Гроші та кредит. 2

     Зміст

     Вступ..........................................................................................с.3

     1.Необхідність, суть та виникнення грошей.........…................с.3

     2.Пропозиція грошей……………………………...…………….с.7

     3.Організація діяльності центральних банків............………...с.9

4.Поняття про спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

та  їх основні види……............…………………………………с.13

     Висновки...................................................................................c.15

     Список використаної літератури..............................................с.17

     Вступ. 

     У ринковій економіці грошам належить визначне місце. Вони забезпечують життєдіяльність суб’єктів держави, огортаючи всі клітини системи виробничих відносин.

     Справді, величезна кількість людей у  світі щоденно розраховуються грошима  за придбані товари чи послуги. Проте  не кожна людина задумується про  те, яке важливе значення мають  гроші. А вони необхідні для функціонування економіки, оскільки саме гроші можуть привести в рух фінансовий механізм, здатний забезпечити розвиток виробничих сил.

     Отже, будучи предметом попиту, гроші впливають  на ринок товарів і послуг. Стан грошового обігу може привести до змін умов економічної рівноваги. Так, при інфляції люди по-іншому підходять  до розподілу своїх доходів між  заощадженням і споживанням, ніж  у періоди стабілізації цін.

     Найдавнішими  вважаються операції по збереженню грошей. Цим займались чи церковні заклади, чи приватні особини. Слід зазначити, що в деяких випадках уже в давньому світі нараховувались відсотки за внесені  гроші чи власність у сучасному світі  цим займаються банки.

     У цій роботі я намагатимуся розглянути сутність грошей, їхнє економічне значення, і фактори, що визначають їхню сутність. Також буде розкрита тема діяльності центральних банків, та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів.  

     1. Необхідність, суть та виникнення грошей

     Гроші – це одне з найвеличніших досягнень  людства. Їх виникнення пов’язане з 7-8 тис. до н.е., коли у древніх племен з’явились залишки якихось продуктів, які можна було б обміняти на інші такі ж продукти в яких була потреба. Історично як засіб полегшення обміну використовувались каміння, худоба, шматки металів чи інші предмети, які  отримали загальне визнання у продавців  та покупців як засіб обміну. Тобто  все, що визнавало суспільство в  якості обігу, - це і були гроші.

     Існування грошей таке ж давне, як існування  самої людської цивілізації. Зокрема, монети із неблагородних металів  стали використовуватись в обігу  у міру того, як росла вартість золота. Згодом з’явились повноцінні гроші, виготовлені з паперу.

     Уперше  паперові гроші винайшли китайці. Їх почали друкувати у 812 році н.е. У XV - XVIII ст. гроші, виготовлені з паперу, з’явились у Європі і так широко розповсюдились і прижились, що стали основним замінником повноцінних грошей.

     На  протязі століть гроші, як і погляди  на них, змінювались, і навіть у наш  час їх стан не можна вважати завершеним.

     Економічна  сутність, закономірності виникнення та розвитку грошей взаємопов’язані  і взаємозумовлені.

     В економічній науці традиційно виділяються  дві основні концепції походження грошей:

     1)раціоналістична;

     2)еволюційна.

     Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші  виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента  для обслуговування сфери товарного  обігу і підвищення ефективності її функціонування. Конкретна грошова  форма виникає тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно  забезпечують її впровадження у господарський  оборот. Прихильником цієї концепції  був Арістотель. Еволюційна концепція підкреслює об’єктивний характер виникнення грошей, які виділяються із загальної товарної маси, оскільки вони найбільш придатні для виконання функціональної ролі грошового товару. Виділяється загальна маса окремих товарів, які і стають грошима в межах певної суспільної форми товарного виробництва й обігу. Прихильник еволюційної концепції - А.Сміт.

     Епоху товарних грошей змінила епоха паперових  грошей. Вони виявились дуже зручним  загальним еквівалентом, який мав  значні переваги порівняно з попередніми. Сучасні паперові гроші не є повноцінними, як золото, вони мають зміст тільки тоді, коли виконують певні функції.

     Для того, щоб краще зрозуміти суть грошей, потрібно уяснити їхню роль. У зв’язку з цим прийнято вважати, що найкраще економічна суть грошей проявляється в їх функціях.

     Традиційно  в економічній науці виділяють п’ять основних функцій грошей:

     1) міра вартості;

     2) засіб обігу;

     3) засіб платежу;

     4) засіб нагромадження;

     5) світові гроші.

     Цих п’ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальне функціонування грошової маси.

     Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе  ринкове господарство й еквівалентний  товарний зв’язок між товаровиробниками.

     Для забезпечення виконання грошима  функції міри вартості держава у  законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну  грошову одиницю розрахунків  – національну валюту. Масштаб  цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції  міри вартості.

     Гроші як засіб обігу. У цій функції  гроші відіграють роль тимчасового  посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при  купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов’язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

     Акт реалізації товару на ринку або акт  перетворення товару в гроші –  центральний, найважливіший у ринковому  господарстві. Процес товарно-грошового  обміну здійснюється за формулою: Т1 –  Г – Т2; де Т1 – Г - продаж товару; Г – Т2 - купівля іншого товару на гроші. Ця формула відображає ту реальність товарного обміну, що в умовах ринкових відносин гроші важливіші, ніж товар. У краще становище потрапляє той господарський суб’єкт, хто має гроші (покупець), а не той, хто має товар (продавець).

     Ці  дві основні функції найбільше  зумовлюють сутність грошей. Функція  грошей як засобу обігу доповнює функцію  грошей як міри вартості, а ідеальна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

     Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів  у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують  гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.

     Функція грошей як засобу нагромадження. У цій  функції гроші вилучаються з  товарного обігу і нагромаджуються  на банківських рахунках. Такі заощадження  є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

     Світові гроші у функціональному плані  відображають вихід товарно-грошового  обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При  цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

     Говорячи  про світові гроші потрібно розглянути поняття “конвертованість” валют. Здатність національної валюти вільно обмінюватись на іноземні валюти у  всіх видах грошових операцій по дійсному валютному курсі називається  конвертованістю (conversion (англ.) – перетворення).

     На  даний час повністю конвертованими вважаються лише не більше десяти валют світу, з них шість - вільно використовувані: долар США,Євро, німецька марка, японська йена, англійський фунт стерлінгів і французький франк. Саме ці валюти виконують функцію світових грошей в повному обсязі, виступаючи в якості міжнародного розрахункового і платіжного засобу в усіх видах операцій. Також цю функцію відіграють наднаціональні грошові одиниці – СДР, ЕКЮ, які використовуються міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

     Українська  гривня поки що не є конвертованою  валютою, це пов’язано

       з недосконалістю ринкових відносин, недостатнім товарним покриттям  гривні та загальною нестабільністю  фінансової ситуації в Україні. 

     Детальний розгляд кожної із виконуваних грошима  функції допоміг визначити грошову  суть. Отже, суть грошей випливає з їх функцій (насамперед – як засобу обміну і засобу платежу). Такий характерний  для сучасної економічної науки  підхід – виводити суть грошей з  їх функцій був визначений англійським  економістом Дж. Хіксом, який сказав: “Гроші – це те, що використовується як гроші”.

     Зі  сказаного ним можна виділити три основні властивості грошей, що розкривають їх суть:

     · гроші забезпечують всезагальну  безпосередню обмінюваність. На них  можна придбати будь-який товар;

     · гроші виражають мінливу вартість товарів. Через них визначається

     ціна  товару, а це дає кількісне порівняння різних за споживчою вартістю товарів;

     · гроші виступають матеріалізацією  всезагального робочого часу закладеного  в товарі.

     Кожна з вищевказаних функцій має свою специфіку, але при цьому діє  у взаємозв’язку з іншими функціями, і будь-яке непорозуміння в системі функціонування грошей руйнує їх стійкість та протидіє виконанню законів грошового обігу.

     2.Пропозиції грошей.

     Монетаристи (люди,які дотримуються  економічної теорії, згідно з якою кількість грошей справляє вирішальний вплив на економічну активність і рівень цін, а цілі грошової політики найкращим чином досягаються шляхом регулювання темпів зростання пропозиції грошей) розглядають пропозицію грошей як альтернативне відношення до їх попиту. Це дві невіддільні й водночас  протилежні сторони єдиного економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може вилитись в проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високими темпами інфляції.

     Позитивний  кореляційний зв’язок між зростанням грошової пропозиції та рівнем інфляції визнають і кейсіанці і монетаристи. Так, Дж. Кейнс уважав, що усяке зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень відсоткової ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде розширюватися опосередковано, оскільки пониження відсоткової ставки призводить до збільшення інвестиційних витрат.

     У протилежність цьому, М.Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену частку свого доходу у вигляді готівки і зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.

     Кейсіанство вчить мистецтву маневрування з допомогою норми процента: як відомо, тільки вона, змінюючи ціни на капітальні активи визначає обсяг інвестицій.

     Монетаристи  прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою “проміжну мішень” у грошовій масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано “грошове правило”, згідно якого збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежно від кон’юнктури і циклічності коливань.

     Таким чином, у монетаристів спостерігається  протиріччя у поглядах на пропозицію грошей на монетарну політику. З  одного боку, монетаристи вважають, що на відміну від попиту, який визначається економічними процесами, пропозиція грошей є суто екзогенним показником, що не залежить від функціонування економіки, М.Фрідмен та його прихильники закликають “Не чіпати гроші”, пояснюють кризи, інфляцію, безробіття причиною втручання держави в грошово-кредитну сферу. З другого боку, методи лікування економіки прямо пов’язані у монетаристів з контролем за станом грошової маси. Основну причину недоліків у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Основний зміст монетаризму полягає в тому, що приборкання інфляції можна досягти шляхом гальмування зростання грошової маси.

     Центральному  банку необхідно взяти на себе зобов’язання не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. При визначенні грошової пропозиції, М.Фрідмен пропонує орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей.

     3.Організація діяльності центральних банків.

           Центральний банк  це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений монопольним правом емісії банкнот та здійснює керівництво грошово-кредитною системою країни.

     Об’єктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських зв’язків. Це пов’язано з недовірою різних суб’єктів ринку до багатьох грошових знаків в обігу, причому випущених не лише “чужими”, але і “своїми” банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало крахи фінансових ринків. До того ж банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників. У зв’язку з цим банкнотна емісія поступово централізувалась у небагатьох найбільш надійних банках, чиї грошові знаки користувались загальною довірою та без перешкод могли виконувати функції засобів обігу й платежу на всій території країни. Законодавче закріплення емісійного права за якимось одним комерційним банком завершувало процес формування єдиного центрального банку. В інших випадках державою відразу приймалися ті чи інші нормативно-правові акти, що визначали створення нового банку з монопольним правом емісії банкнот у даній країні.

     Таким чином, процес організації центральних  банків міг здійснюватись за двома напрямами. Перший  еволюційний є характерним, наприклад, для Англії. Банк Англії був заснований у 1694р. як приватна акціонерна компанія для фінансування війни короля Вільгельма III проти Франції. За кредитування уряду йому було надано виключне право емісії банкнот у Лондоні та ряд інших привілеїв. З прийняттям у 1844р. акту Роберта Піля новоствореним банкам заборонялось випускати в обіг банкноти, а при злитті чи поглинанні вже діючих комерційних банків 2/3 їх емісійного права переходило до Банку Англії, що суттєво зміцнювало його позиції. У 1921р. до Банку Англії остаточно перейшло право грошової емісії на території Англії та Уельсу, що по суті завершило тривалий процес формування центрального банку країни

     Другий  напрям передбачав утворення центрального банку відразу як емісійного центру. Цей напрям був обраний у США, де у 1913р. Конгрес прийняв Федеральний  резервний акт, згідно якого в  країні було створено Федеральну резервну систему з 12 банків, що мають єдине  керівництво та виконують роль центрального банку. Відповідно до закону банкнотна емісія була зосереджена виключно у 12 федеральних резервних банках.

     Наприкінці XIX та на початку XX ст. центральні банки  біли створені у переважній більшості  країн світу. При цьому, отримавши  монополію на випуск банкнот, вони поступово зосереджували функції управління всіма грошово-кредитними процесами в економіці та реалізації державної політики у даній сфері, групуючи навколо себе банки й інші інститути кредитної системи. Це загалом визначило підстави для остаточного формулювання терміну “центральний банк” (хоча у ряді країн його називають національним, народним, державним та ін. термінами),

     За  формою організації центральні банки  можуть бути державними або акціонерними. Капітал державних банків повністю зосереджений в руках держави. При  цьому у такий спосіб центральний  банк може бути організований як в  момент свого безпосереднього створення, так і шляхом націоналізації вже існуючих центральних банків, які до цього функціонували на акціонерних засадах. При акціонерній формі організації центрального банку його капітал або взагалі не належить державі (наприклад, у США капітал федеральних резервних банків формується за рахунок пайових внесків комерційних банків членів ФРС), або належить лише частково (наприклад, у Бельгії та Австрії  50%, в Японії  55%, у Швейцарії 57%).

     Незалежно від форми власності центральні банки у багатьох країнах є  юридично самостійними та не підпорядковуються  уряду в поточних питаннях реалізації своєї політики, діючи в інтересах  усього суспільства. Конкретні форми  управління центральним банком залежать від національних особливостей та політичного  устрою країни. Поточне керівництво  операціями, як правило, здійснюється внутрішніми органами управління (директорами, адміністративними радами), тоді як вибір стратегічних орієнтирів і  завдань центрального банку визначається більшою мірою органами політичного типу. Від системи призначення у ці органи залежать відносини між центральними банками та інститутами державної влади, що в кінцевому підсумку визначає ефективність функціонування центрального банку як основного органу державного регулювання економіки. У США, наприклад, Федеральна резервна система очолюється Радою керуючих із 7 членів, які призначаються президентом за згодою сенату строком на 14 років на ротаційній основі. Це забезпечує певну стабільність роботи ради, а також її послідовність та незалежність у прийнятті рішень.

     З метою забезпечення безперебійної  організації розрахунків у господарстві комерційні банки відкривають кореспондентські рахунки в центральному банку, на яких зберігаються певні суми коштів і через які здійснюються розрахунки між банками. Крім того, центральний банк встановлює норми обов’язкових резервів у певній продукції до розміру вкладів у комерційних банках. Депонування зазначених резервів у центральному банку здійснюється з метою забезпечення гарантій платежів по депозитах, а також регулювання кредитних можливостей комерційних банків.

     Акумуляція  зазначених сум на рахунках у центральному банку дає йому можливість використовувати  їх для надання короткострокових кредитів комерційним банкам на поповнення у них тимчасової нестачі коштів. Центральний банк, таким чином, забезпечує стабільність функціонування всієї  банківської системи, діючи як кредитор останньої інстанції, що дозволяє уникнути масового банкрутства банків внаслідок  фінансової паніки. Тому центральний  банк повинен мати постійні можливість надавати такі кредити, навіть в тому разі, якщо це протирічить іншим цілям його діяльності (наприклад, боротьбі з інфляцією).

     Окрім кредитування й розрахунків, на центральний  банк як банк банків досить часто покладаються обов’язки з ліцензування й контролю за діяльністю інших кредитних установ країни. Центральний банк встановлює обов’язкові для комерційних банків правила здійснення операцій, ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, пред’являє необхідні кваліфікаційні вимоги до керівництва банківських установ. Ця діяльність центрального банку має на меті запобігання зловживанням у банківській сфері, забезпечення стабільної роботи кредитних інститутів, безпеки вкладів юридичних і фізичних осіб, зниження ризику банкрутств в економіці в цілому. 

     4. Поняття про спеціалізовані кредитно-фінансові інститути та їх основні види. 

     Окрім банківських установ, важливе місце  у кредитних системах переважної більшості країн належить спеціалізованим  кредитно-фінансовим інститутам, які  в останні десятиліття набувають  усе більшого розвитку та починають  складати серйозну конкуренцію для  комерційних банків на ринку фінансових послуг.

     Спеціалізовані  кредитно-фінансові інститути являють  собою установи кредитної системи  небанківського типу, що акумулюють грошові  доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись  на виконанні кількох операцій або  обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

     Хоча  спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути діють, як і банки, у  різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх основних банківських  функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та відрізняє від  банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством багатьох країн світу  проводиться чітке розмежуванні сфер діяльності банків і небанківських  установ, що в значній мірі обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

     Об’єктивні  передумови становлення і розвитку кредитно-фінансових інститутів пов’язані  з необхідністю обслуговування тих  секторів ринку позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й  особливі технічні прийоми і які  з тих чи інших причин (наприклад, економічна невигідність або законодавча  заборона) не обслуговуються комерційними банками. Спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути у сучасному розумінні, як окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі  їхні операції виконувались кредитними установами і раніше. У першій половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а в подальшому пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був зумовлений рядом об’єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів і заощаджень різних верств населення, а потреби у їх прибутковому використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах. По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення. По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове інвестування коштів.

     Останній  момент є особливо важливим у процесі  розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів та набуття ними сучасної ролі в економічній системі. Їх здатність  акумулювати значні суми коштів на тривалі строки була однією з основних причин стимулювання урядами ряду країн  у післявоєнний період активного  розвитку тих кредитних установ, які здійснювали інвестиції на відновлення  господарства. По завершенні відновлення  держава стимулювала інвестиційні процеси вже суто як такі, що пов’язані  з потребами економічного росту, у чому важлива роль належала спеціалізованим  кредитно-фінансовим інститутам. У  цілому ряді розвинутих країн такі інститути були створені самою державою з метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання росту споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих  регіонів. При цьому участь держави  виявлялась не лише у заснуванні спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів, але  й наданні гарантій уряду за їх зобов’язаннями, а в окремих випадках і бюджетних субсидій на розвиток і розширення операцій.

     Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів пов’язані  з: акумуляцією заощаджень населення  шляхом залучення коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виду господарської діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій в рамках кредитної взаємодопомоги.

     Залежно від обраної сфери діяльності розрізняють різні види спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів, функції  і назви яких, а також обсяги і типи операцій, роль у кредитній  системі та економіці значно відрізняються  у різних країнах. Найбільш характерними і поширеними у промислово розвинутих країнах видами спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів є:

1. страхові компанії;
2. пенсійні фонди;
3. інвестиційні фонди;
4. фінансові компанії;
5. кредитні спілки,;
6. ломбарди;
7. міжбанківські об’єднання.

     Висновки.

     Проблема  виникнення та питання про сутність і функції грошей залишаються предметом гострих дискусій, де проявляються багато різних думок до їх розв’язання. Це пов’язано із складністю і багатогранністю грошей як предмета вивчення. Тому для з‘ясування сутності грошей необхідне послідовне, всебічне та детальне дослідження цього економічного явища, шляхом вивчення історії походження та розвитку грошей, їх форм та функцій. У першому та другому розділі моєї контрольної роботи розглянуто необхідність та виникнення грошей їх пропозиція. Детальний розгляд кожної із виконуваних грошима функції допоміг визначити грошову суть.

     Розглядаючи необхідність, суть та механізм формування пропозиції грошей, ми переконалися, що центральний банк може суттєво впливати на пропозицію грошей, хоч і не в  стані повністю її контролювати.

     Зроблено  висновок, що Центральному банку необхідно взяти на себе зобов’язання не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. При визначенні грошової пропозиції, орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей. Розглянута об’єктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи та розкриті поняття про спеціалізовані кредитно-фінансові інститути їх основні види. Визначили найбільш характерні і поширені у промислово розвинутих країнах види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів  такі як: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди, міжбанківські об’єднання.