Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Еволюція Менеджменту

Дніпропетровський національний університет

ім. О. Горчара

Економічний факультет

Кафедра «Економіка підприємства»

Індивідуальна робота

З дисципліни «Менеджмент»

На тему:

«Еволюція Менеджменту»

Виконала студентка гр. ЕП-09-1:

Азза Юлія

Перевірив: Клівець П.Г.

- м. Дніпропетровськ -

2011 -

ЗМІСТ

1. Передумови виникнення науки управління

2. Еволюція менеджменту

3. Сучасні підходи до менеджменту

4. Запитання до цієї теми

5. Тестові завдання

6. Кросворд

7. Висновки

8. Список використаної літератури

1. Передумови виникнення науки управління

Управління як сфера людської діяльності виникло разом із формуванням соціуму – сукупності людей, що існують, певним чином взаємодіючи між собою у процесі спільного виконання тих чи інших робіт. Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління відносяться ще до V-ІІІ тисячоліть до н. е., що було зафіксовано на глиняних табличках, які дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у древньому Єгипті та Шумері, пов'язаного з комерційними операціями і управлінням державою.

У давньоєгипетській пам'ятці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000-1500 рр. до н. е., також розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Ось одна із настанов, що міститься у "Повчанні" і не втратила актуальності і в наші дні: "Якщо ти - начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він полегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання".

Мислителі Древньої Греції також внесли свій вклад у розвиток науки управління. Зокрема, Сократ, підкреслюючи важливість поділу праці і спеціалізації, бачив завдання управління у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце. Він та інші давньогрецькі філософи стверджували, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність кваліфікованого керівництва. Платон у своїх "Політичних діалогах", "Республіці" і "Законах" виклав теорію "ідеальної держави". Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що діяльність з управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику – мистецтво багатства. Він же заклав основи вчення про домашнє господарство і управління ним.

Вищесказане свідчить, що людство вже давно усвідомило важливість управління як особливого виду діяльності. Але як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині XVIII ст., а його становлення відбувалось на початку XX ст., в епоху індустріалізації і народження величезних за масштабами діяльності організацій.

У історичному контексті теорія управління виділяє п’ять значних стрибків у становленні управлінської науки, які виводять її на новий етап розвитку.

Перша управлінська революція характеризується як релігійно-комерційна і пов’язується із виникненням писемності у давньому Шумері (V-ІІІ тисячоліття до н.е.). Вважається, що це сприяло виникненню особливої касти жерців-бізнесменів, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і захищеність.

Друга управлінська революція називається «світсько-адміністративною» і пов’язується з діяльністю вавилонського царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.

Третя управлінська революція дістала назву «виробничо-будівельної». Вона відноситься до царювання ассирійського правителя Навуходоносора (605-562 рр. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювався з боку держави.

Четверта управлінська революція відноситься до періоду зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (ХVІІ-XVІІІ ст.) ЇЇ головним результатом стало виникнення професійного управління. Велика заслуга у цьому належить А. Сміту, Р. Аркрайту, Р. Оуену, Ч. Бебіджу та ін. Зокрема, Р. Аркрайта можна вважати засновником організації виробництва, Р. Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства, Ч. Бебідж проводив дослідження способів економного використання виробничих ресурсів. А погляди А. Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії і практики менеджменту.

Проте ці дослідження були розрізненими. Наука управління як цілісна система із своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у ХХ ст. ЇЇ появу пов’язують із п’ятою управлінською революцією, що відома під назвою «бюрократична». В її основу була покладена концепція «раціональної бюрократії», яка відводила велику роль у забезпеченні ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов’язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.

Якщо попередні якісні, революційні зміни у практиці управління відбувалися через значні часові відрізки, то стрімкий розвиток наукової думки у ХХ ст. прискорив всі соціально-економічні процеси разом з процесами їх управління. Тому революційні стрибки не обмежуються виділеними п’ятьма. Наступною, шостою управлінською революцією можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву “інформаційної”. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації зробила домінуючим у системі загального менеджменту не організацію виробничих процесів, а маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.

Але, незважаючи на велике значення революційних перетворень, розвиток управління проходив в основному еволюційним шляхом. Відбувалось поступове зміщення акцентів і орієнтирів у системі управління, яке відповідало змінам у всій системі соціально-економічних відносин. Теоретики і практики менеджменту не переставали шукати відповіді на запитання «Чим визначається успіх організації і що може зробити керівник для його забезпечення?». Особливо настійливим цей пошук став у ХХ столітті.

2. Еволюція менеджменту

Існує два погляди на час виникнення менеджменту. Один підтримує появу менеджменту з початком століття і засновником вважає Ф. Тейлора та А.Файоля. Інший вважає, що тейлоризм дав лише поштовх до розвитку науки управління. На думку засновника сучасного етапу розвитку менеджменту П.Друкера, коріння менеджменту простежуються більш ніж 200 років тому.

Для визначних економістів свого часу Адама Сміта, Карла Маркса менеджмент був незрозумілим. Англійський промисловець Роберт Оуен по суті був першим менеджером. Він на власній прядильній фабриці в Шотландії в 1820 році вперше вирішував проблеми продуктивності праці та мотивації діяльності, взаємовідносини працівників з підприємством та процесом праці. Менеджер став реальною постаттю.

До 1890 р. тільки три університети мали курси управління бізнесом: у Пенсельванії, Чикаго, Каліфорнії (США).

У 1880 р. американський інженер Фредерік Тейлор ( 1856 – 1915) почав вивчати процес праці. Його підхід гранично раціональний.

Науковий менеджмент Ф.Тейлора, бюрократія М.Вебера та функціональний підхід А.Файоля визначають перший основоположний етап розвитку менеджменту – ділове адміністрування.

Ділове адміністрування є одним з основних елементів управління персоналом у кожній установі, яка успішно здійснює свою діяльність.

Науковий менеджмент Тейлора полягав у тому, що бізнес здійснювався за допомогою нормативів, які були встановлені шляхом систематичних спостережень, дослідів та логічних міркувань. Ф.Тейлор розвиває науковий менеджмент у чотирьох сферах:

нормування ( будь-яку працю можна структурувати та виміряти);
дослідження співвідношення часу і задач ( результату треба досягти у визначений час, інакше винагорода за результат повинна бути значно менша);
систематичний відбір та навчання (кожна установа, яка планує довгостроковий успіх, піклується про постійне підвищення кваліфікації персоналу);
грошові заохочення (ефективний менеджмент) передбачають винагороду за кінцевий результат, але не за процес діяльності.

Пізніше у Франції Анрі Файоль (1841 – 1925), керуючий вугільною шахтою, вперше запропонував раціональний підхід до організації промислового підприємства. Він виклав свої думки у праці “ Промислове та загальне адміністрування”. Файоль вважав, що робота керівника може бути розділена на п’ять функцій: планування, організація, керівництво, координація та контроль.Він розробив принципи управління, щоб показати керуючим, як виконувати свої функціональні обов’язки.

Принципи управління за Анрі Файолем дотепер успішно застосовуються багатьма процвітаючими компаніями. Файоль показав, що складний процес управління може бути розділений на послідовно пов’язані області та функції. Його думка, що управління є безперервним процесом, який починається і закінчується контролем, дотепер є актуальною.

У 20-30-ті роки в США проводилися соціологічні дослідження людських стосунків на виробництві. Група дослідників на чолі з професором Гарвардського університету Елтоном Мейо сформулювала такі висновки про людські стосунки:

непрямі запитання дозволяють краще визначити потреби працюючих, ніж прямі ( непрямі запитання потребують більш розгорнутої відповіді, ніж “так” чи “ні”, а відтак дають можливість вільніше висловлювати свої думки працівникам);
працівники при традиційному непідтримуючому контролі систематично намагаються обмежити виробіток.

Ці висновки дали можливість підвищити продуктивність праці, нічого не міняючи у виробництві, тільки впливаючи на саму людину. Елтон Мейо та Мері Паркер Фолліт – засновники концепції людських відносин на виробництві – переконливо довели доцільність відкритого спілкування з робітниками.

Теорія людських відносин набула широкого визнання у більшості західних бізнесменів, та витиснувши концепцію тейлоризма, стала провідною теорією в області сучасного менеджменту.

Концепція людських відносин на виробництві Е.Мейо, М.Фолліт, а також наукові дослідження ставлення людини до праці Дугласа Мак Грегора визначили другий етап розвитку менеджменту – менеджмент людських ресурсів.

Теорія людських відносин почала застосовуватись скрізь в розвинутих капіталістичних країнах. Однак методи її застосування набули національних особливостей. Виникло два основних національно-своєрідних способа застосування принципів теорії людських відносин: на Заході, в США і Західній Європі та на Сході, в Японії.

Японський варіант є колективистським методом застосування теорії людських відносин. Його особливості полягають у виключній увазі до формування у працівників почуття “єдиної родини”, належності до трудового колективу, невід’ємного зв’язку з ним. Це почуття підкріплялося виданням газет, проведенням спільних свят, спортивних змагань, “родинних днів”, коли на робоче місце, де працює хтось з родини, запрошувались його близькі. Цей досвід описано у книзі президента фірми “Sony” А.Моріта “Сделано в Японии”.

Американський варіант є індивідуалістичним методом застосування тієї ж теорії. Його специфіка полягає в особливій увазі до індивідуальних, особистісних взаємодій між керівником та підлеглим. Першорядного значення при цьому надається налагодженню людських відносин між працівниками та молодшими адміністраторами як ключовими фігурами, які забезпечують морально-психологічний клімат в установі. Мастерам рекомендують щотижнево розмовляти з кожним працівником, розпитувати про домашні справи, заняття поза підприємства. Цей досвід описує в своїй книзі “Карьера менеджера” керівник найкрупнішої американської автомобільної компанії “Крайслер” Лі Якокка.

У всіх розвинутих капіталістичних странах як на Заході, так і на Сході в практиці господарювання почало приділятися багато уваги навіть таким “дрібницям”, як форма спілкування між керівником та підлеглим, щільно до зміни мови спілкування, яка повинна була сприяти не роз’єднанню, а об’єднанню робочих та підприємців.

На початку 20-х років П’єр С.Дюпон та Альфред П.Слоан вперше розробили організаційні принципи децентралізації для великого бізнесу. А.Слоан зрозумів, що для успішного розвитку необхідно орієнтуватися на зовнішні зміни ( на споживача), і таким чином визначив розвиток менеджменту від замкнутості до відкритості. Тим самим А.Слоан зумовив інтенсивний розвиток маркетингу. Через чверть століття, на третьому етапі розвитку менеджменту, підхід А.Слоана використовували підприємці всього світу. У цей період загальною стала орієнтація на отримання найбільшого прибутку та гнучкість у задоволенні потреб споживача.

У 30-ті роки в Гарвардській школі бізнесу в програму навчання були введені курси з менеджменту в промисловості. На думку П.Друкера зміни відношення до менеджменту відбулися після Другої світової війни.

У розробленному плані Маршалла менеджмент запосів центральне місце. Він використовувався для економічної та соціальної реконструкції. Успіх плану Маршалла підняв попит на менеджмент на найвищий рівень. Усі почали вивчати менеджмент. Японці сприйняли менеджмент як основну рушійну силу ( після 1950 років). Менеджмент став всесвітньою концепцією. Менеджмент став “підприємцем”, відповідальним за реалізацію ресурсів для досягнення найвищих результатів та внесків у національний продукт. Під час здійснення основних функцій менеджмент скрізь стикався з одними й тими ж проблемами. Він повинен організовувати виробничий процес із максимальною продуктивністю праці та спрямовувати працівника на отримання найкращих результатів. Він відповідальний за соціальний вплив свого підприємства на оточуюче зовнішнє середовище.

Четвертий, сучасний етап розвитку менеджменту ( з 1970 дотепер) – етап соціального менеджменту, пов’язаний з ім’ям Пітера Ф.Друкера. На його думку кожне підприємство, окрім отримання прибутку, повинно визначати свою міру соціальної відповідальності перед суспільством.

Сучасний етап розвитку менеджменту об’єднує ефективне ділове адміністрування, менеджмент людських ресурсів, менеджмент бізнесом для гармонійного розвитку суспільства.

3. Сучасні підходи до менеджменту

Як видно із викладеного вище, уявлення про менеджмент як систему знань формувалось під впливом світового суспільного і економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З’явились нові можливості для росту бізнесу, особливо у галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало більш динамічним внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Велике значення у цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба у появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії. Відповідно до вимог часу у 60-70-ті роки сформувалися два підходи до управління організаціями, які інтегрували попередній досвід. Вони були названі системним та ситуаційним.

В основі системного підходу лежить поняття системи.

Система (від грецького – утворення, складання) – це організована множина взаємопов’язаних компонентів та елементів, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем в процесі досягнення поставлених цілей.

Елемент системи – це самостійна (відокремлена) її частина, що має свої специфічні риси, властивості та особливе призначення і проявляє притаманні йому властивості лише при взаємодії з іншими елементами.

Будь-яка організація розглядається як відкрита система, що постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем; вона складається із взаємозалежних підсистем, що знаходяться одна з одною в організаційних відносинах.

Взаємодія організації із зовнішнім оточенням може бути описана такою послідовністю:

1. Надходження інформації про стан ринку, на якому працює організація.

2. Надходження інформації про внутрішні складові організації.

3. Аналіз керівництвом отриманої інформації і прийняття рішень.

4. Надсилання розпоряджень, наказів працівникам організації, щодо дій, які слід виконати, щоб досягти поставленої мети.

5. Мотивування працівників.

6. Виконання працівниками певного обсягу робіт.

7. Досягнення мети.

8. Вплив мети на зміну ринкової ситуації і її внутрішнього середовища.

Системам притаманні певні властивості:

Цілісність – система виступає як цілісний об'єкт, більшою чи меншою мірою відокремлений від зовнішнього середовища.

Взаємопов’язаність – всі елементи системи прямо чи опосередковано пов’язані один з одним і зміна їх складу міняє стосунки між рештою елементів; система може втратити свої властивості. Система не обов'язково поліпшується, якщо вдосконалюється і стає ефективнішою лише якийсь її елемент. Ефект при цьому може бути зворотнім.

Синергізм – всі елементи системи у їх сукупності забезпечують вищу ефективність, ніж сумарна ефективність частин, взятих окремо.

Адаптивність – здатність системи адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища і пристосовуватись до них. Трансформаційні процеси у системі відбуваються як відгук на сигнали зовнішнього оточення

Гомеостатичність – підтримання суттєво важливих для системи параметрів у допустимих межах.

Системний підхід дав можливість зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління.

Як доповнення до системного підходу, у 60-х роках виник підхід ситуаційний, який передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. За цим підходом, головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Основні положення ситуаційного підходу в управлінні розроблені П. Друкером.

Ситуаційний підхід передбачає, що підприємство в процесі своєї діяльності може опинитись в різних ситуаціях, які для свого вирішення вимагають застосування різних прийомів і методів управлінської діяльності.

Ситуаційний підхід дав поштовх появі новітніх управлінських концепцій, націлених на підвищення життєздатності і конкурентоспроможності організацій. Наприкінці 60-х років ХХ століття теорія менеджменту стала збагачуватися дослідженнями у найрізноманітніших галузях – психології, антропології, математики, соціології, філософії, економіки, права, логістики та інших. Представники цих галузей стали інтерпретувати менеджмент відповідно до своїх уявлень, відмінних від загальноприйнятого розуміння, внаслідок чого у теорії менеджменту склалася ситуація, яку стали характеризувати як "справжні джунглі”. Зокрема, представники технократичного менеджменту переносили методи управління технічними системами на процес управління людьми. Найбільш відомими школами цього напряму є теорія еліт, теорія технократії і теорія індустріального суспільства.

У зв'язку з цим було зроблено висновок (з яким погоджуються і сьогодні), що універсальної теорії менеджменту не існує. Кожна організація має використовувати ті рекомендації менеджменту, які відповідають особливостям її функціонування. Ці рекомендації можуть бути запропоновані різними школами управління і стосуватися різних аспектів управлінської діяльності, з чим менеджери мають бути настільки добре ознайомлені, щоб знати, коли їх застосування дає найкращий результат. Тому можна стверджувати, що у менеджменті провідну роль відіграє інтегральний, об’єднуючий підхід, що особливо характерно для сьогодення. Менеджмент все більше набуває інтернаціонального характеру, що пояснюється глобалізаційними процесами, розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій. Зважаючи на це, актуальним для менеджменту є перенесення методів управління, що показали себе ефективними (в тому числі і “ноу-хау” менеджменту), в інші країни.

На передньому краї теоретичних розробок і тенденцій, що мають велику практичну вагу у даний час, виявилися ті напрямки, що найбільшою мірою відбивають сучасні умови функціонування організацій. Це викликано й орієнтацією на новітні технології, і проблемою ризикових інвестицій, і зростаючими вимогами до якості продукції, і прогнозуванням споживчого попиту і поведінки конкурентів, і домінантою стратегічного підходу в керуванні. Пошук і використання все нових і нових методів управління сучасними організаціями дозволяє говорити про появу так званих “організацій, що самонавчаються”. Вони прагнуть створити потужну корпоративну культуру, працюють на партисипативних і командних засадах, дозволяють вільний обмін інформацією, делегують повноваження і владу. Це дає можливість безперервно засвоювати нові знання як на рівні окремих працівників, так і на рівні компанії в цілому. Такі організації можуть використовувати різні теоретичні концепції для свого вдосконалення.

Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок називаються наступні:

1. Реінженіринг. Це — перебудова на сучасній інформаційній і технологічній основі організації виробництва і управління з ясно поставленими цілями і визначеними засобами. У рамках цього напрямку розглядаються і нові імпульси підвищення ефективності, пов'язані зі скороченням розмірів і оптимізацією господарюючих суб'єктів, і потенціал матричних структур, що органічно сполучають лінійне і програмне керівництво, і можливості діяльності комплексних цільових команд, і багато чого іншого.

2. Концепція внутрішніх ринків корпорацій (чи організаційних ринків). Йдеться про перенесення закономірностей і принципів ринкового господарства у внутрішню діяльність корпорацій. Такі перетворення мають охопити всі підрозділи – лінійні, функціональні, маркетингові і навіть апарат вищих керівників. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фокусується на обґрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних структур, на пошуку вигідних співвідношень між великими і малими операціями. Відповідно до цієї концепції підрозділи, що мають економічну свободу усередині підприємств, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві товарів, наданні послуг, у всій системі відносин зі споживачами. На цій основі і з використанням інформаційних технологій формуються "мережні організації" з окремими автономними ланками, так звані віртуальні корпорації. Це передбачає глибоку децентралізацію керування з розширенням демократичних форм і методів функціонування підрозділів і керівників.

Еволюція Менеджменту 📙 Контрольная → 🆔 29630