Конституція УРСР 1919 року

План

Вступ

Термін “Конституція” латинського походження і означає “встановлення". В стародавньому Римі так називали окремі акти імператорської влади, які мали силу джерел права. В стародавній Греції це слово розуміли як державний устрій, який офіційно закріплений в Основному законі. Сьогодні “конституція” - правовий акт вищої юридичної сили в державі, фундамент державного і суспільного життя, головне джерело національної правової системи. Вона регулює основні суспільні відносини, які пов’язані з організацією державної влади, формами правління і державного устрою, з основними правами людини і громадянина, їх обов’язками, територіальним устрієм, володіє основними юридичними якостями, є фактором стабільності у суспільстві, функціонування державного механізму в режимі злагоди і законності.

Норми Конституції впливають не тільки на динаміку реформування державних структур, а й на усе суспільство. В демократичній державі конституція має велику цінність, оскільки вона обмежує втручання держави в особисте життя людини, створює умови для формування громадянського суспільства. Вона являється на тільки правовим, а й політичним документом, в якому відповідні політичні та інші групування через конституційні приписи намагаються втілити свої ідеї, погляди на владу, власність, права людини і громадянина, на державний устрій, розподіл владних повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, між центром і місцями тощо.

Також Конституція забезпечує високу ступінь свободи і організованості  суспільних відносин, їх постійне вдосконалення  і розвиток. Такий вплив проявляється в безпосередньому регулюванні суспільних відносин в економічному, соціальному будівництві і інших сферах. В результаті конституційного регулювання встановлюється найбільш оптимальний порядок суспільних відносин, який відповідає інтересам всього населення країни. Причому, кожен народ намагається створити Конституцію, притаманну власній національній ідеї.

Не є виключенням й український  народ, основними критеріями для  якого виступають:

національна особливість;

самоповага;

боротьба за незалежність і побудову своєї суверенної держави;

відданість таким суспільним цінностям, як соборність, християнські настанови, здобуткам своєї національної історії, зокрема ідеям козацтва, феномену Шевченка тощо.

Історія становлення українського конституціоналізму охоплює значний період, починаючи аж з “Пактів й конституції законів та вольностей війська запорозького” Пилипа Орлика (1710 р) і закінчуючи Конституцією, прийнятою Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Ще Конституція Пилипа Орлика мала демократичний характер. В ній обмежувались гетьманські прерогативи, зменшувалась соціальна експлуатація, зберігався особливий статус запорожців і т. інше.

Взагалі, більшість істориків притримуються  думки, що і Конституції, прийняті в  радянський період, теоретично носили демократичний характер, хоча практика свідчить про інше.

І, нарешті, найдемократичнішою є нині діюча Конституція, прийнята 28 червня 1996 року.

Ще в перших її статтях закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість  діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, й органами або посадовими особами.

Взагалі, всі нормативні документи  конституційного характеру, що були прийняті в період становлення українського конституціоналізму, залишили свій слід у формуванні української державності.

В літературі відокремлюють різні  точки зору щодо сутності конституції, які можна звести до слідуючих  позицій:

договірна;

теологічна;

природно-правова;

марксистсько-ленінська (класова).

Щодо останньої, то за нею трактовка  сутності конституції виходить з  того, що даний політико-правовий документ - результат співвідношення класових сил в суспільстві. Так, наприклад, один із державних діячів першої половини 50-х років ХХ-го століття П. Стучка писав: “Конституцією ми називаємо основні закони сучасної держави. Мета їх - визначити в письмовій формі співвідношення класів даної держави в даний час”. З його точки зору, “конституційна держава - особлива, високоорганізована організація пануючого класу". З класового розуміння конституції виходили такі відомі державознавці перших років радянської влади, як Г. Гурвіч, І. Енгель [1].

Вищезазначені теоретичні конструкції  знаходили втілення в основних законах  перших років радянської влади. Особливо це було закріплено в конституції Української соціалістичної радянської республіки 1919 року, яка виходячи з класового підходу, встановлювала, що Українська республіка є організацією диктатури пролетаріату і експлуатуємих мас пролетаріату та біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями, експлуататорами та поміщиками.

Таким чином, конституція стала  не інструментом суспільної злагоди, а  правовою базою проведення репресій одних класів проти інших. Це базувалося на ідеї класової сутності конституції, в основі якої було ленінське положення: “Сутність конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, що відносяться до виборчого права в представницькі установи, їх компетенція…відображають дійсне співвідношення класових сил в суспільстві" [2].

Не дивлячись на закріплення  зазначених ідей Конституція 1919 року наклала  суттєві відбитки на подальше творення української державності аж до періоду  перебудови у 80-90-ті року.

Розділ І. Політика радянської влади в Україні 1919 року

У 1919 р. в Україні була встановлена радянська форма державності. Першим кроком зробленим в цьому напрямку була відмова більшовиків від попередньої назви - Українська народна республіка. І вже з 6 січня 1919 року держава одержала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова  зазнав значних змін. По-перше, з  тимчасового він перетворився на постійний. По-друге, став називатися Радою  народних комісарів (РНК), а його підрозділи - народними комісаріатами.

Взагалі, радянська державна структура  формувалася в умовах громадянської  війни та революційної ідеології. Ради існували переважно у губернських  містах, а на місцевому рівні діяли  надзвичайні органи влади військово-революційні  комітети (ревкоми). Історики пояснюють це тим, що “більшовики, не впевнені у підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам" [3].

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Такі ж повноваження мали і комітети бідноти, які створювалися на селі. Вони покликані були внести розкол у найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

З початку 1919 року прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської  війни.

Так, 1 червня утворюється “військово-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основною метою була мобілізація та централізація сил радянських республік для того, щоб відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об’єднання під керівництвом вищих органів РСФСР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

Вся модель соціально-економічної  політики РНК України була на зразок Росії. Економічний курс, що запроваджувався  отримав назву “військового комунізму”. Його складовими частинами були:

націоналізація всіх підприємств;

заборона свободи торгівлі, згортання  грошового обігу, запровадження  карткової системи розподілу  продуктів;

встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної  трудової повинності;

введення продовольчої розкладки.

Сьогодні історики вважають, що “військовий комунізм” виступав моделлю державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Основними елементами політики “військового комунізму" була продрозкладка, запроваджена в січні 1919 року. Вона виступала одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створення комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Проти цієї політики були селяни. Наслідком цього стала хвиля стихійного селянського руху, спрямована проти продрозкладки та насильницької колективізації.

Отже, не дивлячись на всі перешкоди, у 1919 році на теренах України запроваджувався  більшовицький режим. Проявами цього  процесу стали формування та організація  радянської державної структури; включення  України в “військово-політичного союзу" радянських республік; прийняття першої конституції УСРР, що була розроблена на основі конституційної моделі РСФСР і яка юридично оформила існування радянської державності на території України.

Розділ ІІ. Характеристика Конституції УСРР 1919 року та її вплив на державотворення країни

§ 1. Основні завдання, положення  Конституції та ідеологічне обгрунтування

Розбудова радянської держави йшла на повну силу. На початку березня  відбувся з’їзд Комуністичної партії більшовиків України. На з’їзді було розглянуто проект Конституції, підкреслено, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, було визнано за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.

6 березня 1919 року в Харкові  відкрився ІІІ Всеукраїнський  з’їзд Рад, на який прибули  1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами.  Головним питанням, яке розглядалося, було зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуто військове, продовольче та земельне питання.

І, нарешті, 10 березня проект Конституції  УСРР був поданий на розгляд і  затвердження з’їзду Рад. Якщо зважати  на думку деяких істориків, то проголошення Конституцією диктатури пролетаріату було чистою фікцією. Насправді владу на той час прибрала більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави [3].

Які ж основні положення мала Конституція?

По-перше, Українська Соціалістична  Радянська Республіка визначалась, як організація диктатури працюючих  та експлуатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для  перемоги над їх віковими гнобителями  і експлуататорами-капіталістами та поміщиками [4] (Розділ І, пункт 1).

По-друге, у першому розділі Загальні положення Конституції визначалися  основні завдання диктатури пролетаріату аналогічні Конституції РСФРР, а  саме:

здійснення переходу від буржуазного  ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. А після здійснення цих завдань диктатура зникне, а за нею, до остаточного оформлення майбутнього комуністичного ладу, зникне й держава, уступивши місце вільним формам суспільного життя, збудованого на основах організації загальної праці на загальну користь і братерську солідарність людей [4] (Розділ І, пункт 2). Для досягнення цієї мети Українській Соціалістичній Радянській Республіці надавались такі повноваження:

проведення в життя заходів, що безпосередньо направлені на знищення існуючого економічного устрою і  виявляються в скасуванні приватної  власності на землю і на всі  інші засоби виробництва;

закріплення в області будівництва  державного життя влади за робітничим класом, встановлюючи здійснення державної влади виключно працюючими масами і цілком усуваючи пануючі класи від таких повноважень;

утворення для працюючих мас  можливості користуватися правами (свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок), позбавляючи цих прав пануючі класи і спільні з ними по своїй політичній позиції громадські групи;

організація озброєння для оборони  здобутків соціалістичної революції, притягнення до цієї оборони всіх трудових елементів країни.

Якщо провести порівняльну характеристику Конституції 1919 року і Конституції 1996 року, то можна дійти висновку, що історія українського конституціоналізму зазнала значних перетворень за визначений період.

Це можна побачити на прикладі принципу, закріпленого в Конституції 1996 року, згідно з яким людина, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Україна пройшла шлях від наміру увійти в склад єдиної Соціалістичної Радянської Республіки до створення самостійної, незалежної держави.

Завдання і принципи Конституції 1919 року та її основні положення  були обумовлені історичними процесами, що відбувалися в той період.

§ 2. Конституція державної влади: центральних та місцевих органів

Для істориків, юристів, політиків  завжди була складною проблема теоретичної розробки функціонування державної влади. І сьогодні вона вирішується з врахуванням положень загальносвітового досвіду.

Як зазначають історики і фахівці, саме теоретичні розробки змісту державної  влади за радянської доби не здійснювались… Автори підручників з радянського державного права взагалі уникали розкривати зміст даної категорії як інституту цієї галузі права (5).

Тому, щоб визначити вихідні  положення функціонування державної  влади за Конституцією Української  Соціалістичної Радянської Республіки 1919 року, необхідно з’ясувати такі питання:

що є джерелом державної влади;

який зміст цієї влади;

які конституційні принципи організації  і діяльності державної влади  є основоположними;

що покладено в основу розподілу  функцій державної влади;

яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

хто є суб’єктами в конституційно-правових відносинах з приводу організації  та здійснення державної влади;

що є об’єктом в згаданих правовідносинах;

яка мета здійснення державної влади.

Розкривши зміст цих питань, ми зможемо визначити основні елементи та складові державної влади України 1919 року.

Відповідно до Конституції влада  працюючих має на території УСРР здійснюватись через Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів  та інші органи влади по означенню Рад (Розділ І, пункт 5).

До повноважень Центральної  радянської влади на Україні належали:

всі питання загально-державного значення, зокрема:

затвердження, зміна і доповнення до Конституції;

установлення і зміна державних  меж Республіки;

зносини з чужоземними державами, зокрема і оголошення війни й  встановлення згоди;

встановлення основ організації  збройних сил;

загальне керівництво внутрішньою  політикою;

цивільне, карне і процесуальне законодавство;

установлення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства;

керування грошовою системою і організація  фінансового господарства Республіки;

державний контроль над діяльністю Радянської влади, зокрема над правильністю, закономірністю та доцільністю грошових витрат;

всі питання, що не мали загально-державного значення і були взяті на розгляд  органами Центральної Радянської влади.

Відповідно до Конституції Центральна Радянська влада мала такі свої органи на Україні:

Всеукраїнській з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів;

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК);

Ради Народних Комісарів (РНК) - (Розділ ІІ, пункт 7).

З’їзд Рад був вищою владою Української  Соціалістичної Республіки. В перервах між з’їздами такою владою виступав ВЦВК. Вони визначали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського уряду і всіх органів Радянської влади в країні. Так, до виключного відання ВЦВКР згідно з п.11 розділом ІІ Конституції належали:

Вибори і звільнення Народних Комісарів  та Голови Ради Народних Комісарів.

Розгляд державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою.

Визначення порядків виборів місцевих органів Радянської влади, норми  представництва і загальних постанов щодо внутрішньої організації цих  органів, означених меж відання та влади між ними.

Деякі питання могли розв’язуватись як владою з’їзду, так і ВЦВКР, а  саме: щодо затвердження, зміни Основ  Закону; встановлення меж Республіки; затвердження річного бюджету та керування грошовою системою.

ВЦВКР був відповідальним перед  Всеукраїнським з’їздом Рад і обирався останнім по призначенню з’їзду. Рада Народних Комісарів відповідала і перед Всеукраїнським з’їздом Ради і перед ВЦВКР.

Управління окремими галузями керування  країною покладалось на відділи  ВЦВКР та Народні Комісаріати  на чолі з завідуючими, обраними ВЦВКР. При цьому, кількість та межі відання відділів та їх внутрішня організація установлювалася ВЦВКР (п.14 Розділу ІІ).

Зазначався в Конституції і  склад та повноваження Ради Народних Комісарів. Згідно із п.15 вона складалася з Голови та Народних Комісарів, в число яких входили:

всі керівники окремими відділами  ВЦВКР;

інші особи, що обиралися окремо ВЦВКР з його розсуду.

Компетенція РНК полягала в тому, що вона мала право брати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися  законодавства та загального керування країною і вирішувати їх при наявності загального або спеціального уповноваження ВЦВКР.

Конституція 1919 року визначила також  структуру, компетенцію та порядок  утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми (пункт 18 Розділу ІІ).

Проаналізувавши положення Конституції  УСРР можна зробити висновок, що вони приймалися виходячи з основних завдань диктатури пролетаріату - придушення контрреволюційних намірів з боку заможніх класів та переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Цим обумовлювалось і створення та функціонування існуючої на той час системи центральних та місцевих органів влади, що суттєво відрізняється від теперішнього. Так, згідно Конституції 1919 року в організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВЦВК і РНК не існувало поділу на гілки влади і не була чітко визначена компетенція кожного з цих органів. Навіть РНК було надано право видавати закони, що свідчить про відсутність інституту єдиної законодавчої влади. Також в історичній літературі зазначається, що починаючи з травня 1919 року у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВЦВК, який на початку 1920 року перейшов до сесійного порядку роботи. Президія керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях, розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління… [6].

Були недоліки і в діяльності місцевих органів влади. Виходячи з  того, що центральні відомства не зобов’язані були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи, вони не визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

За Конституцією 1919 року не мали підгрунтя  до існування органи судової влади, прокуратури та адвокатури. Не існувало єдиної системи судових установ, а були різноманітні революційні трибунали. Відповідні зміни були внесені лише у 1922 році із затвердженням Положення про судоустрій УСРР ВЦВК. Нормативні документи з приводу створення прокуратури були прийняті у 1922 році.

Отже, на початку 20-х років Конституція  УСРР 1919 року правову основу організації  та діяльності державного механізму  республіки вже визначала лише формально.

§ 3. Закріплення прав та обов’язків народу України

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства пропагандується  принцип, відповідно до якого права  і свободи людини, гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка бере на себе обов’язок по їх утвердженню та забезпеченню. Велике значення в цій сфері відіграють положення основ конституційного ладу, що закріплюються в Конституції нашої держави.

В той час коли приймалась Конституція 1919 року, наше суспільство було іншим, тому і сам Основний закон дуже далекий від цієї моделі. Зазначені  в ній положення суттєво обмежували права і свободи громадян України. Держава не сприяла консолідації та розвитку української нації, нав’язувала українським громадянам власну ідеологію та забороняла свободу політичної діяльності і право приймати участь в управлінні країною.

Так, відповідно, п.20 Розділу ІІ право вибору мали лише слідуючі категорії громадян, що до дня виборів досягли 18 років:

всі, що здобували засоби до життя  продукційною і загальнокорисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечують першим можливість продукційної праці, тобто різні робітники і службовці, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві; селяни й козаки;

солдати Червоної Армії і матроси  Червоного Флоту.

При цьому:

надавалось право Місцевим Радам за постановами Центральної влади зменшувати встановлений вище вік;

чужинці, що належали до робітничого  класу і трудового селянства  також користувалися виборчим правом.

Згідно з п.21 Розділу ІІ виборчого права і права бути обраними позбавлялися особи, хоч би вони і входили в одну з попередніх категорій:

особи, які користувалися найманою працею з корисною метою;

особи, що жили на нетрудові прибутки, а саме: прибутки з маєтків, підприємств  тощо;

приватні торговці, комерційні посередники;

ченці й духовні настоятелі церков і релігійних культів;

службовці і агенти колишньої поліції  окремого корпусу жандармів і  охоронних відділів, а також члени  панувавшого в Росії дому;

особи, які визнані в установленому  порядку божевільними та особи, що перебувають під опікою;

особи, засуджені за корисливі та ганебні вчинки на термін, встановлений законом або судовим вироком.

В Розділі ІІІ Конституція УСРР закріпила перелік прав і обов’язків працюючого народу України. Хоча відповідно до п.22 вона надавала працюючим масам всі права і можливості в області громадянського і політичного життя, але з метою повного проведення основ диктатури пролетаріату.

В Основному законі також закріплювались такі положення як:

з метою забезпечення за працюючими дійсно волі совісті, а також припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового строю, церква відокремлювалась від держави і за всіма громадянами визнавалося право пропаганди релігійних наук, котрі не переслідували жодних соціальних та політичних завдань, а також антирелігійних наук, що не суперечили комуністичним поглядам;

з метою забезпечення за працюючими свободи висловлення своїх думок  - УСРР усувала залежність преси від капіталу і віддавала в руки робітничого класу та селянської бідноти всі технічні і матеріальні засоби до видання газет, брошур, книг та інших творів друку і забезпечувала їх вільне розповсюдження по всій Україні;

в цілях забезпечення свободи зборів - УСРР, визнаючи право за працюючими Радянської Республіки вільного влаштування зборів, союзів і т.п., віддавала в розпорядження робітничого класу та селянської бідноти всі відповідні для влаштування народних зборів помешкання з світлом і опаленням;

з метою забезпечення свободи спілок УСРР, зламавши економіку та політичну  владу заможних класів і усунувши цим всі перепони, які до цієї пори перешкоджали робітникам і селянам користуватись свободою організацій та акцій - давала робітникам і селянам всяку допомогу, матеріальну та іншу для їх об’єднань і організацій;

в цілях забезпечення доступу дознання, ставилось завдання дати робітникам і селянам повну, всебічну і даремну освіту.

Зазначені вище види прав і свобод громадян в Конституції УСРР 1919 року були вичерпними. Що характерно, поділу на громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права не існувало. Більша частина з них зовсім була відсутня, а наявні свободи надавались обмеженій категорії осіб.

На відміну від сучасної Конституції, в статті 43 якої вказано, що “кожен має право на працю, що включає  можливість заробляти собі на життя  працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, Основний закон УСРР 1919 року відносив працю до обов’язків всіх громадян Республіки і проголошував гасло: ”не працюючий не їсть” (п.28 Розділ ІІІ). Наряду з цим, з метою всебічної охорони здобутків Великої Робітничої Селянської Революції, обов’язком всіх працюючих визнавалась оборона соціалістичної батьківщини і встановлювалась загальна військова повинність.

Захищати революцію зі зброєю в  руках - було почесне право, яке надавалося лише працюючим. На нетрудові елементи покладалося виконання інших військових обов’язків.

Відповідно до Конституції 1919 року певний спектр прав мали і не громадяни  УСРР. Так, виходячи з солідарності працюючих всіх націй, працюючим  чужинцям, які жили на території  Української Республіки і належали до робітничого класу або селянства надавались всі політичні права українських громадян (п.30).

Відповідно до п.31 УСРР надавала також право притулку всім чужинцям, що терпіли переслідування за релігійні проступки, проступки, направлені проти інтересів уряду, що захищає буржуазні класи.

УСРР, визначаючи рівні права за працюючими, незалежно від їх раси та національності - визначала суперечним основним законом Республіки, встановлення для будь-кого яких-небудь привілеїв та обмеження рівноправності.

Взагалі, з огляду інтересів робітничого  класу в цілому - Українська Соціалістична Радянська Республіка позбавляла політичних прав окремих осіб та окремі групи, що користувалися цими правами на шкоду соціалістичної революції.

Отже, як свідчить аналіз Конституції УСРР 1919 року щодо забезпечення народу України правами та свободами, то вона дуже далека від сучасної моделі, в основу якої покладений принцип - “дозволено все, що не заборонено законом".

Взагалі, в процесі будівництва  радянського держаного апарату в Україні на створення права суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. В зв’язку з надзвичайним загостренням класової боротьби вносились корективи в процес регулювання суспільних відносин, посилювались заходи позаправового примушення.

Одним з основних заходів, які проводились  більшовиками на підставі норм Конституції, було усуспільнення засобів виробництва. Громадяни не мали права на приватні власність, яка шляхом експропріації  перетворювалась на державну. При  цьому, націоналізації підлягали землі, заводи, фабрики, транспорт. Особливо це відбилось на визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Відповідно до закону, заборонялися цивільно-правові угоди з землею і лише держава була виключним власником землі та мала право визначати долю як об’єкта володіння та користування.

Дуже своєрідними були норми  Конституції що стосується визначення трудового права.

У зв’язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці, неможливістю втілення в життя принципу особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва - норми Конституції були використані для запровадження обов’язкової трудової повинності, поширення трудової мобілізації та мілітаризації виробництва.

Ще одним недоліком Конституції 1919 року було те, що вона не закріпила також такий принцип, як недоторканність особи, що в подальшому призвело до проведення кримінальних репресій, невизначеності санкцій кримінально-правових норм. А відсутність ідей та принципів народовладдя в Конституції призвело до поглинання більшовицьким апаратом дійсних інтересів суспільства, соціальних структур та спільностей, колективів, а саме головне - окремих індивідів. Це призвело до формування головного принципу в державотворенні того періоду, де не держава існувала для людини, а людина зобов’язана була підкорятися державі.

Та з часом підтвердилось  те, що не дивлячись на норми Конституції  УСРР, держава неспроможна була здійснювати  ефективну соціальну політику, а  саме:

забезпечити права людини;

створити систему охорони здоров’я, соціального забезпечення та працевлаштування;