Контрольная работа по "Юридической психологии". 4

5

Варіант 3.

План

Завдання 1. Основні етапи формування антисоціальної поведінки........................3

Завдання 2. Психологічна характеристика юридичної праці..…………………....9

Завдання 3. Визначити компоненти структури особистості у висловлюванні...........................................................................................…….....….18

Список використаної літератури……………………………………..……….…....27

Завдання 1.

Основні етапи формування антисоціальної поведінки.

Проблема протиправної поведінки є центральною в більшості соціальних наук, оскільки громадський порядок відіграє важливу роль у розвитку як держави в цілому, так і кожного громадянина окремо. Відносно протиправної поведінки використовуються різні підходи й понятійний апарат. У психологічній літературі таку поведінку найчастіше позначають як делінквентну поведінку, поняття походить від латинського delinquens - "проступок, провина" (лат.). У спеціальній літературі розглянутий термін використовується в різних значеннях. Деякі автори поняттям "делінквентність" обмежують дрібні антигромадські дії, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, прилучення до асоціальної групи, дрібне хуліганство, знущання над слабкими, віднімання дрібних грошей. Досить широке поширення термін "делінквент" отримав зарубежем, вживається для позначення неповнолітнього злочинця. Так, у матеріалах ВОЗ делінквент визначається як особа у віці до 18 років, чия поведінка заподіює шкоду іншому індивідові або групі й перевищує межу, установлену нормальними соціальними групами в цей момент розвитку суспільства. По досягненню повноліття делінквент автоматично перетворюється в антисоціальну особу. У психологічній літературі поняття делінквентності скоріше пов'язується із протиправною поведінкою взагалі. Це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою. Вона також може виражатися в злочинних діях, карних відповідно до Кримінального кодексу. У цьому випадку поведінка буде кримінальною, антисоціальною.

Наведені види делінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування антисоціальної поведінки, і як відносно незалежні її прояви. [1]

Делінквентна поведінка як форма девіантної поведінки особи має ряд особливостей.

По-перше, у ряді випадків це один з найбільш складних видів поведінки особи, що відхиляється. Коло діянь, визнаних злочинними, різний для різних держав у різний час. Самі закони неоднозначні, і в силу їхньої недосконалості більша частина дорослого населення може бути підведена під категорію "злочинців", зокрема, за такими статтями, як ухилення від сплати податків або заподіяння кому-небудь фізичного болю.

По-друге, делінквентна поведінка регулюється переважно правовими нормами - законами, нормативними актами, дисциплінарними правилами.

По-третє, протиправна поведінка визнається однієї з найнебезпечніших форм девіацій, оскільки загрожує самим основам соціального устрою.

По-четверте, така поведінка особи активно засуджується й карається в будь-якому суспільстві. Основною функцією будь-якої держави є створення законів і здійснення контролю над їхнім виконанням. Тому на відміну від інших видів девіацій делінквентна поведінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчими органами, місцями позбавлення волі й ін. Нарешті, важливо те, що протиправна поведінка по своїй суті означає наявність актуального конфлікту між особою й суспільством - між індивідуальними прагненнями й соціальними вимогами, представленими в законах.

Мотивація як слідування законам, так і їхнє порушення може бути найрізноманітнішою. Індивідуальними мотивами, що спонукають до протиправних дій, можуть бути:

прагнення негайно одержати задоволення й прагнення до комфорту;

прагнення самоствердитися або досягти високого соціального статусу;

опозиційне поводження (внутрішнє прагнення порушувати заборони);

поведінкові стереотипи, наприклад, як результат перебування в кримінальному середовищі;

агресія й садистські схильності;

потреба почувати приналежність до групи й одержувати її схвалення;

нудьга, прагнення до ризику й гострих відчуттів;

фрустрація або необхідність змушеного захисту;

альтруїзм (правопорушення, чинене заради інших людей або високої мети)[2].

Також виділяють такі етапи формування антисоціальної поведінки: дезорієнтація, дестабілізація, дезадаптація, деструктивна поведінка, асоціальна поведінка.

Соціальна дезорієнтація [лат. socіalіs - суспільний ; фр. désorіentatіon - втрата правильного уявлення про що-небудь] - психологічний синдром, що складається в дошкільному або молодшому шкільному віці, що проявляється в асоціальній поведінці, причиною якого служить неволодіння соціальними нормами (а не їх свідоме порушення). Головною особливістю психологічного профілю при соціальній дезорієнтації є низька чутливість дитини до соціальних норм і внаслідок цього їхня слабка ієрархізація. У результаті норми принципово різного ступеня значимості (напр., такі як "не можна підказувати на уроці " і "не можна красти") сприймаються дитиною як рівнозначні й порушуються однаково легко. Соціальна дезорієнтація особливо легко виникає при різкій зміні умов життя, що приводить до зіткнення дитини з більшою кількістю нових, зовсім незнайомих йому норм (при вступі в школу, переїзді в інше місто або іншу країну й т.п. ). При дезорієнтації часто спостерігаються вандалізм, дрібне злодійство, груба агресія. Покарання дорослими (у тому числі й батьками), сприймаються дитиною з дезорієнтацією як несправедливі: він бачить, що інших дітей карають значно менш строго, але при цьому не розуміє, що їх провина багато менш серйозна, ніж його власна. Внаслідок цього в нього формується уявлення про несправедливість дорослих і світу в цілому, що веде до появи антисоціальної установки й/або негативної самооцінки ("я поганий"). Соціальна дезорієнтація - психологічний синдром, що порушує нормальний розвиток особистості дитини. У підлітковому віці на його основі часто складається психологічний синдром відкинутості. При психологічній корекції соціальної дезорієнтації основними напрямками роботи є :

1) формування усвідомлення ієрархії соціальних норм;

2) підтримка позитивної самооцінки.

Дестабілізація - неузгодженість або порушення деяких автономних форм поведінки або діяльності, втрата стабільності, порушення ритму життя, що встановився, динаміки психічних процесів, виникнення різких стрибків, крутих спадів настрою.

Дезадаптація [фр. dés - від, раз + лат. adaptare - пристосовувати] - неможливість адекватної взаємодії особи з оточенням в умовах, пропонованих даній конкретній особі тим індивідуальним мікросоціальним середовищем, у якому вона існує. Криза дезадаптації може виникнути в будь-якому будь-якім віці як наслідок достатньо вираженої (тим більше гострої) невідповідності дитини або дорослого вимогам, що пред’являються йому з боку значимого оточення, а також внаслідок непосильних завдань або стресових ситуацій. Найбільше часто проявляється в неможливості навчання дитини за програмою, адекватною її здібностям, а також у поведінці, що не узгоджується із прийнятими дисциплінарними нормами. Дезадаптивність поведінки характеризується недостатньою наполегливістю в діяльності, що вимагає розумової напруги, тенденцією переходити від одного заняття до іншого, не завершуючи жодного з них, а також безрозсудністю, імпульсивністю, схильністю до необдуманого або зухвалого порушення правил. Соціальна дезадаптація характеризується наступними ознаками: відсутність навичок спілкування, неадекватна оцінка себе в системі спілкування, високі вимоги до оточуючих, емоційна неврівноваженість, установки, що перешкоджають спілкуванню, тривожність і острах спілкування, замкнутість.

Досить розповсюдженим прикладом такої кризи може служити комплекс негативних емоційно-особистісних і поведінкових реакцій, що виникають при шкільній дезадаптації. Виділяються наступні фактори, що сприяють соціальній дезадаптації:

1) шкільний (відсутність індивідуального підходу до дитини, неадекватність виховних заходів, відсутність своєчасної допомоги учневі, прояву неповаги до нього й ін.);

2) сімейний (несприятлива матеріально-побутова, емоційна ситуація в родині, алкоголізація батьків, занедбаність дитини або, навпаки, гіперопіка й т.п. );

3) мікросоціальний (негативний вплив оточення, легкість добування грошей, доступність алкоголю й наркотиків і т. ін.);

4) макросоціальний (деформація суспільних і моральних ідеалів, примат збагачення над самореалізацією, обстановка й пропаганда насильства, уседозволеності й т.п.);

5) соматичний (важкі й хронічні фізичні захворювання, каліцтва, порушення рухової сфери, слуху, зору, мови );

6) психічний (різні прояви психічних порушень, акцентуацій і патології особистості, патологічне протікання вікових кризів, затримки психічного розвитку і ін.).

Дезадаптація перешкоджає повноцінному розвитку особи й реалізації її здібностей. Її наслідками є підвищення тривожності й інші емоційні відхилення, зниження самооцінки особи, порушення її соціальних контактів. При тривалому плині дезадаптації розвиваються різного роду психогенні розлади (неврози й ін.).

Деструктивна поведінка відповідає, на думку вчених, таким критеріям девіантності, як погіршення якості життя, зниження. критичності до своєї поведінки, когнітивні викривлення (сприйняття й розуміння, що відбувається), зниження самооцінки й емоційні порушення. Нарешті, вона з великою ймовірністю приводить к стану соціальної дезадаптації особи аж до повної її ізоляції.[3]

Під деструктивними змінами особистості слід розуміти патологічний процес руйнування структури особистості або окремих її елементів. Основними формами деструктивних змін особистості є: патологічна деформація особистісних потреб і мотивів, деструктивні зміни характеру й темпераменту, порушення вольової регуляції поведінки, формування неадекватної самооцінки й порушення міжособистісних відносин. До деструктивних проявів поведінки, спрямованим зовні, відносяться: знищення іншої людини (убивство), руйнування його особистості; руйнування соціуму або певних суспільних відносин (терористичний акт, війна); руйнування неживих предметів, архітектурних пам'ятників і інших творів мистецтва (вандалізм); руйнування природного середовища (екоцид, екологічний тероризм). До аутодеструкції відносять: суїцид - навмисне фізичне знищення людиною самого себе й саморуйнування особистості; зловживання психоактивними речовинами (алкоголізм, токсикоманія, наркотична залежність); патологічна нехімічна залежність: Інтернет- аддикція, гемблінг (патологічна пристрасть до азартних ігор) і інш.

Антисоціальна поведінка - тип поведінки, що характеризується запереченням соціальних норм і цінностей, прийнятих у суспільстві. Антисоціальна поведінка - вид вчинків, що проявляються в ізоляції індивіда від інших людей або в частих конфліктах з іншими людьми або соціальними інститутами, дії або бездіяльність, що відхиляються від норми поведінки, зазіхають на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законодавством.

Завдання 2.

Психологічна характеристика юридичної праці.

Психологія юридичної праці досліджує психологічні закономірності правозастосовчої діяльності й вивчає психологічні основи: профессіограм юридичних професій; індивідуального стилю й майстерності; виховання професійних навичок і вмінь; підбора й розміщення кадрів; стилю й керівництва правоохоронною діяльністю; професійної орієнтації, професійного відбору, професійного виховання й формування особистості працівників правоохоронних органів; професійної деформації і її попередження; організації робочого місця, робочого часу та ін.

У вітчизняній психологічній науці встановлено, що психологічний аналіз діяльності відображає її зовнішні умови (об’єкт і предмет діяльності, середовище, результати та їхній вплив на психіку), внутрішні умови (розглянуті вище потреби, мотиви цілі, способи), а також можливості управління і самоуправління. Характеристика психологічних особливостей діяльності юриста передбачає дослідження як специфіки вказаних компонентів, так і специфіки взаємодії цих компонентів. Виходячи з вказаного підходу, можна зазначити такі соціально-психологічні особливості роботи юриста.

Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад, прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені особливі владні повноваження, право і обов’язок застосовувати владу від імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридичних працівників розвивається “професійне почуття підвищеної відповідальності за наслідки своїх дій”.[4] З психологічного погляду складність розв’язання практичних завдань юристом полягає в тому, щоб почуття відповідальності не придушувало його активності, не спонукувало до надмірної обережності й не сковувало його мислення.

Безпосередня практична діяльність юриста включає в себе різноманітні інтелектуально-пізнавальні, оціночні, комунікативні дії, які полягають у вивченні людей і ситуацій, що виникають (цивільні спори, конфлікти, злочини та ін.), в ухвалі рішень і розробці плану їх реалізації, в координації дій з іншими спеціалістами тощо. Аналіз роботи слідчих, суддів, адвокатів, інспекторів митних служб та інших показує, що вона відрізняється наявністю значних інтелектуальних навантажень, пов’язаних зі складністю завдань, що вирішуються, врахуванням великої кількості різноманітних (часом суперечливих) факторів[5]. Інформаційні навантаження створюються через необхідність постійно тримати в полі зору цілу сукупність питань, які складають зміст юридичної справи, яка розглядається. Юрист не може, зосередившись на вирішенні одного питання, випустити з-під контролю інші. Більше того, кожне питання потрібно вирішувати з урахуванням численних взаємозалежних проблем. А якщо ні, то можливе обманне вирішення проблеми, що завдає шкоди і державі, і конкретним людям, і престижу професії юриста.

Характерна особливість діяльності юриста — наявність у ній оціночних психічних процесів, мета яких полягає у визначенні своєї позиції, свого ставлення (позитивного чи негативного) до оцінюваної заяви, події, факту. Частіше оціночний процес з боку юридичного працівника являє собою розгорнуте зіставлення фактичних даних із оціночними критеріями — правовими нормами і вимогами. У ряді випадків оціночне судження залежить від безпосередньої, часом беззвітної емоційної реакції. Іноді вибір визначається емоційною привабливістю альтернативи. У підсумку оціночних психічних процесів формується рішення про бажаний чи небажаний розвиток подій, про значущість соціально-правової проблеми, що виникла, про відносну роль різних факторів і умов, які впливають на хід і результати юридичної справи. Оціночне судження специфічне тим, що воно залежить не лише від об’єктивної ситуації, від об’єктивного стану справ, а й від потреб, інтересів і намірів юриста, від його особистих переваг. Звідси випливає: в юридичній діяльності значну роль відіграють такі якості юриста-спеціаліста, як принциповість, об’єктивність, неупередженість, послідовність тощо.

Юридичні професії характеризуються надзвичайною різноманітністю розв'язуваних завдань. Програма розв'язання цих завдань може бути виражена в самій загальній формі, яка, як правило, сформульована в правовій нормі. Кожна нова справа для слідчого, прокурора, судді, адвоката являє собою нове завдання. Чим менше шаблонів використовується в підході до справи, тем вище ймовірність того, що пошуки істини увінчаються успіхом.[6]

Особливе місце в структурі юридичної діяльності займають комунікативні дії, спілкування юриста з колегами за професією, з керівниками підприємств (фірм) і закладів, начальниками відділів (служб) і рядовими співробітниками, а також із потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, свідками, злочинцями та іншими особами. Комунікативні дії включають різні види контактів:

•   бесіди з метою отримання важливої інформації, необхідної для прийняття рішення;

•   директивна взаємодія, пов’язана з постановкою завдань, доручень, стимулюванням активності та ініціативи від окремих осіб;

•   переговори з різною категорією людей;

•   колективне (групове) мислення як форма пошуку найкращого рішення в складній ситуації;

•   спостереження за мовою і діями співрозмовників тощо. Оскільки обсяг комунікативних дій в роботі юриста надто суттєвий, з одного боку, і дуже важливий — з другого, для успішного спілкування з людьми представнику юридичної служби необхідні розвинуті комунікативні якості: чуйність, сприйнятливість, товариськість, спостережливість, впливовість та ін. Окрім зазначених рис, у професійного юриста повинні бути добре розвинуті комунікативні вміння: привертати людей до себе, слухати і формулювати запитання, “читати” невербальні сигнали і порівнювати їх з мовою співрозмовника, використовувати у своїй мові психологічний закон краю (закони першого і останнього місця) та ін.

Особливість юридичної праці виявляється і в тому, що вона вимагає високих організаторських здібностей. Чим це пояснюється? У чому виражається? Річ у тім, що для багатьох юридичних професій характерною рисою є організаційний бік діяльності, а саме: а) організація власної роботи протягом різних часових проміжків (часом в умовах ненормованого робочого дня); б) організація спільної роботи з іншими посадовими особами, правоохоронними органами. Важливість організаційного боку в діяльності юриста полягає також у тому, що він повинен швидко розібратися в ситуації, що склалася, виділити найсуттєвіші, головні ситуаційні фактори, прийняти найдоцільніше рішення. Зробити це без високої самоорганізованості і координації спільних зусиль дуже важко.

Ще одна психологічна особливість юридичної діяльності полягає в тому, що в багатьох випадках результат діяльності в конкретних рисах невідомий. Працівник — спеціаліст виробничої сфери завжди має образ кінцевого продукту у вигляді конкретної речі, предмета і т. п.

Навіть менеджер “бачить” плоди своєї праці ще на етапі планування. Для юриста, скажімо слідчого, результат майбутньої роботи здебільшого невідомий. Він шукає людину, яка скоїла злочин, але ще не знає, що і де знайде і чи знайде взагалі цього разу, які будуть знайдені речові докази і т. п. Тому в роботі юриста знання майбутнього продукту виступає як знання вимог, критеріїв, норм, яким відповідає пошуковий результат.

Для більшості юридичних професій характерні висока емоційність праці і значні вольові зусилля. Такі зовнішні подразники, як вигляд убитого чи покаліченого тіла, спалений будинок чи обкрадена квартира викликають у людини негативні емоції: страждання, сум, горе, ненависть, гнів та ін. Навпаки, успішне вирішення юридичної справи, надання юридичної допомоги людям, попередження правопорушень і злочинів виявляється в позитивних емоціях: задоволення, радість, щастя. Вольові зусилля юрист виявляє і на етапі розумової дії (коли обмірковуються цілі, визначаються шляхи і засоби їх досягнення і приймається рішення), і на етапі виконання прийнятого рішення. Юридичний працівник нерідко може відчувати боротьбу мотивів у вольовій дії — боротьбу між почуттям обов’язку і спонуканнями, які йому суперечать. Воля виявляється саме в умінні примусити себе зробити те, що диктує почуття обов’язку, вгамувати спонукання, які суперечать обов’язку.

Не можна не зазначити, що в окремих юридичних професіях (слідчий, інспектор митної служби, суддя та ін.) як особливість діяльності виступає постійна психічна напруга. Очікувана загроза нападу злочинця, недостатність інформації про наміри осіб, які проходять митний контроль, ризик для власного життя, розуміння відповідальності за прийняті рішення суддею тощо, активізують всю психіку юриста, мобілізують його сили і резерви. Природно, що перебувати в такому стані, відчувати велику психічну напругу, працювати на межі розумових і фізичних сил довгий час дуже важко. У зв’язку з цим юридичний працівник повинен виховувати в собі психологічну стійкість, здатність до самоконтролю (під самоконтролем розуміється процес жорсткого регулювання вчинків, мотивів, установок і пониження на цій основі негативного впливу на юридичного працівника різних факторів психічної напруги).

Важливою психологічною особливістю в діяльності, наприклад, прокурора, судді, працівника митної служби, співробітника відділу боротьби з економічними злочинами та інше є проблема вибору в ситуації підкупу. Вибір здійснюється між бажанням збагатитися і професійним обов’язком. У такому виборі беруть участь смислові ціннісні орієнтації, раніше закладені під час вивчення особистості та її професійного життя. В умовах соціальної ситуації, що склалася, коли морально-етичні норми поведінки розмиті, ця проблема є особливо складною. На наш погляд, ситуація підкупу посадових юридичних осіб може бути розв’язана:

•   встановленням спеціального контролю за антисоціальною поведінкою відповідального працівника;

•   розвитком моральних і ціннісних орієнтацій. Найпродуктивнішим є другий спосіб вирішення ситуації підкупу.

Закріплені у свідомості ціннісні орієнтації можуть виконувати сигнальні функції. І при серйозному закріпленні цієї функції можна говорити про рефлексну основу законослухняної форми поведінки.

Юридична робота проходить у рамках правового регулювання, чинне законодавство регламентує діяльність юриста. Проте специфікою юридичної діяльності є її творчий характер. Це зумовлено різноманітністю завдань, що вирішуються, особливостями кожної юридичної справи, а також індивідуально-психологічними рисами тих людей, які залучені в юридичну справу, що розглядається. Творчий характер у діяльності юриста виявляється в тому, що, керуючись нормами права, він обирає найбільш прийнятні способи дій, методи роботи, які відповідають конкретній ситуації.

Таким чином, діяльність юриста насичена практичними соціальнопсихологічними проблемами. Ці проблеми необхідно враховувати і щодо навчання студентів юридичної спеціальності, і в самій реальній діяльності, і в процесі перепідготовки юридичних кадрів.

Одна із соціально-психологічних проблем спілкування — встановлення і розвиток психологічного контакту з людьми.

У роботі юридичного працівника спілкування займає значне місце. Воно відбувається в рамках різноманітних професійних дій, таких, як спілкування з громадянином, який звернувся за юридичною консультацією, профілактична бесіда, адміністративний розгляд правопорушень, у ході допиту, очної ставки, інших слідчих дій, у процесі судового розбору тощо. У кожній дії відображені особливості професійного спілкування.

Спілкування юриста здебільшого не просто його розмова з іншою людиною, а акт поведінки і дій, які здійснюються для вирішення певних професійних завдань. Особливості спілкування слідчого, інспектора, судді, захисника, адвоката визначаються тим результатом, який має бути досягнутий (свідчення, встановлення істини, зміна поведінки громадянином та ін.), проходженням в режимі права і правовідносин, контактом, зазвичай, з непростими людьми, обстановкою напруженості, часто — конфліктності й протиборства.

Одна із суттєвих особливостей юридичного спілкування — зацікавленість юриста в тому, щоб більше говорив його співрозмовник. Людину, яка активно говорить, можна легше і краще зрозуміти, отримати необхідну для вирішення питання інформацію, простежити її позицію і тактику розмови.[7]

Значення психологічного контакту юриста з громадянами, з якими йому доводиться спілкуватися, у стосунках і взаємодії з якими він вирішує професійні завдання, важко переоцінити. Річ у тім, що слова того, хто говорить, належать не лише йому, а й тому, хто його слухає. І якщо думки і почуття однієї людини не викликають відповідних думок і почуттів у співрозмовника, то ні про який психологічний контакт говорити не можна. Наступає невидимий розрив між співрозмовниками і, цілком природно, ефективність спілкування буде вкрай низькою.

Психологічний контакт установлюється в тому разі, коли наявне співміркування, виникло співпереживання, взаєморозуміння між співрозмовниками. Основа психологічного контакту — загальна зацікавленість у предметі розмови, близькість в оціночних судженнях. Слід підкреслити: психологічний контакт не означає, що інтереси, потреби, оцінки людей, які спілкуються, повністю збігаються. Але єдиний зацікавлений підхід до обговорення того чи іншого питання обов’язковий.

Можна дати таке визначення: психологічний контакт в юридичній діяльності — це вияв юристом і громадянином взаєморозуміння і поваги цілей, інтересів, доводів, пропозицій, яке приводить до взаємного довір’я і сприяння один одному.

Розвиток контакту між людьми в психологічному плані проходить три стадії:

1) взаємне оцінювання;

2) взаємна зацікавленість;

3) уособлення в діаду.

У ході оцінювання відбувається зовнішнє сприйняття один одного, формування першого враження, яке складається на основі сприйняття зовнішнього образу людини, її експресивних реакцій (хода, поза, жести, міміка та ін.), мови і особливостей голосу. Вже у процесі взаємного оцінювання між людьми виникають симпатія чи антипатія (зазвичай на підсвідомому рівні). Розвиток контакту продовжується, безперечно, лише за наявності позитивного ставлення один до одного, тобто коли є взаємна симпатія. Тому юристові для розвитку психологічного контакту необхідно викликати до себе почуття симпатії будь-якої особи, з якою йому доводиться спілкуватися. Щоб викликати симпатію до себе, іноді доводиться грати роль зацікавленої людини. Бо люди шукають зближення з тими, хто їх підтримує. Вони тягнуться до того, хто розглядає їх як особистість, в якої є певні позитивні риси.

Найбільший інтерес до себе і до процесу майбутнього спілкування юрист може викликати у людини під час бесіди. Якщо він показує своєму співрозмовнику, що уважно слухає його, виявляє співчуття і зацікавленість до предмета розмови, демонструє повагу до його особистості, то можна розраховувати на успіх у встановленні психологічного контакту.

Психологічний контакт і довірчі стосунки, що виникають на його основі, мають локальний характер. Частіше всього це довір’я, обмежене якоюсь інформацією, буває тимчасовим, яке не виходить за рамки будь-якої частини конкретної ситуації. У цьому разі не можна вести мову про довіру, яка буває при дружбі між людьми. Однак встановлення і такого обмеженого, разового контакту і довірчих стосунків дуже важливе для юридичного працівника, бо він часто стає початком серйозного успіху в його професійних діях.

Завдання 3.

«У наш час з усією впевненістю можна сказати, що, зважаючи на постійну напруженість та соціальну відповідальність, діяльності правознавця, велику роль в успішному вирішенні ним завдань відіграють такі якості як працездатність, витривалість, швидка орієнтація в нових умовах, глибоке та динамічне мислення, рішучість, моральна стійкість». Про які відносно самостійні компоненти структури особистості йдеться у наведеному висловлюванні?

Термін “особистість” має різні значення. Наука про особистість – персонологія – це дисципліна, що прагне закласти фундамент для кращого розуміння людської індивідуальності шляхом використання різних дослідницьких стратегій.

Особистість – це насамперед абстрактне поняття, що поєднує собою багато аспектів, що характеризують людину: емоції, мотивацію, думки, переживання, сприйняття і дії. Концептуальне значення особистості охоплює широкий спектр внутрішніх психічних процесів, що обумовлюють особливості поводження людини в різних ситуаціях. Теорії особистості сильно розрізняються між собою, тому практично неможливо просто підвести під слово “особистість” концептуальне визначення. У рамках психології немає єдиного загальноприйнятого значення – значень стільки, скільки психологів і теорій особистості, що вирішують цю задачу.

Коли психологи звертаються до вивчення особистості, то перше на що вони наштовхуються, це різноманіття властивостей і їх проявів в поведінці. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, цінності, орієнтації, вольові, емоційні і інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато іншого – ось це і є далеко не повний перелік характеристик, з якими доводиться мати діло, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.

Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим представляє собою єдине ціле. Звідси витікають дві взаємозв’язані задачі: по-перше, зрозуміти всю численність властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системовиникаючим фактором (або властивістю), і, по-друге, розкрити об’єктивні основи цієї системи.

В даній роботі розглядається своєрідність кожного з підходів до вивчення теорії особистості і між особових відносин. Це - теорія З.Фрейда, К.Юнга, А.Адлера, А.Маслоу, К.Роджерса, Г.Айзенка і теорія К.Платонова.

Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, досить популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, неекспериментальних, охоплююча все життя людини і використовуючи для опису його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу його потреби і мотиви. Він вважав, що лише незначна частина того, що на справді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально ним усвідомлюється.