Галицько-Волинське князівство. Данило Галицький

Міністерство  освіти і науки Украйни

Приватний вищий навчальний заклад

«Новокаховський політехнічний інститут» 

Кафедра соціально – економічних

та гуманітарних дисциплін 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з дисципліни «Історія України»

На тему:

Галицько  – Волинське князівство.

Данило  Галицький. 
 

Виконала:                                                                              Студентка 1 курсу

                                                                                                 Групи   ЕКз (050100)

                                                                                                Винокурова Ю.Ю

Перевірив:                                                       Кандидат історичних наук,доцент

                                                                                                Толокньов І.В. 

Нова  Каховка

2011

Зміст

Вступ

1Політична історія

1.1 Західні землі Русі

1.2 Князівства Галичини й Волині

1.3 Заснування єдиного князівства

1.4 Міжусобиці

1.5 Княжіння Данила Романовича

1.6 Княжіння нащадків Данила

2 Соціально-економічна історія

2.1 Суспільство

2.2 Економіка

2.3 Управління

2.4 Військо

2.5 Культура

Джерела та література  
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Га́лицько-Воли́нське князі́вство (1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

   Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.

   Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

   Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Політична історія

1.1Західні землі Русі

Володимир І  Святий, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави.

     У 6 — 7 століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку 7 століття згадуються дуліби, а наприкінці того ж століття — бужани, черв'яни, уличі і білі хорвати, землі яких включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини 9 століття існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов'ян. Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені «гради». Відомо, що хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року.

     Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником, але після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син, Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. У 992 році він підкорив хорватів і остаточно приєднав Підкарпаття. Проте у 1018 році польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів і захопив Червенські міста. Вони перебували під чужоземною окупацією 12 років, допоки Ярослав І Мудрий не повернув їх у походах 1030—1031 років. У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.

1.2 Князівства Галичини й Волині

   На середину 11 століття землі Галичини й Волині остаточно закріпилися в складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід.     Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські князі довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

   У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями й тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», внаслідок якого вона її захопили угорські війська Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси й Польщі, Галич повернено останньому князеві з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.

   На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха, що почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

1.3 Заснування єдиного князівства

Роман Мстиславич — засновник Галицько-Волинського князівства.

   Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства

   Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 13 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

1.4 Міжусобиці

   Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

   Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича . Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

   Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом про-угорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.  

   Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.

1.5 Княжіння Данила Романовича

Пам'ятник у Львові першому королю Русі — Данилу Романовичу.

     Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.

   Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.

   З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.

Мітра перемишлянського єпископа, перероблена з Данилової  корони.

    Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.

    Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

    У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

1.6 Княжіння нащадків Данила

Лев Данилович  на фоні Львова.

Казимир III — завойовник Галицько-Волинської держави.

    У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.

   На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

    Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.

   Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь — до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

2. Соціально-економічна історія

2.1 Суспільство

    Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

    Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

    Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр.