Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство

Наприкінці X – в першій половині XІ ст. адміністративним осередком  земель Волині і Підкарпаття був  Володимир – місто, що його заснував і назвав власним ім’ям князь  Володимир Святославич. Він передав  управління краєм своєму сину Всеволодові. Місто Володимир стало осередком  єпископства і головним центром  розвитку культури у регіоні.

По смерті Ярослава Мудрого  з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося  від Києва. Першими галицькими князями  були нащадки онуків Ярослава –  Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Найстарший з  них Рюрик володарював у Перемишльському  князівстві, куди входили землі над  Сяном і Верхнім Дністром, приблизно  до р. Стрий. Василькові належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину українських Карпат. На північ від нього лежало Звенигородське князівство. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він, спільно з Васильком, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. На деякий час це припини­ло напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир, якого  літопис називає Володимирком (1124–1153) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм  столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник  Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося  не тільки витіснити Івана з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Особливістю політичного  життя Галичини був значний вплив  боярства, яке формувалося не з  князівської дружини, як в інших  землях, а з родоплемінної знаті. Могутність великих бояр у Галицькій  землі пояснюється не тільки різноманітністю  їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував єдиний шлях – надання посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання  впливу боярських родів, дали їм потім  змогу протидіяти спробам зміцнення  князівської влади (боярство могло  дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин). На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали  більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких  кіл населення, і це спонукатиме  тих давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління  Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153–1187). Його володіння сягнули  вздовж Дністра досить далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту  й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові князівства: будувалися нові міста, фортеці.

Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких  ханів. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні  війни між окремими князями, Волинська  і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні  взаємини. Ці взаємини стали передумовою  об’єднання Волині й Галичини в  одному князівстві.

На Волині влада часто  переходила з рук в руки. Внук Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр., а пізніше його син  Мстислав Ізяславич, спиралися на свої володіння, ведучи змагання за утвердження  на київському престолі. Боротьба за зміцнення  Волинського князівства була нелегкою, і воно час від часу перетворювалось  у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які прагнули вести самостійну політику, були в  Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а  в окремі періоди – також у  Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь поділили його сини: Роман став князювати у Володимирі, Володимир  у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Після смерті Ярослава Осмомисла  у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь  законного правителя – Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені  правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського  князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський  стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199–1205), спираючись на дружинників, міщан і частину  боярства, вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти  опозиційно до нього налаштованої частини  галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий  політик, жорстокий володар, він  здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої  історичної ваги. На заході Південної  Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно  змінило політичну ситуацію в  країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.

Недаремно літописець називав  Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово  «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей  титул, перекладений з грецького  титулу візантійських імператорів  – автократор, засвідчив зміцнення  позиції князя, підпорядкування  ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав  притулку імператор Візантії Олексій  ІІІ Ангел після захоплення Константинополя  хрестоносцями.

Із щирою приязню писав  автор літопису, що великий князь  Роман «одолів усі поганські  народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей  Божих. Він бо кинувся на поганих  як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той  орел, а хоробрий був як тур, бо він  ревно наслідував свого предка Мономаха...»

В 1205 р. під час війни  з Польщею Роман потрапив у  засідку і загинув. Після цього  потужне державне утворення фактично розпадається.

Бояри Галичини, не зацікавлені  у відновленні єдиного Галицько-Волинського  князівства, організували заколот. Вдова  Романа Мстиславича Ганна з малолітніми  синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім  у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні  конфлікти боярства з князями  вело до зміцнення позицій бояр і  до небаченого в інших князівствах  загострення їх боротьби з князівською  владою. Ось що трапилось, скажімо, під  час короткого правління в  Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть  слухняним знаряддям у їхніх  руках. Коли ж Ігоровичі стали  домагатись реальної влади, розгорілась  боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі  влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта  розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля  помсти». Через два роки провідник  боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі –  це був єдиний випадок титулування  князем людини з-поза династії Рюриковичів.

У 1214 р. з допомогою частини  бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською  княжною Саломеєю.

Як тільки княжичі Данило і Василько підросли, вони розпочали  з боярством тривалу і запеклу  боротьбу за престол Волині, а пізніше  і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди  з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба княжичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набрала  характеру визвольної війни за державну незалежність. Молоді Романовичі спирались  на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Союз князівської  влади, боярства, що їй служило, і міської  верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Княжичів підтримали міські купці і ремісники, в тому числі  іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися  на своїх одновірців – іноземних  агресорів). Для перемоги Романовичів  мала істотне значення також позиція  селян-общинників, що входили до княжого  пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії щодо «доброго князя» уже  в той час були поширені в народі.

Від чужоземної окупації визволив галичан новгородський князь  Мстислав Удатний, який разом з Данилом (одруженим з його дочкою) успішно  відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав  князювання не цьому зятеві, а молодшому  угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті, після  наполегливих зусиль Данилові вдалося  утвердитися на Волині, звідкіля він  повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. князь витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти  Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських  і польських феодалів. Волинські  землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.

У тому ж році Данило розгромив  тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».

Внутрішня політика князя  була скерована на посилення держави. Він намагався створити центральний  апарат управління з вірних собі бояр. Вдосконалення системи керівництва  державою відбувалося у напрямку до спеціалізації різних адміністративних ланок, у чому Данило спирався на досвід інших країн. Найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у  військових, адміністративних і судових  справах став двірський.

За князювання Данила розбудовувалися  міста, поставали нові. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася  культура.

Столицею свого князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує  планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і  його брата Василька Романовича. З  їх наказу були споруджені міста-замки  Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів  заліза, й міді, і срібла, і життя  наповнювало двори навколо замку, поля і села».

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Зашкодити їй у князя  не було сили. У 1240 р. Батий виступає на Київ, де правив Данилів воєвода  – Дмитро, котрий і очолив оборону  міста. Після тривалої облоги Київ був  захоплений, пограбований і зруйнований  ворогами. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім  здобиччю завойовників стали Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Зруйнування міст і сіл, величезні  людські втрати – все це завдало  невиправного удару економіці і  культурі краю. Та Галицько-Волинська  земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства, що дозволило  відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих  міст, а й до спорудження нових. Зокрема, були зведені могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який отримав  назву на честь Данилового старшого сина Лева. Водночас князеві й далі доводилось воювати з непокірними  боярами, котрі робили ставку на Ростислава Михайловича, князя чернігівського та його союзників.

Окрім татаро-монголів та лицарів-хрестоносців, Русь продовжували прагнути завоювати  ще й польські та угорські феодали. Данилові Романовичу вдалося вгамувати  їхні зазіхання, здійснивши успішні  походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю.

Не маючи змоги виставити  достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був  змушений поїхати у 1246 р. на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв  руського князя з почестями, але  сучасники розуміли, що ця поїздка  означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь  татарська!» – написав з цього  приводу літописець. Данило дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Однак подальша його діяльність засвідчує, що Данило пішов на підпорядкування ординцям з тим, щоб отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби.

Географічна віддаленість від  Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувались ханські  намісники – баскаки, тут не здійснювалися  тотальні переписи населення з метою  обкладання даниною. Тож головний обов’язок  князя полягав лише в наданні  хану допоміжних збройних формувань  під час його походів на Польщу та Литву.

Данило спорудив низку  укріплених міст, які мали, за словами  літопису, стати опорою «проти безбожних  татар». Поступово, спершу дуже обережно, князь почав шукати союзників  для боротьби з ординцями і  уклав військові угоди зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським  королем.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. Шлюб дочки Данила та Андрія скріпив союз двох найвпливовіших руських князів.

Ординці вирішили розбити  русичів поодинці та наслали на Андрія у 1252 р. величезне військо. Втративши  престол, той змушений був втекти до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, папа римський Інокентій  ІV пообіцяв оголосити хрестовий  похід проти татар і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. Намагаючись використати всі  сили у боротьбі проти іга, Данило погодився. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом.

Показово, що західноєвропейські хроніки вже задовго до здійснення коронації називали Галицько-Волинське  князівство королівством. Тож, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом  мали політичний характер.

Однак плани хрестового походу залишилися не реалізованими. Не отримавши  реальної допомоги, Данило розірвав угоду  з Ватиканом і виступив сам  проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо  відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Намірам  Данила визволити Київ перешкодила  зміна позиції литовського князя  Міндовга, який розірвав військовий союз з Галицько-Волинським князівством. Протистояння Литві безперервно  тривало впродовж 1255–1256 рр.

В 1258 р. татари на чолі з Бурундаєм  повели масований наступ на князівство Данила і змусили його зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад  Галицько-Волинського князівства. Волинню  до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною –  сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.

Лев (1264–1301) переніс столицю  князівства до Львова. Домовившись  із татарами, він здійснив спільні  походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим  та Ужгородом, а також Люблінську землю. Завдяки цьому територія  Галицько-Волинської держави стала  найбільшою за всю свою історію.

По смерті Лева його син  Юрій І (1301–1308 чи 1315) знову очолив єдину  Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів  на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське  князівство змогло на деякий час знову  пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й  Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він теж прийняв  королівський титул, іменуючи себе королем  Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося  домогтися від константинопольського  патріарха встановлення у 1303 р. окремої  Галицької митрополії, до якої входило  кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Підпорядковувалась вона безпосередньо  Вселенському патріархові в Константинополі (перед тим вся Русь входила  до складу однієї митрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної  культури і допомагало захищати політичну  незалежність об’єднаного князівства.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали  в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Велика книгописна майстерня діяла при  дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого  не було у всій землі, і опісля нього  не буде». Князь робив щедрі пожертви церквам. В Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні  риси чітко проступають крізь  церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Літописання в Галицькій  землі з’явилось рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла  в «Повість временних літ», –  винятково талановитий твір.

Яскравий вияв високого рівня  культури краю – архітектура. Будівництво  велося переважно з дерева, кам’яними  спершу зводилися лише храми, рідше  князівські палати. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігалося оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.

Сини Юрія І Андрій і  Лев ІІ (1308 чи 1315–1323) були останніми  з роду Романовичів галицько-волинськими  князями і правили разом. На міжнародній  арені вони орієнтувались на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно  як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більш відчутним ставав натиск на північні окраїни князівства Литви. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу  з Орденом, якому галицько-волинські  князі обіцяли захист від Золотої  Орди. Отже, хоч галицько-волинське  князівство мусило визнавати формальну  залежність від Орди, воно здійснювало  цілком са­мостійну зовнішню політику.

Крім мирних угод з хрестоносцями, було досягнуто порозуміння з  Литвою і Польщею. Польський король Владислав Локетко називав своїх  східних сусідів-князів «непоборним  щитом проти жорстокого племені  татар». Самі ж Андрій і Лев Юрійовичі  титулували себе «божою милістю князі  всієї землі Русі, Галичини і Володимирії». Обидва князі померли одночасно  за нез’ясованих обставин, існує припущення, що вони загинули у бою з татарами.

Дітей Андрій і Лев не мали, тож пряма лінія династії Романовичів  на них увірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон лишався без  правителя. Лише у 1325 р. галицькі бояри  запросили на княжий стіл 14-річного  племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької  віри у православ’я отримав ім’я Юрій ІІ Тройденович. Юний правитель  не став маріонеткою в руках бояр. Себе він називав «божою милістю  уроджений князь всієї Малої  Русі». Юрій ІІ урегулював стосунки з  Золотою Ордою і Великим князівством  Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в  свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати  Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон перейде польському королеві Казимиру ІІІ. Галицькі бояри, не задоволені спробами князя запрошувати  на державні посади католиків –  чехів та німців, отруїли його у 1340 р.

Виснажлива  боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з  боярами і війни князів між  собою ослаблювали сили Галицько-Волинського  князівства. Цим користувалися сусідні  держави. Після смерті Юрія ІІ того ж року польський король Казимир  ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз  «дві корони величезної вартості, оздоблені  дорогими каміннями і перлами, а  також мантію і трон»), але скоро  був змушений відступити. «Управителем і старостою» Галицької землі  став боярин Дмитро Детько. Очолені  ним повстанці не тільки визволили власні землі, але й за допомогою татар спустошили територію Польщі аж до Вісли.