Контрольная работа по "Криміналістике"

1. Поняття і завдання кримінально-виконавчого законодавства України.
2. Поняття, види і завдання контролю за діяльністю органів  і установ виконання та основні засоби виправлення  і ресоціалізація засуджених до позбавлення волі.

1. Поняття і завдання кримінально-виконавчого законодавства України.

Україна як суверенна  правова держава, проголосивши свою незалежність, отримала можливість сформувати і реалізувати самостійну політику в галузі боротьби зі злочинністю, законодавчо  закріпити форми і методи її подолання. Прийняття нових Кримінального і Кримінально-виконавчого кодексів суттєво вплинуло на процедуру призначення, виконання і відбування кримінальних покарань, обумовило визначити стратегію і тактику держави щодо реформування органів та установ, наділених правами і обов'язками виконання покарань.

Важливо наголосити, що поняття кримінально-виконавчого  законодавства вченими у галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається  як система нормативно-правових актів, що регламентують порядок та умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Відповідно  до ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу  України кримінально-виконавче законодавство  України складається з КВК України, інших нормативно-правових актів, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:

— створення  умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;

— запобігання  вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;

— запобігання  тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства  закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:

— визначення принципів виконання кримінальних покарань;

— визначення правового  статусу засуджених, гарантій захисту  їх прав, законних інтересів та обов'язків;

— визначення порядку  застосування до засуджених засобів  впливу з метою виправлення і  ресоціалізації;

— визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

визначення  нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;

— визначення участі громадськості в цьому процесі;

— регламентація  порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;

— звільнення від  відбування покарання;

— допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого  законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії.

Наведене положення  характеризується тим, що норми кримінально-виконавчого законодавства є похідними від норм кримінального законодавства і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру виконання і відбування покарання та цілі покарання, які закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція), але вони повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж завдання покарання. Кримінально-виконавче законодавство визначає порядок і умови виконання кримінальних покарань, систему, підстави і порядок їх застосування, що встановлено Кримінальним кодексом України.

Норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними  положеннями кримінально-виконавчого  законодавства України є наступні:

- формування  державної політики у сфері  виконання покарань Державною кримінально-виконавчою службою;

- визначення  Кримінально-виконавчого кодексу  базовим законодавчим актом, який  регулює порядок і умови виконання  кримінальних покарань;

- виконання  кримінальних покарань органами  і установами Державної кримінально-виконавчої служби та іншими державними органами;

- створення  передумов для належної соціальної  адаптації осіб, які звільняються  від відбування покарання.

Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя вимагають щоб КВК не відставав від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться зміни через прийняття законодавчих новел.

Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України.

В Особливій  частині законодавець формулює порядок  і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання  покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Таким чином, узагальнюючи викладене, можна надати наступне визначення Особливої частини кримінально-виконавчого  законодавства: це сукупність норм, які  регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Норми Особливої  частини кримінально-виконавчого  законодавства можуть бути застосовані  на підставі та зважаючи на положення  Загальної частини. І навпаки, норми  Загальної частини кримінально-виконавчого  права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність.

Норми Особливої  частини кримінально-виконавчого  законодавства вперше розташовані  в певній ієрархічній послідовності  у чотирьох розділах КВК України (Розділ II: гл. 5 ст. 26-28; гл. б ст. 29; гл. 7 ст. 30-35; гл. 8 ст. 36-40; гл. 9 ст. 41-46; гл. 10 ст. 47; гл. 11 ст. 48-49; гл. 12 ст. 50-55; гл. 13 ст. 56-70; гл. 14 ст. 71-85; Розділ Ш: гл. 15 ст. 86-101; гл. 16 ст. 102-106; гл. 17 ст. 107-117; гл. 18 ст. 118-122; гл. 19 ст. 123-137; гл. 20 ст. 138-140; гл. 21 ст. 141-149; Розділ IV: гл. 22 ст. 150-151; Розділ V: гл. 23 ст. 152-157; гл. 25 ст. 158-159; гл. 26 ст. 160-166).

Норми Загальної  частини кримінально-виконавчого  законодавства можуть бути застосовані  на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми кримінально-виконавчого законодавства реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України.

Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини  кримінально-виконавчого законодавства  свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань.

Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо  без осіб, засуджених до арешту, без осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення волі і т.п.

Крім того, неможливо  виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної  частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України.

Єдність норм Загальної  і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства проявляється і в спільності захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України).

Поряд із визначенням  видів покарань, органів та установ, які їх виконують, Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства  містить так звані заохочувальні  норми, які передбачають підстави звільнення від відбування покарання (ст. 152 КВК); припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153); порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154); надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157). Крім того, Особлива частина врегульовує порядок нагляду і контролю за особами, звільненими від відбування покарання (гл. 25 і 26 КВК України).

Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства  як і Загальна частина, піддається певним змінам, які спричинені, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами у політичному, економічному та духовному житті населення, а також станом злочинності в державі.

При цьому цілком логічним є положення щодо зміни  і доповнення насамперед Особливої, а не Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства. Це мало місце напередодні розробки і прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу. Так, з 1991 р. було внесено до діючого (до 2003 р.) Виправно-трудового кодексу 1970 р. більше 100 змін і доповнень, що стосувалися виконання та відбування покарань. Окрема частина поправок і змін в положення Особливої частини КВК України диктувалася необхідністю приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність до міжнародних правових норм, стандартів та принципів (наприклад, поводження із засудженими, роздільне тримання в залежності від рівня безпеки, створення належних умов відбування покарань таін.).

Процес внесення змін до статей Особливої частини  триває і після прийняття нового КВК України. Загальна частина Кодексу поки що є незмінною, але певні напрацювання науковців у галузі кримінально-виконавчого права вже є. По-перше, це закріплення норми, яка б роз'яснювала, що таке виконання і що таке відбування кримінального покарання.

Значення кримінально-виконавчого законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України.

Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства  ґрунтується відповідно до закріплених  у ст. 5 КВК України принципів  виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини  кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.).

Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства  характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України.

В Особливій частині законодавець формулює порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Норми Особливої  частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та зважаючи на положення Загальної частини. І навпаки, норми Загальної частини кримінально-виконавчого права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність.

Норми Загальної  частини кримінально-виконавчого  законодавства можуть бути застосовані  на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми  кримінально-виконавчого законодавства  реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України.

Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини  кримінально-виконавчого законодавства свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань.

Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо  без осіб, засуджених до арешту, без  осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення  волі і т.п.

Крім того, неможливо виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України.

Значення кримінально-виконавчого  законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається  вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України.

Особлива частина  кримінально-виконавчого законодавства  ґрунтується відповідно до закріплених  у ст. 5 КВК України принципів  виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.).

Узагальнюючи  вищевикладене, робимо висновок, що Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства - це система науково обґрунтованих юридичних норм, які регламентують порядок та умови виконання покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарання у колоніях різних видів та особливості відбування покарань жінками та неповнолітніми, а також норми, які визначають підстави звільнення від відбування покарання, припинення відбування покарання і порядок звільнення, порядок дострокового звільнення, надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також норми, що забезпечують за ними нагляд і контроль.

2. Поняття, види і завдання контролю за діяльністю органів  і установ виконання та основні засоби виправлення  і ресоціалізація засуджених до позбавлення волі.

Реалізація  державного примусу в його найгострішій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані установи і органи.

Так, виконання позбавлення  волі на певний строк та довічного  позбавлення волі покладається на виправно-трудові  установи Державного департаменту з  питань виконання покарань. Виконання  покарання військовослужбовців у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону покладається на дисциплінарні частини Збройних Сил України. Особливі органи (кримінально-виконавчі інспекції) утворюються також для виконання покарання у вигляді виправних робіт при Державному департаменті з питань виконання покарань. На них же покладено контроль за виконанням таких кримінальних покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та громадських робіт. Для нововведених покарань у виді обмеження волі і арешту створюються відповідно кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) та арештні дома.

Установи і органи виконання  покарань утворюють у своїй сукупності кримінально-виконавчу систему, діяльність якої регулюється Виправно-трудовим кодексом та іншими нормативними актами. 
На побудову системи установ і органів виконання покарань чинять вплив різні соціально-економічні, політичні та духовні фактори. Серед них — демографічні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі характеристики засуджених. Так, відповідно до норм міжнародних актів діючого кримінально-виконавчого законодавства у виправно-трудових установах реалізується принцип роздільного тримання засуджених залежно від статі, віку, громадянства, характеру та степеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, злочинної діяльності в минулому і строку призначеного покарання. Визнається необхідним ізольоване від інших засуджених і одночасно роздільне тримання деяких категорій засуджених (наприклад, злісних порушників режиму).

Внаслідок цього, з одного боку, утворюються виправно-трудові  установи різних видів, а з другого  — у ВТУ одного виду роздільно  відбувають покарання різні категорії  засуджених. Це дозволяє диференціювати карально-виховний процес у місцях позбавлення волі, підходити до виконання покарання і виправлення злочинця з урахуванням тяжкості й характеру вчиненого злочину, ступеня суспільної небезпеки особи злочинця, динаміки її зміни під час відбування покарання. 
Відбування покарання у виді позбавлення волі полягає згідно із статтею 63 КК в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Види таких установ передбачаються главою З ВТК (статті 12—18).

У ст. 12 ВТК перераховуються  види виправно-трудових установ: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно-трудові колонії. 
До виправно-трудових колоній належать: колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності; колоній-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини; колонії загального, посиленого, суворого й особливого режиму.

Категорії осіб чоловічої  статі, що утримуються у ВТК:

- колонії-поселення для  осіб, які вчинили злочини з  необережності — вперше засуджені  до позбавлення волі за злочини,  вчинені з необережності;

- колонії-поселення для  осіб, які вчинили умисні злочини — вперше засуджені до позбавлення волі, а також особи, переведені в ці колонії в порядку, передбаченому ст. 46 ВТК, з колоній загального, посиленого і суворого режиму;

- колонії загального режиму  — вперше засуджені за злочини,  що не є тяжкими;

- колонії посиленого режиму — вперше засуджені за тяжкі злочини;

- колонії суворого режиму  — засуджені за особливо небезпечні  державні злочини, або ті, що  раніше відбували покарання у  вигляді позбавлення волі;

- колонії особливого режиму  — засуджені, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі або яким довічне позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.

Категорії осіб жіночої статі, які відбувають покарання у ВТК:

- колонії суворого режиму  — засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави; жінки, яким покарання у вигляді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії;

- колонії загального режиму  — засуджені особи жіночої статі, переведені з виховно-трудових колоній загального режиму в порядку, встановленому ст. 26 ВТК, а також засуджені жінки, переведені з колоній-поселень для осіб, що вчинили злочини з необережності, і з колоній-поселень для осіб, що вчинили умисні злочини в порядку, встановленому ст. 47 ВТК. 
У тюрмах відбувають покарання особи, засуджені до довічного позбавлення волі, особи, засуджені до позбавлення волі у вигляді ув’язнення в тюрмі, які по досягненні 18-річного віку вчинили особливо небезпечні державні злочини або вчинили інші тяжкі злочини, за які засуджені до позбавлення волі на строк більше п’яти років; особи, переведені з виправно-трудових колоній за підставами, передбаченими ст. 47 ВТК.

У тюрмах також відбувають покарання особи, залишені в тюрмі в порядку, встановленому ст. 24 ВТК, для роботи по господарському обслуговуванню.

 У виправно-трудових  колоніях загального режиму відбувають  покарання неповнолітні чоловічої  статі, вперше засуджені до  позбавлення волі, причому засуджених  за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від засуджених за тяжкі злочини, а також всі засуджені неповнолітні жіночої статі.

У виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбувають покарання  неповнолітні чоловічої статі, які  раніше відбували покарання у  вигляді позбавлення волі, а також переведені з виховно-трудових колоній загального режиму за злісне порушення вимог режиму (ст. 47 ВТК). 
Виправно-трудова колонія є основним видом виправно-трудових установ. Вона має ряд переваг перед іншими установами, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, наприклад тюрмою. По-перше, для ВТК характерне застосування заходів виправно-трудового впливу в повному обсязі, на відміну від тюрми, де залучення засуджених до праці, навчання стимулюються потребою суворішої ізоляції засуджених. По-друге, в організаційному плані виправно-трудова колонія побудована за принципом об’єднання засуджених у соціально-психологічні відділення, що розміщуються у звичайних житлових приміщеннях (гуртожитках); виховна робота із засудженими орієнтована в основному на застосування колективних методів впливу на особу. В тюрмах, а також стосовно частини засуджених у колоніях особливого режиму, забезпечується покамерне тримання засуджених, що визначає специфіку організаційної побудови цих установ, форми і методи виховної роботи із засудженими. 
Залежно від такої характеристики засуджених, як стан їх здоров’я, в системі ВТУ утворюються спеціалізовані установи (колонії-лікарні), а для лікування і тримання інфекційне-хворих засуджених — виправно-трудові колонії на правах лікувальних. Режим відбування покарання в цих установах, залучення засуджених до праці мають свої особливості, що залежать від потреби проведення лікувально-профілактичної і санітарно-протиепідемічної роботи із засудженими. Існування таких установ є прикладом прояву турботи держави про здоров’я засуджених і про реальну дію принципу гуманізму в кримінально-виконавчому законодавстві.

Як суб’єкти, які зобов’язані  виконувати вирок суду, вказані адміністрація  підприємств, установ і організацій  щодо таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а стосовно позбавлення спеціального чи військового звання — орган, який присвоїв це звання. Таким чином, функція виконання кримінального покарання покладається, як правило, на спеціалізовані державні установи та органи, що утворюються в рамках Державного департаменту з питань виконання покарань, Міністерства оборони та Міністерства юстиції. Адміністрації підприємств, установ і організацій виконують вимоги вироку суду стосовно конкретних засуджених до різних видів покарання. 
Як бачимо, кримінальні покарання, що застосовуються в Україні, є різнопланові. Одні з них пов’язані із заходами виправно-трудового впливу, інші — ні. Частина покарань має тривалий процес виконання, решта — обмежуються разовими діями. Є покарання, що передбачають ізоляцію волі засудженого, але більшість не мають такого суворого карального змісту. 
За такої різнобічності кримінальних покарань (відповідно процесу їх виконання) можна виділити загальні завдання установ і органів виконання покарань. Це можна зробити виходячи з цілей кримінального покарання і завдань, які стоять перед законодавством, що регулює процес виконання покарання.