Кредитная система

2. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну  масу кредитних і фінансових операцій. Під терміном "БАНК" розуміють  установу, яка створена для залучення  грошових коштів і розміщення їх від  свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості.

Основне завдання банку - здійснювати посередництво  в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій  країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від  впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства  розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева  банківська система;

• дворівнева банківська система

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні  зв'язки між банками, універсалізацію  їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й  центральні банки), перебувають на одній  ієрархічній сходинці, виконують  аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип  побудови банківської системи характерний  для економічно слаборозвинених  країн, а також для країн з  тоталітарним, адміністративно-командним  режимом управління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн  з ринковою економікою, складається  з двох рівнів.

Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є  банками в повному значенні цього  слова лише для двох категорій  клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.

Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Сьогодні в  більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою  системою відносини між банками  будуються в двох площинах: по вертикалі  і по горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між  центральним банком, як керівним органом  усієї банківської системи, і  комерційними банками.

По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства  та конкуренції між комерційними банками.

Як відомо, в  Україні з 1987 року почалася реформа  банківської справи, яка завершилася  ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської  системи, яка включає:

Верхній рівень - Національний банк України як центральний  банк країни, головний банківський  інститут, який є емісійним центром  держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень - мережа комерційних банків, які  за умови здорової конкуренції покликані  задовольнити населення країни і  народне господарство щодо банківських  послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей

і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних  інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання  на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки  є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської  діяльності своїх клієнтів

Банківська система  в умовах ринку функціонує на основі певних умов.

Функції банківської  системи:

1) Трансформаційна  - зумовлена посередницькою місією  банків. Мобілізуючи вільні кошти  і передаючи їх різним суб'єктам,  банки мають можливість їх  трансформовувати (змінювати) на  різні строки, розміри, що зменшує  фінансові ризики.

2) Функція створення  грошей і регулювання грошової  маси.

3) Функція забезпечення  сталості банків та грошового  ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

• у прийнятті  ряду законів та інших нормативних  актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи - від центрального банку до вузькоспеціалізованих  комерційних банків;

• у створенні  дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих  законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність  існування банківської системи  визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення  суспільного нагляду і регулювання  банківської діяльності, узгодження  комерційних інтересів окремих  банків Із загально-суспільними  інтересами - забезпечення сталості  грошей і стабільності роботи  всіх банків;

2) забезпечення  збалансованості попиту і пропозиції  на грошовому ринку і в кожному  з його секторів. Банки при  цьому повинні керуватися не  тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

Становлення та розвиток банківської системи України

Після прийняття  Декларації про державний суверенітет  України в 1991 році постало питання  щодо створення власної фінансово-кредитної  системи.

Постановою Верховної  Ради України від 20 березня 1991 року "Про порядок введення в дію  Закону України "Про банки і  банківську діяльність"" було оголошено  власністю України Український  республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбанк", Український  республіканський банк Ощадного банку  СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережами, обчислювальними центрами, з усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою на базі Українського республіканського банку Держбанку  СРСР було створено Національний банк України з його регіональними  управліннями.

За час свого  існування банківська система пройшла  два етапи

І етап - (1991-1993 рр.) - етап активного становлення та розвитку банківської системи;

II етап - (1993-1998 рр.) - етап стагнації та зростання  банківської кризи.

Негативні наслідки 1-го етапу.

• реформування банківської системи випереджало  реформування економіки і як наслідок - тіньові обороти капіталу, відплив  капіталу за кордон;

' призупинено  створення законодавчої бази  щодо банківської системи;

• Національний банк України не створив системи  страхування депозитів і кредитів.

Негативні наслідки ІІ-го етапу - етапу стагнації і  кризи.

• скорочення кількості  банків;

• гальмування  зростання банківського капіталу;

' погіршення  фінансового стану банків.

Причини кризових явищ банківської системи.

• криза реальної економіки;

• грошово-кредитна політика Національного банку України;

• внутрішньобанківські фактори.

Аналіз стану  банківської справи в Україні  дає можливість виявити декілька проблем, вирішення яких сприятиме  виходу із кризи комерційних банків і створенню в Україні банківської  системи ринкового зразка.

Проблеми банківської  системи України.

• нераціональна  територіальна структура;

• однорідні  структури комерційних банків ринкового  зразка;

• недостатня загальна кількість комерційних банків;

• існування  збиткових банків, які мають "негативний" кредитний портфель;

• тенденції  до звуження клієнтури внаслідок  спаду виробництва;

• низький рівень капіталізації банків;

• брак досвіду  банківського персоналу;

• відсутність  законодавчого забезпечення спектру  банківських операцій;

• недосконала  конкуренція в банківській справі;

• відсутність  диверсифікації банківської структури;

• слабка диверсифікація діапазону продуктів та послуг;

• загальноекономічні проблеми.

У цілому розвиток банківської системи України  в умовах кризових явищ, його цілі й  обмеження, а також прийняття  адекватних заходів, спрямованих на стабілізацію банківської системи.

До системи  кредитно-фінансових інститутів відносяться: 
1. Інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто провідні операції з випуску і розміщення на фондовому ринку цінних паперів, одержуючи на це доход. Вони не мають право приймати депозити і залучають капітали, як правило, шляхом продажу власних акцій чи за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони використовують для довгострокового кредитування різних галузей господарства.  
2. Ощадні установи, які займають важливе місце в кредитній системі завдяки залученню дрібних заощаджень і доходів, що інакше не зможуть функціонувати як капітал. 
Існують різні типи ощадних установ: 
• ощадні банки і каси; 
• взаємо-ощадні банки (різновид кооперативних банківських установ у США); 
• довірчо-ощадні банки (у Великобританії); 
• позичково-ощадні асоціації (США); 
• кредитні кооперативи (союзи, асоціації) і інші.  
3. Страхові компанії, для яких характерна специфічна форма залучення засобів – продаж страхових полісів. Отримані доходи вони вкладають насамперед в облігації й акції інших компаній, державні цінні папери. 
4. Пенсійні фонди, що розрізняються за організацією, управлінням і структурою активів. Так, існують застраховані пенсійні фонди (керовані страховими компаніями) і незастраховані (керованими чи підприємствами, чи за їхнім дорученням, банками), фундовані (їхні засоби інвестовані в цінні папери) і нефундовані (пенсії виплачуються з поточних надходжень і доходів) і багато інших. 
5. Інвестиційні компанії, що розміщають серед дрібних власників свої зобов'язання (акції) і отримані засоби, які використовують, для покупки цінних паперів народного господарства. Дрібні інвестори охоче купують зобов'язання інвестиційних компаній, тому що через значну диверсифікованість (вкладення засобів у різні підприємства) досягається відоме розосередження активів, знижується небезпека втрати заощаджень через банкрутство фірми, у чиї акції вкладений капітал.  

1. КРЕДИТНА СИСТЕМА

      Кредитна система представляє собою сукупність кредитних відносин та інститутів, які організовують ці відносини. Вона забезпечує акумуляцію грошових заощаджень і доходів по різним каналам та передачу їх у вигляді позик підприємствам, державі, населенню.

    Кредитна  система складається із декількох  ланок, кожна з яких виконує специфічні функції по акумуляції і розподілу  грошових коштів.

    Сучасна кредитна система включає три  основні групи (має 3-х ярусну структуру):

-центральний  банк;

-банківські  інститути;

-небанківські  кредитно-фінансові установи.

    В групу банківських інститутів входять:

-комерційні  банки;

-інвестиційні  банки;

-ощадні  банки;

-іпотечні  банки та інші.

    До  небанківських кредитно-фінансових установ відносяться:

-страхові  компанії;

-пенсійні  фонди;

-інвестиційні  компанії;

-позико-ощадні  асоціації;

-фінансові  компанії;

-ломбарди;

-кредитні  спілки;

-благодійні  фонди.

    Роль  окремих ланок в кредитній  системі неоднакова. Її головною ланкою є банківські інститути ( які традиційно займають перше місце по розмірах своїх ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним  банкам, які здійснюють кредитування переважно промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки  приходиться біля 40% активів кредитно-фінансових установ країн. Діяльність комерційних  банків доповнюють операції спеціалізованих  банківських інститутів, які переважно  здійснюють кредитування на пільгових  умовах низько прибуткових та ризикованих  галузей (сільського господарства, житлового  будівництва, малого бізнесу, а також  зовнішньої торгівлі).

    З 1991 року у зв’язку з утвердженням України як самостійної держави  формується нова структура кредитної  системи, яка складається із таких 3-х ярусів:

    1.Національний  банк України.

    2.Банківська  система:

    -комерційні  банки;

    -ощадний  банк.

    3.Спеціалізовані  небанківські кредитні інститути:

    -страхові  компанії;

    -інвестиційні  фонди;

    -інші.

    Нинішня структура кредитної системи  України наближується до моделі кредитної  системи промислово-розвинених країн. Але справа в тім, що найбільш слабкою  ланкою нової кредитної системи  є третій ярус. Він представлений  в основному страховими компаніями, а для розвитку інших типів  спеціалізованих кредитних інститутів потрібно повноцінне функціонування ринку  капіталів і його другого елемента - ринку цінних паперів. Створення  останнього можливе лише в умовах відносно широкої приватизації державної  власності. Саме це повинно стимулювати  розвиток третього ярусу кредитної  системи.

Кредитна система  – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з  приводу мобілізації тимчасово  вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення  та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення  економічних і соціальних потреб суспільства. 
Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу. 
Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи: 
1) центральний банк; 
2) банківський сектор ; 
3) спеціалізовані кредитні установи. 
Як правило, кредитна система має трьохрівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи та небанківські кредитно-фінансові інститути. 
До банківських установ відносять: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки. 
Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є: 
- інвестиційні компанії, 
- страхові компанії, 
• ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки, 
- пенсійні та інші фонди. 
Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі). 
І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави: 
- страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15 % сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів; 
- пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій./ 
Окрім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські та інші компанії, а також взаємні та інші фонди. 
1 Кредитна структура різних держав неоднакова і відображає, зокрема, стан економіки країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Так, кредитна система промислове розвинутих країн характеризується широкою розгалуженістю, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій. 
Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем в різних країнах, можна виділити спільні їх риси: 
• ядро будь-якої кредитної системи – центральний банк, як головний орган уряду з аналізу фінансового стану, вироблення та організації грошово-кредитної політики держави; 
• державні фінансові органи, що разом з центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів; 
• фінансові посередники різних типів. 
Сучасна кредитна система – це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття: 
1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту; 
2) сукупність кредитно-фінасових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду. 
Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами. 
Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів. 
Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами: 
• концентрацією і мобілізацією банківського капіталу; 
• подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ; 
• продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями; 
• інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп. 
Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення. 
Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності. 
В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.

3. ПОЗАБАНКІВСЬКА  СИСТЕМА 

  В Україні банківська система вже сформована та досить ефективно функціонує. Вона представлена різними типами банків та має відносно повноцінне нормативно-правове забезпечення. Натомість, парабанківська система перебуває лише на етапі становлення та повинна подолати високий бар'єр недовіри з боку економічних суб'єктів.

Парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу, та функціонує в межах єдиного фінансового механізму. Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських  наявністю вузької спеціалізації  запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є  виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати  лише банківські установи. Ті ж фінансові  посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських.

До складу парабанківської  системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових  умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням  на цій основі інших фінансово-кредитних  установ та держави.

Основними видами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові  компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові  компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо.

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів (рис. 15.9).

Рис. 15.9. Механізм функціонування інвестиційної компанії

Інвестиційні  компанії бувають двох типів: відкритого і закритого. У першому випадку  інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг, як правило, здійснюється за відповідним договором, який регулює правовідносини між  суб'єктами угоди, і, залежно від  особливостей здійснення таких операцій, може бути фінансовим або оперативним.

Оперативний лізинг являє собою угоду, за якою лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингової компанії основні засоби на строк, менший від  строку, за який амортизується 90 % їх вартості, визначеної в день укладення такої  угоди. Після закінчення строку дії  договору, лізингоодержувач має право  його продовжити, або повернути об'єкт  лізингу лізинговій компанії.

Фінансовий лізинг визначається як договір, внаслідок  укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт  лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення  угоди. Після закінчення строку дії  договору об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача  або викуповується ним за залишковою вартістю. При цьому ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, всі  види цивільної відповідальності, витрати  на страхування та технічне обслуговування майна здійснюються за рахунок лізингоодержувача.

У лізингових операціях, як правило, беруть участь три сторони: виробник (постачальник) машин і  обладнання; організація, що фінансує лізингову угоду (лізингодавець) і  організація, яка використовує орендоване майно у своїх інтересах (лізингоодержувач).

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

Факторингові  операції здійснюються за таким алгоритмом (рис. 15.10):

Рис. 15.10. Схема  проведення факторингової операції

1. Виробник товарів,  послуг укладає договір про  факторингове обслуговування з  факторинговою компанією.

2. Виробник передає  покупцю товари, роботи, послуги. 2а.  Здійснюється акцепт розрахункових  документів.

3. Виробник передає  супровідні комерційні документи  (рахунки-фактури) факторинговій  компанії.

4. Факторингова  компанія протягом 2-3 днів оплачує  виробнику продукції 70-90 % вартості  рахунку.

5. Покупець оплачує  факторинговій компанії заборгованість  за придбану продукцію.

6. Факторингова  компанія повертає підприємству-виробнику  залишкові 10-30 % вартості рахунку,  знімаючи при цьому комісійну  винагороду за факторингове обслуговування.

Факторинг включає  не лише кредитно-розрахункове, а й  бухгалтерське, інформаційне, страхове та юридичне обслуговування клієнтів.

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Страхові компанії, здебільшого, спеціалізуються на одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

- майнове (або  загальне) страхування, об'єктом  якого виступають різноманітні  цінності - будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема  роль у цьому виді належить  транспортному страхуванню - морському,  автомобільному, авіаційному;

- особисте страхування,  при якому об'єктом страхових  відносин є події у житті  фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність  людини). В такому випадку страхування  служить як матеріальною допомогою  при несприятливих обставинах, так  і формою організації заощаджень  до певного віку або на певні  цілі; страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність  перед третіми особами за можливими  зобов'язаннями по відшкодуванню  збитків (наприклад, гарантії  банкам і фінансовим компаніям  у випадку неплатоспроможності  позичальника);

- перестрахування,  що полягає у страхуванні вже  застрахованих об'єктів з метою  зниження ризику та перерозподілу  відповідальності по оплаті страхових  збитків.

Залучені у  формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції і  облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові  зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з  особистим страхуванням) є дуже тривалими й, ці установи виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати  свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей  економіки (переважно у формі  іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами  та іншими інститутами кредитної  системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди  утворюються за рахунок внесків  працюючих та роботодавців, і володіють  досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди  можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами  і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і  службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань  із заробітної плати працівників, відрахувань  з прибутку підприємств, а також  за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних  фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі  строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру  активів пенсійних фондів, основна  частина яких належить цінним паперам  приватних підприємств, а також  державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у  вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових  компаній, пенсійні фонди відзначаються  значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної  політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.