Контрольная работа по предмету "Аналіз баківської діяльності"

Варіант №2

1. Використання форвардних валютних контрактів у процесі хеджування валютного ризику.
2. Організація кредитної роботи в банку.
3. Задача. Розрахувати показники фінансової стійкості банку, проаналізувати їх і зробити висновок про рівень фінансової стійкоств банку.

1. Використання форвардних валютних контрактів у процесі хеджування валютного ризику.

Форвардний  валютний контракт — це угода між двома учасниками про операцію купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів за фіксованим курсом на визначену дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов’язання здійснити поставку визначеної кількості валюти за узгодженим у  контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов’язання прийняти цю поставку і виплатити  відповідну суму коштів у іншій валюті.

Суми контрактів та тривалість форвардного періоду можуть бути довільними і визначаються в угоді  за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам.

Основним питанням при  укладанні форвардного валютного  контракту є рівень обмінного  курсу, який визначається на дату угоди  і за яким операція купівлі-продажу  валюти буде здійснена на дату валютування. Щоб не втратити значних коштів на форварді, учасникам бажано мати прогноз  зміни валютних курсів і враховувати  вплив відповідних чинників на процес формування форвардних валютних курсів.

Для нетривалих періодів часу (до року) форвардні курси можна обчислювати за формулою. При встановленні валютних курсів приймаються до уваги власні міркування учасників щодо змін ціни на валюту, тому курс, зафіксований у форвардному контракті, не обов’язково збігається з форвардним валютним курсом, що діє на ринку.

де С/К_в/$ — спот-курс валюти до долара США; r_в — відсоткова ставка за даною валютою; r_$ — відсоткова ставка за доларом США; t — форвардний період у днях; Б — база розрахунку в днях (360 чи 365).

Валютна операція, яку покладено  в основу форвардного контракту, може бути реальною, якщо сторони на дату розрахунків справді обмінюють  одну суму валюти на іншу, або мати умовний  характер. В останньому разі за взаємною домовленістю сторін реальна поставка суми валюти, зафіксованої в контракті, не відбувається, а лише виплачується курсова різниця в розрахунку на умовну суму контракту. Курсова різниця  визначається як різниця між курсом, зафіксованим в угоді, та спот-курсом, що склався на дату фіксингу. Дата фіксингу — це день, коли фіксується ринковий курс валюти (на міжнародних ринках це здебільшого за два робочі дні до дати розрахунків). Для деяких валют дата фіксингу й дата валютування збігаються, наприклад, канадський долар — долар США.

Якщо спот-курс валюти на дату фіксингу виявився нижчим за курс зафіксований у контракті, то переваги отримує продавець даної валюти, а покупець виплачує йому суму платежу. Сума платежу обчислюється як добуток курсової різниці на суму контракту. Якщо спот-курс на дату фіксингу виявився вищим за контрактний курс, то суму платежу одержує покупець від продавця.

Механізм обслуговування форвардного валютного контракту  полягає у розмежуванні двох видів  операцій — операції купівлі-продажу  валюти та форвардної валютної операції. У разі, коли угода укладена на умовну суму, операція купівлі-продажу не проводиться  і сторони розраховуються в щойно  описаному порядку. Якщо обмін валют  є реальним, то він проводиться  за діючим на день фіксингу спотовим курсом. Водночас відбуваються розрахунки за власне форвардною операцією з виплатою суми платежу. Такий порядок обслуговування форвардних валютних контрактів має на меті впорядкування обліку, оскільки кошти від продажу або для купівлі валюти і втрати або доходи за форвардними операціями обліковуються на різних бухгалтерських рахунках.

Форвардні валютні контракти  захищають обох учасників від  зміни валютних курсів протягом форвардного  періоду попереднім фіксуванням  курсу на момент укладення угоди. Протягом періоду дії форвардного  контракту учасники не наражаються  на валютний ризик, пов’язаний зі змінами  валютних курсів. У цьому і полягає  сутність операцій хеджування валютного ризику. Операції хеджування не дозволяють учасникам отримати переваги завдяки сприятливій для них зміні валютного курсу, але захищають і від несприятливого розвитку подій. Крім того, уклавши форвардний валютний контракт, учасник валютного ринку наперед точно знає суму коштів, яку він одержить чи виплатить при проведенні валютної операції в майбутньому, що дозволяє йому планувати свою діяльність.

Валютний опціон - це контракт, який надає право покупцеві (але не зобов'язує) купівлі або продажу обумовленої суми валюти за фіксованим курсом на визначену дату або протягом визначеного періоду в майбутньому в обмін па опціонну премію, виплачену продавцеві опціону.

  Призначення валютних  опціонів полягає в захисті  власника від несприятливих коливань  валютних курсів. Водночас, якщо  валютний курс змінився у сприятливому для власника напрямку, то опціон дає можливість скористатись перевагами. У цьому разі власник може обміняти валюту за вигіднішим ринковим курсом, не користуючись опціоном. Валютний опціон обмежує валютний ризик учасника ринку, пов'язаний зі змінами валютних курсів. Розмір ризику при використанні опціону як інструменту страхування валютних ризиків обмежується розміром опціонної премії. Премія, тобто вартість опціону, залежить від співвідношення спот-курсу валюти в момент укладення угоди та курсу опціону, а також від тривалості періоду дії опціону.

   Якщо опціон дає  право продажу визначеної валюти, то це опціон PUT за даною валютою. При наданні права купівлі валюти опціон називається CALL заданою валютою. Вказування виду ва-люти з назвою опціону обов'язкове, оскільки опціон  PUT є одночасно опціоном CALL за тією валютою, за яку продається опціонна валюта, і навпаки. Наприклад, опціон PUT за доларами США, який передбачається здійснити за німецькі марки, одночасно є опціоном CALL за марками.

  Для проведення розрахунків  за опціонною угодою відводять  2 робочі дні. Тому валютний  опціон має бути пред'явлений  до виконання його власником не пізніш як за 2 робочі дні до дати розрахунків за умови прийняття рішення про його виконання.

Використання валютних опціонів компаніями для страхування валютних ризиків доцільне в таких випадках:

• коли час та сума валютних надходжень і платежів точно не визначені, а отже, застосування форвардів та ф'ючерсів неможливе;

• при захисті експортних або імпортних товарів, які чутливі  до зміни цін, виражених у конкретній валюті;

• при публікації прейскурантів  на свої товари в іноземній валюті;

• для підтримки комерційної  пропозиції на укладання контрактів із зарубіжним партнером, які оцінюються в іноземній валюті.

Дня банків основними напрямками використання валютних опціонів є страхування  відкритої валютної позиції та захист інвестиційного портфеля, деномінованого в іноземній валюті.

 Форвардний валютний  контракт - це угода між учасниками  про операцію купівлі-продажу  обумовленої суми валютних коштів  за фіксованим курсом на визначену  дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов'язання здійснити поставку визначеної кількості валюти за узгодженим у  контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов'язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті.

 Суми контрактів та  тривалість форвардного періоду  можуть бути довільними і визначаються  в угоді за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Основним питанням при укладанні форвардного валютного контракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування.

 При встановленні валютних курсів приймаються до уваги власні міркування учасників щодо змін ціни на валюту, тому курс, зафіксований у форвардному контракті, не обов'язково збігається з форвардним валютним курсом, що діє на ринку.

 Валютна операція, яку покладено в основу форвардного контракту, може бути реальною, якщо сторони на дату розрахунків справді обмінюють одну суму валюти на іншу, або мати умовний характер. В останньому разі за взаємною домовленістю сторін реальна поставка суми валюти, зафіксованої в контракті, не відбувається, а лише виплачується курсова різниця в розрахунку на умовну суму контракту. Курсова різниця визначається як різниця між курсом, зафіксованим в угоді, та спот-курсом, що склався на дату фіксингу. Дата фіксингу — це день, коли фіксується ринковий курс валюти (на міжнародних ринках це здебільшого за два робочі дні до дати розрахунків).

Якщо спот-курс валюти на дату фіксингу виявився нижчим за курс зафіксований у контракті, то переваги отримує продавець даної валюти, а покупець виплачує йому суму платежу. Сума платежу обчислюється як добуток курсової різниці на суму контракту. Якщо спот-курс на дату фіксингу виявився вищим за контрактний курс, то суму платежу одержує покупець від продавця.

Механізм обслуговування форвардного валютного контракту  полягає у розмежуванні двох видів  операцій — операції купівлі-продажу  валюти та форвардної валютної операції. У разі, коли угода укладена на умовну суму, операція купівлі-продажу не проводиться і сторони розраховуються в щойно описаному порядку. Якщо обмін валют є реальним, то він проводиться за діючим на день фіксингу спотовим курсом. Водночас відбуваються розрахунки за власне форвардною операцією з виплатою суми платежу. Такий порядок обслуговування форвардних валютних контрактів має на меті впорядкування обліку, оскільки кошти від продажу або для купівлі валюти і втрати або доходи за форвардними операціями обліковуються на різних бухгалтерських рахунках.

  Форвардні валютні  контракти захищають обох учасників  гід зміни валютних курсів  протягом форвардного періоду  попереднім фіксуванням курсу  на момент укладення угоди.  Протягом періоду дії форвардного  контракту учасники не наражаються  на валютн ризик, пов'язаний зі змінами валютних курсів. У цьому і полягає сутність операцій хеджування валютних ризиків. Операції хелжування не дозволяють учасникам отримати переваги завдяки сприятливій для них зміні валютної о курсу, але захищають і від несприятливого розвитку подій. Крім того, уклавши форвардний валютний контракт, учасник валютного ринку наперед точно знає суму коштів, яку він одержить чи виплатить при проведенні валютної операції в майбутньому, що дозволяє йому планувати свою діяльність.

2. Організація кредитної роботи в банку.

Основною економічною  функцією банків є кредитування їх клієнтів. Від того, наскільки добре  банки реалізують свої кредитні функції, багато в чому залежить економічний  стан регіонів, що ними обслуговуються. Банківські кредити сприяють появі  нових підприємств, збільшенню кількості  робочих місць, будівництву об’єктів соціального та культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність.

Кредити становлять близько 50% всіх активів банку і забезпечують 2/3 усіх доходів. Вони є найбільш прибутковою, але й найбільш ризиковою частиною банківських активів. Теорія портфеля пропонує розглядати не кожну окрему позику, а сукупність усіх кредитів з їх взаємовпливом та взаємозалежністю.

Кредитний портфель — це сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Розмір кредитного портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу  банку кредитний портфель розглядається  як єдине ціле та складова частина  активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний  рівень ризику. Дохідність і ризик  — основні параметри управління кредитним портфелем банку.

Якість та склад кредитного портфеля істотно залежить від організації  кредитної роботи в банку. Організаційна  структура кредитної функції  в кожному конкретному банку  має свої особливості, що визначаються розмірами, можливостями банку, а також  потребами клієнтури. У великих  банках організаційна структура  може складатися з кількох департаментів, які включають розгалужену мережу відділів, секторів, комітетів, груп, економічних  рад тощо. Ці структурні підрозділи спеціалізуються на виконанні певних функцій кредитної процедури, наприклад, відділ галузевого аналізу, відділ кредитної  політики, відділ кредитних продуктів, відділ кредитної документації, відділ економічних прогнозів, відділення з розгляду кредитного процесу тощо. У невеликих банках виконання  всіх функцій сконцентровано в кількох  структурних підрозділах.

Але в будь-якому разі існують загальні принципи та правила, яких має додержувати менеджмент кожного банку, формуючи організаційну  структуру процесу кредитування. Функцію надання кредитів необхідно  відокремити від функції контролю за наданими кредитами. У кредитному відділенні доцільно функцію кредитного аналізу відокремити від власне процесу надання та оформлення позики. Це сприятиме підвищенню рівня об’єктивності оцінки кредиту та обережнішому затвердженню позики. Обов’язковою є  організація роботи Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. До складу Комітетів входять керівники та провідні спеціалісти банку, які періодично збираються на засідання і колегіально вирішують поставлені завдання, формують кредитну політику, виносять рішення про надання «великих» кредитів та списання безнадійних позик. Комітети не є структурними підрозділами банку.

Незаперечним є твердження, що правильна організація процесу  банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою  фінансової стабільності й ринкової стійкості комерційних банків (враховуючи те визначальне місце, яке посідають  кредитні операції в портфелі банківських  активів).

У сучасних умовах з метою  забезпечення організації ефективної кредитної діяльності комерційні банки  розробляють власну внутрішню кредитну політику та впроваджують практичні  механізми її реалізації.

Кредитна політика банку  визначає завдання й пріоритети кредитної  діяльності банку, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і  порядок організації власне кредитного процесу. Кредитна політика створює  основу організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної  ринкової стратегії діяльності банку  та повинна чітко визначати цілі кредитування, відповідне документально-методичне  забезпечення та правила їх реалізації.

Кредитна політика розробляється  з урахуванням стратегії і  тактики банку в галузі управління активними операціями та визначає основні  напрямки кредитної діяльності:

— стандарти і критерії діяльності банківських працівників, що відповідають за видачу кредитів;

— основні дії менеджерів, що приймають стратегічні рішення  щодо кредитування;

— принципи оцінки та контролю за якістю управління кредитною діяльністю у банку.

Відповідальність за розробку кредитної політики та механізмів її реалізації покладається на Кредитний  комітет, який очолює, як правило, перший керівник комерційного банку.

Розробка внутрішньої  кредитної політики потребує від  керівництва банку чіткого формулювання цілей кредитування і визначення, наскільки вони збігаються із загальною  політикою і стратегією банку.

У загальному вигляді кредитна політика має відображати такі ключові  моменти:

— організація кредитної  діяльності;

— управління кредитним  портфелем;

— контроль над кредитним  процесом;

— ліміти з окремих напрямків  кредитування;

— механізм супроводження  кредитних угод (кредитний моніторинг);

— формування резервів під  можливі втрати за наданими кредитами.

Способи і методи реалізації кредитної політики формалізуються у відповідних внутрішньобанківських  документах, основними серед яких є:

— стандарти кредитування;

— кредитні інструкції.

Стандарти кредитування містять  зразки документів, з якими працюють кредитні менеджери та виконавці, перелік  дій працівників банку, відповідальних за здійснення процесу банківського кредитування. Основне завдання стандартів кредитування — визначити практичні дії з реалізації кредитної політики.

У стандартах кредитування мають бути відображені такі основні  моменти:

— порядок збирання та аналізу  фінансової інформації;

— вимоги щодо забезпечення кредитів, гарантій та поручительств;

— правила організації  кредитного процесу;

— порядок оцінки кредитоспроможності  позичальника;

— вимоги щодо оформлення кредитної  документації;

— зразки документів (кредитна угода, договір застави, поручительства тощо).

Зміст і структура стандартів кредитування можуть відрізнятись у  різних банків, але, як правило, в них  містяться такі важливі моменти:

— опис системи кредитних  повноважень працівників банку;

— перелік видів кредитів, видача яких відповідає кредитній політиці банку, а також перелік неприйнятних для банку видів кредитів;

— назви сфер господарювання та регіонів, де кредитна активність банку  є пріоритетною;

— процедура стягнення  простроченої кредитної заборгованості;

— порядок видачі позик  працівникам банку тощо. Другою складовою  методичного забезпечення процесу  реалізації кредитної політики виступають кредитні інструкції.

Кредитна інструкція —  це опис послідовних дій з реалізації конкретної кредитної процедури. Інструкція, що відповідає окремій кредитній  процедурі, виглядає як опис послідовності  взаємопов'язаних кроків із визначенням  відповідальних виконавців та їх повноважень. Наприклад, інструкції можуть визначати, які повинні бути етапи процедури  оформлення кредитної документації, які необхідно зробити кроки  з відстежуванням кредитної історії або яких заходів необхідно вжити для мінімізації частки проблемних кредитів у портфелі банку.

Отже, порядок кредитування, закріплений у банківських кредитних  інструкціях, визначає конкретні етапи  процесу банківського кредитування і забезпечує його здійснення відповідно до вимог кредитної політики банку.

Розробка кредитної політики повинна включати підготовку Меморандуму (керівництва) з кредитної політики, покликаного забезпечити реалізацію стратегічних цілей банківської  діяльності у сфері кредитування. Підготовкою цього документа, як і здійсненням контролю за виконанням його вимог, повинен займатись Кредитний  комітет банку. Меморандум є конфіденційним документом, оскільки він містить  стратегію та методи банківської  кредитної політики, і навіть у  межах банку доводиться до відома тільки тих працівників, що безпосередньо  беруть участь у процесі банківського кредитування.

У цілому в Меморандумі  з кредитної політики повинні  бути відображені всі етапи кредитного процесу — від збирання інформації і вивчення кредитної історії  позичальника до кредитного моніторингу  та механізму формування резервів під  можливі втрати за наданими кредитами.

Виступаючи головним інструментом реалізації кредитної політики, Меморандум служить основою для контролю та спостереження за організацією кредитного процесу, є інструктивним матеріалом для працівників підрозділів, що здійснюють кредитування, виступає інструментом контролю за виконанням вимог кредитних  інструкцій для керівників кредитних  підрозділів. Меморандум з кредитної  політики встановлює вимоги, на основі яких здійснюються перевірки позичальників  співробітниками відділу кредитного аналізу банку, а також визначає механізм внесення коректив у поточну  внутрішню кредитну політику банку.

Отже, в цілому кредитна політика комерційного банку окреслює коло ключових цілей і завдань банківської  діяльності, визначає конкретні прийоми, способи і методи її реалізації з  метою максимізації дохідності кредитних  операцій та досягнення прийнятного  рівня ризиків банківської діяльності у сфері кредитування.

Але сама по собі кредитна політика, як би якісно вона не була розроблена, ще не гарантує забезпечення виконання  встановлених параметрів діяльності банку  та запланованого рівня ефективності кредитних операцій. Суттєве значення має організація роботи з підбору  кадрів та управління ними, а також  оптимальна функціональна побудова організаційної структури кредитного підрозділу комерційного банку.

Задача. Розрахувати показники фінансової стійкості банку, проаналізувати їх і зробити висновок про рівень фінансової стійкоств банку.

Важливе місце в процесі  оцінки ефективності діяльності банку  відіграє аналіз фінансового стану  банку.

Дослідивши показники  динаміки фінансової стійкості ПАТ  «УНІКОМБАНК» за період з 01.01.2009 р. до 01.01.2011 р., слід відмітити зменшення більшості показників фінансової стійкості внаслідок розбалансованості обсягів залученого та розміщеного капіталу з різних джерел, наприклад, коефіцієнт надійності зменшився на 21%, що вказувало на зменшення можливості погашення зобов’язань за рахунок власного капіталу внаслідок перевищення темпів росту зобов’язань над темпами росту власного капіталу.

Динаміка показників фінансової стійкості ПАТ «УНІКОМБАНК» за 2008 -.2010 рр. з 1.01. 2009 р. по 1.01.2011 р.

При цьому частка власного капіталу в процесі формування активів  банку також зменшилася на 16%, що визначалося формуванням активів  в основному за рахунок зобов’язань (коштів клієнтів та коштів банків). Про  негативну тенденцію зменшення  фінансової стійкості також свідчить і зменшення коефіцієнту захищеності  власного капіталу на 23%.

Дослідивши показники  ділової активності ПАТ «УНІКОМБАНК» за період з 01.01.2009 р. до 01.01.2011 р., можна спостерігати зростання коефіцієнта активності залучення позичених і залучених коштів на 19%, що відбулося внаслідок зростання обсягу зобов’язань в питомій вазі пасивів банку.

Динаміка показників ділової  активності ПАТ «УНІКОМБАНК» з 1.01. 2009 р. по 1.01.2011 р.

При цьому для формування своїх джерел фінансування банк не використовував міжбанківські кредити, а зростання коефіцієнту активності залучення строкових депозитів  складало лише 3% за період аналізу, що відображає загальну ситуацію зниження рівня довіри населення до банків.

При цьому однією з причин отримання збитків за результатами діяльності банку є активності використання залучених коштів для їх розміщення у дохідні, у першу чергу кредитні, активи на 19%,а коефіцієнт активності використання строкових депозитів  у кредитному портфелі зменшився  на 28%, що вказує на зниження обсягів  депозитів, які банк використовує в  процесі формування свого кредитного портфелю, оскільки за період аналізу  значно зросли обсяги коштів інших  банків в зобов’язаннях ПАТ «УНІКОМБАНК».

Дослідивши показники ділової активності ПАТ «УНІКОМБАНК» за період з 01.01.2009 р. до 01.01.2011 р., спостерігалося зростання рівня дохідності активів та кредитної активності відповідно на 37% та 36%, при цьому досить пасивною була інвестиційна політика банку з використанням цінних паперів., а частка проблемних кредитів знизилася лише на 1%.

Вивчивши показники ліквідності  ПАТ «УНІКОМБАНК» за період з 01.01.2009 р. до 01.01.2011 р., можна спостерігати зростання рівня миттєвої, поточної та короткострокової ліквідності банку, в той же час загальна ліквідність банку зменшилася на 2,07, що вказує на неможливість погашення поточних зобов’язань банку за рахунок його оборотних активів.

Динаміка показників ліквідності  ПАТ «УНІКОМБАНК» за 2008 -.2010 рр. з 1.01. 2009 р. по 1.01.2011 р.