відмова при незакінченому злочині. Покарання при незакінченому злочині 

Закінчений і незакінчений злочин

Закінченим злочином визнають діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною  статтею Особливої частини КК (ч. 1 ст. 13). У закінченому злочині  існує єдність об’єктивної і  суб’єктивної сторін. Це завершальна (остання, підсумкова) стадія вчинення злочину. Вона поглинає попередні стадії, які не мають значення для кваліфікації, якщо не створюють складу іншого злочину, оскільки всі стадії одного і того самого злочину мають єдиний (один і той самий) об’єкт посягання. У закінченому злочині винний повною мірою реалізував умисел, завершив злочин, виконав усі діяння (дії чи бездіяльність), які становлять об’єктивну сторону складу злочину, заподіяв шкоду об’єктові. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції його складу, від опису ознак злочинного діяння в законі.

За моментом закінчення злочини  поділяють на три види:

з матеріальним складом;

з формальним складом;

з усіченим складом.

Злочини з матеріальним складом  — це такі злочини, для об’єктивної  сторони яких КК передбачає наявність  як діяння (дії або бездіяльності), так і настання або створення  небезпеки (загрози) заподіяння суспільно  небезпечних наслідків. Тому злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої  частини КК суспільно небезпечний  наслідок або   небезпека  його   заподіяння.   Наприклад,   крадіжка,   грабіж,   знищення  або пошкодження  майна є закінченими з моменту  спричинення майнової (матеріальної) шкоди власності (ст.ст. 185, 186, 194 КК), вбивство — з моменту заподіяння смерті іншій людині (ст.ст. 115–119 КК), тілесні ушкодження — з моменту  завдання різної тяжкості шкоди здоров’ю людини (ст.ст. 121–125, 128 КК), а терористичний  акт — з моменту створення  небезпеки для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 258 КК).

Якщо не настали зазначені в  диспозиції статті КК суспільно небезпечні наслідки злочину із матеріальним складом, у тому числі наслідок у вигляді  створення небезпеки (загрози) заподіяння певної шкоди, то може йтися про незакінчений злочин (готування до злочину або  замах на нього) або ж про відсутність  злочину.

Злочини з формальним складом —  це такі злочини, для об’єктивної  сторони яких КК вимагає наявності  тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин із формальним складом  визнається закінченим з моменту  вчинення самого діяння незалежно від  настання суспільно небезпечних  наслідків. Приміром, розголошення державної  таємниці (ч. 1 ст. 328 КК) вважається закінченим із моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Злочини з усіченим складом —  це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є закінченими також  з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину законодавець переносить на попередню стадію, коли винний ще не виконав усіх дій для  заподіяння шкоди об’єктові. По суті, щодо усічених складів в Особливій  частині КК передбачено відповідальність за замах на злочин, а іноді за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. Але  тут створення умов (небезпеки) заподіяння шкоди об’єктові кваліфікується як закінчений злочин. До такої конструкції  законодавець вдається щодо найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) є закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, а вимагання (ст. 189 КК) — з моменту, коли пред’явлено вимогу передання чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких інших дій майнового характеру.

Деякі особливості притаманні моменту  закінчення злочинів, що тривають, і  продовжуваних. Злочин, що триває, —  це діяння (дія або бездіяльність), ознаки якого передбачено однією статтею або частиною статті КК, і яке (це діяння) безперервно здійснюється (триває) протягом невизначеного часу. Тут має місце дія або бездіяльність, які пов’язані з наступним  тривалим невиконанням обов’язків, покладених на винного законом, під погрозою кримінального переслідування. Приклади таких злочинів: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164), втеча з місць позбавлення  волі або з-під варти (ст. 393), носіння, зберігання вогнепальної зброї, бойових  припасів, вибухових речовин або  вибухових пристроїв без передбаченого  законом дозволу (ч. 1 ст. 263) та ін. Злочини, що тривають, є закінченими із моменту  припинення вчинення діяння або з  моменту настання події, яка виключає його вчинення (наприклад, добровільне  виконання винним своїх обов’язків, явка з повинною, затримання органами влади тощо).

Продовжуваний злочин — це діяння, ознаки якого передбачено однією статтею або частиною статті КК і  складається з двох або більше тотожних злочинних дій, які мають  єдиний злочинний намір (єдиний умисел та загальну мету) та утворюють у  своїй сукупності єдиний злочин (ч. 2 ст. 32 КК) (наприклад, крадіжка майна  частинами, декількома прийомами). Продовжуваний  злочин є закінченим із моменту вчинення останнього злочинного діяння.

Закінчений та незакінчений злочини  — це співвідносні поняття, тому з  визначення закінченого злочину  та вказівки ч. 2 ст. 13 КК, що незакінченим злочином є готування до злочину  та замах на злочин (види незакінченого  злочину), випливає, що незакінчений злочин — це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке  не містить усіх ознак складу злочину, передбаченого відповідною статтею  Особливої частини КК, в зв’язку  з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від  волі винного. Незакінченим злочином є  готування до злочину та замах  на нього (ч. 2 ст. 13).

Готування до злочину та замах на злочин

Готування до злочину є початковою стадією його вчинення, одним із видів незакінченого злочину. Дії  винного ще безпосередньо не спрямовані на об’єкт і йому не загрожують. Суб’єкт  ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою складу злочину.

 З суб’єктивної сторони готування  до злочину можливе лише з  прямим умислом, тобто винний  усвідомлює, що він створює умови  для вчинення певного злочину  і бажає їх створити. При цьому  винний має намір не обмежуватися  лише готуванням до злочину,  яке може бути закінченим і  незакінченим, а вчинити такі  дії, які призведуть до закінчення  злочину, але йому не вдається  реалізувати свій умисел.

Ч. 1 ст. 14 КК передбачає, що готуванням до злочину є підшукування або  пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або  змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення  умов для вчинення злочину. При цьому  злочин не було доведено до кінця з  причин, що не залежали від волі винного.

Підшукування засобів чи знарядь  для вчинення злочину — це будь-які  дії щодо придбання, отримання, тимчасового  запозичення, купівлі, пошуку, знайдення  тощо засобів або знарядь для  вчинення злочину. Спосіб таких дій  може бути як злочинним, так і незлочинним. Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального світу, що є або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють  його здійснення.

Пристосування засобів чи знарядь  для вчинення злочину — це будь-які  дії щодо виготовлення або зміни  предметів, внаслідок чого вони стають придатними, більш зручними або більш  ефективними для відповідного застосування.

Підшукування співучасників —  це будь-які дії щодо притягнення, залучення до вчинення  злочину  інших  осіб:  виконавця  (співвиконавця),  організатора  або пособника. Як готування до злочину кваліфікуються і невдалі підмова та пособництво, що мають місце в тих випадках, коли особа не сприймає, відкидає пропозицію підбурювача чи пособника вчинити  злочин.

Змова на вчинення злочину — це попередній зговір двох або більше осіб із метою спільного вчинення злочину.

Усунення перешкод — це ліквідація перешкод, позбавлення від перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного наміру.

Інше умисне створення умов для  вчинення злочину — це найрізноманітніші  дії, що створюють можливість для  вчинення злочину, наприклад, підготовка місця здійснення злочину, сховища  для приховування викраденого, попередження розкриття запланованого злочину, бо вони роблять можливим його вчинення тощо.

Добровільна відмова від вчинення злочину

Згідно з ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування  до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала  можливість доведення злочину до кінця.

Ознаками добровільної відмови  від злочину є:

остаточне припинення особою готування  до злочину або замаху на нього;

відмова від злочину з волі самої  особи;

наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає  повну (цілковиту) відмову від доведення  злочину до кінця, тобто дійсну і  безповоротну відмову особи від  вчинення задуманого нею злочину  і відсутність наміру його продовжити. Перерва у вчиненні, зупинення, тимчасова  відмова від доведення до кінця  не створюють добровільної відмови  від злочину, бо не зникає загроза, небезпека заподіяння шкоди об’єктові, який охороняється кримінальним законом.

Недоведення злочину до кінця з  власної волі особи — це друга  ознака добровільної відмови. Про її зміст свідчить не тільки назва самої  відмови (добра воля). За добровільної відмови від злочину особа  свідомо, зі своєї волі, за власним  бажанням припиняє злочинне посягання, не доводить його до кінця. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння  або навіть погрози) може належати й  іншим особам (наприклад, родичам  або жертві), але остаточне рішення  про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно  відмовляється від доведення  злочину до кінця.

Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що немає причин (обставин), які вона не в змозі подолати для  закінчення розпочатого нею злочину, і їй вдасться в цих конкретних умовах успішно його завершити.

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення  злочину до кінця, переконавшись  у фактичній неможливості його успішного  здійснення (завершення), — це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання.

Усвідомлення можливості доведення  злочину до кінця визначається суб’єктивним критерієм, тобто уявленням про  це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість.

Мотиви добровільної відмови від  злочину можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання  виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину  тощо. Характер мотиву не має значення для визначення добровільної відмови  від злочину.

На стадії готування до злочину  та незакінченого замаху добровільна  відмова можлива в усіх випадках, причому у формі простої (чистої) бездіяльності.

На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива  лише в тих випадках, якщо між  здійсненим діянням і ймовірним  настанням суспільно небезпечних  наслідків є певний проміжок часу, коли особа контролює розвиток причинного зв’язку, може втрутитись і перешкодити  настанню суспільно небезпечного наслідку.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна  відмова від злочину є самостійною  підставою для непритягнення  до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування  до злочину та замах на нього), бо шляхом добровільної відмови особа  припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися.

Слід розрізняти добровільну відмову  від злочину від дійового каяття при вчиненні злочину. Під останнім слід розуміти такі дії особи, які  свідчать про щирий осуд вчиненого  нею злочину і прагнення пом’якшити його наслідки.

Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка  особи, яка вчинила злочин, а суб’єктивною — щирий осуд винним своїх дій (тому вони й мають таку назву).

Дійове каяття може набувати різних видів, а саме:

запобігання шкідливим наслідкам  учиненого злочину;

відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди;

сприяння розкриттю злочину;

з’явлення із зізнанням;

інші   подібні   дії,   що   пом’якшують   наслідки   здійсненого   злочину   і  відповідальність за нього.

Дійове каяття істотно відрізняється  від добровільної відмови тим, що дійове каяття має місце при закінченому  злочині. Добровільна відмова від  злочину може полягати й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від  подальшого здійснення злочину, а дійове каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова  від злочину можлива лише від  злочинів, вчинених з прямим умислом. Дійове ж каяття може бути як в умисних, у тому числі з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

За добровільної відмови від  злочину особа не підлягає кримінальній відповідальності, адже у її діянні немає складу злочину. У разі дійового каяття склад злочину має місце, і тому його, зазвичай, розглядають  як обставину, що пом’якшує покарання. Навіть якщо особу за дійового каяття в деяких випадках і звільняють від  кримінальної відповідальності, то не через те, що в її діянні немає  складу злочину, а з інших обставин, передбачених законом.

4. Поняття осудності та неосудності в кримінальному праві. Обмежена осудність. Примусові заходи медичного характеру. Види примусових заходів медичного характеру. Продовження, зміна або припинення застосування заходів. Пленум Верховного Суду України про судов 

Осудність та неосудність особи, яку  притягують до кримінальної відповідальності

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність  особи. У ч. 1 ст. 19 вказано, що “осудною визнається особа, яка під час  вчинення злочину могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.

Із цього визначення випливає, що осудність — це здатність особи  під час вчинення злочину усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Лише осудна особа може вчинити  злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності, оскільки злочин завжди є актом поведінки особи, що діє свідомо, здатна контролювати свої вчинки.

Стан осудності — це норма, типовий  стан психіки людини, притаманний  її певному віку. Зі станом осудності  пов’язане і покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання “має на меті не тільки кару, але й виправлення  засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами”. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати  сутність вчиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання.

Важливість встановлення осудності  особи зумовлено тим, що осудність  є передумовою вини, а без доведення  вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Ч. 2 ст. 19 дає законодавче визначення поняття неосудності: неосудною  визнається така особа, яка під час  вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, “не могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної  хвороби, тимчасового розладу психічної  діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

Ці положення закону прийнято називати змішаною формулою неосудності, оскільки вона містить як медичні, так і  юридичні ознаки (критерії). Поєднавши  ці ознаки, законодавець обмежив поняття  неосудності чіткими, суворо визначеними  законом рамками.