Класифікація сучасних релігій. Католицька церква в міжнародних відносинах

Київська Гуманітарна Академія

Контрольна робота

з дисципліни «Основи світової політики.»

Київ – 2012

План

1. Класифікація сучасних релігій.
2. Католицька церква в міжнародних відносинах.

1. Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.

Христия́нство (від грец.— «помазанник», «месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.

Християнство  зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в  Палестині) в I ст. Засновником вважається Ісус Христос. В наш час християнство є однією з найпоширеніших у світі  релігій — його притримуються  більше чверті людства. Християнство займає перше місце у світі за географічним розповсюдженням, тобто майже в  кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Іслам - друга після християнства за кількістю  послідовників світова релігія, релігія смирення і повної покори всевишньої волі. Її заснував у VII столітті на грунті арабських племінних релігій  пророк Мухаммед. Він проголосив, що існує лише один великий Аллах  і що всі повинні бути покірні  його волі. Це був заклик до згуртування  арабів під прапором єдиного бога. Мухаммед закликав арабів вірити в  єдиного бога і служити йому в  очікуванні кінця світу, судного  дня і встановлення «царства справедливості і миру» на Землі. В ісламській релігії Аллах - бог єдиний, безликий, вищий і всемогутній, мудрий, всемилостивий, творець всього сущого і його верховний  суддя. Біля нього немає ніяких богів, яких би то не було самостійних істот. Тут немає християнської трійці з її заплутаними взаєминами між  богом-батьком, його сином Ісусом і  містичної фігурою бога-духа святого. В ісламі є вчення про рай і  пекло, про гідного людині в потойбічному світі за його справи. На страшному  суді сам Аллах буде допитувати кожного  з живих і мертвих, і вони, голі, з книгою, в якій записані їхні справи, будуть в страху чекати його рішення. Грішники потраплять у пекло, праведні в рай.

  Буддизм  - релігія подолання страждань.  Буддизм виник в Індії в  VI-V ст. до н.е., на п'ять століть  раніше християнства і на дванадцять-ісламу.  Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні,  відомий світу під ім'ям - Будди,  тобто Просвітленого, був сином  князя з племені Шак'я.

 Церкви  — це течії, які більшою  чи меншою мірою виокремились  у самостійні релігії і спираються  на певну історичну основу. У  християнстві основними церквами  є католицька, православна, лютеранська,  англіканська, кальвіністська. В іноземній  літературі їх називають ще  деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять  і релігійні конфесії, що склались  порівняно недавно: адвентизм,  баптизм, п'ятидесятництво тощо.

 Секти,  або розколи — це нові утворення  всередині церкви, які виникли  внаслідок відокремлення від  основної церкви. До сект належать  баптисти, єговісти, п‘ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, старопольська церква та ін.

 Усередині  кожної церкви і віросповідання  можуть існувати ще відмінні  одна від одної школи, які  церковна ортодоксія визнає як  припустимі. Наприклад, в ісламі  існують чотири школи тлумачення  його віровчення: ханбалістська,  ханфітська, маликітська та мафіїтська.

 У  межах певної церкви можуть  існувати спеціальні ордени для  виконання окремих цільових завдань  тієї чи іншої релігії. Такими  орденами в католицькій церкві  є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі —  ахмадія, синусія та ін.

 В  історії релігієзнавства відомо  чимало спроб здійснити класифікацію  релігійних вірувань, охопити єдиною  схемою всі існуючі релігії.  На мій погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

 За  етнічною ознакою релігії поділяються  на:

I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з  епохи первісного ладу, існують  серед народів, які донині зберігають  елементи родового й племінного  способу життя. Поширені переважно  серед аборигенів Африки (анімізм,  фетишизм, магія, культ предків  — звичайно в політичній літературі  об'єднуються під загальною назвою  анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії  (тотемізм); серед народів Півночі  (шаманство).

II. Національні.  Це релігії, замкнені національною  ознакою, існують лише серед  певного народу. До національних  релігій належать іудаїзм, індуїзм,  синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.

III. Світові.  Поширені серед різних народів  і націй сучасності. В наш час  їх існує три — християнство, іслам, буддизм.

 За  рівнем розвитку релігії поділяють  на такі види:

I. Ранні  форми релігії. Релігії, породжені  первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.

II. Політеїстичні.  До них належать майже всі  національні релігії (за винятком  іудаїзму та сикхізму) і світова  релігія —буддизм.

III. Монотеїстичні.  Таких релігій нині чотири. Дві  з них —християнство, іслам  — світові релігії, дві —  іудаїзм і сикхізм —національні  релігії.

 До  окремої групи належать синкретичні  форми релігії, що утворилися  внаслідок зрощення, злиття різних  етнічних і світових релігій.  Серед них: афрохристиянські релігії  (церква херувімів і серафимів  та ін.); ісламо-християнські секти  (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд докитайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

 Сьогодні, в період глибокої кризи релігії  у глобальному масштабі, на руїнах  старих церков і сект виникають  нові, нетрадиційні, форми релігії.  їх дуже багато, серед них є  одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії  можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате  і дзюдо. Прихильники цих течій  є і в нашому суспільстві  серед певних груп і прошарків  молоді, а також інтелігенції, переважно  технічної.

2. Католицька Церква є не тільки могутньою духовною, але й також соціально-історичною силою сучасності, в лоні якої знаходяться більше мільярда вірних і яка має свій політико-правовий центр – Ватикан, котрий вважається найменшою в світі незалежною державою (державою-містом). Католицизм є єдиною релігією, яка виступає від першої особи в міжнародній політиці і яка регулює проблеми релігійного права за допомогою міжнародних договорів (конкордатів).

У сучасній юридичній літературі немає єдності  щодо того, чи можна вважати Ватикан  суб’єктом міжнародного права. Якщо одні автори вважають його таким суб’єктом, то інші говорять про те, що суб’єктом міжнародного права є не сам Ватикан, а Святий Престол, оскільки в міждержавній практиці міжнародні договори укладаються від імені Святого Престолу, а не Ватикану. Святий Престол, з цього погляду, має виключне верховенство, суверенну владу та юрисдикцію стосовно Ватикану, який є також його власністю.

Якби  там не було, на сьогодні Ватикан, будучи центром Римо-Католицької Церкви, провадить активну зовнішню політику і здійснює широку дипломатичну діяльність, свідченням чого є досить численні міжнародні договори (конкордати), укладені за участю цього суб’єкта міжнародних  відносин та міжнародного права.

З огляду на це, Папа Римський є главою держави  Ватикан, справжній вплив якої значно перевищує її розміри. Впродовж багатьох століть Римо-Католицька Церква на підставі вчення Христа сформувала власну концепцію міжнародного права, яка базується у свою чергу на християнській теорії природного права. Ми сьогодні ще не маємо якогось єдиного і цілісного документа Католицької Церкви, в якому була б чітко і всебічно представлена католицька концепція міжнародного права. Найбільш важливим джерелом Католицької Церкви, в якому окреслено найсуттєвіші риси католицької теорії міжнародного права є «Соціальна наука Церкви». В цьому документі сформульовані засадничі принципи та вартості, на яких спирається сучасна візія міжнародного права та міжнародних відносин Католицької Церкви.

Не будемо забувати й про те, що історично  європейська наука міжнародного права виникла і розвивалася  в лоні Католицької Церкви та її теологічної думки, завдяки чому міжнародне право (право народів) називали правом «християнських народів». Так, приміром, такий юрист-міжнародник, як Вулсі (Woolsey) визначав міжнародне право, як сукупність «правил, які християнські держави визнають обов’язковими  у своїх стосунках одна з одною, а також до своїх підданих».

В межах  теорії «християнського міжнародного права» ми повинні говорити не стільки  про єдине, загальнохристиянське міжнародне право, скільки про три головні  концепції цього права: католицьку, православну та протестантську. Так  само як колись «протестантська етика», про що писав соціолог Макс Вебер, визначила «дух капіталізму», так  само етико-правові концепції трьох  головних напрямів християнства визначили  дух відповідних концепцій міжнародного права. Навіть в умовах сучасного  секуляризованого світу релігійні  настанови продовжують впливати на зміст зовнішньої політики та міжнародно-правову  концепцію тієї чи іншої країни. Найбільш яскравий приклад цієї тези – США, в яких переважно протестантський  менталітет американської зовнішньополітичної  еліти суттєво впливає на її ставлення  до міжнародного права. Не є випадковим, що досить нігілістичний підхід адміністрації  президента Буша-молодшого до міжнародного права (так звана «зовнішньополітична  концепція Буша», яка передбачала  можливість превентивної війни незалежно  від вимог міжнародного права) був  пов’язаний з тим, що в цій адміністрації  домінували так звані «неоконсерватори», чий релігійний світогляд отримав  назву «неопротестантизм». Сутність цього неопротестантського світогляду полягала в тому, що Бог нібито наділив  США у світі особливою місією, яка дозволяє ігнорувати норми и  принципи міжнародного права, а сам  президент Буш-молодший був переконаний  у власній «богообраності», що особливо чітко проявилося під час несанкціонованої Радою Безпеки ООН війни в Іраку.

Привертає до себе увагу й те, що стосовно питання  про початок війни в Іраку  ми спостерігали зіткнення двох концепцій  міжнародної політики та міжнародного права, а саме – протестантської, точніше навіть «неопротестантської», та католицької, яку озвучив тодішній Папа Римський Іван Павло II, котрий рішуче висловився проти цієї протиправної війни і закликав до мирного вирішення даного конфлікту.

На жаль, в сучасній науці міжнародного права  ще не має грунтовної всеохоплюючої  праці, спеціально присвяченої сучасній католицькій концепції міжнародного права. Єдиним винятком є класична праця  американського юриста-міжнародника Джеймса  Брауна Скотта під назвою «Католицька  концепція міжнародного права», яку  було опубліковано ще в 1934 році. Симптоматично, що ця праця присвячена не стільки конкретному аналізові католицької концепції міжнародного права, скільки поглядам творців науки міжнародного права – католицьким теологам Франціску де Віторіа (Francisco de Vitoria) та Франціску Суарезу (Francisco Suarez). Цікаво, що, як це випливає з підтитулу цієї книги, Франціско де Віторіа, принаймні з погляду Джеймса Скотта, є засновником сучасного права народів, а Франціско Суарез є засновником «сучасної філософії права взагалі та права народів – зокрема».

Мабуть  вже в цьому ми можемо побачити першу суттєву різницю між  класичною наукою міжнародного права, що має католицькі коріння, та «сучасною» наукою міжнародного права, батьком  якої часто називають голандського юриста Гуго Гроція. Не забудемо й те, що Гроцій був протестантом, і це вплинуло на його міжнародно-правовий світогляд. Якщо класична католицька доктрина усіляко підкреслює міцний зв’язок  науки та практики міжнародного права  з Богом, виводить його з Божественого права (jus divinum), то Гроцій став першим вченим, який, по суті, відірвав міжнародне право  від християнської теології і  створив раціональну концепцію  міжнародного права, що грунтується  на природному праві розуму. При  цьому Гроцій підкреслював, що існують  такі закони розуму, на яких ґрунтується  й міжнародне право, які є чинними  незалежно від того, чи є Бог. Природне право, яке диктується людським розумом, і на яке спирається міжнародне право, на думку Гроція, є незмінним і  не може бути зміненим навіть самим  Богом. Як не може Бог зробити так, щоб два плюс два не було чотири, вважає Гроцій, так не може він перетворити  зло на добро. Одразу ж впадає в  око, що цей погляд Гроція є досить наївним, оскільки в реальному житті, яке є більш складним, ніж математичні  формули, ми спостерігаємо ситуації, коли два плюс два може бути більше, ніж чотири. Так, приміром, можуть бути такі ситуації, коли, як це помітили прихильники  синергетики, поєднання двох елементів  може призводити до ефекту, який є більшим, ніж проста сума цих елементів, і навпаки.

З погляду  теології, Гроцій явно недооцінює Бога, його всесилля, і не розуміє дію  Промисла Божого в суспільстві та історії людства.

Починаючи з Гроція міжнародне право та його наука дедалі більше втрачають свій сакральний зміст і органічний зв’язок  з Богом. Внаслідок цього відбувається невідворотня позитивізація міжнародного права та його дегуманізація, коли на місце прав та інтересів людини ставиться  всевладдя держави. В позитивістській  теорії і практиці міжнародного права  та міжнародних відносин держава  стала тим ідолом, тим молохом, який затьмарив Бога, і на вівтар якого було принесено чимало людських жертв. Забувши про те, що єдиним сувереном може бути лише Бог, позитивісти  наділили абсолютним суверентітом виключно державу і ця позитивістська теорія суверенітету перетворилася на інструмент, що захищає і виправдовує порушення  прав і свобод людини всередині держави.

На відміну  від цієї позитивістсько-протестантської  концепції міжнародного права, яка  в кінцевому рахунку призвела до того, що міжнародне право було безсильним ефективно протидіяти гуманітарним катастрофам світових війн XX ст., католицька концепція ретельно зберігає органічний зв’язок міжнародного права з  Богом, людиною, та її гідністю як образа Божого. На відміну від позитивістської  концепції міжнародного права, яка  не має під собою стійкого фундаменту, а в нормативістській теорії Ганса  Кельзена взагалі втратила такий  фундамент, перетворившись у порожню  беззмістовну абстракцію, католицька концепція стоїть на потужному фундаменті віри в Бога а також віри в людину та її гідність.

Однак на разі немає якоїсь загальновизнаної католицької концепції міжнародного права. Ми можемо лише спробувати реконструювати її скориставшись для цього низкою джерел. Що це за джерела? Насамперед, це такі джерела, як: Біблія, рішення та правила Вселенських Соборів  Католицької Церкви, папьскі енцикліки, булли та листи, католицька соціальна (суспільна) наука (вчення), Кодекс канонічного  права, вчення отців та вчителів Церкви (насамперед таких, як Святий Августин та Фома Аквінський), конкордати тощо.

Досить  складно встановити чітку ієрархію цих джерел, однак очевидним є  те, що центральне місце в цій  ієрархії посідає Слово Боже у  вигляді Біблії. Зазначимо, що у період Середньовіччя Біблія була важливим джерелом міжнародного права, на основі якого навіть вирішувалися міжнародні спори. Невипадково «батько науки  міжнародного права» Гуго Гроцій у  своєму класичному творі «Про право  війни та миру» багато цитує Біблію, обґрунтовуючи свої тези.

На другому  місці треба поставити енцикліки  Папи Римського, влада якого має  виключний характер. Як відомо, конституція Pastor aeternus 1870 року наділяє Папу «найвищою  і повною юрисдикцією над Римо-Католицькою  Церквою як у питаннях віри і моралі, так і в питаннях дисципліни і  управління», а також владою «над кожною з Церков, що знаходяться  у спілкуванні з Папою і  над кожним без винятку священиком і віруючим, незалежно від будь-яких прав земної влади» (канон 218, № 1-2). Крім того, на Першому Ватиканському Соборі 1870 року було оголошено догмат про  непомильність Папи, згідно з яким вчення у справах віри або моралі, які Папа проголошує урочисто ex cathedra, тобто як Пастир і Вчитель всіх християн, силою своєї найвищої апостольської  влади, – вважаються непомильними і зобов’язують в усій Церкві.

На третьому місті в цій досить умовній  ієрархії джерел знаходяться рішення  та правила Вселенських Соборів, а на четвертому – канонічне право  Католицької Церкви (Corpus juris canonici).

Стосовно  соціальної науки Католицької Церкви, в якій найбільш рельєфно проявляється католицька концепція міжнародного права, то вона теж значною мірою  побудована на згаданих вище джерелах. Варто наголосити на тому, що остання  версія цієї науки, яка виражена в  «Компендіумі соціальної науки Церкви» 2004 року, великою мірою систематизує і узагальнює соборний досвід Католицької  Церкви, а також враховує енцикліки та виступи Івана Павла II. Цей Компендіум було розроблено у відповідності до рекомендацій Івана Павла II з метою викладення в синтетичний та вичерпний спосіб соціального вчення Католицької Церкви. Саме тому цей Компендіум одночасно віддзеркалює міжнародно-правові погляди самого Івана Павла II.

На основі цих та інших джерел спробуємо  виокремити основні риси католицької  концепції міжнародного права, розуміючи  при цьому, що значною мірою це буде результатом нашої особистої інтерпретації.

Отже, першою характерною рисою католицької  концепції міжнародного права є  те, що вона в дусі теології Фоми Аквінського  в міжнародних стосунках стверджує  не стільки примат міжнародного права, скільки примат верховенства Божественого права. Згідно з цією концепцією, міжнародне право в разі колізії з природним  правом (тобто правом «написаним у  серцях людей») поступається цьому  природному праву, яке, в свою чергу, поступається вимогам Божественого права.

По-друге, в рамках католицької концепції  міжнародного права ми можемо говорити не стільки про «верховенство  права» або конкретніше «верховенство  міжнародного права в міжнародних  відносинах», скільки про «верховенство  Божественої благодаті» стосовно права. Тут слід пригадати, що для апостола Павла, який полемізував проти «Закону», цей «Закон» охоплював не тількі позитивне, але й також природне право.

Як пише російський православний мислитель  Борис Вишеславцев: «Апостол Павло  був першим, хто встановив це широке і надзвичайно широке поняття  закону, яке охоплює будь-який позитивний закон і природний закон, «написаний в серцях». Згідно з цим древня католицька Церква рецепувала стоїцьке вчення про природний закон, яке  війшло в середньовічну теологію, в систему Фоми Аквіната і Суареца, і перебуває як непохитний принцип  природного права та природної моралі в католицькій теології і до цього  часу: вічний божествений закон, природний  закон покладено в основу позитивного  закону і є мірилом його цінності».

До того ж Вишеславцев робить цікаве спостереження  щодо «трагедії закону», під якою він розуміє його безсилля у боротьбі зі злом, оскільки закон, на його думку, в практиці досягає протилежного, а не того, до чого він прагне. «Свідомий закон, – пише Вишеславцев, розкриваючи нам психологічний механізм дії права, – який виражається в формі заборони і який звертається до волі, викликає протилежну дію в силу протидії підсвідомого світу».

В християнстві безсиллю закону (права), через яке  неможливо «врятуватися», різко  протиставляється Божествена благодать. Справжній християнин не є громадянином безбожного Царства земного, царства  гріха, яке святий Августин називає civitas terrena, і яке є сферою держави  і права; він є громадянином Царства  Божого, civitas Dei, яке є сферою надзаконною, метаюридичною, сферою благодаті, любові та свободи. У цьому Царстві людина не є рабом закону і права, а знаходиться вище них, є їхнім хазяїном. Тут пригадуються слова Христа про те, що не людина існує для суботи, а субота для людини, тобто треба говорити про верховенство людини стосовно права, а не навпаки.

З цього  погляду міжнародне право також  може розглядатися як знаряддя гріха, якщо воно втратило внутрішній зв’язок з Божественою благодаттю.

По-третє, католицька концепція міжнародного права є не тільки теоцентричною, але й також антропоцентричною. Його теоцентризм полягає в тому, що міжнародне право повинно служити  Боговоі, реалізовувати його заповіді. Якщо ж говорити про антропоцентризм  католицької концепції міжнародного права, то він суттєво відрізняється  від світського розуміння антропоцентризму (наприклад, у сучасній юридичний  літературі багато йдеться про антропоцентризм  «європейського права» у вигляді  Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року). Світський правовий антропоцентризм  ставить на перше місце права, свободи і інтереси емпіричної людини, яка по суті знаходиться під владою гріха. Така свобода людини на практиці часто означає свободу гріха. На відміну від цього, християнський  правовий антропоцентризм має на увазі людину як цілісність трьох  чинніків – духовного, душевного  та тілесного (плотського). До того ж  і це принципово важливо, в цій  моделі людини її тілесний світ (світ підсвідомих  інстинктів і жадань, які часто  є причиною гріховної поведінки) підпорядковується душевному світові (свідомості, розуму людини), а душевний світ, у свою чергу, підлягає верховенству духовного світу, який пов’язує людину з Богом, у межах якого відбувається зустріч та спілкування людини з  Богом. З огляду на існування цих  трьох світів ми можемо говорити про  відповідну ієрархію трьох видів  права – Божественого права (jus divinum), природного (морального) права та позитивного (плотського) права. Історію розвитку людства з погляду історії  права ми можемо розглядати як поступову  зміну трьох парадигм права –  перехід від панування Божественого права (епоха Середньовіччя) до природного права (в рамках якого відбувся внутрішній перехід від верховенства моралі до верховенства розуму), а потім перехід від природного права до панування позитивного права (приблизно XIX ст.). Наслідком цієї «еволюції», а точніше деградації, права стала нинішня духовна криза права, держави та суспільства, які втратили внутрішній зв’язок з Богом, перетворившись у знаряддя реалізації корисних інтересів і прагнення влади. Як відомо, суть цієї кризи всебічно розкрив ще видатний соціолог Пітірім Сорокін у своїй фундаментальній праці «Соціальна та культурна динаміка».

Четвертою характерною рисою католицької  концепції міжнародного права є  те, що в ній ключове значення має категорія «спільного блага (добра)», яка походить зі вчення Фоми Аквінського. З огляду на це, міжнародне право, його норми та принципи, є  слушними тією мірою, якою вони служать  реалізації «спільного блага», а не егоїстичним інтересам окремих  політиків та держав. «Спільне благо» є моральним критерієм, за допомогою  якого оцінюється справедливість та ефективність норм міжнародного права, а також конкретні дії держав.

Список  використаної літератури:

Горлач  М.І. , В.Г Кремень Політологія: наука про політику

Єришев  А. О. Досвід соціологічних досліджень релігійності. — К.: Наук, думка, 1967.

Лубовсъкий  В. Д. Соціологія релігії // Соціологія: Короткий енцикл. еловик / За заг. ред. В. І. Воловина. — К.: УЦДК, 1998.

Мальський М. 3., Мацях М. М. Теорія міжнародних  відносин: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2007. — 461 с.

Щёкин Г. В. Религии мира. — К.: МАУП, 1995.

Створення ліги націй 

Питання про  Лігу на порядку денному виявилося  одним з головних як мінімум з  двох головних причин. По-перше, як міжнародний  орган Ліга насправді могла внести практичний вклад в регулювання  міжнародних відносин і зменшення  небезпеки війни. По-друге, Ліга і  її Статут були покликані дати правову  і моральну санкцію політиці великих  держав, легалізувати її в очах громадської  думки, яка до 20-м рокам ХХ століття вже ставало важливим політичним чинником, - передусім в демократичних  і ліберальних країнах.

      Питання створення Ліги викликали  серйозні спори між головними  учасниками конференції. На одному  з перших засідань з'ясувалося,  що плани її створення, витікаюче  від різних делегацій, відрізняється  мірою просторовості і мірою  опрацювання деталей. Французький  план, зокрема, був набагато детальніший  за британський. Париж непримиренно  вимагав включення в Статут  пункту про створення міжнародних  збройних сил, здатних підтримувати  безпеку в Європі. Франція сподівалася  використовувати свою перевагу  в сухопутних силах і зробити  їх основою майбутньої міжнародної  армії, яку при необхідності  можна було б направити проти  Німеччини. Одночасно французька  делегація вважала, що спочатку  необхідно підготувати і підписати  договір з Німеччиною, а потім  займатися створенням міжнародної  організації.

      У цьому Клемансо зустрів дуже  серйозний опір Вильсона, що вважав, що створення світового ладу  треба починати якраз з будівництва  Ліги. На думку США, Лізі як  головній міжнародній організації  по створенню нової системи  колективної безпеки можна було  навіть взагалі делегувати право  розробки мирного договору з  Німеччиною. Вильсон наполіг на  підготовці проекту створення  Ліги спеціальною комісією. У  рамках конференції був утворений  (25 січня 1919 р.) комітет з підготовки  проекту Ліги націй. Резолюція  про його установу, запропонована  британською делегацією, передбачала,  що Ліга

      1) буде створена для врегулювання  усіх питань, пов'язаних з установленням  миру і сприяння міжнародній  співпраці, здійсненню гарантій  виконання взятих міжнародних  зобов'язань;

      2) стане невід'ємною частиною  загального договору про мир  і залишиться відкритою для  приєднання кожної цивілізованої  нації, яка прийме і підтримає  її цілі;

      3) забезпечить періодичні зустрічі  її членів на міжнародних конференціях (сесіях), в інтересах чого будуть  створена постійна організація  і секретаріат для забезпечення  роботи Ліги в перервах між  конференціями (сесіями).

      Те, що ухвалило резолюції було  безперечним успіхом Вильсона, але  воно не гарантувало підготовки  Статуту організації до закінчення  роботи за договором з Німеччиною. Опоненти Вильсона не приховували  надій на провал роботи комісії  під його головуванням. Але американська  делегація виявила завзятість. Сам  президент США за допомогою  члена американської делегації  Д.Х.Миллера двічі переробляв  свій початковий проект Ліги. Останній був закінчений вже  2 лютого 1919 р.

      11 квітня 1919 р. уся робота за  Статутом після суперечок і  узгоджень була завершена. 28 квітня  Статут був схвалений конференцією  і увійшов в якості складової  частини в усі мирні договори  з Німеччиною і її європейськими  союзниками - Версальський, Сен-Жерменский, Трианонский і Нейиский.

Нові підходи до проблеми боргів і репарацій. план юнга

У другій половині 20-х років темпи відродження  економічного потенціалу Німеччини  прискорилися: в 1927 р. її промислове виробництво  досягло довоєнного рівня, а експорт  перевищив цей рівень в 1929 р. Проте, уряд Німеччини домагався перегляду  плану Дауеса, що визначив розмір щорічних репараційних платежів від 1 млрд. в 1924-1925 рр. до 2,5 млрд. марок в 1928-1929 рр. Воно настоювало на зниженні суми і зміні  термінів платежів. Західні держави  пішли назустріч цим побажанням. Вирішено було заснувати комітет  експертів з репараційного питання, яке очолило американський фінансист, президент компанії "Дженерал електрик" Оуен Юнг.